ПОЛІТИЧНІ ПРАВА ТА СВОБОДИ

Право на громадянство

Відповідно до ст. 25 Конституції України, право на гро­мадянство включає в себе:

1) право мати громадянство України;

2) право не бути позбавленим громадянства;

3) право змінити громадянство;

4) право не бути вигнаним за межі України;

5) право не бути виданим іншій державі;

6) право на піклування та захист своєї держави під час перебування за її межами.

Крім того, згідно зі ст. 33 Конституції України, грома­дянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

Відповідно до ст. 4 Конституції України, в Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення грома­дянства України визначаються законом.

Основним нормативно-правовим актом, який визначає правовий статус громадян України, є Закон України «Про громадянство України». При його розробці були врахо­вані норми Загальної декларації прав людини, Конвенції, що регулює деякі питання, пов'язані з колізією законів про громадянство, Конвенції про статус апатридів, Кон­венції про скорочення безгромадянства, Конвенції про громадянство заміжньої жінки, Європейської конвенції про скорочення випадків багатогромадянства та про вій­ськовий обов'язок у випадках багатогромадянства, Кон­венції про права дитини та інших з метою приєднання України до тих із них, які відповідають її національним інтересам.

Під громадянством розуміється правовий зв'язок між фізичною особою і відповідною державою, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках. Водночас громадянство - це самостійний конституційно-правовий інститут: відносини з приводу громадянства регулюються сукупністю окремих конституційних норм, а також норм спеціальних та інших законів і підзаконних нормативно-правових актів.

Громадянство ґрунтується на певній системі принци­пів - керівних ідей, засад, в яких відображаються сутність і характер громадянства як цілісного правового інституту. Це принципи: єдиного громадянства і запобігання виник­ненню випадків безгромадянства; неможливості позбав­лення громадянина України громадянства України; визнан­ня права громадянина на зміну громадянства; неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України; рівності громадян України незале­жно від підстав, порядку і моменту набуття ними грома­дянства України; збереження громадянства України неза­лежно від місця проживання громадянина України. Перелі­чені принципи визначені безпосередньо у Законі «Про громадянство України».

Крім того, можна виділити принципи громадянства, які стосуються окремих його підінститутів. Це, скажімо, прин­ципи «права землі» і «права крові», які стосуються поло­жень про набуття і втрату громадянства України, принцип невидачі громадян України іноземній державі.

Відповідно до Закону «Про громадянство України», громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент прого­лошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України - з 24 серпня 1991 р.;

2)особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політич­них, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця прожи­вання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були гро­мадянами інших держав - з 13 листопада 1991 р.;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті гро­мадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внут­рішніх справ України внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття - з моменту внесення вказаного напису;

4)особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Документами, які підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України, свідоцтво про належність до громадянства України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, тимчасове посвідчення громадянина України, проїзний документ дитини, дипломатичний і службовий паспорти, посвідчення особи моряка, посвід­чення члена екіпажу, посвідчення особи на повернення в Україну.

Станом на 5 грудня 2001 року загальна кількість постій­ного населення України складала 48 млн. 241 тис. осіб (За повідомленням Державного комітету статистики України, станом на 1 листопада 2003 р. загальна кількість постійного насе­лення України становила 47 млн. 690 тис. осіб, тобто за неповних два роки скоротилась на 551 тис), при цьому кількість громадян України становила 47 млн. 950 тис. осіб, громадян інших країн - 168 тис. осіб, у т. ч. Громадян країн СНД - 151 тис. осіб. Осіб без громадянства в Україні налічувалося близько 83 тисяч, а тих, хто не вказав грома­дянство - 40 тис. осіб.

Згідно із Законом «Про громадянство України», підста­вами набуття громадянства України є: 1) народження; 2) те­риторіальне походження; 3) прийняття до громадянства; 4) поновлення у громадянстві; 5) усиновлення; 6) встанов­лення над дитиною опіки чи піклування; 7) встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; 8) пере­бування у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; 9) встановлення батьківства; 10) інші підстави, передбачені чинними міжнародними договорами України.

Громадянство України згідно із Законом «Про громадян­ство України» припиняється: 1) внаслідок виходу з грома­дянства України; 2) внаслідок втрати громадянства України; 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Громадянин України, який виїхав на постійне прожи­вання за кордон, може вільно вийти з громадянства Украї­ни за його клопотанням. Датою припинення громадянства України у цих випадках є дата видання відповідного указу Президента України.

Проте, право вийти з громадянства України обмежується певними умовами. По-перше, вихід з громадянства Укра­їни не допускається, якщо особу в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі, або стосовно неї в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню. По-друге, вихід з громадянства України дозволяється лише тоді, коли особа набула громадянст­во іншої держави або отримала документ, виданий повно­важними органами іншої держави, що набуде її громадян­ство, якщо вийде з громадянства України.

Специфічні підстави й умови виходу із громадянства України встановлюються законом для дітей.

Громадянство України втрачається, якщо:

1) громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави;

2) іноземець набув громадянство України і не подав у встановленому порядку документ про припинення інозем­ного громадянства або декларацію про відмову від нього;

3) іноземець набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

4) особа була прийнята до громадянства України внаслі­док подання свідомо неправдивих відомостей або фальши­вих документів;

5) громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи місцевого самоврядування іншої держави.

З метою запобігання випадкам безгромадянства Закон «Про громадянство України» передбачає, що громадянство України не може бути втрачене, якщо внаслідок цього гро­мадянин України стане особою без громадянства. Виняток із цього правила стосується тільки осіб, які були прийняті до громадянства України внаслідок подання свідомо неправ­дивих відомостей або фальшивих документів.

Положення про те, що громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій дер­жаві, відтворюють зобов'язання, прийняті на себе Украї­ною у зв'язку з ратифікацією Протоколу № 4 до Європей­ської конвенції про захист прав і основних свобод людини і Європейської конвенції про видачу правопорушників та приєднанням до Європейської конвенції про передачу засу­джених осіб.

Відповідно до ст. З зазначеного Протоколу, жодна лю­дина не може бути вислана з території держави, громадя­нином якої вона є, шляхом застосування індивідуальних або колективних заходів, а також не може бути позбавлена права в'їзду на територію держави, громадянином якої вона є. У Законі України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» зазначено, що грома­дянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну.

Конвенція про видачу правопорушників (ст. 6) прямо передбачає, що договірна сторона має право відмовити у видачі своїх громадян. У ст. 2 Закону України «Про ратифі­кацію Європейської конвенції про видачу правопорушни­ків, 1957 рік, Додаткового протоколу 1975 року та Другого додаткового протоколу 1978 року до Конвенції» прямо за­значено: «Україна не буде видавати іншій державі грома­дян України. Для цілей цієї Конвенції громадянином України вважається будь-яка особа, котра відповідно до законів України на час прийняття рішення про видачу є громадянином України».

Відповідно до ст. З Конвенції про передачу засуджених осіб, особу, засуджену на території однієї сторони, може бути передано на територію іншої сторони для відбування призначеного їй покарання, але тільки за умови, якщо така особа є громадянином держави виконання вироку.

Гарантії забезпечення права громадян на піклування та захист своєї держави під час перебування за її межами передбачені нормами багатьох законів України.

Так, згідно із ст. 14 Закону України «Про туризм», держа­ва гарантує захист законних прав та інтересів громадян України, які здійснюють туристичні подорожі за кордон.

Пенсійне забезпечення громадян України, які прожива­ють за її межами, здійснюється відповідно до міжнародних договорів. На сьогодні такі договори укладені з Литовсь­кою Республікою, Республікою Грузія, Азербайджанською Республікою, Республікою Білорусь, Республікою Молдо­ва, Естонською Республікою, Королівством Іспанія, Лат­війською Республікою та іншими державами.

Окремими нормами деяких законів та інших норматив­но-правових актів України визначені конкретні обов'язки дипломатичних та консульських установ для захисту прав громадян України, що перебувають за кордоном.

Так, ст. 287 СК України передбачено, що нагляд за ме­жами України за дотриманням прав дітей, усиновлених іно­земними громадянами, здійснюється за дорученням Мініс­терства закордонних справ України відповідними консуль­ськими установами, в яких діти перебувають на обліку до досягнення ними 18-літнього віку.

Іноземці, які перебувають в Україні на законних підставах. У зв'язку з цим виникає питання: якими правами і свобо­дами користуються іноземці, які перебувають в Україні не на законних підставах? На нашу думку, вони за жодних підстав не можуть бути позбавлені тих прав і свобод, які належать кожній людині (природних прав).

Закон України «Про правовий статус іноземців» перед­бачає такі підстави перебування іноземців в Україні: 1) ім­міграція в Україну на постійне проживання; 2) імміграція в Україну для працевлаштування на визначений термін; 3) тимчасове перебування на території України, у тому числі транзитний проїзд; 4) надання іноземцям притулку; 5) на­буття іноземцями статусу біженця, а також визначає випа­дки, за яких в'їзд в Україну іноземцю не дозволяється (в інтересах забезпечення безпеки України, охорони громад­ського порядку, охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні, та ін.).

Вказаний Закон також передбачає, що іноземець може отримати дозвіл на імміграцію, іммігрувати на постійне проживання та отримати посвідку на постійне проживання, якщо він: а) має в Україні законне джерело існування; б) перебуває у близьких родинних відносинах (батько, ма­ти, діти, брат, сестра, подружжя, дід, баба, онуки) з грома­дянами України; в) перебуває на утриманні громадянина України; г) має на своєму утриманні громадянина України; д) в інших передбачених законами України випадках.

Аналіз відповідних положень Конституції України та Закону України «Про правовий статус іноземців» показує, що іноземці не обмежуються в праві: займатися інвести­ційною та підприємницькою діяльністю (якщо інше не ви­пливає із законів України); на приватну власність; на від­починок; на соціальний захист (як правило, відповідно до міжнародних договорів України); на користування досяг­неннями культури; на свободу совісті; на свободу і особис­ту недоторканність, недоторканність житла, захист від втручання в особисте і сімейне життя, таємницю листуван­ня, телефонних розмов і телеграфних повідомлень; на пова­гу до гідності; на звернення до суду та, якщо інше не пе­редбачено міжнародними договорами, до інших державних органів для захисту їх майнових та немайнових прав.

Законами України встановлені також особливості здійс­нення іноземцями та особами без громадянства права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, права вільно залишати територію України. Відповідно до Закону «Про правовий статус іноземців», іноземці можуть пересуватися на території України і обирати місце прожи­вання в ній тільки в порядку, встановленому Кабінетом Мі­ністрів України.

Як випливає із Конституції і законів України «Про пра­вовий статус іноземців», «Про об'єднання громадян», «Про державну службу», «Про загальний військовий обов'язок та військову службу», «Про адвокатуру», «Про аудиторську діяльність», «Про нотаріат», «Про приватизацію державно­го майна», «Про власність», «Про селянське (фермерське) господарство», Земельного кодексу України, іноземці не мають права: бути засновниками і членами політичних партій. Проте можуть бути засновниками і членами гро­мадських організацій; обирати і бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах; бути державними службовцями, у тому чис­лі військовослужбовцями; бути адвокатами, аудиторами і нотаріусами; отримати частку державного майна за прива­тизаційні папери; вести селянське (фермерське) господар­ство; одержувати у власність земельні ділянки.

На відміну від громадянина України, іноземця (особу без громадянства), відповідно до закону, може бути вид­ворено за межі України, якщо: а) його дії суперечать інте­ресам забезпечення безпеки України або охорони громад­ського порядку; б) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України; в) він грубо порушив законодавство про правовий статус іно­земців.

Щодо окремих прав іноземців у законодавстві України встановлені деякі обмеження, наприклад: а) іноземці-священнослужителі, релігійні проповідники, наставники та інші можуть займатися проповідуванням релігійних віро­вчень чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігій­них організаціях, за запрошенням яких прибули, і за офі­ційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної ор­ганізації (Закон «Про свободу совісті та релігійні організа­ції»); б) іноземці, які іммігрували в Україну для працевлаш­тування на визначений термін, можуть займатися трудовою діяльністю тільки на підставі дозволу на працевлаштування (Закон «Про правовий статус іноземців»); в) іноземцям та особам без громадянства, які прибувають в Україну настрок понад три місяці, віза на в'їзд в Україну видається, як правило, за умови пред'явлення ними документа про від­сутність у них ВІЛ-інфекції (Закон «Про запобігання захво­рюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення»); г) в'їзд на територію Украї­ни іноземців з країн, де зареєстровано особливо небезпеч­ні хвороби, дозволяється лише за наявності документів, передбачених міжнародними угодами і санітарним законо­давством України (Закон «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»).

КК України містить два склади злочинів, суб'єктами яких можуть бути тільки іноземці або особи без громадян­ства. Це шпигунство (ст. 114) і незаконні дослідження, роз­відування, розробка природних багатств та інші роботи на континентальному шельфі України (ч. 2 ст. 244).

Свобода пересування і право на вільний вибір місця проживання

Свобода пересування і право на вибір місця перебування вперше було передбачене статтями 13 і 14 Загальної декла­рації прав людини, згідно з якими кожна людина має право на свободу пересування і обрання собі місця проживання в межах кордонів кожної держави, право залишати будь-яку країну, включаючи також її власну, і повертатися до своєї країни, право шукати притулок від переслідувань (за винят­ком таких, які викликані вчиненням неполітичного злочину або діяннями, що суперечать цілям і принципам ООН) в інших країнах і користуватися цим притулком. Відповідно до ст. З Протоколу № 4 до Європейської конвенції про за­хист прав і основних свобод людини, жодна людина не мо­же бути позбавлена права в'їзду на територію держави, громадянином якої вона є.

Згідно зі ст. 33 Конституцією України, свобода пересу­вання і право на вільний вибір місця перебування нале­жать кожній людині, яка на законних підставах перебуває на території України, і включають в себе:

1) свободу пересування територією України;

2) право на вільний вибір постійного чи тимчасового
місця проживання на території України;

3) право вільно залишати територію України;

4) право громадянина України в будь-який час поверну­тися в Україну.

Перші три складові права на вибір місця перебування можуть бути обмежені законом (але не підзаконним актом). Четверта будь-яким обмеженням не підлягає.

Але два таких обмеження у законодавстві України існу­ють і відповідність їх Конституції України нами ставиться під сумнів. По-перше, згідно зі ст. 29 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», в'їзд на територію України громадян України з країн (місцевостей), де зареєстровано особливо небезпечні інфекційні хвороби, дозволяється тільки за наявності доку­ментів, передбачених міжнародними угодами і санітарним законодавством України. По-друге, відповідно до ст. 331 КК України і ст. 204-1 КупАП, громадяни України підля­гають притягненню до кримінальної або адміністративної відповідальності у випадках незаконного перетинання дер­жавного кордону України не тільки при вибутті із України, а й при прибутті до неї (за винятком прибуття в Україну без встановленого документа її громадян, які стали жертвами злочинів, пов'язаних з торгівлею людьми). Отже, громадя­нин України, який був жертвою інших злочинів, не пов'язаних з торгівлею людьми, та/або через певні причини повертається в Україну шляхом перетинання кордону поза пунктами пропуску, хоча і не позбавляється права поверну­тися в Україну, але використання ним цього права обумов­люється попереднім притягненням до кримінальної чи ад­міністративної відповідальності.

Що стосується інших існуючих обмежень свободи пере­сування і права на вільний вибір місця перебування, то, відповідно до Протоколу № 4 до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, здійснення пра­ва на вільне пересування, свободу місця проживання в ме­жах території будь-якої держави і право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, не підлягає жодним обме­женням, за винятком тих, які запроваджуються згідно із законом і є необхідними в демократичному суспільстві, а саме: в інтересах національної або громадської безпеки; з метою підтримання громадського порядку або запобігання злочинам; для захисту здоров'я чи моралі; з метою захисту прав і свобод інших людей.

Чинне законодавство України передбачає значну кіль­кість обмежень розглядуваного права.

Так, у ст. 313 ЦК України вказано, що законом можуть бу­ти встановлені особливі правила доступу на окремі території, якщо цього потребують інтереси державної безпеки, охорони громадського порядку, життя та здоров'я людей. Відповідно до ст. 23 Закону України «Про державний кордон України», у прикордонній смузі встановлюється прикордонний режим, який регламентує правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування громадян України та інших осіб. Дозвіл на в'їзд, тимчасове перебування, проживання, а також пропуск у прикордонну смугу та в прикордонні райони, що контролюються, дає і здійснює Державна прикордонна служ­ба України разом з органами внутрішніх справ. Забороняється пересування берегом і на льоду прикордонних річок, озер та інших водойм поза встановленими для цього шляхами, стеж­ками або з порушенням правил пересування.

Згідно із законодавством України, визначається також порядок перебування і пересування всіх осіб у межах тери­торії прикордонних залізничних і автомобільних станцій, морських і річкових портів, аеропортів і аеродромів, від­критих для міжнародного сполучення.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про адміністратив­ний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», особи, щодо яких встановлено адміністративний на­гляд, зобов'язані прибути в обране ними місце проживання і зареєструватися в органі внутрішніх справ, повідомляти працівників міліції, які здійснюють адміністративний на­гляд, про зміну місця проживання, а також про виїзд за ме­жі району (міста) у службових справах. За постановою на­чальника органу внутрішніх справ, до них можуть частково або у повному обсязі застосовуватися такі обмеження, як заборона перебування у визначених місцях району (міста), заборона виїзду чи обмеження часу виїзду в особистих справах за межі району (міста) та деякі інші.

Законом України «Про статус і соціальний захист гро­мадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катаст­рофи» (ст. 4 та ін.), передбачене обов'язкове відселення населення, яке проживає у відповідній зоні.

Статті 106, 148 КПК України передбачають обмеження права підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на вибір місця перебування, яке полягає у відібранні письмо­вого зобов'язання не відлучатися з місця постійного про­живання (місця постійного перебування) без дозволу слід­чого (прокурора, суду), або у затриманні підозрюваного чи взятті під варту (арешті) підозрюваного, обвинувачено­го чи підсудного.

Обмежується це право і у зв'язку з виконанням грома­дянами України військового обов'язку, у тому числі у зв'язку з необхідністю дотримання ними правил військово­го обліку, проходженням військової, а також альтернатив­ної (невійськової) служби, що передбачено законами України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу». Від­повідно до ст. 17 Закону України «Про Збройні Сили України» військовослужбовці і працівники Збройних Сил України, можуть бути обмежені у свободі пересування, вільному виборі місця проживання відповідно до закону.

Певні обмеження свободи пересування і права на віль­ний вибір місця проживання можуть бути застосовані в умовах воєнного або надзвичайного стану, що передбачено відповідними законами України.

Право громадян України вільно залишати територію України і будь-які винятки із нього детально регламенту­ються Законом «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України». Але громадяни України мають можливість виїхати за кордон тільки на підставі документа, що посвідчує їх особу (паспорта громадянина України для виїзду за кордон, проїзного документа дитини, дипломати­чного чи службового паспорта тощо).

Громадянинові України, як зазначено у ст. 6 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», може бути тимчасово відмовлено у ви­дачі паспорта, а громадянинові України, який має паспорт, у виїзді за кордон у випадках, якщо: він обізнаний з відо­мостями, які становлять державну таємницю; він ухиляєть­ся від виконання зобов'язань, покладених на нього судовим рішенням; проти нього порушено кримінальну справу; він свідомо сповістив про себе неправдиві відомості; він підля­гає призову на строкову військову службу та в деяких ін­ших випадках. Усі ці обмеження мають тимчасовий харак­тер, але вони можуть мати різну тривалість.

Порушення Закону щодо підстав для обмежень у праві виїзду громадян України за кордон може бути оскаржено громадянином до суду за місцем проживання. Прийняте судом рішення негайно виконується відповідним підрозді­лом паспортної служби. Однак відмова у виїзді за кордон у зв'язку з порушенням щодо особи кримінальної справи, її засудженням за вчинення злочину, ухиленням від виконан­ня зобов'язань, покладених на особу судовим рішенням, перебуванням її під адміністративним наглядом оскаржен­ню не підлягає.

Права біженців

Відповідно до ст. 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулок від пересліду­вань в інших країнах і користуватися цим притулком. Це право не може бути застосоване у випадку переслідування, яке насправді викликане вчиненням неполітичного злочину або діянням, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй.

На підставі даної норми резолюцією Генеральної Асамб­леї ООН від 14 грудня 1967 р. була прийнята Декларація про територіальний притулок. Згідно з нею на право корис­туватися притулком не може посилатися особа, щодо якої існують серйозні підстави вважати, що вона вчинила зло­чин проти миру, військовий злочин або злочин проти люд­ства. Щодо інших осіб не повинні застосовуватися такі за­ходи, як відмова від дозволу перетинання кордону, а якщо вони вже перейшли кордон - вислання або примусове по­вернення до будь-якої країни, де такі особи можуть бути піддані переслідуванню.

Конституція України (ст. 26) містить положення, згідно з яким іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом. Але такого закону в Україні ще не прийнято. Згідно з пунктом 26 ст. 106 Конституції України, рішення про надання при­тулку в Україні приймає Президент України. При цьому щодо кожної окремої особи таке рішення приймається пер­сонально. Словосполучення «може бути надано» не слід розглядати як диспозитивне чи колізійне. Оскільки в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України), праву людини на притулок чітко ко­респондує обов'язок держави надати такий притулок, що є гарантією неповернення людини в обстановку, за якою об­межуються її права та свободи, і є основою міжнародних стандартів системи захисту біженців. Вказане словосполу­чення сформульоване саме таким чином лише для того, щоб підкреслити той факт, що розглядуване право не є абсолютним і має свої винятки, зокрема ті, що пов'язані із вчиненням особою неполітичного злочину або діяння, що суперечить цілям і принципам ООН.

Відповідно до ст. 331 КК України і ст. 204-1 КУпАП, які передбачають кримінальну та адміністративну відповідаль­ність за незаконне перетинання державного кордону Украї­ни, чинність цих статей не поширюється на випадки при­буття в Україну іноземців чи осіб без громадянства для ви­користання права притулку відповідно до Конституції України, а також з метою набуття статусу біженця, навіть у тих випадках, коли згодом з'ясується, що права отримати притулок або набути статусу біженця ці особи не мають.

Фактичний притулок іноземцям та особам без громадян­ства в Україні надається також відповідно до Закону Украї­ни «Про біженців».

Під біженцем у цьому Законі (ст. 1) розуміється особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрун­тованих побоювань стати жертвою переслідувань за озна­ками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захис­том цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попере­днього постійного проживання, не може чи не бажає пове­рнутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Згідно зі ст. З Закону, біженець не може бути висланий або примусово повернутий до країн, де: його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, віросповідання (релігію), національність, громадянство (підданство), належність до пев­ної соціальної групи або політичні переконання; він може за­знати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, або з якої він може бути висланий або примусово повернутий до країн, де його життю або свободі загрожує небезпека через його расу, релігію, національність, громадянство (підданство), належність до певної соціальної групи або політичні переко­нання. Проте дія цієї статті не поширюється на біженця, засу­дженого в Україні за вчинення тяжкого злочину.

Особи, які мають намір набути статус біженця, повинні звернутися до відповідного органу міграційної служби України із заявою про надання їм статусу біженця.

Статтею 10 Закону «Про біженців» визначено перелік осіб, яким не надається статус біженця. Зокрема, це осо­ба, яка: вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння від­несено КК України до тяжких злочинів; винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єд­наних Націй.

Відповідно до ст. 18 Закону особа, стосовно якої при­йнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, має право на: тим­часове працевлаштування, навчання, медичну допомогу у порядку, встановленому законодавством України; прожи­вання у родичів, у готелі, піднайом житлового приміщення або користування житлом, наданим у пункті тимчасового розміщення біженців; правову допомогу.

Крім прав, які гарантуються в Україні кожній людині, особа, якій надано статус біженця, має рівні з громадяна­ми України права на пересування, вільний вибір місця проживання, вільне залишення території України, за винят­ком обмежень, які встановлюються законом, працю, під­приємницьку діяльність, яка не заборонена законом, охоро­ну здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування; відпочинок; освіту, свободу світогляду і віросповідання, направлення індивідуальних чи колективних письмових звернень або особисте звернення до органів державної вла­ди, органів місцевого самоврядування, посадових і службо­вих осіб цих органів, володіння, користування і розпоря­дження своєю власністю, результатами своєї інтелектуаль­ної, творчої діяльності; оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; правову допомогу; відповідні пра­ва у шлюбних та сімейних відносинах; право на одержання грошової допомоги, пенсії та інших видів соціального за­безпечення в порядку, встановленому законодавством України, та користування житлом, наданим у місці прожи­вання.

Поиск по сайту: