Политическая стратификация общества. Политические элиты и политическое лидерство

1. Принципи внутрішнього ринку Європейського Союзу.

2. Вільний рух товарів.

3. Вільний рух осіб.

4. Вільний рух послуг.

5. Вільний рух капіталів.

1. Принципи внутрішнього ринку Європейського Союзу.

Внутрішній режим є основою, ядром навколо якого розвивається і право Європейського Союзу і сам Європейський Союз.

Всі чотири свободи перераховані в тексті договору про Європейське Співтовариство, який став фундаментом Європейського Союзу. Відступ «с» п.1, ст.3 Договору говорить про те, що для здійснення поставлених цілей діяльність Сп-ва має включати:

а. вільний рух товарів;

б. вільний рух осіб;

в. вільний рух послуг;

г. вільний рух капіталу;

В Договорі сказано, що ці свободи є основними компонентами внутрішнього ринку ЄС, його фундаментом.

Термін «свободи» має декілька значень:

По-перше, кожна із цих свобод є принципом внутрішнього ринку, без якого він не зміг би існувати.

По друге, кожна із свобод означає певне суб’єктивне право громадян ЄС, а також, в деяких випадках, і іноземців.

По-третє, цей термін означає не тільки власне свободу здійснювати ті чи інші дії, але й весь комплекс прав і обов’язків, пов’язаних з такою свободою і закріплених в нормативних актах Союзу.

Нормам коммунітарного права, які регулюють ці свободи властиві принципи прямої дії.

2. Вільний рух товарів.

Створення спільного ринку вимагало ліквідації митних перешкод у торгівлі між державами-членами, а також різноманітних нетарифних бар'єрів: технічних, фіскальних та фізичних. Митні бар'єри було остаточно скасовано у II половині 1968 р. 1 липня 1968 року було встановлено спільний митний тариф щодо третіх країн.

Згідно з ст.23 Договору митний союз ЄС складається із двох рівнозначних компонентів:

1. заборони як експортного так і імпортного мита, усіх зборів еквівалентних їм, а також кількісних обмежень між державами-членами;

2. прийняття спільного митного тарифу, тобто єдиної системи регулювання експортно-імпортних операцій з третіми країнами.

Кількісні обмеження і дії рівнозначні їм в праві ЄС.

Ст. 28 і ст. 29 Договору забороняє кількісні обмеження (квоти) на експорт та імпорт товарів між державами-членами, а також дії рівнозначні їм.

Визначення дій, які мають ефект рівнозначний кількісним обмеженням були визначені Комісією на основі рішень Суду (ЄСП). У справі Procreur de Roi v. Dassonville Суд постановив, що Бельгія не мала права забороняти імпорт із Франції шотландського віскі у якого відсутній сертифікат походження, оскільки віскі уже на законних підставах знаходилось у вільному обігу у Франції. Рішення Суду кваліфікувало дії, що мають ефект рівнозначний кількісним обмеженням, як будь-які торгові правила, прийняті державами-членами, які здатні прямо чи опосередковано, зараз чи потенційно ускладнювати торгівлю в середині Сп-ва. В цій же справі Суд визнав, що торгові правила, які приймаються державами-членами для захисту споживачів, повинні бути розумними, не ускладнювати торгівлю між державами-членами, бути доступними усім громадянам С-ва.

Інше рішення Суду відоме як Cassis de Dijon (1979 р.). Суд розглядав протест на рішення німецької влади, щодо заборони ввезення алкогольної продукції з іншої країни на тій підставі, що вона не відповідала прийнятій в Німеччині шкалі вмісту алкоголю. Суд визнав це рішення недійсним на основі правила «взаємного визнання» Тобто, якщо товар законно вироблений в одній із держав-членів, то він може вільно продаватися в іншій державі-члені, навіть якщо він не відповідає його національним стандартам.

Отже, усі товари на ринку Союзу підлягають однаковим нормам та сертифікаційним вимогам. Заборонено також податкову дискримінацію, тобто стягнення з товарів, привезених з інших держав-членів податків вищих, ніж податки, які стягуються з подібних національних товарів. Заборонено також стягнення інших мит, які б прямо чи опосередковано захищали виробників подібних товарів у даній державі-члені.

Можливі обмеження свободи переміщення товарів.

Ст.30 Договору визначає певні обмеження переміщення товарів з наступних підстав:

а. захисту суспільної моралі;

б. забезпечені дотримання громадського порядку і безпеки;

в. захисту здоров’я і життя людей, тварин і рослин;

г. захисту національних скарбів, що мають мистецьку, історичну чи археологічну вартість;

д. захисту промислової та комерційної власності.

Останнє положення ст.30 гласить, що такі заборони, чи обмеження не повинні бути засобами свавільної дискримінації, чи прихованого обмеження торгівлі між державами-членами.

Розглянемо декілька прикладів.

Обмеження з питань дотримання суспільної моралі.

Суд дозволив UK (Великобританії) використати підставу дотримання суспільної моралі з метою застосування норм кримінального законодавства для заборони експорту певних порнографічних матеріалів із Нідерландів, продаж яких був заборонений в UK.

В іншій справі Суд визнав незаконним заборону на ввіз до UK із Німеччини резинових ляльок, ґрунтуючись на тих самих підставах, оскільки їх виробництво і продаж вважались в UK законними. Суд визнав такі дії протекційними.

Із рішень Суду по цих справах ми можемо зробити висновок, що хоч держави-члени мають право самостійно встановлювати на своїй території торгові обмеження ґрунтуючись на захисті суспільної моралі, ці обмеження не повинні носити дискримінаційного характеру.

Захист життя і здоров’я. Суд визнав незаконним законодавство Німеччини, яке вимагало продажу на її території лише того пива, яке відповідало певній рецептурі. На цій підставі, посилаючись на норми захисту життя і здоров’я людей, було заборонено ввіз і продаж на території Німеччини голландського пиво «Хайнекен». Суд визнав ці дії незаконними.

Суд також визнав незаконними спроби італійців використати зазначені підстави для виправдання заборони на торгівлю макаронами із сортів звичайної, а не твердої пшениці.

Проте Суд визнав виправданими вимогу держав-членів до імпортерів харчової продукції, яка містить штучні добавки, надавати інформацію про потенційні ризики від них навіть якщо ці продукти знаходяться у вільному обігу на території Сп-ва.

Захист громадської безпеки. Однією із небагатьох справ, коли заходи обмеження торгівлі з цієї підстави були виправданими є справа 1984 року Campus Oil ltd v. Minister for industry and Energy. В Ірландії існувало законодавство про те, щоб усі імпортери бензину в Ірландію закупали не менше 35% від необхідного їм бензину на державному нафтопереробному заводі за ціною, встановленою урядом Ірландії. Уряд виправдовував існування такого правила інтересами громадської безпеки. Він стверджував, що нафта є важливим продуктом, який завжди торкається національної безпеки і для любої держави необхідно мати власне нафтопереробне виробництво. Суд відхилив таку широку трактовку і просто визнав, що наявність мінімальних вимог із закупки нафтопродуктів у держави, яка не має або майже не має власної нафтодобувної та нафтопереробної промисловості, підпадає під рамки ст. 30 Договору. В цьому ж рішенні Суд підкреслив, що, в принципі, заходи захисту громадської безпеки не повинні носити економічного характеру, і, застосування їх до нафтопродуктів є виключенням із правил.

Громадський порядок. У цілому ряді рішень Суд ясно визначив, що ця підстава для обмеження руху товарів не підлягає розширювальному тлумаченню і не може включати, наприклад, захист прав споживачів.

3. Вільний рух осіб.

Право на вільне пересування на території Європейського Союзу мають насамперед громадяни держав-членів, котрі: є найманими працівниками, створюють компанії, користуючись свободою підприємництва, або надають послуги на території Співтовариства.

Свобода руху працівників включає права на:

• прийняття запропонованої праці,

• вільне пересування з цією метою територією держав-членів Співтовариства,

• перебування в одній з держав-членів Співтовариства з метою знайти там роботу,

• поселения на території однієї з держав-членів Співтовариства після знаходження роботи.

Наймані працівники, працівники вільних професій, особи, що займаються підприємництвом або надають послуги, а також їх сім'ї мають право на працю, поселения, проживания, соціальний захист та мінімальну допомогу для інтеграції в суспільство обраної ними держави-члена.

Проте, вищезгадані права не поширюються на зайнятість у державній адміністрації. Іноземці не мають права керувати державними органами і виконувати функції публічно-правового характеру.

Право на вільне пересування та проживания на території держав-членів мають не лише економічно активні особи (ті, що працюють або шукають працю) та їх сім'ї, але також і студенти, пенсіонери та інші громадяни держав-членів, за умови, що у них є достатньо засобів на утримання (з пенсій чи інших джерел доходу) та медичне страхування. За мінімум засобів на утримання вважають такий розмір доходу, нижче якого громадянам приймаючої держави належить право на соціальну допомогу

Громадяни інших держав-членів мають право на таке саме ставлення, що й місцеві робітники, право на рівну винагороду та доступ до освітніх закладів. Правові акти ЄС гарантують також право на всі соціальні послуги у сферах освіти та охорони здоров'я (пільги, допомоги, стипендії і т.д.), а також взаємне визнання дипломів. Усе це означає ліквідацію будь-якої дискримінації працівників держав-членів Співтовариства, що застосовувалась з огляду на їх громадянство у сферах зайнятості, оплати та інших умов праці.

Починаючи з 1992 року свобода пересування для громадян ЄС розглядається в контексті громадянства Союзу. Ст.18 Договору спеціально передбачає, що всі громадяни ЄС наділені правом свободи пересування і проживання, оскільки це передбачено Договором.

Ст.39 Договору гласить: «Свобода пересування веде до скасування будь-якої дискримінації на підставі державної належності працівників держав-членів у питаннях зайнятості, оплати праці та інших умов праці й зайнятості».

Регламент №1612/68/ЄЕС і директива Ради №68/360/ЄЕС «Про відміну обмежень на пересування і проживання робітників із держав-членів та їх сімей» наділяють аналогічним правом і членів сімей працівників.

Т.ч., нормативні акти Сп-ва надають працівникам, громадянам ЄС, усі можливості для працевлаштування в інших державах-членах і прирівнюють їх в усіх правах і обов’язках до робітників цих держав-членів. Крім того, нормативні акти Сп-ва забезпечують таким робітникам право на отримання пенсії по досягненню пенсійного віку в тій державі-члені, де вони працювали, а також право на проживання в цій державі після виходу на пенсію.

Законодавство ЄС дає визначення поняття працівника-мігранта. Його обов’язковими ознаками мають бути: наявність громадянства ЄС та здійснення роботи за наймом. До працівників не відносяться лише особи робота яких настільки незначна, що може розглядатись виключно як допоміжна і несуттєва. Крім того, до працівників не відносяться особи, які здійснюють підприємницьку діяльність, та особи які приїхали до держави-члена з метою навчання.

Обмеження свободи пересування. Вони містяться в п. 3 і 4 ст. 39 Договору. В п.3 визнається можливість введення обмежень, виправданих необхідністю забезпечення громадського порядку, громадської безпеки чи охорони здоров’я.

Принципово важливим в розумінні цих обмежень було рішення Суду у справі Van Duyn v. Home Office. По-перше, Суд визнав, що участь у певній організації, визнання її мети і завдань може бути підставою для обмежень з метою підтримки громадського порядку і безпеки. По-друге, принциповим положенням в рішенні Суду по цій справі є визнання Судом неможливості абсолютної рівності в підході до своїх громадян та іноземців при застосуванні обмежень на право пересування працівників. Дійсно, держава-член не може застосовувати до своїх громадян депортацію чи забороняти їм в’їзд на свою територію. По-третє, обмеження свободи пересування працівників є вимоги до державної служби (п.4 ст. 39 Договору). Зазначена стаття гласить, що правила свободи пересування працівників, не застосовуються до працевлаштування на державну службу. Поняття державної служби розповсюджується на службовців поліції, військовослужбовців, державних чиновників, які наділені владними повноваженнями, а не просто фінансуються з бюджету. Проте, якщо держава-член допустила громадянина іншої держави до державної служби, вона не може до нього відноситися інакше, як до своїх громадян на тій же службі.

Свобода підприємницької діяльності. Це варіант свободи пересування, але не для фізичних осіб, а для юридичних осіб. Свобода підприємницької діяльності складається із двох компонентів:

а. свобода пересування підприємців;

б. свобода засновувати юридичні особи й інші форми, які не є юридичними особами.

Основні положення, які визначають свободу підприємницької діяльності містить ст.43 Договору: «… заборонено обмежувати свободу підприємницької діяльності громадян однієї держави-члена на території іншої держави-члена. Цим також заборонено застосовувати до громадян будь-якої держави-члена обмеження на створення представництв, філій чи дочірніх підприємств на території будь-якої держави-члена. Свобода підприємницької діяльності також охоплює право започатковувати та вести самостійну трудову діяльність, а також створювати підприємства й керувати ними, зокрема товариства, на умовах, встановлених для своїх громадян».

Обмеження свободи підприємницької діяльності. Їх декілька. Перше обмеження міститься в ст.43 Договору. Ця стаття вимагає від осіб, які користуються свободою підприємницької діяльності, щоб їх дії не суперечили умовам глави, присвяченої капіталу. Друге обмеження міститься в ст.45 Договору. Ця стаття встановлює, що дані правила не застосовуються, якщо ця діяльність пов’язана із здійсненням державної влади, навіть тимчасово. І нарешті в ст.46 Договору говориться про те, що здійснення підприємницької діяльності не повинно суперечити застосуванню положень, закладених у законах та підзаконних актах держав-членів, що обумовлюють окремий режим для іноземних громадян з огляду на громадський порядок, громадську безпеку та здоров’я.

4. Вільний рух послуг.

Ця свобода визначена ст.49 Договору: «В рамках положень … заборонено обмежувати свободу надавати послуги в межах Союзу громадянам держав-членів, які здійснюють підприємницьку діяльність на території держави-члена, з інших підстав ніж для громадян країни, в якій реалізується призначена послуга».

Ст. 50 Договору визначає наступні види послуг:

а. діяльність промислового характеру;

б. діяльність торгівельного характеру;

в. діяльність ремісників;

г. діяльність осіб вільних професій.

Тлумачення Судом ст. 49 Договору свідчить про те, що Суд визнає, що згідно цієї норми, держави-члени зобов’язані скасувати любі правила, які встановлюють дискримінаційні норми між іноземними громадянами ЄС, що надають послуги на їх території і своїми громадянами. Це положення розповсюджується як на фізичні так і на юридичні особи, крім некомерційних.

Виконання послуг є обмеженим у часі і повинно в який-небудь спосіб перетинати один з внутрішніх кордонів Співтовариства. Наприклад, особа діє на підставі законодавства про вільний рух послуг, коли вона надає послуги на території однієї держави, а постійно проживає на території іншої держави-члена. Надання послуг постійного характеру у якій-небудь з держав-членів (наприклад, професія лікаря чи юриста) пов'язане із здійснюванням економічної діяльності і регулюється законодавством про свободу підприємництва. Наприклад, якщо німецький перукар відкриває перукарню у Парижі, він діє на підставі законодавства про свободу підприємництва, проте, якщо він має перукарню у Берліні, а у Парижі виконує одноразову послугу (наприклад, стрижку), він діє на підставі законодавства про вільний рух послуг.

Свобода руху послуг включає три випадки:

• виконавець послуг вирушає на певний час до країни клієнта, щоб виконати послугу іншій державі-члені ЄС (наприклад, послуги юристів, лікарів, перукарів)

• клієнт вирушає до країни виконавця послуг і там користується його послугами (наприклад, туриста)

• виконавець і клієнт залишаються у своїх країнах, і лише послуга перетинає кордон (наприклад, телевізійна програма)

Лібералізація ринку послуг у Співтоваристві відбувалася повільно. У її початкових фазах були спроби гармонізувати існуюче в державах-членах законодавство про надання послуг. Проте, така гармонізація виявилася надзвичайно важкою та могла б тривати дуже довго. Тому було вирішено запровадити принцип взаємного визнання національних стандартів і правил, а гармонізацією на рівні права Співтовариства були охоплені лише основні норми.

Великі труднощі були викликані спробою лібералізації ринку фінансових послуг. Як наслідок, цей ринок регулюється тепер цілою низкою правових актів Співтовариства. Свобода надання фінансових послуг означає насамперед:

• право банків, страхових та інших фінансових інституцій вільно надавати свої послуги в інших державах-членах безпосередньо зі свого головного офісу або через філії;

• право громадян держав-членів на здійснення банківських, страхових та інших операцій на території цілого Співтовариства;

• гармонізацію умов функціонування ринку цінних паперів на території Співтовариства.

5. Свобода пересування капіталу.

Принцип вільного руху платежів необхідний для вільного руху товарів, працівників, послуг. Без нього неможливою була б оплата за товари, вислані за кордон, здійснення оплати за послугу, а також виплата винагороди за роботу осіб, що працюють в іншій державі-члені.

Принцип вільного руху капіталу охоплює фінансові трансакції, не пов'язані з рухом товарів, послуг та осіб. Договір про ЄС не дає чіткого поняття «переміщення капіталу». Цю прогалину заповнив Суд. У рішення по справі Luisi and Carbone v. Ministero del Tesoro Суд визначив, що «переміщення капіталу означає фінансові операції, суттєво зв’язані з інвестуванням відповідних фондів».

У рішенні по справі R v/ Thompson Суд зауважив: «… не бажаючи визначати кожний випадок за яким відбувається переміщення капіталу, вважаємо, що воно має місце, коли фінансові джерела, розташовані в одній країні, використовуються для інвестицій в іншу країну, а інвестиція не перераховується у зворотному напрямку в розумний строк».

Т.ч., можна заключити, що найбільш важливим у понятті «переміщення капіталу» є:

а. наявність фінансових операцій, пов’язаних з інвестиціями;

б. інвестування ресурсів в іншу країну;

в. неповернення в країну свого початкового місцезнаходження в розумний строк інвестування фінансових ресурсів.

Варто пам’ятати, що розділяють поняття «свобода переміщення капіталу» і «вільний рух поточних коштів».

Спершу рух капіталів був лібералізований лише до тієї міри, яка була необхідна для нормального функціонування спільного ринку. Подальша лібералізація руху капіталів проводилася дуже повільно. У першу чергу був лібералізований рух довготермінового капіталу, лише пізніше прийшла черга на операції, пов'язані з обігом цінних паперів, які котуються на біржах, емісією та дистрибуцією акцій на ринку іншої держави-члена, середньо та довготерміновими кредитами. Остаточно, у рамках повної лібералізації капіталів усунено також обмеження на рух короткотермінового капіталу, насамперед кредитів та банківських рахунків. Згідно з прийнятою багатоетапною програмою, рух капіталу був остаточно лібералізований 1 січня 1993 р.

Вільний рух капіталу надає громадянам та підприємцям право на відкриття банківського рахунку у кожній державі-члені, а також на необмежений трансфер капіталу між країнами. Вони можуть класти гроші на депозитні рахунки, а також отримувати кредити на всій території Співтовариства. Як наслідок, зростає конкуренція між фінансовими інституціями, що призводить до зростання привабливості пропозиції, скерованої до клієнта.

Програма створення єдиного внутрішнього ринку була, в основному, реалізована і вплинула позитивно на економіку держав-членів. Цьому сприяла підтримка діяльності Співтовариства з боку бізнес-кіл та суспільних груп. Створення спільного ринку зробило можливими краще розміщення факторів виробництва, зростання його обсягів та досягнення вигод, що з цього випливають, забезпечення вільної конкуренції і створення стимулів до інвестування.

Обмеження свободи переміщення капіталу. Ст. 58 Договору дає можливість для держав-членів застосовувати дотичні положення національного податкового права, які відрізняють платників податків за їх місцем проживання і за місцем інвестування їх капіталу. Договір надав можливість державам-членам право приймати усі необхідні заходи для недопущення порушень національного законодавства в царині сплати податків.

Политическая стратификация общества. Политические элиты и политическое лидерство

1. Политическая стратификация

2. Политическая элита

3. Политическое лидерство

Литература:

Ашин Г.К. Философская составляющая элитологии // Вопросы философии. 2004. № 7. С. 60 – 72.

Ашин Г.К., Понеделков А.В., Игнатов В.Г., Старостин А.М. Основы политической элитологии: Учебное пособие. М., 1999.

Гаман-Голутвина О.В. Региональные элиты России: персональный состав и тенденции эволюции // Полис. 2004. № 2, 3.

Гаман-Голутвина О.В. Политические элиты России: Вехи исторической эволюции. М., 2006.

Гаман-Голутвина О.В. Процессы современного элитогенеза: мировой и отечественный опыт. Часть I. // Полис. 2008. № 6. С. 67-85.

Кислицын С.А. Научная элита в системе политической власти. М., 2008.

Крыштановская О. Анатомия российской элиты. М., 2005.

Политическая элита. Политический ежегодник / Сост. Русский биографический ин-т. М., 2003.

Понеделков А.В., Старостин А.М. Региональные административно-политические элиты России: прошлое, настоящее, будущее // Полис. 2008. № 6. С. 86-98.

Фролова М.А. Политическая стратификация. М., 1995.

Элиты и лидеры: традиционализм и новаторство / Отв. ред. Е.Ю. Сергеев. М., 2007.

Вопрос 1.

Политическая стратификация – это отношения политического неравенства, вытекающие из различного положения социальных групп в системе властных институтов, различной возможности этих групп оказывать влияние на принятие политических решений.

Страта (лат. stratum - слой, пласт) - элемент социальной структуры, конструируемый на основании многомерной классификации и организуемый в иерархический порядок. Стратификация представляет множество признаков, а также структуру позиций и групп (классов) как конкретное наполнение страты. С точки зрения М. Вебера, страта – это общность, объединяемая единым стилем жизни, - не имеет принудительной силы в процессах идентификации, но фиксирует внутреннюю целостность и внешнее разнообразие страты. В современном обществе количество классификационных критериев возрастает, классификации переплетаются, взаимодействуют, образуют сложные структуры ("кластеры").

Политическая стратификация, существующая в любом обществе, является одним из важнейших источников политики. Политическая стратификация не является неподвижной, она может изменяться, развиваться за счет того, что те или иные социальные группы меняют свое положение в иерархии властных отношений, возникают новые способы и каналы влияния на власть и основные политические институты. Так, значительные сдвиги в политической стратификации западных обществ произошли на протяжении XX в., когда новые социальные группы вошли в состав правящей элиты, резко возросла численность бюрократии и аппарата управления разных уровней, увеличилась политическая роль менеджеров крупных, в том числе государственных корпораций и т.п.

Основные политические страты: политические лидеры, политические элиты, государственная бюрократия и массовые группы, занимающие подчиненное положение в системе властных отношений.

К представителям политических элит обычно относят лидеров основных политических партий, представителей высших органов исполнительной, законодательной и судебной власти, высших представителей местных органов власти, высшее военное руководство (генералитет), владельцев и руководителей тех средств массовой информации, которые оказывают заметное влияние на политическую жизнь общества. Вместе с тем государственная бюрократия, которая формально занимает подчиненное положение по отношению к политическим элитам, также оказывает значительное влияние на процессы реализации принятых политических решений.

Значительную роль в Политической стратификации играют также отношения клиент - патрон, при которых клиент находится в личной зависимости от своего покровителя. В условиях распространения клиентелизма государственная власть и политическая система функционируют неэффективно, поскольку нарушаются правовые и политические нормы, а в процессе принятия политических решений значительную роль играют личные связи и интересы.

Вопрос 2.

Элита (от франц. elite — лучшее, отборное) - высший слой (или слои) социальной структуры общества, осуществляющий важные политические и культурные функции.

По мнению О.В. Гаман-Голутвиной, политическая элита – это «внутренне сплоченная социальная общность, являющаяся субъектом принятия важнейших стратегических решений и обладающая необходимым для этого ресурсным потенциалом». Иными словами, это сообщество лиц, принимающих решения, т.е. управляющих обществом.

Различают как по признакам выделения элиты — политической (В. Парето, Р. Михельс), технологической (Дж. Бернхем), социально-психологической (Х. Ортега-и-Гасет[1], И. Шумпетер), так и по направленности — от антидемократических до либеральных. В современной социологии выдвинуты концепции множества элит (политической, экономической, административной, военной, религиозной, научной, культурной), уравновешивающих друг друга и предотвращающих установление тоталитаризма (К. Манхейм).

Авторы классической теории политической элиты: Р. Михельс, Г. Моска, В. Парето.

Основные теории элит

Традиционные: теория демократического элитизма, теория плюрализма элит.

Современные: теория властвующей элиты, макиавеллистская теория; ценностная теория;

Характерные черты политической элиты: высокий социальный статус; непосредственное участие в принятии решений, связанных с использованием государственной власти.

Поиск по сайту: