Уривки з «Пактів і Конституції» П. Орлика

Література

1. О.Субтельний “Історія України”. Київ. „Либідь”. 1992р.

2. І.Крип’якевич “Історія України”. Київ. 1992 р.

3. Н.Полонська-Василенко “Історія України”. Том1. Київ. „Либідь”. 1992 р.

4. М.Грушевський “Історія України-Руси”

5. М.Аркас “Історія України-Руси”. Київ. 1992 р.

6. Д.Дорошенко “Нарис історії України” Київ. 1992р.

7. Новий довідник.Історія України. Упорядники: С.Крупчан, Т.Крупчан, О.Скопненко, О.Іванюк. Київ, 2006р. „Казка”

8. Гісем О.В.Історія України. Посібник для абітурієнтів. Кам’янець-Подільський. „Абетка”. 2005р.

Вступ

Після трагічної для І. Мазепи поразки під Полтавою все найближче оточення гетьмана опи­нилося на території Туреччини, у Бендерах. Так розпочалася перша доба української еміграції.

Після смерті І. Мазепи серед українських ко­заків в еміграції розгорілася боротьба за геть­манську булаву, що тривала півроку. 5 квітня 1710 року козацька рада в Бендерах обрала геть­маном Пилипа Орлика. Тоді ж обрали й генеральну старшину, до складу якої увійшли:

• Іван Ломиковський (генеральний обозний);

• Клим Довгополий (генеральний суддя);

• Іван Максимович (генеральний писар);

• Григорій Герцик, Федір Мирович (генеральні осавули).

10 травня 1710 року Карл XII підписав фор­мальний диплом, яким він затвер­див П. Орлика на посаді гетьмана. Невдовзі між українським гетьманом і шведським королем був укладений договір, за яким Україна ставала протекторатом Швеції. П. Орлик налагодив кон­такти з кримським ханом, який обіцяв допомог­ти в боротьбі з Росією. Крім того П.Орлик склав Конституцію козацької держави.

У цій Конституції був узагальнений увесь попередній досвід існування Української козацької держави та намічені шляхи її подальшого розвитку. Основною ідеєю документа стала вимога обмежити владу гетьмана й прагнення старшини відігравати головну роль у суспільно-політичному житті України.

1. Пилип Орлик — гетьман України в еміграції

Пилип Орлик (1672-1742)

Походив з родовитої литовсько-чеської сім'ї. Народився 21 жовтня 1672 року у м. Косуті поблизу Вільна. Його батько загинув під час польсько-турецької війни в 1673 році, воюючи на боці короля. Мати зуміла дати си­нові добру освіту: він навчався в єзуїт­ському колегіумі у Вільні, а 1694 року закінчив Києво-Могилянську колегію.

У 1698—1700 рр. працював писа­рем у канцелярії київського митропо­лита, потім став старшим військовим канцеляристом, а згодом і регентом (управителем) справами Генеральної військової канцелярії. У 1706 році був призначений генеральним писарем, а невдовзі став найближчим радником гетьмана І. Мазепи. У 1708-1709 рр. разом з гетьманом намагався створи­ти антимосковську коаліцію, яка стала б гарантом незалежності Української держави. Поразка шведсько-україн­ських військ у битві під Полтавою при­мусила П. Орлика емігрувати разом з І. Мазепою та значною частиною ко­зацької старшини.

Після смерті І.Мазепи на козацькій раді 5 квітня 1710 року П.Орлик був обраний гетьманом, якого одразу ж визнали шведський король і турецький султан.

З 1714 року він був змушений жити в різних країнах: у Швеції, Німеччині, Франції, Греції, Молодові. Помер у Яссах у травні 1742 року.

П. Орлик був останнім українським гетьманом періоду Гетьманщини, який відкрито поставив питання про створення української незалежної держави. Він був автором блискучих політичних творів.

2. «Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорізького»

Під час обрання гетьмана між П. Орликом, старшиною та запорожцями була укладена угода «Пакти й Конституція прав і вольностей Війська Запорізького» – документ, який пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика.

Конституція України, підготовлена українським гетьма­ном в еміграції та його найближчим оточенням, мала вступну частину й 16 статей. Текст цього документа був складений латинською й тогочасною книжною українською мовами.

Вступна частина. У преамбулі Конституції була схема­тично викладена історія українського народу та Війська Запорізького. Автори документа стверджували, що козаки («народ козацький») були засновниками Київської держа­ви. Однак згодом, у боротьбі з Польським королівством, Україна втратила свою незалежність, яку відновила тільки за гетьмана Б. Хмельницького. Далі зазначено, що Московське царство, порушивши взяті на себе зобов'язання щодо України, намагалося ліквідувати права й привілеї Війська Запорізького, перетворити козаків на регулярне військо, відібрати в них владу та «накласти рабське ярмо на вільний народ, який нікому не дозволяв себе завоювати силою зброї». За цих умов Військо Запорізьке було змушене відстоювати права україн­ського народу збройним шляхом. Підкреслено також визначну роль геть­мана І. Мазепи в захисті інтересів України та Війська Запорізького, оскільки саме він став на захист козацьких прав та вільностей, і саме він прагнув здобути для України таку бажану волю. Перед новообраним гетьманом П. Орликом ставилося завдання вибороти незалежність України за підтримки Швеції. Шведський король Карл XII як «покрови­тель і протектор» України, затвердивши умови й акти обрання гетьмана, ставав гарантом незалежної України та недоторканності її кордонів.

Основний текст і статті. В основному тексті документа проголошено принципи побудови Української держави. У 16 статтях Конституції ви­значено державний статус Гетьманщини, її внутрішній лад та відносини з іншими державами.

«Пакти й Конституція» П. Орлика визначали національно-державний суверенітет України.

У статтях зазначалося:

• Україна з обох частин Дніпра має бути звільнена від чужоземного панування;

• Україна має бути повністю незалежною від Московщини та Польщі;

• українські кордони вічні й недоторканні;

• Україна перебуває під протекторатом Швеції;

• Україна підтримуватиме союзницькі відносини з Кримським ханством.

У першому параграфі нормативного акта розглядалося питання про віру. Православ'я було проголошене державною релігією. Документ пе­редбачав незалежність української церкви при формальному її підпоряд­куванні константинопольському патріархові.

Другий пункт визначав кордони Української держави, які встановлюва­лися відповідно до умов Зборівського мирного договору, підписаного в 1649 року між Б. Хмельницьким та урядом Речі Посполитої. Таким чи­ном, Гетьманщина складалася з трьох воєводств (Київського, Брацлавського та Чернігівського), а її кордон з Польщею мав проходити по р. Случ.

У разі війни гетьман повинен був не тільки забезпечити непорушність і охорону кордонів, а й сприяти поверненню в Україну полонених, домага­тися відшкодування всіх збитків, заподіяних Україні війною.

У наступних пунктах стверджувалося повернення у володіння Війська Запорізького фортець Трахтемирів, Кодак, Калабердида та Переволочна разом з прилеглими до них землями та необхідність зруйнування москов­ських фортець, збудованих на Запоріжжі.

Важливими питаннями, висвітленими в Конституції, стали взаєми­ни між владою та народом. Якщо говорити сучасною мовою, в Україні встановлювалася парламентська респуб­ліка. Гетьманська влада обмежувалася постійною участю Генеральної ради в дер­жавному управлінні.

У шостому параграфі були визначені основні принципи державного правління в Україні, Усі найважливіші державні справи розв'язував гетьман разом з гене­ральною старшиною, полковниками й ге­неральними радниками від кожного пол­ку. Питання загальнодержавного значен­ня повинен був формулювати й виносити на обговорення в парламент гетьман. Пе­редбачалося тричі на рік (на Різдво, Ве­ликдень і на Покрову) збирати в гетьман­ській резиденції Генеральну військову раду. До останньої мала входити не тіль­ки генеральна, полкова та сотенна стар­шина, а й по одному депутату від кожного полку з числа «знатних ветеранів досвід­чених і вельми заслужених мужів» (гене­ральні радники) і посли від Низового Війська Запорізького. Усі парламентарі му­сили присягати на вірність державі. Без дозволу парламенту гетьман не мав пра­ва розв'язувати найважливіші державні справи.

У період між засіданнями Генеральної військової ради найвища виконавча влада належала гетьманові й генеральній стар­шині. Уряди полковників і сотників, які були не тільки військовими керівниками, а й мали всю повноту влади на територіях підлеглих полків і сотень, теж були вибор­ними. Уряд обирали «вільними голосами», а гетьман тільки затверджував його.

Гетьман не мав права підтримувати від­носини з іншими державами. Усе таємне листування він обов'язково мусив зачиту­вати старшині.

Наступні пункти Конституції обмежува­ли судову й фінансову владу гетьмана.

За сьомою статтею всі важливі судові спра­ви, серед них і про образу гідності гетьмана, передавалися на розгляд до Генерального військового суду.

Таким чином, за Конституцією в Украї­ні утворювалися три гілки влади: зако­нодавча (Генеральна рада), виконавча (гетьман і генеральна старшина) та судова (Генеральний суд).

Гетьман не мав права одноособово розпо­ряджатися державними коштами. Скарб­ницю очолював генеральний скарбник, який розпоряджався прибутками, узго­джуючи свої дії з гетьманом.

Згідно з дев'ятим пунктом Конституції на утримання гетьмана виділялися маєтки в Шептаківському повіті й частина земель Війська Запорізького.

За десятою та одинадцятою статтями гетьман повинен:

• здійснювати загальний нагляд за діяльністю адміністративних органів;

• затверджувати вибір найвищих урядовців і полковників;

• не допускати зловживань козацької старшини, боронити від кривд козаків і посполитих;

• звільняти від податків і повинностей козацьких удів, сиріт і деякі інші категорії населення.

У документі приділено значну увагу фінансовим, економічним і військо­вим питанням (проведенню ревізії державних земель, запровадженню фіксованого мита й різних зборів, скасуванню орендних стацій для ком­панійців і сердюків тощо).

Джерела

Уривки з «Пактів і Конституції» П. Орлика

...Щоб в Україні була утверджена вічно єдина віра православна східного сповідання під послушенством святійшого апостольсько­го трону константинопольського.

...Вітчизна наша щоб у потверджених пак­тами Речі Посполитої і Московської держави кордонах, які відійшли по річку Случ за геть­манства славної пам'яті Богдана Хмельниць­кого, була відступлена, вічно віддана й пакта­ми укріплена від Речі Посполитої в гетьман­ську область, щоб не були насильно змінені й порушені її кордони.

...Має ясновельможний гетьман з найяск­равішим ханом кримським дбати через послів про відновлення давнього з Кримською дер­жавою братерства, військової колегації та по­твердження постійної приязні, на яку огляда­ючись довколишні держави не наважувалися б бажати уярмлення собі України і її до будь-чого присилування.

...При трактуванні найяснішого його мило­сті короля шведського з Московською дер­жавою про мир об тім дбати, щоб Дніпро від городків та фортець московських, так і ґрунти військові були очищені від московської посесії і до первісної області Війська Запорізького повернені.

...Коли деякі Війська Запорізького гетьма­ни, привласнивши собі неслушно й безправно самодержавну владу, узаконили самовладне таке право: «Так хочу, так повеліваю!» — то через те самодержавство, невластиве геть­манському урядуванню, виросли численні в Запорізькому Війську незлагоди, розорення прав та вільностей, посполите утяження, лег­ке насильне і купне розкладення урядів вій­ськових: генеральної старшини, полковників та значного товариства. Отож ми, генеральна старшина, кошовий отаман і все Військо Запо­різьке домовилися й постановили з ясновель­можним гетьманом таке право, яке має бути збережене постійно в Запорізькому Війську:

… щоб у Вітчизні нашій першими радниками бу­ла генеральна старшина... За ними за звичай­ним порядком ідуть городові полковники, не­хай вони будуть пошановані як публічні рад­ники. Крім того, з кожного полку до загальної Ради мають бути обрані за гетьманською уго­дою генеральні радники — по одній значній старовинній, добророзумній та заслуженій особі. І з тими всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками мають радитися ясновельможний гетьман та його наступники про цілісність Вітчизни, її загальне добро і всілякі публічні справи, нічо­го без їхнього дозволу й поради не зачинаючи приватною своєю владою, не встановлюючи і до завершення не приводячи.

...У гетьманській резиденції тричі на рік має обиратися Генеральна рада: на Різдво, Великдень і Покрову. На ній, окрім названих вище представників, мають бути посли Запо­різького Низового війська, тобто Січі. Між Радами Україною правитиме гетьман з гене­ральною старшиною. Листи з інших держав гетьман повинен зачитувати старшині, так са­мо й відповіді.

...А коли б щось було б помічене з ясно­вельможного гетьмана супротивного, негаційного, шкідливого правам та вільностям вій­ськовим, тоді ж таки генеральна старшина, полковники й генеральні радники матимуть силу вільними голосами чи то приватно, чи публічно на Раді його вельможності виказати і з'явити про порушення прав та вільностей вітчизняних без найменшого ушкодження ви­сокого рейментарського гонору. На такі ви­кази не має ясновельможний гетьман вража­тися і чинити помсти, а дбатиме такі недолади справити.

3. Похід Пилипа Орлика на Правобережжя.

П. Орлик мусив здійснити низку політичних та дипломатичних захо­дів, щоб утілити в життя окреслені в Конституції ідеї. Маючи в розпоря­дженні всього кілька тисяч козаків, він сподівався реалізувати свої плани за підтримки Швеції, Османської імперії, Кримського ханства та інших країн.

Шведський король Карл XII брав на себе зобов'язання вести війну з Росією доти, доки Україна не буде звільнена від московського панування, а турки, татари й поляки обіцяли свою допомогу в цій боротьбі.

У січні 1711 року розпочався похід козацького війська на Правобереж­жя. До загонів П. Орлика приєднався польський загін та орда татар, очолювана Мехмедом-Гіреєм. Крім того, в об'єднаному війську налічува­лося до 40 шведських інструкторів.

П. Орлик дуже добре підготувався до походу. Просуванню козацького війська передували розіслані ним листи-універсали, у яких гетьман за­кликав людей повстати проти російської влади. Під виглядом бандуристів і кобзарів довірені особи П. Орлика поширювали його заклики до повстан­ня проти Москви.

Агітація мала великий успіх, до козацького війська приєдналася знач­на кількість кріпаків-утікачів, населення Правобережжя співчувало козацтву й було готове підтримувати його наміри. Один за одним ук­раїнські міста без бою переходили на бік П. Орлика й визнавали його своїм гетьманом.

П. Орлик надіслав листа до Івана Скоропадського, у якому висловив пропозицію узгодити дії. Російський уряд був наляканий розвитком по­дій в Україні, Петро І більше не довіряв українській старшині.

За наказом російського царя старшинські сім'ї були взяті під варту й утримувались як заручники.

Проти полків П. Орлика виступило військо під командуванням гене­рального осавула Г. Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою. Роз­почалися масові народні виступи проти московської адміністрації на те­риторії Лівобережної України.

У березні 1711 року об'єднані війська під командуванням П. Орлика підійшли до добре укріпленої Білої Церкви, у якій стояв російський гарнізон. Розпочалася облога міста, та жоден із штурмів не був успішним, бо гарнізон мав достатню кількість боєприпасів і сильну артилерію. На­томість росіяни зробили кілька вдалих вилазок, через які українці зазна­ли значних утрат.

Частина татарських загонів під проводом самого хана здійснила похід на Слобідську Україну. Такі дії союзників підривали авторитет П. Орли­ка серед українського населення.

У травні 1711 року розпочався наступ московських військ під команду­ванням Б. Шереметєва. За таких обставин поляки відступили. Татари, дізнавшись про наближення великого російського війська, також почали відступ, захоплюючи на своєму шляху величезний ясир, грабуючи міста й села. Козаки й міщани, які приєдналися до П. Орлика, довідавшись про звірства татар, залишали табір і кинулися захищати свої родини. У геть­мана з 16-тис. війська залишилося ледве 3 тис. осіб, з якими П. Орлик відійшов до Бендер. Так закінчився поразкою дуже вдало розпочатий похід на Правобережжя.

20 листопада 1710 року Туреччина, прагнучи повернути втрачений у 1696 році Азов та повністю відновити вплив у Північному Причорномор'ї, оголосила Росії війну. Навесні 1711 року російська армія вирушила через україн­ські землі на Молдову. Вступивши на те­риторію Правобережної України, царські підрозділи за наказом Петра І нищили ук­раїнські міста й села, катували місцеве на­селення, десятками тисяч переганяючи його на Лівобережжя.

12 липня 1711 року між Росією і Туреччиною було підписано Прутський договір. Під час підписання Прутського миру був присутній і Пилип Орлик, якого спеціаль­но запросили до Стамбула. Ішлося про по­вернення не тільки Правобережжя й Запоріжжя, а й Лівобережної Ук­раїни під владу гетьмана. Проте російські дипломати, ведучи переговори та роздаючи хабарі, добилися від турків значних поступок. Наприклад, Петро І відмовлявся тільки від Правобережжя, а Київ він залишав під владою Московської держави.

Та Пилипові Орлику не судилося повернутися й на територію Правобе­режної України, бо цей край був захоплений Польщею. Спроба П. Орлика надіслати туди невеликі козацькі загони не мала успіху, їх ущент розгро­мили польські війська.

Після підписання Прутського миру сутички не припинилися. Москов­ське царство та Османська імперія перебували в стані війни аж до підпи­сання Андріанопольського мирного договору в 1713році

4. Спроби Пилипа Орлика утворити в Європі антимосковські коаліції

Після підписання Прутського миру сподівання П. Орлика на велику війну між Росією і Туреччиною стали марними. Тому разом з Карлом XII гетьман виїхав за кордон, щоб створити широку європейську коаліцію. Він і далі плекав ідею об'єднання Правобережної, Лівобережної, Слобід­ської України та Запорізької Січі в соборну Українську державу.

У цей час у Європі тривало гостре суперництво за політичний і військо­вий вплив на континенті. Антиросійські настрої панували в урядах Англії, Франції, Голландії, Данії, Швеції, Речі Посполитої та інших дер­жав. П. Орлик, блискуче використовуючи європейські суперечності, по­рушив перед цими державами питання про незалежність України.

Через П. Орлика весь континент дізнався про прагнення України до не­залежності та про її боротьбу за свій суверенітет. Для політичних діячів Європи П. Орлик написав «Маніфест до європейських королів», з яким і звернувся до всіх європейських монархів.

Крім планів західноєвропейської коаліції, він також розробив проект східного антимосковського союзу, учасниками якого мали стати Річ Посполита, Османська імперія, Кримське ханство, Буджацька орда, Січ, Гетьманщина, донське козацтво, астраханські й казанські татари.

Проте ситуація в політичних колах Європи складалася не на користь П. Орлика. 1718 року на полі бою в Норвегії загинув гетьманів союзник Карл XII. А через три роки, ЗО серпня 1721 року, знесилена війною Шве­ція підписала з Росією Ніштадтський мир, за яким:

• до Москви переходили Ліфляндія, Естляндія, Інгрія, частина Карелії та острови Езель і Даго;

• Росія повертала Швеції Фінляндію.

Туреччина задовольнилася тим, що Росія поступилася їй Азовським уз­бережжям, і не хотіла більше воювати. Довга міжусобна боротьба повністю знесилила Польщу. Нарешті, за підтримки росіян польський трон захопив Август Саксонський (Фридріх-Август III),що дало мож­ливість Петрові І, за свідченнями сучасників, «порядкувати в Польщі як у себе вдома».

Діяльність Пилипа Орлика в Європі завдала багато клопоту російсько­му урядові. За наказом Петра І російські агенти намагалися впіймати й заарештувати непокірного гетьмана. Рятуючись від переслідувань, П. Ор­лик був змушений постійно переїжджати з однієї країни в іншу.

Подальша доля Пилипа Орлика. У 1714 році гетьман разом з частиною старшини скористався запрошенням Карла XII й переїхав до Швеції, але вже в 1720 році був змушений переїхати до Німеччини, а згодом — до Франції. З 1722 року П. Орлик перебрався на територію Османської імперії, де на вимогу турецького уряду оселився в Салоніках (Греція). Шукаючи підтримки в різних європейських держав (Франції, Англії, німецьких держав, Польщі, Ватикану), він неодноразово порушував пи­тання про допомогу в справі відновлення української державності, нама­гався сформувати власні військові сили та залучити до боротьби проти Російської імперії Запоріжжя.

Протягом цього часу гетьман постійно жив у неймовірній скруті. Як пи­сав сам П. Орлик, були такі дні, коли ні за що купити «ні хліба, ні дров, ні світла».

В еміграції гетьмана відвідували люди з України: ченці, купці, мандрівники, невільники. Усім він допомагав, чим міг. Європейські можновладці з великою повагою та пошаною ставилися до П. Орлика, який усе своє життя, енергію й сили віддав боротьбі за незалежність Ук­раїни. Цю справу після смерті гетьмана в 1742 року підхопив його син Григорій Орлик.

Висновки.

Конституція Пилипа Орлика була важливою подією в житті тогочасної України. Вона стала не тільки пам'яткою суспільно-політичної думки, а й перетворилася на символ боротьби за створення незалежної Української держави.

У документі приділено значну увагу фінансовим, економічним і військо­вим питанням (проведенню ревізії державних земель, запровадженню фіксованого мита й різних зборів, скасуванню орендних стацій для ком­панійців і сердюків тощо).

Це був приклад творення українського демократичного права. А також Конституція стала першим паростком до створення європейських демократій, оскільки деякі європейські держави взяли цей документ за основу при створенні власних конституцій.

Поиск по сайту: