 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Идеология буржуазная —
идеология, отражающая интересы класса капиталистов, т. е. собственников основных средств производства (фабрик, заводов, железных дорог и т. д.). Буржуазия как класс возникла и развилась в недрах феодального общества и в течение столетий разрабатывала идеи, в которых обосновывала право на свое политическое и экономическое господство. Большую роль в формировании И. б. сыграли мыслители эпохи Просвещении, которые вели борьбу против церковно-феодальной идеологии. В период крутой ломки феодальных и становления капиталистических отношений складывались и получали распространение раннебуржуазные лозунги «свободы», «равенства» и «братства».
К. Маркс и Ф. Энгельс дали образец научного, исторического подхода к идеологии ранней буржуазии, раскрыли ее последующую эволюцию.
Они разъяснили, что лозунги, выдвинутые буржуазией, представляют собой, с одной стороны, определенные исторически оправданные требования восходящего класса, с другой — политические фикции. В этом смысле «царство разума» было у просветителей не чем иным, как идеализированным царством буржуазии, «вечная справедливость» реализовалась в куцей буржуазной юстиции, «равенство» свелось к формальному равноправию перед законом, а буржуазная собственность оказалась одним из самых существенных «прав человека».
В качестве правящего класса буржуазия уже не в состоянии доказать, будто ее интересы отражают всеобщее благо. В конце XIX в. — начале XX в. капитализм вступил в свою последнюю стадию — империализм. Буржуазия окончательно превратилась в реакционную силу. Углубились и обострились социальные антагонизмы капиталистического общества. В этих условиям перед буржуазными идеологами встала задача оправдать существование капиталистической системы, показать ее жизнеспособность, сгладить лежащие в ее основе непримиримые противоречия, а с другой стороны, опорочить единственно научную марксистско-ленинскую, коммунистическую идеологию. Стержнем И. б. стал антикоммунизм.
Вот почему элементы достоверного социального знания, содержащиеся в раннебуржуазной идеологии, сменились откровенной апологетикой капиталистических отношений. К. Маркс и Ф. Энгельс раскрыли объективные причины, которые привели к перерастанию буржуазной идеологии в социальную мифологию. Так, широкое распространение получили мифы «буржуазного прогресса», «равенства», «процветания», «всеобщего благоденствия» и др.
И. б. выступает как единое целое, когда речь идет о главных задачах — борьбе против коммунизма, об историческом оправдании и увековечении капитализма. Однако внутри нее существуют различные идейно-политические течения — либерализм, консерватизм и мелкобуржуазный радикализм. Либерализм как специфическое течение И. б. берет начало в Англии — программа вигов конца XVII в., на континенте — в идеях французского просвещения. Основываясь на трудах Дж. Локка, А. Смита и Дж. Милля, либералы отстаивали мысль об индивидуальной автономии человека, вынашивали прогрессистские иллюзии. К середине 70‑х гг. XIX в. либеральное движение в Европе достигло наибольшего влияния и распространения, затем (особенно между двумя мировыми войнами) влияние либерализма резко упало. Современный либерализм переживает кризис. Идея государственно-монополистического управления экономическими и социальными процессами, централизованной бюрократической власти, так же как и вера в прогресс, которые составляли основу либерального курса после второй мировой войны, находятся под сильным критическим обстрелом консерваторов и радикалов.
Консерватизм формировался как защитник традиционного общества, противник демократизации общественной жизни. Эти идеи нашли отражение в наследии таких буржуазных авторов, как Берк, Колридж, Токвиль, Бурхардт. На различных исторических этапах консерватизм приобретал различные оттенки и особенности. Наиболее реакционным и агрессивным крылом консерватизма является фашизм. В современных условиях к консерватизму относятся неофашисты, «новые правые» и неоконсерваторы. Неоконсерватизм оформился в США и ряде других западноевропейских государств в 70‑х гг. XX в. Неоконсерваторы выступают с идеализацией частнопредпринимательской практики, с лозунгами «сильной власти».
Мелкобуржуазный радикализм как течение отражает различные тенденции. В нем находят отражение движения анархического толка, поиски так называемой альтернативной цивилизации. Заметное место в нем занимают также экстремистские и террористические группы. Названные течения отличаются друг от друга конкретными способами защиты капитализма, методами борьбы против коммунизма. Они отражают интересы различных отрядов буржуазии. И. б. сегодня переживает острейший кризис.
Романти́зм (фр. romantisme) — идейное и художественное направление в европейской и американской культуре конца XVIII века — первой половины XIX века. Характеризуется утверждением самоценности духовно-творческой жизни личности, изображением сильных (зачастую бунтарских) страстей и характеров, одухотворённой и целительной природы. Распространилось на различные сферы деятельности человека. В XVIII веке романтическим называли всё странное, живописное и существующее в книгах, а не в действительности. В начале XIX века романтизм стал обозначением нового направления, противоположного[1]классицизму и Просвещению.ъ
Общая характеристика[править | править вики-текст]
Романтизм сменяет эпоху Просвещения и совпадает с промышленным переворотом, обозначенным появлением паровой машины,паровоза, парохода, фотографии и фабрично-заводских окраин. Если Просвещение характеризуется культом разума и основанной на его началах цивилизации, то романтизм утверждает культ природы, чувств и естественного в человеке. Именно в эпоху романтизма оформляются феномены туризма, альпинизма и пикника, призванные восстановить единство человека и природы. Востребованным оказывается образ «благородного дикаря», вооруженного «народной мудростью» и не испорченного цивилизацией.
Философия романтизма[править | править вики-текст]
Категория возвышенного, центральная для романтизма, сформулирована Кантом в работе Критика способности суждения. По Канту, есть позитивное наслаждение прекрасным, выражающееся в спокойном созерцании, и есть негативное наслаждение возвышенным, бесформенным, бесконечным, вызывающее не радость, а изумление и осмысление. С воспеванием возвышенного связан интерес романтизма к злу, его облагораживание и диалектика добра и зла («Я — часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо»).
Просветительской идее прогресса и тенденции отбросить всё «устаревшее и отжившее» романтизм противопоставляет интерес к фольклору, мифу, сказке, к простому человеку, возвращение к корням и к природе.
В тенденции к атеизму романтизм противопоставляет переосмысление религии. «Истинная религия — это чувство и вкус бесконечности»[2] (Шлейермахер). Деистической концепции Бога как Высшего Разума противопоставляется пантеизм и религия как форма чувственности, идея Живого Бога.
«Философский романтизм поднял знамя того, что иногда называют не совсем точно интуицией и фантазией, в пику холодному разуму, абстрактному интеллекту»[3](Бенеде́тто Кро́че)
Основатели философского романтизма: братья Шлегели (Август Вильгельм и Фридрих), Новалис, Гёльдерлин, Шлейермахер.
Романтизм в живописи[править | править вики-текст]
Представители: Франсиско Гойя, Антуан-Жан Гро, Теодор Жерико, Эжен Делакруа, Карл Брюллов, Уильям Тёрнер, Каспар Давид Фридрих, Карл Фридрих Лессинг,Карл Шпицвег, Карл Блехен, Альберт Бирштадт, Фредерик Эдвин Чёрч.
Развитие романтизма в живописи протекало в острой полемике с приверженцами классицизма. Романтики укоряли своих предшественников в «холодной рассудочности» и отсутствии «движения жизни». В 20-30-х годах работы многих художников отличались патетикой, нервной возбуждённостью; в них наметилось тяготение к экзотическим мотивам и игре воображения, способного увести от «тусклой повседневности». Борьба против застывших классицистских норм длилась долго, почти полстолетия. Первым, кому удалось закрепить новое направление и «оправдать» романтизм, был Теодор Жерико.
Одним из ответвлений романтизма в живописи является стиль бидермейер.
Романтизм в литературе[править | править вики-текст]
Михаил Юрьевич Лермонтов
Романтизм впервые возник в Германии, в кругу писателей и философов йенской школы (В. Г. Ваккенродер, Людвиг Тик,Новалис, братья Ф. и А. Шлегели). Философия романтизма была систематизирована в трудах Ф. Шлегеля и Ф.Шеллинга. В дальнейшем развитии немецкий романтизм отличает интерес к сказочным и мифологическим мотивам, что особенно ярко выразилось в творчестве братьев Вильгельма и Якоба Гримм, Гофмана. Гейне, начиная свое творчество в рамках романтизма, позднее подверг его критическому пересмотру.
Теодор Жерико Плот «Медузы» (1817), Лувр
В Англии романтизм во многом обусловлен германским влиянием. В Англии его первыми представителями являются поэты «Озёрной школы», Вордсворт и Кольридж. Они установили теоретические основы своего направления, ознакомившись во время путешествия по Германии с философией Шеллинга и взглядами первых немецких романтиков. Для английского романтизма характерен интерес к общественным проблемам: современному буржуазному обществу они противопоставляют старые, добуржуазные отношения, воспевание природы, простых, естественных чувств.
Ярким представителем английского романтизма является Байрон, который, по выражению Пушкина, «облек в унылый романтизм и безнадежный эгоизм». Его творчество проникнуто пафосом борьбы и протеста против современного мира, воспеванием свободы и индивидуализма.
Также к английскому романтизму относится творчество Шелли, Джона Китса, Уильяма Блейка.
Романтизм получил распространение и в других европейских странах, например, во Франции (Шатобриан, Ж.Сталь, Ламартин, Виктор Гюго, Альфред де Виньи,Проспер Мериме, Жорж Санд), Италии (Н. У. Фосколо, А. Мандзони, Леопарди), Польше (Адам Мицкевич, Юлиуш Словацкий, Зыгмунт Красинский, Циприан Норвид) и в США (Вашингтон Ирвинг, Фенимор Купер, У. К. Брайант, Эдгар По, Натаниэль Готорн, Генри Лонгфелло, Герман Мелвилл).
Также к французским романтикам причислял себя Стендаль, однако он подразумевал под романтизмом нечто иное, нежели большинство его современников. В эпиграф романа «Красное и чёрное» он взял слова «Правда, горькая правда», подчеркнув своё призвание к реалистическому исследованию людских характеров и поступков. Писатель был пристрастен к романтическим незаурядным натурам, за которыми признавал право «отправляться на охоту за счастьем». Он искренне считал, что только от уклада общества зависит, сможет ли человек реализовать свою вечную, данную самой природой тягу к благополучию.
Романтизм в русской литературе [править | править вики-текст]
Обычно считается, что в России романтизм появляется в поэзии В. А. Жуковского (хотя к предромантическому движению, развившемуся из сентиментализма, часто относят уже некоторые русские поэтические произведения 1790—1800-х годов). В русском романтизме появляется свобода от классических условностей, создаётся баллада, романтическая драма. Утверждается новое представление о сущности и значении поэзии, которая признаётся самостоятельной сферой жизни, выразительницей высших, идеальных стремлений человека; прежний взгляд, по которому поэзия представлялась пустой забавой, чем-то вполне служебным, оказывается уже невозможным. В романтизме русской литературы показывается страдания и одиночество главного героя.
К поэтам-романтикам можно отнести также К. Н. Батюшкова, Е. А. Баратынского, Н. М. Языкова. Ранняя поэзия А. С. Пушкина также развивалась в рамках романтизма. Вершиной русского романтизма можно считать поэзию М. Ю. Лермонтова, «русского Байрона». Философская лирика Ф. И. Тютчева является одновременно и завершением, и преодолением романтизма в России.
Рококо́ (фр. rococo, от фр. rocaille — дробленый камень, декоративная раковина, ракушка, рокайль, реже рококо) — стиль в искусстве (в основном, в дизайне интерьеров), возникший во Франции в первой половине XVIII века (во время регентстваФилиппа Орлеанского) как развитие стиля барокко. Характерными чертами рококо являются изысканность, большая декоративная нагруженность интерьеров и композиций, грациозный орнаментальный ритм, большое внимание к мифологии, личному комфорту. Наивысшее развитие в архитектуре стиль получил в Баварии.
Термин «рококо» (или «рокайль») вошел в употребление в середине XIX в. Изначально «рокайль» — это способ убранства интерьеров гротов, фонтанных чаш и т. п. различными окаменелостями, имитирующими естественные (природные) образования, и «рокайльщик» — это мастер, создающий такие убранства. То, что мы сейчас называем «рококо», в свое время называлось «живописным вкусом», но в 1750-х гг. активизировалась критика всего «выкрученного» и «вымученного», и в литературе стало встречаться именование «испорченный вкус». Особенно преуспели в критике Энциклопедисты, по мнению которых в «испорченном вкусе» отсутствовало разумное начало.
Основные элементы стиля: рокайль — завиток и картель — забытый ныне термин, применявшийся для наименования рокайльных картушей. Один из наиболее ранних случаев употребления этих терминов — увраж Мондона-сына «Третья книга рокайльных и картельных форм» 1736 г. (иллюстрации см. ниже). Также находим их в письме (7 апреля 1770 г.) мастера Роэтье (изготавливавшего для Екатерины II в конце 1760-х гг. серебряный сервиз, позднее известный как «Орловский сервиз», сохранившиеся предметы хранятся в Государственном Эрмитаже). Это письмо также отразило смену вкусов, происшедшую на рубеже 1760-70- гг.: «…поскольку Е. И. В. желает, чтобы отказались от всех видов фигур и картелей, мы приложим все усилия, чтобы заменить их античными украшениями и следуя лучшему вкусу, согласно пожеланиям…» (цит. по документу из РГИА).
Несмотря на популярность новых «античных форм», вошедших в моду в конце 1750-х гг. (это направление получило наименование «греческого вкуса»; предметы этого стиля часто неверно принимают за позднее рококо), так называемый Рококо сохранял свои позиции вплоть до самого конца столетия. Во Франции период рококо назывался временем Купидона и Венеры[1].
Класици́зм (англ. classicism, від лат. classicus — зразковий) — напрям в європейському мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI-го ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.). Певною мірою притаманний мистецтву усіх країн Європи, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст. Для історизму важливим був принцип свободи вибору – необмеженість власного, суб’єктивного трактування історичних форм[1].
Витоки класицизму в літературі[ред. • ред. код]
Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і насамперед «Поетика» Арістотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософіюраціоналізму.
Визначальні риси класицизму:
· раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);
· наслідування зразків античного мистецтва;
· нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);
· обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);
· у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;
· аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;
· встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).
Класифікація, періодизація і місцеві школи класицизму[ред. • ред. код]
· Місцевий варіант класицизму отримав поширення у Британії. Він був настояний на впливах творів Андреа Палладіо, але швидко втратив експериметальний характер і переродився у сухий і нудний академізм.
· Навпаки, класицизм в архітектурі в Російській імперії мав витоками як італійські, так і французькі джерела, а в країні роками працювали як фрацузькі, так і італійські і швейцарські архітектори. Вони суттєво підняли рівень імперської архітектури як у містах, так і в сільських садибах привілейованого стану імперії — дворянства. Менше розповсюдження класицизм мав в російському живопису, а більше в графіці, в модах, в надргобках і монументах.
· класичний історизм (з використанням ордерів) належали: неоренесанс у різних національних варіантах (італійський, французький, німецький), неоеллінізм і французький т. зв. «стиль Другої імперії»[1].
· романтичний історизм — новий розвиток стилю Шинкеля було пов'язано з поразкою Наполеона в 1815 році — саме тоді архітектори задумалися про необхідність створити стиль, що відображає перемогу і торжество німецького націоналізму. І Шинкель створює новий стиль, заснований на класичних традиціях, але демонструє ідеалістичні ідеали і торжество військової доблесті[2]. До романтичного напрямку відносяться стильові спрямування, що виникли у результаті інтерпретації мотивівсередньовічної, східної та народної архітектури: «аркадний стиль», неоготика, неороманізм, неовізантизм, швейцарський та орієнтальний стилі, а у кінці ХІХ ст. – перші стилізації українського та польського народного зодчества[1].
· пізній класицизм
Класицизм і палладіанство[ред. • ред. код]
Палаццо К'єрікаті у Віченці
З усією силою класицизм виявив себе в архітектурних творах Андреа Палладіо (1508–1580). Якщо ранішній палац Тьєне ще має риси палаців Флоренції, то наступні зовсім на нього не схожі. Палладіо виробив свій варіант магнатського палацу і розробляв його варіанти впродовж життя. Він розробив нову систему пропорцій ордерів. Тепер ордер був не декором фасаду, а головним принципом побудови. Палладіо вивчав «Десять книжок про архітектуру» Вітрувія і пішов далі, розробив новий різновид міського палацу з перістилем і внутрішнім двором.
Принципи ранішнього класицизму особливо виявлені в багатьох позаміських садибах — віллах. Замовниками були магнати Венеції та Віченці, що купували ділянки землі. Особливо багато їх було в долині річки Брента. В Росії навіть довго співалироманс, де згадується саме ця невелика річка і магнацьке дозвілля навколо неї.
Баро́ко (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль у європейському мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку 16 — кінця 18 ст. Хронологічно бароко слідує за Ренесансом, за ним слідує Класицизм. За естетичним визначенням, бароко — стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Він висловлює бажання насолоджуватись дарунками життя, мистецтва і природи. Якщо ренесанс мав незначне поширення в країнах за межами Західної Європи, то з доби бароко почалося справжнє поширення європейської цивілізації на інші континенти.
Великого значення в цей час набули церемоніали, етикет, ушляхетнення образу життя й зовнішнього вигляду людини. Ці постулати знайшли своє відображення в мистецтві. Основні риси стилю бароко — парадність, урочистість, пишність, динамічність. Особливо необхідно відзначити прагнення до синтезу мистецтв — взаємопроникнення архітектури, скульптури, живопису й декоративного мистецтва. Архітектура бароко відрізняється просторовим розмахом, плавністю й складним поєднанням криволінійних форм, злиттям об'ємів у динамічну масу, багату на скульптурний декор. Часто зустрічаються розгорнуті колонади, пілястри. Куполи набувають складних форм, стають багатоярусними. Характерні деталі бароко — теламон (атлант), каріатида й маскарон.
Батьківщиною бароко вважається Італія та її такі визначні мистецькі центри, як Рим, Мантуя, в меншій мірі Венеція і Флоренція — де зберігаються перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі.
Загальна характеристика[ред. • ред. код]
Культура бароко позначена тяжінням до:
Прагнення вразити читача пишним оздобленням твору;
Відтворенням постійного руху, пишності, вихору часу;
Алегоризм;
Різкий контраст;
Тенденції життєствердного сприйняття дійсності;
Вираження просвітницької тематики;
Засновником бароко в Італії вважають Мікеланджело Буонаротті (*1475–†1564). Саме він підсилив архітектуру велетенським ордером, широко використовував карнизи, подвоєння пілястр та колон, тісняву архітектурних елементів та надлюдський розмір. Скульптурні та архітектурні твори генія й досі справляють враження скорботи, напруги, нервовості, хоча зберігають чітку побудову, симетрію і потойбічну, майже неможливу красу.
Характерною є пишнота, парадність, яскравість кольорів, контрастність, екстравагантність орнаменту, асиметрія конструкцій. У бароковій архітектурі панують сильні контрасти об'ємів, перебільшена пластика фасадів, ефекти світлотіні та кольору. Живопис і скульптура відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту і ефектів освітлення, ускладненою пластикою, парадністю. У музиці — поява опери, розвиток вільного поліфонічного стилю (зокрема у творчості Йоганна Себастьяна Баха).
Бароковий стиль домінував у європейському мистецтві в 17 столітті. В деяких країнах він також захопив кінець 16 і середину 18 століть (Італія, Польща, Австрія, Україна, Латинська Америка). Представниками цього стилю є Пітер Пауль Рубенс, Антон ван Дейк (Фландрія), в живописі: Кортона, Караваджо, в архітектурі Л. Берніні (Італія), Бартоломей Растреллі (Росія), в літературі: Педро Кальдерон (Іспанія), А. д'Обіньє (Франція), Михайло Ломоносов (Росія), в музиці період бароко тривав з 1600 до 1750, представниками якого є Клаудіо Монтеверді, Антоніо Вівальді, Йоганн Себастьян Бах, Ґеорґ Фридерик Гендель.
Історія[ред. • ред. код]
Докладніше: Живопис бароко
Церква Скальці в Венеції (босих кармелітів), арх. Бальдассаре Лонгена,17 ст.
Статуя янгола з терновим вінцем Л. Берніні у Сант Андреа делле Фратте
Бароко виникло і набуло великого розвитку в Італії, замінивши прості і ясні форми мистецтва Раннього і Високого Відродження. Пов'язане з дворянською культурою часів розквіту абсолютизму, бароко було покликане прославляти знать і церкву. Але в ньому відбилися і прогресивні ідеї, зумовлені тогочасною боротьбою за національну єдність в різних країнах Європи. Поряд з цим бароко відкрило нові можливості для мистецтва, що особливо яскраво виявилися в синтезі мистецтв, в створенні грандіозних міських і паркових ансамблів тощо.
Найкращі представники італійського бароко: архітектор і скульптор Лоренцо Берніні, архітектори Франческо Борроміні і Карло Фонтана, Ювара, живописці П'єтро да Кортона, Джордано Лука, Маньяско, Дж. Б.Тьєполо. Здобуті в Італії досягнення бароко лягли в основу подальшого розвитку мистецтва Іспанії та її американських колоній, а також Німеччини, частково Франції, Фландрії, Польщі та України в її складі, Австрії та Чехословаччини в її складі тощо.
Демократичну гілку бароко в живописі уособлювали твори Караваджо та його послідовників — Сальватора Рози та ін.
Особливо стилем бароко переймалися єзуїти. Бароко, завдяки їх зусиллям, поширилося тодішнім світом і навіть іноді називалося стилем єзуїтів. Воно досягло Америки і Філіппін, Китаю тощо. Відомо, що єзуїти оселилися і в Китаї. Будучи знавцями й майстрами бароко, вони ознайомили китайських майстрів зі стилістикою бароко, якою зацікавився сам імператор Цянлун. Для нього і побудували барокову садибу на європейський зразок з палацом, фонтанами в саду, бароковими павільйонами і лабіринтом. Збережені гравюри, що зафіксували барокову садибу з садом в Китаї.
Бароко в архітектурі[ред. • ред. код]
Докладніше: Архітектура бароко
Бароко в ювелірній справі[ред. • ред. код]
Каспар Бетмюллер. Подвійний срібний келих, Нюрнберг, 1590 р.
Балтазар Грейсман (Фламандське бароко). Келих з вакхічними сценами, слонова кістка, 1680 р., Музей Гетті, США.
Глек, золото і дві мушлі наутілуса, майстерні Амстердама. Музей срібла (Флоренція).
Вельможі-голландці, датчани, шведи, французи і італійці — шаленіли від краси цих келихів. Створення подібних келихів відомо з доби середньовіччя. Попри золото, якого не було багато, швидко почали використовувати срібло чи коштовні камені, мінерали і екзотичні речі, перш за все корали. Згодом додалися кокосові горіхи і яйця страусів — і через їх незвичність для європейців, і через магічні властивості, якими їх тоді наділяли. В добу Великих географічних відкриттів до екзотичних речей, що завозили в Західну Європу, додалися великі за розмірами мушлі з тропічних морів. Особливо виділялися ювелірні майстерні 17 століття міст Німеччини — Гамбург, Нюрнберг, Аугсбург. Майстерні європейські ювеліри, що вже мали значний досвід в обробці деревини, рогів, слонової кістки, узялися обробляти і мушлі тропічних морів. Брудні і потьмянілі, мушлі набували нетутешньої краси в яскравому освітленні після технологічної обробки. Їх мили від бруду, декілька днів обробляли слабкими розчинами кислоти, а потім лужними розчинами для нейтралізації кислот, знімали верхній шар. Боки очищеної мушлі, що грала перламутром, або залишали недоторканими, або додатково обробляли різьбленням чи гравіюванням. І різьба, і гравіювання мали свої варіанти. Різьблений візерунок міг бути рельєфним на тому ж тлі. Гравіювання нагадувало створення дошки-матриці на металі, тільки в цьому випадку матеріалом слугувала поверхня мушлі, з якої не збирались робити відбитків на папері. Малюнок міг бути рослинного характеру чи навіть сценою з фантастичними чи міфологічними персонажами. Іноді виготовляли невеличкі комплекти келихів з фантастичними істотами — келих-нереїда, келих-морський кінь і келих-одноріг. Келих з зібрань Музею історії мистецтв (Відень), виготовлений з яйця страуса. Його ніжка — золоте коло з червоними коралями, що підтримують фігурку самого страуса, який і несе келих-яйце з кришкою, теж прикрашеною шматками коралів. Майстри-ювеліри з Амстердаму поєднували дві мушлі наутилуса в одному золоченому глеку. Келих з подвійного наутилуса в збірці Музею срібла (Флоренція) має різьблений рослинний рельєф, контрастно пофарбований по відношенню тла. Міфологічні сцени на кришках келихів — справжня енциклопедія популярних барокових персонажів.
Іноді робили дрібні кльопки, що утримували маленькі коштовні камінці. Мушлю кріпили на ніжку, зазвичай скульптурну. Сюжетна скульптура могла бути і на верхівці келиха, перетворюючи келих у справжній шедевр ювелірства. Келих на картині Віллема Калфа «Келих Наутілус та китайська порцеляна» прикрашають фігурка бога морів Нептуна та кит, що поглинає Іону.
Подібним келихом вже переставали користуватись і він переходив у статус унікуму, парадного посуду, окраси пишного бенкету, часто був дипломатичним подарунком особі-володарю іншої держави. Майстерні Гамбурга виготовляли золочені і срібні тарілі, вази, келихи, підсвічники, розноси, чарки, курильниці — ароматниці. Данський королівський двір 1628 року був вимушений закласти подібні ювелірні вироби в ломбарди, аби швидко отримати гроші в казну, спорожнілу через Тридцятилітню війну. Невикуплені коштовні речі перейшли іншим володарям. Частку коштовного посуду перевезли вітрильниками в порт Московії Архангельськ, де його за золото придбали для царського двору.
Навіть у самому Гамбурзі залишилось не так багато подібних виробів доби бароко. В 18 столітті в скрутну годину урядовий сенат Гамбурга наказав переплавити срібні вироби заради карбування срібних монет. Збереглися лише речі, що перейшли в інші країни як дипломатичні дарунки.
У 20 столітті — келихи стануть надбанням державних скарбниць і великих музеїв в містах Флоренція (Музей срібла), Нью-Йорк (Музей мистецтва Метрополітен), Санкт-Петербург, Париж, Амстердам, Лос-Анджелес, Москва, Делфт, Дрезден, Гамбург, Аугсбург, Нюрнберг тощо.
Поиск по сайту: