Гіркий досвід, або «шо такоє нє вєзьот»

Часи змінюються, а з ними змінюється мода, вподобання, зайнятість та діяльність. Це зараз мені нічого не хочеться… а може й хочеться… та обставини не дозволяють… Але той випадок поставив якийсь невидимий хрест не лише на моєму гастрольному графіку, а й на багатьох інших молодих виконавцях, котрі з вітерцем їздили по нашій державі, а зараз всі кудись зникли...

І, може, про деякі речi треба мовчати, але вагон емоцій так і розпирає на зовні і того почну. Було то у році 2012, якщо не помиляюсь…

ВКантахте. Його придумали ті самі гуманоїди, що подарували нам Дабстеп та Мерліна Менсона. Саме з нього все й почалось. Чувак написав мені, шо скоро у своєму смт на Чернігівщині, що має одноіменну назву з виробником кондитерських виробів, він замутить круту айронбі тусу, де я обов’язково маю під ритми зачитувати словоформи, бо я крутий і, по ходу, майже Бог.

- Скіко всей той перфоманс нам буде коштувати? - поцікавився пацанчик, бо бюджет був не те щоб малий, а як блондинка з блакитними очима - всі знають шо вони є, але ніколи ніхто не бачив.

Я не зажратий, тому сума була скромною. До цієї цифри входили витрати на дорогу та будь-яка сума коштів, яку орги здатні мені забашляти.

Орги. Скорочено від «організатори». Не скорочено від слова «оргія» и чотири літери, що не мають жодного відношення до поняття організації чого небудь. Жадібні, безвідповідальні та постійно зайняті створіння, котрі лише на перший погляд виглядають привітно. Але й серед них є такі особи, що заслуговують замість гарного сракача – поваги.

Все ніби просто, але про дату мене сповістили рівно за добу до. Чого так? Про то я розповів абзацом раніше, почавши зі слова «орги». Звичайно ж, нікуди я не поїхав… По ходу, оргів я підставив своєю відмовою - ну а шо ж!!! Вони ж заздалегідь попередили! В чому їх вина? Все як завжди і на своєму місці і нічого не змінюється. Якшо шось робити – то через сраку. Винні всі – звукарі, артисти, мікрофони, хрєнова апаратура, погода, Білл Гейтс, погана реклама, погода… Всі! Але тільки не вони. Знайомо таке?

Двіжуха все ж типу відбулася й чувачки ніби попали на бабло, а мене сповістили що все переноситься на два тижні. Звичайно ж – мене запрошено. Я пацан рисковий, тому на авантюру їхати погодився.

Афіша така - щось і хтось, танці-шманці, крутий ді-джик з Києва і я в ролі Бога всього того дійства під назвою айронбі-паті... Дивно, але на той момент абсолютно нічого не запідозрив. Навіть десь глибоко у тому місці, на яке я не одноразово знаходив пригод – нічого не сповіщало, про можливі проблеми.

РозклАд нічого стрьомного не віщував - клуб «Космос», тачка з Києва і до відповідної точки на мапі, ночівля в якихось горе-апартаментах та автерпаті. - Круто, да? Для повного щастя не вистачало лише тьолочьок на підпитку, аби апартаменти не здались сумними.

День настав. У той день було холодно. Точно не згадаю, але десь між 10-ти та 5-ти градусами нижче нуля за цельсієм. Бог - мав виглядати відповідно Богу: білі «Найки», штани «Еко» та легка курточка-«коледж».

Інформацію про то, звідки і з якими номерами буде мій Бентлі, мені сповістили приблизно за 2 години до відправлення. Я не снідав, а про обід й не думав. Яким же було моє здивування, коли виявилось, що поїду я на мегакрутому спортивному транспорти жовтого кольору...

- Хех, «Ламборджіні Діабло», - подумаєте Ви... Але все виявилось набагато буденніше. То був всенародний улюбленець «Богдан». Тупо називати тварин людськими іменами, а різни драндуледи – то нормально! Років через 10 львівський автобусний завод по-любому випустить тролейбус чи автобус із гордою назвою «Пєтя» або «Юля». А ше краще – тільки уявіть собі: автобус малого класу «Арсеній». Аж гордість бере). Але то таке… Чого на автобусі? А шняга вся була в тому, шо тачка ніби зламалася і тому все вийшло саме так.

- Їхати скільки? - поцікавився я, подзвонивши оргу.

- Та, бля, не більше двох з гаком годин…

Я в ці слова повірив, як вірить цнотлива дівчина хлопцю, котрий запевняє її, що вони просто ляжуть спати поряд. Чотири кляті години я то спав, то сидів, то типу лежав, то слухав музику, то дивився на «Яндекс Мепс», сподіваючись, шо хвилини йтимуть швидше... Час від часу я вже ненавидів себе за те що погодився, і був готовий вийти просто на найближчий зупинці. Єдиним приємним моментом тої поїздки була якоюсь неймовірною силою прихоплена з дому шоколадка «Альонка», яку я заточив по дорозі і в решті решт, завдяки їй, не помер голодною смертю. Але про то – пізніше…

Ми під’їхали до очікуваної автостанції. Дорога навколо неї нагадувала морські хвилі, яки замерзли в одну мить. Бачили фільм «Післязавтра»? Якшо нє – обов’язково перегляньте, тоді зрозумієте про шо йде мова.

Автобусом хитало так, що якби в той момент хтось із пасажирів зробив би подих або сказав би слово - їй Богу, ми б перевернулись нафіг, як «Титанік».

Навколо було безлюдно та холодно. Темінь. Біля автостанції світив лише один ліхтар. Я дуже довго намагався додзвонитись і врешті решт мені повідомили, що мене там чекає якась спортивна «Ауді». Я оглянувся. Метрів за 150 я зміг розгледіти лише богом забуту «Копійку» у ролі таксі.

Я вже не розумів - що жарт а шо плід моєї і так небезгрішної фантазії. Ніякої «Ауді» я не бачив. Хвилин із 15 я марно намагався додзвонитись до місцевих, але то нічого не дало. Руки відмерзали, від холоду зменшувався заряд батареї мого смартфону.

Нарешті мені передзвонили. У той неймовірний момент, я хотів познайомити свого співрозмовника з чудовими словами, котрі з невідомих причин не увійшли до словника Ожегова, але я їх добре знав, як знають знають всі сапожніки, яким я не був. Потік бурхливої лексики не встиг вирватись на ззовні, того шо його перебило питання де я є, бо з «Ауді» мене не бачать. Мені повідали байку про то, шо я нафіг сліпий і не можу відрізнити крутяцку тачиллу від повітря. Довелось прикласти неймовірних зусиль аби обійти автостанцію довкола, бо море, що раніш миттєво замерзло так і не вщухло. Як «Каліпсо» Жака Кусто я змагався з тими нерухомими хвилями. «Ауді» ніде не було. Я знов подзвонив аби прояснити ситуацію і не замерзнути тут на смерть. Хвилин 10 я чекав на відповідь і врешті решт вияснилось, що «алєнєм» був не я, а власник «Ауді», котрий чекав мене де завгодно, але тільки не автостанції.

- Придурки… - подумав я, - ну, хай їдуть вже…

То містечко можна пішки пройти за пів години, але «алєнь» умудрився їхати хвилин п’ять. Ото вже ж талант, шо нє?

Тєлєга була в кузові купе і того я машинально усівся на переднє сидіння. Зважаючи на те, як я втомився, змерз, прогулявся, дзвонив, тусувався, ковзав по кризі, вивчив архітектуру автостанціі, правила поведінки на дошці, зігрівся, знов замерз - я мав всістись на задній диван з фізіономією Абрамовича і лускати сємочки, як це, мабудь, робив Яник у свому «Мєрєні», коли заради його кортежу пів міста перекривалось доблісними працівниками ДАЇ і тихо матюкатись.

Їхали ми хвилини… ну, три!!! Бляха, я цю відстань встиг би разів зі сто подолати пішки разом з привалами й перекурами за той час, шо я проторчав на автостанції. Я не нервував, бо знав у якій країні живу та яким менталітетом просякли іі громадяни. Все круто, загалом.

Мене привезли у самісінький центр, до входу в місцевий будинок культури. В його підземеллях був якийсь клубас, але мені натякнули, шо наш плейс знаходиться позаду споруди.

- Шукай великі металеві двері... Там всьо і буде...

Контингент, шо тусувався навколо, миттю переніс мене на мій рідний район десь рік у 95-й. Не вистачало лише спортивних костюмів «Монтана». Все решта було - і сємочкі, і «Чікаго Буллз», і «Абібас», і «Найс». Коротше, якшо Ви свідомо жили в ті роки, то чітко змогли намалювати в своїй уяві всьо то дійство. З тих пір мене не покидає думка купити собі беушну ігрову приставку Денді або Сюбор, якою у мене не було, а зараз – саме час придбати.

Я пішов шукати двері. У вікнах будівлі я побачив броунівський рух місцевої пенсійної громади, котрій, скоріш за все, вкотре місцеві політики пообіцяли кілограм гречки і вони поспішали на свіже повітря, аби розбившись на групки «обсосати» з усіх сторін чергову брехню. Маючи гіркий досвід, перше шо лізе у мою і так хвору голову, це то, шо всьо буде у тому ж залі, де вони тільки шо отримали чотирирічний запас макаронних виробів, котрі якимось дивним чином у такі моменти з’являються на вухах. Мушу уточнити, шо я до того чуда відношення не маю!

Довго шукати не довелось, того шо я примітив величезні залізні двері, котрі своїми розмірами аж ніяк не поступались розмірами радянському надзвуковому пасажирському літаку Конкорд. Біля дверей тусували огидно розмальовані малолєтки. Їх макіяж одразу ж навіяв мені спогади про зовнішність гурту Prodigy та фільм про Едварда Руки-Ножиці.

- Туди, блядь! - чітко вирішив я і неквапливо, як личить зірці, вирушив вбік дверей.

Коли я зайшов всередину, мене охопили одночасно: жах, страх, паніка, істерика і всі можливі фобії.

Опишу клуб «Космос». То був нікому нафіг не потрібний один із вестибюлів будівлі. Ремонт там робили ще, мабудь, за правління Чингісхана. Словом - типовий совок. Стіни були пофарбовані блискучою блідо-рожевою фарбою, колір якої в мене чомусь асоціюється з крем-брюле. Підлога із гранітних плит, які навіть влітку холодні. В приміщенні холодно і жодних декорацій. Ну, окрім бюста вождя, якого прикрили простирадлом, аби не прибити заживо дух тусовки.

І на десерт - місце для ді-джея. Це була звичайна партійна трибуна, за трухлявими стінками якої знаходився гуртожиток для мікшера, CD-плеєра, купи дешевих акустичних дротів та іншої звукорежисерської хріні. Дроти, як і годиться були нереально переплутані між собою і нагадували зміїне кубло. Але то нормально, бо тільки в такому безладі був порядок і все було «під рукою».

Двоє місцевих репперів активно проводили щось типу репетиції чи то пак - саундчек, хоча жодне з дійств на себе не було схоже. Один був з голим торсом, шо викликало в мене огиду, а інший був на стільки схожий на Джонні Деппа, шо в мене промайнула думка зфотографуватись з ним і всім тим, хто звик вестись на пусті балачки, розповідати файну казочку, про випадкову зустріч у метро… чи в Голлівуді)))...

До залу завалило вже чимало люду і, по суті, вони ще до початку встигли побачити, мабуть, десь з половину дійства.

Біля сцени крутився чудернацький хлопчина із прапорцем партії Удар. Його поведінка, зовнішній вік і те, як він тримав прапорця, вказували на те, шо його розвиток припинився ще років із 15 назад. Це, звісно, велике горе для його родини, але парубок був мирним, не завдавав шкоди і нереально тішив людей навколо.

Агітпрапорець він тримав так, щоб всі геометричні пропорції, такі як горизонталь, вертикаль та перпендикулярність були витримані гідно, незалежно від того стоїть він, біжить чи стрибає. Все мало бути чьотко, як у гопника кєпочка та решта прикиду.

Як тільки до трибуни підійшов ді-джик і врубив якусь танцювальну хрінь, нашого бравого прапороносця понесло у шалений танок. Той танець поєднував у собі гопак, крамп, електрік бугі і рухами в стилі Валєрки Лєонтьєва. Все це прикрашалось елементами бальних па, котрі він виконував, вимальовуючи кола, як кобила на цирковому манежі. Все то йому явно було в кайф, а решта люду швидко згадали про наявність камер у своїх «дибільниках» і почали фільмувати дану виставу, головним персонажем якої був «ударівський» прапорець. Він продовжував ідеально майоріти в руці хлопця.

Тим часом, орги просікли фішку, шо із того натовпу вже пора косити бабло і почали прямо на уявному танцполі «обілєчівать» молодь. Вартість присутності на тому шабаші коштувала трохи дорожче, ніж проізд у метро, але просто нереально дорого для такого рівня заходу, бо 20 гривень - то просто космічні кошти для туси типу «бикотека». У «ліхіє 90-є» школьні дискотеки у вестибюлі школи або заводу під пильним наглядом вчителів були у сто разів прикольнішими. Може, то просто мені так здавалося, бо я бачив у житті і не таке…

Мені вручили радіо мікрофон і мою свідомість одразу накрила хвиля спогадів, бо точно таке саме гамно я собі купив десять років назад, коли лише починав займатись подібною фігньою. Де вони знайшли цього «мамонта» відомо було лише одному Богу. Мій екземпляр сдох швидко, а цей, перемотаний скотчем, продовжував дивувати сільські дискотеки, як чудо закордонноі техніки.

Сльози відчаю з'явились на моєму обличчі, коли я побачив як безглуздо робились налаштування девайсу. Якість звуку і потужність вражали до істерики і я зрозумів, шо моєму солов'їному голосу сьогодні буде жопа... Вартість такого мікрофону колись складала гривень 250, а враховуючи його дідівський вік, прогрес, стан і шар слини, що назбирався за часи несення служби - звуки, у які він перетворював людський голос, нагадували шипіння, квакання, чмакання, сопіння і звуки тромбону. Розібрати не можна було а ні слова.

Моїх нервів вистачило хвилин на 10 спілкування з натовпом зі сцени, після чого я кинув горе-інструмент ді-джею і забився у найближчий куток, щоб там згоріти від сорому. Публіка, звичайно реагувала на мої промови, але, мабудь, тільки тому, шо так було заведено, бо із десяти слів вони могли розібрати максиму чотири, це зважаючи на мою доволі пристойну дикцію.

Один із оргів дуже швидко підкатив до мене, аби висловити своє «фе», але був засланий поміж двох величних пагорбів, між які, зазвичай, стікає струмочок поту, коли ви спітніли.

Я сховався у закутку, аби менше привертати до себе увагу. Орги самі здійснювали відважні спроби «развлєкать» масу, але їм то взагалі не вдавалось. Дуже швидко вони зрозуміли, шо з тим щось треба робити, бо люди розійдуться. Було прийнято рішення випускати на арену бика, тобто мене.

Досвід не пробухати, тому я в таких випадках був «кот учьоний». Збираючись в дорогу, я здогадувався, шо зі звуком може бути повна лажа й тому підготував два диски з фонограмами: на одному були мінусовки з бек-вокалом, на іншому - студійні записи. Жодних сумнівів, яку таблетку має обрати Нео не було. І, о чудо! Малолєток пре, слова чути, а я підспівую сам собі, бо робити спроби саме співати - були марні. Іноді мене брала чи то лінь, чи то відраза і я тупо відкривав рот. Повірте, особливої різниці не було, тому в принципі, цей гріх можна не зараховувати.

Штука така, шо публіка хавала абсолютно всьо, шо їй клали до рота. Я міг легко проспівати шось своє, потім повідкривати рота під Бумбокса і на закуску вальнути щось із репертуару Алли Борисівни і ніхто нічого б не запідозрив, бо всім було пофігу - приїхав якийсь СуперСтар і всьо. Відриваємось. Подробиці були не важливі.

Виглядало то всьо так, ніби в буремні 90-ті "Руки Вверх" зібрали черговий стадіон. Більшість, навіть не спостерігала за артистом - вони просто ковбасились з піднятими до гори руками.

Після виступу, на ту купку людей, я роздав стільки автографів, скільки не давав на 30тисячну площу, а було й таке. Складалось враження, що вони їх брали всім "домашнім", про запас, на випадок війни і ненародженим дітям, котрі в проекті будуть років через 8, не менше. Їй Богу, на той момент, відчував себе Дімою Біланом…

Але саме цікаве те, що ніхто не пропонував фотографуватись. Зазвичай, зайчики і білочки в очах від фотоспалахів, а тут нє-є-є... Чи то всі фотіки страйкували, чи то про них взагалі не чули в тій глушині - Бог його зна… А фоткатись на дибільники, по ходу – тут було не круто.

Мій час вийшов і змінити мене мав матьорий ді-джей зі столиці із ай-рон-бі програмою. Те що він грав, більше нагадувало типові танцювальні хіти, але аж ніяк не те, що було анонсовано в афішах. Час збіг швидко й сума, яка була запропонована музИці - теж, і він почав "згортатись". Його змінив місцевий колега і перший кудись поніс свій крам.

Я продовжував спостерігати за малолєтньою вакханалією. Десь, години через пів, з кулуарів андеграунду з’являється орг і каже фразу, після якої я зрозумів, шо саме цікаве попереду:

- Чувак, а чего ж ти нє уєхал вмєстє с діджеєм, он вєдь на машинє бил?

Бляха, ну от шо тут можна казати? "Прєлєсть" ситуації почала прояснюватись. Двіжуха явно добігала свого кінця, бо я не міг не помітити, шо у залі з’явився пузатий дядько, котрий «намєкнув» організаторам, шо «пора». Музика тупо зупинилась, ніби хтось натиснув на кнопку «викл» - бам і нема, і люди, як стадо баранів тупо вивалили на вулицю. Судячи з усього – вони не вперше таке спостерігали і тому, маючи рефлекси собаки Павлова без опору виконали те, шо було запрограмовано в їх мікропроцесорах головного мозку.

Пригоди продовжувались і мені повідомили, шо далі буде автепаті, а точніше дві. Перша розпочалась одразу на місці. З «закромів Родіни» з’явився різного роду слабоалкогольний шмурдяк, типу Лонгера і «пріблєжьонниє к оргам люді» почали заливатись ним. Я тактовно відмовився. Далі ми рушили до того самого клубу, котрий був з фасаду споруди. Начальнік туси пішов туди, аби підтвердити попередні домовленості відносно нашої автепаті. Вийшов він звідти хвилин через 10 злий і матюкаючи адміністрацію закладу.

- Підараси…

Думаю, після цієї фрази коментувати більш нічого не потрібно… Шо буде далі – можна було лише здогадуватись, але вгадати – просто не реально!

Було пізно, і треба було десь і якось пересидіти ніч. Виявляється, шо гостей не завжди селять у п’ятизіркових готелях. А ви не знали??? На той момент я був згоден спати де завгодно, аби було тепло, сухо і, головне – тихо.

Пригоди продовжувались. Головний орг підійшов до мене і почав виправдовуватись, шо вони знову попали на бабло і ледь вистачило заплатити ді-джею… Вашу мать!!! А чим я гірший? Я був злий. Добре, шо «чуйка» мене не підвела і я взяв з собою достатньо кешу, аби спромогтись вижити у незнайомій місцевості.

Орг ввічливо пообіцяв протягом тижня перевести борг на карту, але я, чомусь, мало в то вірив… І не помилився… Я й досі не отримав а ні копійки, а ні вибачень. Одразу після цієї розмови він просто зник у невідомому напрямку і телефон вимкнувся.

Я, фактично один, у незнайомому місті. Надворі майже ніч. Сказати шо я був злий – не сказати нічого. Благо, світ не без добрих людей і один із місцевих пацанів запропонував мені розділити ночівлю разом із ним, його бабцею і двома собаками у нього вдома. Треба було погоджуватись, про шо я потім тисячу і один раз пожалкую, і я запропонував провести мене до автобусної станції, аби розібратись – коли найближчий транспорт до столиці. Ожеледиця була неймовірною, особливо для тих ідіотів, яки приперлись у кросівках. Йшли ми дуже довго і кожен з нас мав шанс гепнутись мінімум мільйон раз. Але пронесло.

Ми дошкутильгали до автостанції. Розклад інформував, що найближчий рейс на Київ о 9:00. Але о 6:00 є рейс до Чернігова. Мене, по суті, не влаштовувало ні одне, ні друге, бо на годиннику було лише 23-тя… Але мені повідомили страшенну таємницю, шо існує нелегальна маршрутка, котра відправляється о п’ятій ранку, але на неї треба записуватись. Звісно, заповітного контакту ні у кого не було… Я прийняв рішення, шо перечекати п’ять з гаком годин – то фігня. А там – якось домовлюсь. Все ж таки – бабло перемагає зло. І був дурним.

Пацани пішли і я вирішив купити щось перекусити у магазині навпроти. Світло горіло, але було замкнено. Розклад роботи був відсутній.

- Сука… - подумав я і зрозумів, шо залишусь голодним.

На автостанції були відсутні кофемати, бо такий звичний для нас усіх прогрес туди не дійшов. Ситуація банальна – гроші в тебе є, а толку нема. Нема куди їх спустити.

Ніч. Йти кудись в пошуках готелю чи чогось подібного – безглуздо. Розуміючи, де я знаходжусь, я міг просто не знайти такого закладу, бо його тут ніколи й не було, міг тупо заблукати і темряві провінції і це в кращому випадку. В гіршому – я міг замерзнути намертво, бо температура вже явно була нижчою за -15 або зустрітись з п’яною компанією місцевих «пацанчиків» і отримати по макітрі тільки за то, шо я не місцевий. Шанси подвоювались, бо можна було зустріти й тверезих – ефект був би ідентичним. Всі навколо автостанції ніби вимерли – ні запитати, ні зловити тачку. Чудо, шо вестибюль вокзалу не закривали на ніч, хоча нікого там я більше не бачив. Каса починала працювати о 5:00, а касирша десь в глибині кулуарів міцно спала і, якби я помирав в агонії – вона б нічого не почула…

Першу годину я намагався дрімати сидячи, ховаючи коліна під куртку. Потім я лежав, стояв, ходив, але заснути не міг, бо було надто холодно. По другій годині очікування мене почав брати відчай від холоду і суму… Я вже не знав шо роздивлятись навколо, «андроід» нещадно садив батарею і в мене промайнула думка йти до головної траси і там ловити попутку додому. Йти було недалеко і я вже було вийшов на ганок, але морозець одразу ж натякнув, шо краще повернутись до чотирьох стін. Я, навіть, умудрився кілька разів закуняти… але то було від втоми і не на довго… Сили мене полишали і я був готовий на самі відчайдушні кроки.

А от о четвертій ранку Боженька змилувався над мною і до вестибюлю станції зайшли дві жіночки, і я зрозумів, що маршрутка буде.

Не встиг я їх запитати, як вони запитали мене чи не чекаю я маршрутку. Я зрадів неймовірно, але одразу ж й трохи поник, по після відповіді вони запитали, чи я попередньо займав місце. Хм… Довелось просто чекати. До того часу народ почав збиратись, і його ставало все більше й більше. Нічого доброго то не віщувало… І вона таки приїхала… Старий дизельний Мерседес… Місця всі були розписані…

Я запропонував водію варіант «стенд ап». Він сказав, шо в нього ше є «дєжурна» табуретка, але на неї, ніби теж є претендент. І він таки прийшов… Фокус із стенд-апом не прокатив і я зі слізьми на очах, які миттєво замерзали, проводжав в темряву два маленьких червоних вогника габаритів сараю на колесах… В списку всього того і тих, кого я ненавидів – з’явилось мінімум на 15 осіб більше + автомобіль + табуретка.

Треба було повертатись всередину, бо ззовні знаходитись було просто неможливо. Коли я повернувся, то побачив, шо касирша вже була на місці.

На мої питання щодо найближчих рейсів я отримував відповіді гідні совкового касира, котрий ні за що в світі не буде посміхатись Вам, як то роблять випускники економічних ВУЗів за прилавком МакДональдсу.

Вона неохоче і хамовито відповідала на мої питання. Потрібна інформація була короткою – або через годину їхати до Чернігова, або чекати 9-ї ранку і їхати прямісінько на Київ. Мислив я вже інакше, шукаючи вигоду. Я розумів, що маршрутка до Чернігова через годину – то сон, тепло і їжа на кінцевій. Тому, я придбав квиток (типовий сірий совковий без вказання місця) і продовжив чекати. Чим далі – ти час йшов повільніше.

Я уважно роздивився квиток. В моїй голові не вкладалось, як вони вираховують кількість пасажирів? Пробивала вона його «ХЗ як», в квитку нічого не було вказано. Приїде маршрука і шо тоді? А місць, припустимо - там нема… Я зовсім забув зазначити, що початковою точкою відправлення був Ніжин, а не наше зачароване коло. Залишилось просто чекати.

І вона прибула! Сраний «Еталон», які я ненавиджу за їх сраний «комфорт», видавався мені круїзнім лайнером. Місць було вдосталь. Чернігів не Київ і ніхто туди особливо не їхав. Я швиденько знайшов де знаходиться пєчка і з величезною радістю зайняв місце.

Ми – рушили. В той момент мені стало страшно. Я думав – ми перевернемось, адже їхали по льоду, який я вже раніше описував. Це було море в шторм, яке миттєво замерзло. Такого я ніколи не бачив. Еталон поки розвертався – його заносило, кидало і нахиляло так, шо всі хрестились, ніби летіли у Боінгу, який попав у повітряну яму. Ангел-охоронець був десь поруч і тому ми побороли стихію і виїхали на дорогу. Шо було далі – я не пам’ятаю, бо мене розморило в теплі і я миттєво заснув.

Прокинувся ж я вже в Чернігові – ми їхали по місту і народ помітно гомонів, від чого я і видкрив очі. Мене висадили десь, де йдуть більш зручні маршрутки на столицю. Пересісти з Еталона в Мерседес Спрінтер, то як виміняти Жигулі на Волгу. Я знову зайняв місце, розрахувався за проїзд, купив в кіоску булку і йогурт і спокійно засів у салоні авто.

Мені здавалося, шо я після чудового сну снідаю у затишному кафе на якійсь старовинній вулиці європейського містечка. Поки я жував булку, я згадав безсонну ніч 2004-го на Київському вокзалі, коли ми із друзями змоклі, більшу частину ночі тинялися ним, аби зігрітись, поки не знайшли вільний зал очікування, бо поїзд додому був лише на ранок. Тоді ми в кучі і трохи відігрілись, притулившись один до одного… Я згадав, як із друзями неймовірна злива застала нас у лісі і ми втрьох ховались декілька годин під однією плащ-палаткою. Ноги німіли, вода заливала все навколо, багаття миттєво згасало але було весело, бо були не самі. Шо означає «АУМ» зрозуміють не всі, а лише ті, хто розділив зі мною ту кошмарну ніч і дочитав або дослухав цю розповідь до теперішнього моменту.

Маршрутка поїхала і я, по традиції знову швидко заснув. Виспатись мені не вдалось, бо життя, як зебра – чорна полоса, біла полоса, чорна полоса, біла полоса а потім ЖОПА. Ні, кінець світу не наступив, не було торнадо і землетрусу. Нас навіть ДАЇшники не зупиняли. Ми просто «паламалісь»…

Хвилин через 20, водій знайшов причину поломки і ми знову рушили… але проїхали метрів 20… Як тільки він трохи сильніше натискав на гашетку акселератора, під капотом шось «клацало», тяга зникала і ми зупинялись… Хвилини дві було потрібно, аби була змога знов рушити… Але вистачало того хвилин на 5… І так десь кілометрів із 50 мінімум…

Я не знаю, шо курив водій, але тримався він мужньо, бо я б, на його місці вже здався б…

Замість того, шоб прибути в Київ години за півтори-дві, ми їхали всі чотири… І на тому не кінець… Десь у Броварах ремонтували дорогу і зібралась серйозна тянучка в напрямку столиці… Сказати, шо всі вимучились – це збрехати. Водію я б поставив пам’ятник, якби мені у той момент не було про що думати…

Я швиденько пересів на метро, доїхав до станції, біля якої на парковці залишив машину і вже на ній поїхав додому. На диво, тут нічого невимовного не сталося, акумулятор не розрядився, машина завелась одразу і я поїхав. Дорогу додому не пам’ятаю. Прокинувся – і вже дома. От якби так, тільки без всіх тих пригод, починаючи з вокзалу! Ось воно «шо такоє нє вєзот і как с нім бароться».

Завіса J

Andrew Stanislavsky (Андрій Станіславський, Stan)

http://vk.com/andrey_stanislavsky

https://www.facebook.com/andrew.stanislavsky

Поиск по сайту: