Право на участь в управлінні державними справами

Відповідно до ст. 21 Загальної декларації прав людини, воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля має виявлятись у періодичних і нефальсифікованих вибо­рах, які необхідно проводити за умови загального і рівного виборчого права шляхом таємного голосування або через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосу­вання.

У ст. 5 Конституції України зазначено, що Україна є рес­публікою. Відтак, носієм суверенітету й єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосеред­ньо і через органи державної (законодавчої, виконавчої і судової) влади та органи місцевого самоврядування. Ніхто не може узурпувати державну владу.

Влада народу здійснюється передусім шляхом видання законів, які є виразом загальної волі. Тому всі громадяни мають право брати участь у створенні законів особисто або через своїх представників.

Як випливає із ст. 38 Конституції України, змістом права громадян на участь в управлінні державними справами є, зокрема:

1) право брати участь у всеукраїнському та місцевих ре­ферендумах;

2) право вільно обирати і бути обраними до органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування;

3) право рівного доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

Кожне з цих прав є самостійним і має свої особливості.

Своє право на безпосереднє здійснення влади громадяни України можуть реалізувати переважно під час виборів та референдумів.

Згідно із Законом України «Про всеукраїнський та міс­цеві референдуми», референдум є способом прийняття громадянами України шляхом голосування законів Украї­ни, інших рішень з важливих питань загальнодержавного і місцевого значення. Ст. 70 Конституції України обмежує у праві брати участь у референдумі лише громадян України, які не досягли вісімнадцятирічного віку або визнані судом недієздатними.

Ст. 71 Конституції України встановлено, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рів­ного і прямого виборчого права шляхом таємного голосу­вання. Виборцям гарантується вільне волевиявлення. Поря­док проведення виборів в Україні регулюється розділом III Конституції України, а також Законами України «Про ви­бори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, місь­ких голів», «Про вибори народних депутатів України», «Про вибори Президента України».

Загальність виборів, відповідно до ст. 70 Конституції України, означає, що обмеження щодо виборчого права стосуються лише тих громадян, які не досягли вісімнадцяти років або визнані судом недієздатними. Усі інші громадяни України мають активне виборче право (право обирати). На­явність активного виборчого права означає не тільки право голосу (юридичну можливість обирати), а й право висувати кандидатів на виборні посади, бути їх довіреною особою, агітувати за них тощо.

Пасивне виборче право (право бути обраним) означає та­кож право висувати свою кандидатуру на виборну посаду і право бути висуненим, право бути зареєстрованим як кан­дидат на таку посаду й організовувати зустрічі з виборцями та іншим чином проводити виборчу кампанію. Як правило, це право може бути обмежене віковим цензом, цензом осі­лості і мовним цензом. Наприклад, при виборах Президента України пасивне виборче право мають громадяни України не молодші 35 років, які проживають на території України не менше десяти (в тому числі п'яти останніх) років і воло­діють державною мовою.

Інколи пасивне виборче право обмежується й іншими умовами. Так, народними депутатами України не можуть бути обрані громадяни України, які мають судимість за вчи­нення умисного злочину, що не погашена і не знята в уста­новленому законом порядку (ст. 76 Конституції України). Не можуть балотуватися в депутати або на виборні посади в державні органи особи, які вчинили корупційні діяння, пе­редбачені Законом України «Про боротьбу з корупцією».

Таким чином, вибори в Україні є загальними, а також: рів­ними (громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах; кожний виборець має один голос); прямими (Президент Ук­раїни і депутати обираються безпосередньо виборцями); таєм­ними (контроль за волевиявленням виборців не допускається).

Конституційний Суд України у своєму рішенні у справі про сумісництво посад народного депутата України і міського голови від 6 липня 1999 р. дійшов висновку, що поло­ження частини першої статті 38 Конституції України, за яким громадяни мають право «вільно обирати і бути обра­ними до органів державної влади та органів місцевого са­моврядування», в контексті положень частини другої стат­ті 78 Конституції України треба розуміти так, що грома­дянина України надано право вільно бути обраним до будь-якого органу державної влади, зокрема до Верховної Ради України, до органу місцевого самоврядування - сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, а також бути обраним сільським, селищним, міським головою, але реалі­зувати набутий представницький мандат громадянин може тільки в одному з цих органів чи на посаді сільського, се­лищного, міського голови.

Відповідно до статей 140-145 Конституції України, од­нією з форм участі громадян в управлінні державними справа­ми є місцеве самоврядування - форма «локальної» демокра­тії, яка передбачає право територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жите­лів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати пи­тання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування є одним з ефективних за­собів обмеження центральної влади в інтересах окремого регіону, міста чи місцевості, кожен із представників яких, звичайно, усвідомлює себе не тільки як людину і жителя планети Земля, не тільки як громадянина України, а переду­сім як жителя певного міста, селища, села. Тому місцеві ін­тереси для нього можуть бути значно важливішими.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосе­редньо, так і через органи місцевого самоврядування - сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Орга­нами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є ра­йонні та обласні ради.

Більш детально система та гарантії місцевого самовря­дування в Україні, засади організації та діяльності, право­вого статусу і відповідальності органів місцевого самовря­дування та їх посадових осіб визначені у Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Перешкоджання здійсненню виборчого права або участі у референдумі, деякі інші діяння, які порушують право громадян на участь в управлінні державними справами, визнаються злочинами. Відповідальність за їх вчинення пе­редбачена статтями 157-160 КК.

Порядок доступу громадян України до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та її

проходження регулюється Законами України «Про держав­ну службу», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про службу в органах місцевого самоврядування» та деякими іншими актами законодавства.

Відповідно до законів України «Про державну службу» і «Про службу в органах місцевого самоврядування», право на державну службу і на службу в органах місцевого само­врядування мають громадяни України незалежно від похо­дження, соціального і майнового стану, расової і націона­льної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановлено­му порядку конкурсний відбір (або за іншою процедурою, передбаченою законодавством України).

Слід зазначити, що в Конституції України не міститься спеціальних положень щодо обмеження права громадян на рівний доступ до державної служби і до служби в органах місцевого самоврядування. Лише ст. 64 Конституції Украї­ни допускає можливість тимчасового обмеження цього права в умовах воєнного або надзвичайного стану. Отже, тут діють загальні обмеження. Закони України «Про дер­жавну службу» і «Про службу в органах місцевого само­врядування» встановлюють обмеження щодо прийняття на державну службу, що стосуються осіб, які: визнані у вста­новленому порядку недієздатними; мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади; у разі прийняття на служ­бу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі осо­бам, які є їхніми близькими родичами. Перелік винятків не є вичерпним. Крім того, Законом України «Про боротьбу з корупцією» передбачена заборона займати посади в дер­жавних органах та їх апараті протягом трьох років від дня звільнення осіб, які вчинили корупційні діяння.

Відповідно до ст. 124 Конституції України, громадяни України також мають право брати участь у здійсненні правосуддя. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Більш детально це право регламентується законодавством Украї­ни про судоустрій і кримінально-процесуальним законо­давством.

Свобода асоціації

Як зазначено у ст. 11 Конвенції про захист прав і основ­них свобод людини, «кожен має право на свободу мирних зібрань та на свободу об'єднання з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захис­ту своїх інтересів.

Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом в інтересах націона­льної або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб і є необхідними в демократичному суспільстві. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління».

Згідно зі ст. 36 Конституції України, громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціаль­них, культурних та інших інтересів; ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до по­літичних партій або громадських організацій.

Свободу політичної діяльності, крім того, гарантує і ст. 15 Конституції України. Без такої свободи неможливо додержуватися закладеного в цій же статті принципу, згідно з яким «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'яз­кова».

Свобода асоціації - а саме таку назву має право на об'єднання громадян в міжнародному законодавстві, - озна­чає право на об'єднання громадян для спільних дій і досяг­нення спільної мети на умовах дотримання певних правил поведінки (корпоративних норм). Таке об'єднання є необ­хідним для людини, коли вона сама не у змозі вчинювати вказані дії або досягти бажаної мети.

Основним актом законодавства, який регулює питання створення і діяльності формальних об'єднань громадян, визначає їхні права, встановлює порядок нагляду та конт­ролю за їхньою діяльністю тощо, є Закон України «Про об'єднання громадян».

Згідно з ним об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), можуть бути двох основних видів: 1) політична партія - об'єднання громадян-прихильників певної загальнонаціональної про­грами суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні орга­нів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі; 2) громадська організація — об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх за­конних соціальних, економічних, творчих, вікових, націо­нально-культурних, спортивних та інших інтересів.

Крім вказаного Закону, порядок створення та діяльності деяких специфічних об'єднань громадян: політичних пар­тій; релігійних організацій; кооперативних організацій; кредитних спілок; об'єднань, що мають основною метою одержання прибутків; комерційних фондів; органів місце­вого і регіонального самоврядування (в тому числі рад і комітетів мікрорайонів, будинкових, вуличних, кварталь­них, сільських, селищних комітетів); об'єднань співвласни­ків багатоквартирних будинків; органів громадської само­діяльності; творчих спілок, дитячих, молодіжних організа­цій, а так само профспілок,- визначається іншими актами законодавства.

Для вирішення своїх завдань зареєстровані об'єднання громадян користуються правом: виступати учасником ци­вільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права; представляти і захищати свої законні інтереси та за­конні інтереси своїх членів у державних та громадських органах; брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги тощо); ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші об'єднання громадян; створювати установи та організації; одержувати від органів державної влади і місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань та вносити їм свої пропозиції; поширювати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі; засновувати засоби масової інформації.

Крім того, політичні партії мають право брати участь у виробленні державної політики, у формуванні органів вла­ди, право доступу під час виборчої кампанії до державних засобів масової інформації тощо. Детальніше права полі­тичних партій визначені в Законі України «Про політичні партії в Україні». Громадські організації мають право за­сновувати підприємства, необхідні для виконання статутних цілей. Більш широкі права для окремих видів об'єднань можуть бути встановлені іншими законами України. Так, це характерно, скажімо, для громадських організацій спо­живачів, для профспілок, права яких передбачені, відповід­но, законами України «Про захист прав споживачів», «Про професійні спілки».

Про обмеження права на свободу асоціацій йдеться без­посередньо у ст. 36 Конституції України, відповідно до якої такі обмеження можуть бути встановлені, по-перше, тільки законом, і, по-друге, лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Крім того, у ст. 37 Конституції України уточнюється, що «утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на лік­відацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і терито­ріальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворож­нечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я насе­лення, забороняються. Політичні партії та громадські орга­нізації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допус­кається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військо­вих формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і орга­нізаціях».

Проте у цій же статті Основного Закону зазначається, що заборона діяльності об'єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.

Перешкоджання законній діяльності політичних партій, професійних спілок, громадських організацій тягне кримі­нальну відповідальність згідно зі ст. 170 КК України. Крім того, ст. 161 КК України передбачає кримінальну відпові­дальність за такі дії, як пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознакою політичних переконань чи за іншими ознаками.

Свобода асоціації передбачає свободу як формального, так і неформального об'єднання. Адже ні статті 36—37 Кон­ституції України, ні ст. 11 Європейської конвенції з прав людини, ні інші нормативні положення, які визначають обсяг і зміст цієї свободи, не обмежують її шляхом висунення вимоги про попередню реєстрацію. Вони і не можуть вису­вати таку вимогу. По-перше, діяльність незареєстрованого об'єднання сама по собі не створює загрози ні інтересам національної або громадської безпеки, ні інтересам запобі­гання заворушенням і злочинам, ні інтересам захисту здо­ров'я або моралі чи захисту прав і свобод інших людей. По-друге, вимога щодо обов'язкової реєстрації об'єднання як умови його законної діяльності рівнозначна вимозі обов'язкової реєстрації як умови здійснення будь-якого ін­шого права людини і громадянина. По-третє, у ст. 11 Євро­пейської конвенції з прав людини свобода асоціації і сво­бода мирних зборів розглядаються як права, на які повинні поширюватися однакові обмеження. Водночас, ст. 39 Кон­ституції України вимагає не реєстрації в органах виконав­чої влади або органах місцевого самоврядування, а лише сповіщення їх про намір провести мирні збори.

Згідно ж із Законом України «Про об'єднання грома­дян», їхня легалізація (офіційне визнання) є обов'язковою і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. При цьому за реєстрацію стягується збір, роз­мір якого є вельми значним.

Законом України «Про об'єднання громадян» передба­чено, що не підлягають легалізації об'єднання громадян і забороняється у судовому порядку діяльність легалізованих об'єднань якщо: а) їх метою є пропаганда фашизму та нео­фашизму або створення незаконних воєнізованих фор­мувань; б) їх керівні органи чи структурні осередки розта­шовані за межами України; в) вони є структурними осеред­ками політичних партій в органах виконавчої та судової влади, у Збройних Силах та Державній прикордонній службі України, на державних підприємствах, в установах і органі­заціях, державних навчальних закладах.

Згідно зі ст. 36 Конституції України, членами політич­них партій можуть бути лише громадяни України. Обме­ження щодо членства у політичних партіях встановлюють­ся виключно Конституцією і законами України.

Закон України «Про політичні партії в Україні» встанов­лює, що членом політичної партії може бути тільки грома­дянин України, який, відповідно до Конституції України, має право голосу на виборах. Громадянин України може перебувати одночасно лише в одній політичній партії. Чле­нами політичних партій не можуть бути: 1) судді; 2) працівники прокуратури; 3) працівники органів внутрішніх справ; 4) співробітники Служби безпеки України; 5) війсь­ковослужбовці. Відповідне до Закону України «Про Упов­новаженого Верховної Ради України з прав людини», чле­ном політичної партії не може бути також Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Ці положення у цілому відповідають змісту ст. 11 Євро­пейської конвенції з прав людини, у якій зазначено, що «ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або державної адміністрації». Проте загалом позапартійності органів державної виконавчої вла­ди в Україні не існує.

Свобода зборів, мітингів, походів і демонстрацій

Ст. 39 Конституції України надає громадянам «право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, по­ходи і демонстрації, про проведення яких завчасно спові­щаються органи виконавчої влади чи органи місцевого са­моврядування».

Норми приблизно такого ж змісту існують і в актах між­народного законодавства.

Збори, мітинги, походи і демонстрації громадян є фор­мами безпосередньої демократії. Вони можуть проводитися з метою: прилюдного обговорення та вираження свого став­лення до дій чи бездіяльності органів державної влади і мі­сцевого самоврядування; подій у соціально-політичному, економічному житті держави, суспільстві та світі в цілому; привернення уваги до вирішення нагальних соціально-полі­тичних, економічних та інших проблем держави, суспіль­ства, місцевої територіальної громади; прилюдного протес­ту проти рішень, заходів, здійснюваних державою, місце­вими органами самоврядування, проти окремих подій жит­тя держави чи світу в цілому або навпаки - їх підтримки.

Під зборами і мітингом слід розуміти організоване, мир­не, масове зібрання громадян в одному місці із зазначеною метою. Похід - це організований, довготривалий, з перер­вами для проведення мітингів, пікетувань, проїзду чи від­починку, мирний масовий рух громадян за певним маршру­том, а демонстрація - організоване, мирне масове проходження громадян тротуаром чи проїжджою частиною вулиці (дороги), бульвару, проспекту, площі.

Крім названих заходів, можуть також проводитися піке­тування - прилюдне виявлення громадянами своїх соціаль­но-політичних, економічних та інших інтересів, яке вібува-ється біля адміністративних будинків законодавчих, вико­навчих, судових, правоохоронних органів, органів місцевого самоврядування тощо, або інші мирні акції протестного (го­лодування, наметове містечко тощо) або непротестного ха­рактеру (велопробіг, виставка, конференція, фестиваль то­що) з метою привернення уваги органів державної влади, місцевого самоврядування, громадськості до вирішення пев­них проблем, які становлять приватно-індивідуальний, коле­ктивний, суспільний чи державний інтерес.

Відповідно до Закону України «Про місцеве самовряду­вання в Україні», вирішення питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, інших масових за­ходів, а також здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку покладається на вико­навчі органи сільських, селищних, міських рад.

Сам порядок здійснення права на свободу мітингів та інших масових заходів спеціальним законом України поки що не регулюється.

Конституційний Суд України у своєму рішенні у справі щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання від 19 кві­тня 2001 р., зазначив, що, «згідно з частиною третьою стат­ті 8 Конституції України норми Конституції України, є нор­мами прямої дії. Вони застосовуються безпосередньо неза­лежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні зако­ни або інші нормативно-правові акти.

Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в стат­ті 39 Конституції України, є їх невідчужуваним і непоруш­ним правом, гарантованим Основним Законом України.

Це право є однією з конституційних гарантій права гро­мадянина на свободу свого світогляду і віросповідання, дум­ки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір, права на вільний розви­ток своєї особистості тощо. Проводити збори, мітинги, по­ходи і демонстрації громадяни можуть за умови обов'яз­кового завчасного сповіщення про це органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування. Таке сповіщення має здійснюватись громадянами через організаторів масових зібрань. Завчасне сповіщення відповідних органів про проведення тих чи інших масових зібрань - це строк від дня такого сповіщення до дати проведення масового зібрання.

Тривалість строків завчасного сповіщення має бути у розумних межах і не повинна обмежувати передбаченого статтею 39 Конституції України права громадян на прове­дення зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Такі стро­ки мають слугувати гарантією реалізації цього права гро­мадян. Упродовж цього строку зазначені органи мають здійснити і ряд підготовчих заходів, зокрема, для забезпе­чення безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингу, походу чи демонстрації, підтримання громадсь­кого порядку, охорони прав і свобод інших людей. У разі необхідності органи виконавчої влади чи місцевого само­врядування можуть погоджувати з організаторами масо­вих зібрань дату, час, місце, маршрут, умови, тривалість їх проведення тощо.

Строк завчасного сповіщення має бути достатнім і для того, щоб органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування могли визначитися, наскільки проведення таких зібрань відповідає закону, та в разі потреби, згідно з частиною другою статті 39 Конституції України, звернути­ся до суду для вирішення спірних питань».

Щодо визначення конкретних строків завчасного спові­щення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо, то Конституцій­ний Суд України зробив висновок, що воно «є предметом законодавчого регулювання».

Згідно з Законом України «Про свободу совісті та релі­гійні організації», публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії на вулицях, майданах та в інших гро­мадських місцях проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради. При цьому клопотання про видачу вказаного дозволу подається не пізніш як за де­сять днів до призначеного строку проведення богослужін­ня, обряду, церемонії чи процесії (крім випадків, які не тер­плять зволікання).

Проте, видається, що зазначений Закон не повністю відповідає нормі ст. 39 Конституції України, де встанов­лено, по-перше, реєстраційний, а не дозвільний порядок проведення відповідних акцій, і, по-друге, можливість об­меження розглядуваного політичного права лише за рі­шенням суду та виключно в трьох випадках, визначених безпосередньо Основним Законом. Тому виконуватися вони мають лише в тій частині, яка не суперечить Консти­туції України.

Незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, якщо це діяння було вчинене службовою особою або із застосуван­ням фізичного насильства, тягне кримінальну відповідаль­ність (ст. 340 КК України). Водночас, слід вказати на те, що за незаконне перешкоджання організації або проведенню будь-яких інших масових акцій, крім перелічених, законо­давством України юридичну відповідальність не встанов­лено, що позбавляє певних правових гарантій громадян, які організовують та проводять такі, наприклад, масові акції, як: паломництва, пікетування, голодування, наметове міс­течко, фестиваль тощо. З метою розв'язання цієї проблеми слід було б у ст. 39 Конституції України і ст. 340 КК Украї­ни слова «і демонстрації» («і демонстрацій») замінити сло­вами «демонстрації та інші масові акції» («демонстрацій та інших масових акцій»).

Відповідно до ст. 39 Конституції України, обмеження щодо реалізації права на мирні збори та інші масові заходи може встановлюватися судом відповідно до закону і в інте­ресах національної безпеки та громадського порядку з ме­тою: а) запобігання заворушенням чи злочинам; б) для охо­рони здоров'я населення; в) для захисту прав і свобод ін­ших людей. Крім того, сам зміст розглядуваного права містить у собі певні обмеження, адже Конституція дозволяє збиратися лише мирно, без зброї.

З метою запобігання заворушенням, для захисту прав і свобод інших людей статтями 279, 293, 294, 341, 444 КК України встановлено кримінальну відповідальність, зокре­ма, за: блокування транспортних комунікацій та захоплення транспортних підприємств, групове порушення громадсь­кого порядку, організацію або активну участь у масових заворушеннях, захоплення державних або громадських бу­дівель чи споруд, напад на службові приміщення осіб, які мають міжнародний захист.

Як випливає із ст. 64 Конституції України, певні тимча­сові обмеження цього права можуть встановлюватися та­кож в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Право на звернення

«Усі мають право направляти індивідуальні чи колектив­ні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та по­садових і службових осіб цих органів, що зобов'язані роз­глянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встанов­лений законом строк»,- зазначено у ст. 40 Конституції Ук­раїни.

Право на звернення забезпечує громадянам можливість відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлен­ня їх у разі порушення, участі в управлінні державними і громадськими справами, впливу на поліпшення роботи ор­ганів державної влади і місцевого самоврядування, установ, підприємств, організацій.

Змістом права на звернення є право громадян:

1) клопотати про сприяння реалізації закріплених Кон­ституцією та чинним законодавством їх прав та законних інтересів;

2) оскаржувати дії (або бездіяльність) та рішення держа­вних органів, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об'єднань громадян, підприємств, посадових осіб, якими порушено його права і законні інтереси, і вима­гати їх поновлення;

3) повідомляти про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, поса­дових осіб, а також висловити думку щодо поліпшення їх діяльності;

4) висловлювати поради і рекомендації тощо.

Законом України «Про звернення громадян» прямо за­бороняється: а) направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються; б) відмовляти в прийнятті та розгляді звер­нень, поданих у встановленому порядку і належним чином оформлених; в) відмовляти в прийнятті та розгляді звер­нення з посиланням на політичні погляди, партійну належ­ність, стать, вік, віросповідання, національність громадяни­на, незнання мови звернення.

Для об'єктивного і вчасного розгляду звернень Закон надає громадянам певні права (ст. 18), покладає на органи державної влади, установи, підприємства, організації, поса­дових осіб відповідні обов'язки (статті 19, 29), передбачає заходи юридичної відповідальності, які можуть застосову­ватися до суб'єктів, на яких покладено розгляд звернень громадян, у разі порушення ними законодавства про звер­нення (статті 24, 25). Ці права, обов'язки і заходи юридич­ної відповідальності є елементами механізму, що створює правові гарантії права на звернення.

Так, громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, установ, організацій, об'єднань громадян, підприємств, за­собів масової інформації, посадових осіб, має право:

• особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви;

• знайомитися з матеріалами перевірки;

• подавати додаткові матеріали;

• користуватися послугами захисника;

• одержати письмову відповідь про результати розгля­ду заяви чи скарги;

• вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду звернень.

Органи державної влади і місцевого самоврядування, установи, організації незалежно від форм власності, об'єд­нання громадян, підприємства, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи, у свою чергу, мають відповідні обов'язки, визначені Законом України «Про зве­рнення громадян», зокрема: об'єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; скасовувати або змінювати оскаржувані незаконні рішення, невідкладно вживати захо­дів до припинення неправомірних дій; забезпечувати поно­влення порушених прав; письмово повідомляти громадяни­на про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийня­того рішення; вживати заходів щодо відшкодування матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянинові в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів.

Для певних категорій громадян закон передбачає відпо­відні обмеження щодо подання звернень, що нібито обумо­влюється специфікою їхньої службової діяльності. Так, згі­дно із Законом України «Про звернення громадян», війсь­ковослужбовці, працівники органів внутрішніх справ і державної безпеки мають право подавати лише такі звер­нення, які не стосуються їхньої службової діяльності. Інші звернення (тобто ті, які стосуються їхньої службової діяльності) подаються такими особами відповідному команду­ванню (начальникові) у порядку, встановленому дисциплі­нарними статутами. Таким чином, вказані особи у певних випадках позбавлені права на звернення до суду, прокура­тури, інших державних органів. Напевно, ці норми Закону суперечать ст. 40 Конституції України.

На нашу думку, будь-які подібні (за критерієм суб'єкта) обмеження права на звернення взагалі суперечать Консти­туції України. Ґрунтується така думка на тому, що: а) кож­ному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцево­го самоврядування, посадових і службових осіб незалежно від того, стосується це службових чи особистих інтересів особи (ст. 55 Конституції України); б) громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед за­коном (статті 21 і 24 Конституції України); в) право на звер­нення надається усім і не може бути обмежене в умовах воєнного або надзвичайного стану (статті 40 і 64 Конституції України).

Попри усі позитивні якості Закону України «Про звер­нення громадян», реалізація конституційного права людини на звернення залишається сьогодні справою не завжди про­стою й не завжди результативною. Пояснити це можна принаймні двома групами причин.

Перша - і основна з них - перебуває у сфері правозастосувальної та правореалізаційної діяльності адресатів звер­нень. Тут слід назвати передусім такі причини, що «лежать на поверхні», а саме: незнання (або недостатнє знання) цього, відносно нескладного, Закону всіма посадовими та службо­вими особами - адресатами звернень; професійні дефекти виконавців Закону - їхня необ'єктивність, упередженість при розгляді звернень, недостатня відповідальність, байдуже ставлення до людей, до їхніх запитів, інтересів, прав; деколи -службова перевантаженість та інші «виробничі» проблеми.

Причини, що належать до другої групи, містяться у сфе­рі індивідуальної та соціальної правової психології. До найбільш впливових серед них слід віднести: необізнаність, неосвіченість значної частини громадян щодо конкретних приписів Закону України «Про звернення громадян» (а то й взагалі про його існування); поширеність стереотипу безре­зультатності, марності звертання зі скаргами та іншими зверненнями до відповідних посадових, службових осіб -своєрідний, так би мовити, скаргопесимізм.

Крім зазначених факторів, що істотно знижують ефек­тивність інституту звернень громадян, такий же вплив на нього здатні вчиняти й деякі недоліки самого Закону України «Про звернення громадян».

Так, ст. 9 Закону встановлює заборону переслідування громадян за вміщену у зверненні критику діяльності та рі­шень органів державної влади, органів місцевого самовря­дування, установ, організацій, підприємств, об'єднань гро­мадян, посадових осіб. А у ст. 26 вважаються протиправ­ними і тягнуть юридичну відповідальність такі звернення, які містять, зокрема, дискредитацію зазначених суб'єктів. Розрізнення таких оціночних понять, як «критика» і «дискредитація», як правило, не буде однозначним.

Вміщений у ст. 1 Закону перелік прав громадян, щодо реалізації яких вони можуть звертатися із заявою чи клопо­танням (права соціально-економічні, політичні та особисті), не є повним, оскільки не включає екологічних, культурних та деяких інших прав.

Закон встановлює, що витрати, зроблені відповідним ор­ганом, організацією у зв'язку з перевіркою звернень, які міс­тять завідомо неправдиві відомості, можуть бути стягнуті з громадянина за рішенням суду (ст. 27). І це цілком слушно. Однак у Законі відсутнє правило про те, що у разі, коли ска­рга виявиться підставною, такі ж витрати можуть бути стяг­нені на користь держави з винної службової (посадової) осо­би, яка усвідомлено порушила права громадянина.

Нарешті, ще про одне. Згідно зі ст. 24 Закону України «Про звернення громадян» особи, винні у порушенні цього Закону несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України.

Проте, до сьогоднішнього дня адміністративна відпові­дальність за порушення законодавства України про звер­нення громадян взагалі не передбачена, що в багатьох ви­падках дозволяє посадовим і службовим особам безкарно порушувати конституційне право громадян на звернення. Доручення ж, дане ще 2 жовтня 1996 р. Верховною Радою України Кабінету Міністрів України щодо підготовки і вне­сення пропозицій про приведення законодавчих актів у від­повідність до Закону України «Про звернення громадян», до сьогодні не виконане. Що стосується кримінальної та цивільно-правової відповідальності за порушення законо­давства про звернення громадян, то перша може наставати лише у разі спричинення діями або бездіяльністю відповідних службових осіб істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам громадян, а друга, як прави­ло, у разі завдання такими діями або бездіяльністю матеріа­льної чи моральної шкоди.

Водночас, суттєвим фактором удосконалення механізму реалізації права громадян на звернення могло б стати вста­новлення адміністративної відповідальності за такі, зокре­ма, діяння, як: незаконна відмова в прийнятті або розгляді звернення громадянина; незаконна відмова у здійсненні громадянином його прав щодо особистого викладення ар­гументів особі, що перевіряє звернення, подання додаткових матеріалів до звернення, запиту таких матеріалів орга­ном, який розглядає звернення, або ознайомлення з матері­алами перевірки щодо звернення; направлення скарги громадянина для розгляду органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються; грубе порушення вста­новлених законодавством строків повідомлення громадя­нина про результати розгляду звернення або неповідомлен­ня громадянина про них; прийняття завідомо незаконного рішення за результатами перевірки щодо звернення.

Поиск по сайту: