Закрите акціонерне товариство

- Число акціонерів закритого суспільства не повинно перевищувати п'ятдесяти. У випадку якщо число його акціонерів перевищить цю межу, товариство протягом року має перетворитися у відкрите. Якщо число його акціонерів не зменшилося до п'ятдесяти, товариство підлягає ліквідації в судовому порядку, вказане вище обмеження числа акціонерів було прийнято щодо тих товариств, які створені або створюються після введення в дію Закону про АТ. Ті ж закриті суспільства, які створені до введення в дію Закону про АТ, продовжують функціонувати незалежно від кількості їх акціонерів.

- Закрите акціонерне товариство не має права проводити відкриту підписку на випущені їм акції чи іншим чином пропонувати їх для придбання необмеженому колу осіб;

- Мінімальний статутний капітал товариства повинен становити не менш кратної суми мінімального розміру оплати праці встановленого федеральним законодавством на дату державної реєстрації товариства;

- Акціонери такого товариства мають переважне право придбання акцій, що продаються його іншими акціонерами, за ціною пропозиції іншій особі. Порядок і строки здійснення переважного права придбання акцій, що продаються акціонерами, встановлюються статутом общества.Срок здійснення переважного права не може бути менше 30 і більше 60 днів з моменту пропозиції акцій на продаж;

- Статутом товариства може бути передбачено переважне право товариства на придбання акцій, що продаються його акціонерами, якщо акціонери не використали своє переважне право на придбання акцій;

- Акції товариства, розподіляються тільки серед його засновників або іншого, заздалегідь певного кола осіб;

Отже, як видно з вищесказаного, одна з головних відмінностей відкритого акціонерного товариства від закритого це те, що закрите акціонерне товариство не має права проводити відкриту підписку на випущені їм акції, акції закритого акціонерного товариства розподіляються тільки серед його засновників, або іншого заздалегідь визначеного кола осіб, акціонери закритого акціонерного товариства і саме товариство, у випадку якщо це передбачено його статутом, мають переважне право купівлі своїх акцій.

- Для продажу акцій закритого акціонерного товариства не потрібно згоди більшості його учасників, але акціонери закритого акціонерного товариства користуються переважним правом придбання акцій відчужуваних іншими акціонерами цього товариства, за умови, якщо вони згодні придбати за ціною пропозиції іншій особі, яка не є акціонером. У випадках передбачених статутом товариства, переважним правом може користуватися і саме суспільство. Якщо ж акціонери чи суспільство не скористаються наданим їм правом в порядку і в строки, передбачені законом та статутом товариства, акціонер, котрий продає акції має право укласти договір з будь-яким іншим особою, а набувач цих акцій отримає права акціонера, що підлягають захисту.

16.

Виконання господарського зобов'язання підпорядковується певним принципам, тобто встановленим законом основним положенням, яких необхідно дотримуватися в процесі виконання зобов'язання.

Чинне законодавство передбачає такі принципи виконання зо­бов'язань: принцип належного виконання і принцип реального вико­нання. Стосовно господарських зобов'язань, то вони характеризують­ся і конкретизуються в договірній дисципліні, під якою слід розуміти необхідність точного і своєчасного виконання сторонами договору всіх своїх обов'язків відповідно до умов договору і вимог законодавства.

Принцип належного виконання (ч. 1 ст. 193 ГК України) визначає, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання — відповідно до ви­мог, що звичайно ставляться в певних умовах.

Дія принципу належного виконання зобов'язань спрямована на те, щоб виконання кожного конкретного зобов'язання неодмінно приво­дило до досягнення тієї мети, заради якої воно було встановлено.

Чинне господарське законодавство передбачає стабільність і надійність правових зв'язків, які складаються між учасниками госпо­дарських зобов'язань. Воно закріплює правило про недопустимість од­носторонньої відмови від виконання господарського зобов'язання і односторонньої зміни його умов, за винятком випадків, передбачених законом. Під односторонньою відмовою від виконання господарсько­го зобов'язання слід розуміти дострокове припинення дій по вико­нанню зобов'язання за ініціативою однієї зі сторін. Зміна умов догово­ру (наприклад, предмета, строків виконання, місця і способів виконан­ня) не тягне за собою його припинення, — змінюються лише окремі умови, як відповідно і його зміст.

У зобов'язаннях, які випливають із господарських договорів, що укладаються на основі вільного волевиявлення сторін, односторонній відступ від зобов'язання можливий при наявності відповідної умови в укладеному договорі або в додатковій угоді до нього.

Принцип реального виконання е логічним розвитком принципу належ­ного виконання і означає неприпустимість заміни того, що зобов'яза­ний зробити боржник, грошовою компенсацією у вигляді відшкодуван­ня збитків і виплатою неустойки¹.

Закон вимагає, щоб зобов'язання виконувалося в натурі — передава­лося майно, виконувалися роботи, надавалися послуги тощо, у зв'язку з якими суб'єкти господарювання вступили в зобов'язання. Так, ч. З ст. 193 ГК України передбачається, що застосування господарських санкцій до суб'єкта, який порушив зобов'язання, не звільняє цього суб'єкта від обов'язку виконати зобов'язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом чи договором або управнена сторона відмовила­ся від прийняття виконання зобов'язання.

Вимога реального виконання, тобто виконання в натурі, охоп­люється, як уже було зазначено, поняттям належного виконання гос­подарського зобов'язання.

До умов, які характеризують належне виконання зобов'язань, стосу­ються вимоги, що їх пред'являють до суб'єктів і предмета виконання, а також до строку, місця і способів виконання. Вимоги до предмета зо­бов'язання визначаються договором чи законодавством. Вони повинні бути точними і конкретними, їх порушення може не тільки ускладнити виконання зобов'язання, а й взагалі зробити його неможливим.

Конкретизація і деталізація вимог до кількості і якості предмета виконання особливо важливі в зобов'язаннях по передачі майна (по­ставка, купівля-продаж і т. ін.), по виконанню робіт (капітальне будівництво, проектні і пошукові роботи). Досягнути цього можна як посиланням на вимоги нормативно-технічної документації (стандартів, технічних умов, СНІП і т. ін.), які в багатьох випадках містять граничні параметри чи допустимі варіанти, так і підвищеними вимогами щодо цих параметрів і варіантів.

Стосовно до суб'єктного складу зазвичай припускається, що борж­ник сам виконує борг, який на ньому лежить. Разом з тим, у випадках, передбачених законодавством і договором, виконання зобов'язання покладається на іншу (третю) особу. Так, згідно зі ст. 194 ГК України, виконання господарського зобов'язання може бути покладене на тре­тю особу, що не є стороною в зобов'язанні. Управнена сторона зо­бов'язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою — без­посереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов'язання не випливає обов'язок сторони виконати зо­бов'язання особисто.

Покладення виконання зобов'язання на третю особу можливо, якщо остання пов'язана з боржником договором. Здебільшого ця пра­вова ситуація виникає в умовах складних господарських зв'язків між суб'єктами господарської діяльності.

17.

При ліквідації, майнові права та обов’язки суб’єкта господарювання, що припиняє свою діяльність, не переходять до новоствореного суб’єкта господарювання, оскільки такий не утворюється. Разом з тим, його майнові права та обов’язки можуть переходити до власника (власників) майна, що використовувалося у господарській діяльності або до засновника (засновників) суб’єкта господарювання.

Згідно зі ст. 60 ГКУ ліквідація суб’єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником(ми) майна суб’єкта господарювання чи його (їх) представниками(ми), або іншим органом, визначеним законом. Ліквідацію суб’єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб’єкта, що ліквідується.

Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб’єкта господарювання, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.

Ліквідаційна комісія або інший орган, який проводить ліквідацію суб’єкта господарювання, вміщує в друкованих органах масової інформації повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені строки.

Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб’єкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб’єкта господарювання.

Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб’єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власникові або органу, який призначив ліквідаційн комісію.

Претензії кредиторів до суб’єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб’єкта, якщо інше не передбачено законом. Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону.

Відповідно до ст. 112 ЦКУ у разі ліквідації платоспроможної ю. о. вимоги кредиторів задовольняються у такій черговості:

1) у першу чергу задовольняються вимоги щодо відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю, та вимоги кредиторів, забезпечені заставою чи іншим способом;

2) у другу чергу задовольняються вимоги працівників, пов’язані з трудовими відносинами, вимоги автора про плату за використання результату його інтелектуальної, творчої діяльності;

3) у третю чергу задовольняються вимоги щодо податків, зборів (обов’язкових платежів);

4) у четверту чергу задовольняються всі інші вимоги.

Вимоги однієї черги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредиторові цієї черги.

Претензії, що не задоволені через відсутність майна суб’єкта господарювання, претензії, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо їх заявники у місячний строк після одержання повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відповідним позовом, а також претензії, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, вважаються погашеними.

Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника.

Незалежно від того, добровільно чи примусово припиняється господарська діяльність, вона остаточно вважається припиненою лише після державної реєстрації з дати внесення до Єдиного держ. реєстру запису припинення юридичної особи або господарської д-сті ф. о.-підприємця.

Державну реєстрацію припинення господарської д-сті здійснюють ті ж органи, які проводять державну реєстрацію її заснування та в порядку, встановленому ЗУ „Про державну реєстрацію ю. о. та ф. о.-підприємців”.

18.

Господарський договір за загальним правилом укладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріп­леного печатками. Допускається укладення господарських до­говорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а та­кож шляхом підтвердження прийняття до виконання замов­лень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Укладення господарського договору — це зустрічні договір­но-процедурні дії двох або більше господарюючих суб'єктів щодо вироблення умов договору, які відповідають їх реаль­ним намірам та економічним інтересам, а також юридичне оформлення договору (надання цим умовам певної форми) як правового акта.

Розрізняють конкурентні (торги: аукціони, тендери; конкурси) і неконкурентні способи укладення договорів.

Неконкурентні укладення господарських договорів відбувається шляхом:

проведення прямих переговорів повноважними представника­

ми сторін, що завершуються підписанням договору як єдиного до­кумента;

направлення однією стороною іншій стороні проекту договору

та узгодження позицій сторін щодо умов.

Проект договору може бути запропонований будь-якою зі сто­рін. Якщо проект договору викладено як єдиний документ, він нада­ється другій стороні у двох екземплярах.

Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умова­ми оформляє договір відповідно до вимог і повертає один екземпляр договору другій стороні або надсилає відповідь на лист (факсограму тощо) у 20-денний термін після одержання договору.

За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у 20-денний термін надсилає другій стороні два екземпляри протоколу розбіжностей разом з під­писаним договором.

Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зо­бов'язана протягом 20 днів розглянути його, у цей же термін вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою сто­роною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же термін до суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути під­тверджена у письмовій формі, наприклад, протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо.

Якщо сторона, котра одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укла­дення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона-виконавець за договором, що в установленому порядку ви­знана монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у 20-денний тер­мін до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то про­позиції другої сторони вважаються прийнятими.

Якщо ж сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господар­ського договору, то такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, то правові наслідки таких дій визначаються норма­ми Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати до­говір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні.

Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розір­вання договору, у 20-денний строк після одержання пропозиції по­відомляє другу сторону про результати розгляду.

Якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений термін з урахуван­ням часу поштового обігу, зацікавлена сторона має право передати спір на вирішення суду.

19.

Відповідно до статті 1 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 30 червня 1999 р. банкрутство - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.
Банкрутство має такі характерні ознаки:
комплексний характер інституту банкрутства, що полягає у поєднанні норм матеріального і процесуального, а також приватного і публічного права;
специфічна сфера застосування інституту банкрутства, якою виступає підприємницька діяльність;
банкрутство встановлюється виключно господарським судом в якості юридичного факту, що тягне за собою певні юридичні наслідки.
Відповідно до статті 1 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” під неплатоспроможністю розуміється неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. Іншими словами, неплатоспроможність становить собою таке становище боржника, коли він не здатен виконати зобов’язання перед кредиторами.
Стаття 209 ГК України передбачає положення, відповідно до якого у разі нездатності суб'єкта підприємництва після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов'язання перед іншими особами, територіальною громадою або державою, інакше як через відновлення його платоспроможності, цей суб'єкт (боржник) визнається неспроможним.

Підстави порушення провадження у справі про банкрутство виділяються матеріального і процесуального характеру.
Матеріальними підставами порушення справи про банкрутство є такі:
розмір вимог кредиторів повинен становити не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати;
вимоги кредиторів мають бути безспірними;
вимоги кредиторів не задоволенні боржником протягом трьох місяців після настання строку їх погашення.
Процесуальною підставою виступає письмова заява кредитора (кредиторів) або самого боржника, що подається до господарського суду за місцезнаходженням боржника.
Відповідно до статті 7 Закону України „Про відновлення платос проможності боржника або визнання його банкрутом” для порушення справи про банкрутство необхідно подати заяву про порушення справи про банкрутство боржником або кредитором у письмовій формі, яка підписується керівником боржника чи кредитора (іншою особою, повноваження якої визначені законодавством або установчими документами), громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності (його представником).

20.

Згідно ч. 1 ст. 173 ГК господарські зобов’язання – це зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником відносин у сфері господарювання, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона) повинен вчинити певну дію господарського або управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта, а друга сторона (управлена) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

21.

Згідно з ч. 7 ст. 139 ГК цінні папери є особливим видом майна. Їх правовий режим визначається статтями 163-166 ГК, а також статтями 194-198 ЦК. Поняття «цінний папір» містить у собі комплекс юридичних і економічних характеристик.

Юридичний термін цінні папери є узагальнюючим поняттям. Різноманітні види цінних паперів є зручним інструментом в організації та функціонуванні корпоративних суб'єктів (акції), використовуються як кредитні (облігації, векселя, та ін.) та платіжні (чеки) засоби, є ефективними у товарному обороті (коносамент, варіанти та ін.) і при цьому забезпечують спрощену і оперативну передачу та здійснення прав на матеріальні та інші блага.

Їх поняття сформульоване у Законі України від 23.09.2006 р. «Про цінні папери і фондовий ринок» (надалі – Закон) Цінні папери у цьому Законі – це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначаютьвзаємовідносини між собою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів, а такі можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів іншим особам.

3 цього визначення випливають специфічні ознаки цінних паперів. При відсутності хоч однієї з них цінний папір втрачає для цивільного обороту своє значення.

Відповідно до вищевказаних нормативно-правових можна запропонувати наступні ознаки цінного паперу.

1. Документарний характер. Це означає, що випуск цінного паперу обумовлює між емітентом (тим хто його випустив та їх власником (інвестором) ряд взаємних прав і обов’язків. Будь-який цінний папір тісним і нерозривним зв'язок між правом «на» цінний папір і правом «із» цінного паперу.

2. Майновий характер документа – цінний папір своїм змістом повинен обов'язково виражати грошове або інше майнове право. Слід зазначити, що крім майнового права, можуть бути й інші права (наприклад, корпоративні для акцій).

3. Виражене у цінному папері право має бути визначеним, однозначним і зрозумілим з тексту документу, при чому це повинно бути саме право, оскільки закріплення взаємних прав і обов'язків у цінному папері є недопустимим. У цінному папері повинна бути точно визначена юридична можливість здійснити, якраз ту дію, на яку має право його законний держатель.

4. Нерозривний зв'язок між самим цінним папером і вираженим у ньому правом. Цей зв'язок настільки міцний, що без пред'явлення оригіналу документу втілене в ньому право не може бути реалізоване чи передане іншій особі. З переданням цінного паперу переходять усі права, які посвідчуються ним, у сукупності. Не може мати місця часткова передача прав, виражених у цінному папері. Особа є суб'єктом, управомоченим вимагати виконання по цінному паперу, будучи власником.

5. Цінний папір – це різновид юридичних документів і він, відповідно, повинен мати необхідні ознаки формальності, які означають, що зміст цінного паперу повинен підпорядковуватись певним вимогам, встановленим законодавством. Ці вимоги торкаються як обов'язкових реквізитів у тексті цінного папера, так і необхідності забезпечення повного ступеня захисту бланків документів від підробки та ін.

6. З усього сказаного вище випливає наступна ознака цінного паперу: виражене в ньому майнове право повинно мати матеріального носія.

7. Цінний папір як грошовий документ має також відповідати таким вимогам.

8. Перша – це обіговість. Обіговість означає здатність цінного паперу купуватися і продаватися, а також виступати в якості самостійного платіжного інструменту. Хоча не всім цінним паперам властива обіговість. Так, наприклад, приватизаційні папери не можуть знаходитися у вільному обігу. Оскільки випускаються лише іменні приватизаційні папери, вони не можуть продаватися або відчужуватися іншим способом. Їх продаж(відчуження) є недійсним. Цінний папір має бути доступним до господарського обігу тобто він здатний бути об’єктом будь-яких господарських і цивільно-правових угод. Він також може успадковуватись і бути подарований.

9. Друга – цінний папір повинен мати обов’язкові реквізити, стандартний зміст, тобто стандартний набір прав для його власника, стандартні терміни, правила торгівлі, обліку, стандартний характер угод, які укладаються з цінними паперами, без яких він недійсний.

10. Третя – ліквідність. Під ліквідністю цінних паперів розуміють їх здатність перетворюватися у гроші. Іншими словами, ліквідність означає швидкість, з якою певні цінні папери можуть бути продані на ринку. Вказана здатність може бути більшою в одних цінних паперів та меншою в інших. Тобто одні цінні папери швидко продаються та купуються на ринку, інші – повільніше. В першому випадку говорять про ліквідні цінні папери, в другому – про неліквідні. Ліквідні цінні папери легко переходять із власності одних інвесторів у власність других. На них завжди є попит і пропозиція.

11. У зв'язку з цим ліквідні та неліквідні цінні папери відрізняються і по вартості. Для будь-якого інвестора велике значення має можливість продати цінні папери в потрібний йому момент. Чим більша така можливість, тим краще для інвестора. Він може у будь-який момент отримати гроші від продажу цінних паперів й використати їх на власний розсуд. За таку привілегію інвестору приходиться платити. Тому ліквідні цінні папери часто є менше доходними для нього. Таким чином, вартість цінних паперів по відношенню до ліквідності знаходиться у зворотній залежності. Чим більш ліквідними є певні цінні папери, тим менша їхня вартість.

12. Четверта – ринковість. Тобто цінний папір існує як особливий товар, що має свій ринок, з притаманними тільки йому правилами роботи та організації (мова про ринок, де обертаються цінні папери, піде у наступному параграфі).

13. П’ята – легітимність. Це означає, що реєстрація цінних паперів (акцій облігацій) проводиться у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку (надалі – ДКЦПФР). Інформація про випуск акцій, облігацій суб’єктів господарювання, які пропонуються до відкритого продажу, повинна бути обов’язково опублікована в органах преси не менше ніж за 10 днів до початку їх передплати.

22.

Відповідно до ст. 5 Закону України»Про інвестиційну діяльність» суб’єктами інвестиційної діяльності є інвестори та учасники.

Інвестори – суб’єкти інвестиційної діяльності (громадяни і юридичні особи України та іноземних держав), які приймають рішення про вкладення власних, позикових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Права у всіх інвесторів, незалежно від форм власності, однакові, і розміщення інвестицій у будь-які об'єкти є їх невід'ємним правом, яке охороняється законом. Інвестор визначає цілі, напрямки та обсяги інвестицій і залучає до їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі й шляхом організації конкурсів і торгів.

Учасниками інвестиційної діяльності – громадяни та юридичні особи України, та інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.

Об’єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави що охороняються законом.

Суб'єкти інвестиційної діяльності (учасники та інвестори), відповідно до ст. 7 Закону, незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Розміщення інвестицій у будь-яких об'єктах, крім тих, інвестування в які заборонено або обмежено Законом, іншими актами законодавства України, визнається невід'ємним правом інвестора і охороняється законом.

Інвестор самостійно визначає цілі, напрями, види й обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів. Взаємовідносини при такій передачі регулюються ними самостійно на основі договорів. Майно інвесторів може бути використано ним для забезпечені його зобов'язань, У заставу приймається тільки таке майно, перебуває у власності позичальника або належить йому на повногогосподарського відання, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Заставлене майно при порушенні заставних зобов'язань може бути реалізоване відповідно до чинного законодавства.

Інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою. Він має право володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України, відповідно до законодавчих актів України. Для державних підприємств, що виступають інвесторами за межами України та яким відкрито іпотечний кредит, встановлюється гарантія по цих інвестиціях з боку держави.

У випадках і порядку, встановлених законодавством України, інвестор зобов'язаний: подати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій; одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних державних органів та спеціальних служб на капітальне будівництво; одержати позитивний комплексний висновок державної експертизи щодо додержання в інвестиційних програмах та проектах будівництва діючих нормативів з питань санітарного йепідеміологічного благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки, міцності, надійності та необхідної довговічності будинків і споруд, а також архітектурних вимог.

Крім вищезазначених обов’язків, інвестори, вже як суб'єкти інвестиційної діяльності зобов'язані: додержувати державних норм і стандартів, порядок встановлення яких визначається законодавством України; виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, що пред'являються в межах їх компетенції; подавати в установленому порядку бухгалтерську і статистичнузвітність; не допускати недобросовісної конкуренції і виконувати вимоги антимонопольного регулювання; сплачувати податки, збори (обов’язкові платежі) в розмірах та у порядку, визначних законами України.

Для проведення господарської діяльності, яка підлягає ліцензуванню, учасники інвестиційної діяльності повинні одержати відповідну ліцензію, що видається в порядку встановленому законодавством.

За недодержання договірних зобов'язань суб'єкти інвестиційні її діяльності несуть майнову та іншу відповідальність, передбачену законодавством України і укладеними договорами.

Сплата штрафів і неустойок за порушення умов договорів, а і тож відшкодування завданих збитків не звільняють винну сторону від виконання зобов'язань, якщо інше не передбачено законом або договором.

Відповідно ст. 21 Закону можливе зупинення або припинення інвестиційної діяльності. Вони проводяться за рішенням:інвесторів, при цьому інвестори відшкодовують збитки учасникам інвестиційної діяльності; правомочного державного органу про зупинення або припинення інвестиційної діяльності. Рішення про це може бути прийняте з таких причин: якщо її продовження може призвести до порушення встановлених законодавством санітарно-гігієнічних, архітектурних, екологічних таінших норм, прав і інтересів громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом; оголошення в установленому законом порядку інвестора банкрутом внаслідок неплатоспроможності; стихійного лиха; запровадження надзвичайного стану.

Поиск по сайту: