Україна

Етимологія слова «Україна», уперше вжитого давньоруським літописцем під 1187 р., не зовсім ясна. Поруч із його позірно прозорим ототожненням з поняттям «окраїна» є й інші припущення, за якими це слово могло бути похідним від праслов’янського *krajь чи *ukraj, тобто «відділена частина території», «країна». Докази саме такої семантики свого часу навів Сергій Шелухин, зіставивши переклад Євангелія, /82/ зробленого 1561 р. на Волині, з євангельським текстом грецькою, латинською та чеською мовами. Відповідниками поняття «Україна», що його багаторазово вжив перекладач, тут виступають грецьке χώρα [країна, земля], латинське regio [країна, регіон], чеське krajina [земля, країна] 65 (сюди ж можна додати не залучене Шелухиним церковнослов’янське страна). Брак відповідних пам’яток не дозволяє підтвердити чи спростувати таку розширену семантику слова «Україна» в поточному мовленні, натомість його зміст в офіційній політико-географічній номенклатурі XVI-XVII ст. справді збігається з поняттям «окраїна», що й зрозуміло — з погляду литовської чи польської столиць терени майбутньої України сприймалися не інакше, як далекі, пограничні. Строго простуючи за «мовою джерел», стара історіографія вживала це слово для позначення самої тільки прикордонної зі Степом Наддніпрянщини (як ми далі побачимо, не зовсім слушно). Михайло Грушевський, надаючи в 1898 р. у своїй «Історії України-Руси» поняттю «Україна» новітнього, розширеного значення, вважав за потрібне прокоментувати цю новацію:

Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім значінню погранича, а в XVI в. спеціалізована в приложенню до середнього Подніпров’я,... набирає особливого значіння з XVII в., коли та східня Україна стає центром і представницею нового українського життя..., скупляє в собі бажання, мрії і надії сучасної України. [...] Літературне відродження XIX в. прийняло се ім’я для означення свого національного життя. В міру того, як зростала свідомість тяглости і безперервности етнографічно-національного українського життя, се українське ім’я розширялося на всю історію українського народу 66.

65 Шелухин С. Україна — назва нашої землі з найдавніших часів. — Прага, 1936. С. 117-119. Інакше тлумачення цих паралелей див.: Рудницький Я. Р. Слово й назва «Україна». — Вінніпег: Накладом «Української книгарні», 1951. — С. 55-57. Утім, погляду Рудницького не підтримав такий авторитетний лінгвіст, як Юрій Шевельов: у своїй рецензії на книгу Рудницького він, по суті, приєднується до гіпотези Шелухіна. Див.: Shevelov G. Y. The Name Ukrajina «Ukraine» // Shevelov G. Y. Teasers and Appeasers. Essays and Studies on Themes of Slavic Philology. — Müchen: Wilhelm Fink Verlag, 1971. — P. 200 (рецензію було написано в 1951 р.). /83/

У першій третині XX ст. освячене авторитетом Грушевського вживання назви «Україна» в новітньому етногеографічному значенні поступово утверджується, а з плином часу й взагалі витісняє попередні історіографічні терміни, які «дробили» територію України на «Русь», «Малу Росію» та власне «Україну». Коментуючи у вступах до своїх праць розбіжність між ужитою назвою та «мовою джерел», історики загалом погоджуються з тим, що «Україною» аж до козацьких воєн середини XVII ст. називали південно-східне пограниччя Речі Посполитої — Київське та Брацлавське воєводства 67.

Тим часом із «мовою джерел» не все так просто, бо поняття «Україна» з плином часу не тільки розширювалося, що було вже констатовано дослідниками 68, а й обростало специфічними «пульсуючими» значеннями залежно від того, звідки бачили/сприймали автори тих чи тих текстів «Україну».

66 Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 1. — Львів, 1898 («Вступні замітки», цит. за київським перевиданням 1991 р.: С. 2).

67 Пор.: Chynczewska-Hennel T. Świadomość narodowa szlachty ukraińskiej i kozaczyzny od schyłku XVI do połowy XVII w. — Warszawa: PWN, 1985. — P. 35; Sysyn F. E. Between Poland and the Ukraine. The Dilemma of Adam Kysil, 1600-1653. — Harvard University Press: Cambridge Mass., 1985. — P. xiii-xiv; Kappeler A. Kleine Geschichte der Ukraine. — Munchen: Verlag C.H. Beck, 1994. — S. 17-21; Borek P. Ukraina w staropolskich diariuszach i pamiętnikach. Bohaterowie, fortece, tradycja. — Kraków: Collegium Columbinum, 2001. — S. 9-13; Сас П. М. Від «Русі» до «України» // Історія української культури. Т. 2: Українська культура XIII — першої половини XVII ст. — Київ: Наукова думка, 2002. — С. 795-800.

68 Див. огляд точок зору станом на середину XX ст.: Рудницький Я.Б. Слово й назва «Україна». — С. 7-31; те саме стосовно пізнішої літератури: Borek Р. Ukraina w staropolskich diariuszach i pamiętnikach. — S. 9-13; Хорошкевич А. Л. Лабиринт политико-этно-географических наименований Восточной Европы середины XVII в. // Z dziejów kultury prawnej. Studia ofiarowane Profesorowi Juliuszowi Bardachowi w dziewięćdziesięciolecie urodzin. — Warszawa, 2004. — S. 411-432.

Що ж до /84/ самого слова, то воно, наскільки дозволяють судити збережені пам’ятки, після занепаду Київської Русі повторно виринає у Великому князівстві Литовському. В ранній період свого функціонування, від середини XIV до середини XV ст., ділова («руська») мова канцелярії великих князів литовських, за спостереженнями дослідників, зазнавала перехресного впливу як південноруських, так і смоленсько-полоцьких взірців 69. Не виключений також і вплив псковсько-новгородського літературного мовлення, де в XIII-XIV ст. натрапляємо на позначення погранич словом украина 70. Так чи інакше, але вже ранні збережені книги канцелярії великих князів литовських називають прикордонні зі Степом околиці «українами», а тутешніх мешканців — «українниками» чи «людьми українними» 71. Водночас поняття «Україна» могло поширюватися й на південь держави в цілому. Так, у листі 1500 р. до кримського хана Менглі-Герея великий князь литовський називає «нашими українами» Київську, Волинську та Подільську землі 72, а привілей 1539 р. на спорудження замку в Київському Поліссі (тобто, доволі далеко від кордону як такого) мотивується корисністю таких замків «на Україні» 73.

69 Останній з мені відомих оглядів літератури див.: Свяжинскі У. Аб статусе беларускай і украинскай моў у часы Вялікага Княства Літоўскага // Меtriciana. Даследованні і матэрыялы Метрыкі Вялікага Княства Літоўскага. Т. 2. — Мінськ, 2003. — С. 132-163.

70 Приклади див.: Рудницький Я. Р. Слово й назва «Україна». — С. 49.

71 Пор. дипломатичне листування 1490-х рр.: Lietuvos Metrika (1427-1506). Knyga nr 5, par. Egidijus Banionis. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1993. P. 66,73,117, 118, 131 etc.

72 Там само. — р. 164.

73 Lietuvos Metrika. Knyga nr 25 (1387-1546), par. Darius Antanavimus ir Algirdas Baliulis. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1998. — P. 114.

Ще ширший зміст поняття бачимо в документі великокнязівської канцелярії 1567 р., де намісниками «українних замків» названо урядників прикордонної смуги не тільки степового півдня, а й московського сходу — фортець Слуцька, Річиці /85/ та Рогачова, розташованих вздовж верхньої течії Дніпра 74.

На відміну від сказаного, у польській державі традиція називати прикордонні терени «Україною» не була розповсюджена аж до Люблінської унії 1569 р., себто до передачі «україн» Великого Князівства Литовського під юрисдикцію Польського королівства. На це вказує, серед іншого, зіставлення географічної номенклатури меморіалу героя польсько-татарського прикордоння на Поділлі Бернарда Претвича (1550 р.) з номенклатурою перших поунійних часів. Претвич, описуючи свої походи, локалізує їх ще не «на Україні», а «на границі». Останню в його тексті маркують численні «пограничні замочки», річки, татарські шляхи й броди, і лише єдиний раз згадано «українні села», які пустіють від татарських набігів 75. Один із перших польських картографів, Вацлав Гродецький, видаючи 1558 р. в Базелі мапу Польського королівства, показує на ній татарське прикордоння, але, на відміну від пізніших картографів, називає його не «Україною», а «пограничними місцевостями» [finitimarumque locorum] 76. Так само не знає слова «Україна» якийсь поляк-анонім, який у середині 1560-х рр. залишив сердиті нотатки на полях мапи «Polonia et Hungaria nuova tavola», доданої до «Географії» Птолемея у венеційському виданні 1562 р. Коментуючи допущені тут помилки, він називає степові простори між річками Буг і Дніпро «литовськими полями», а між Бугом і Дністром — «коронними полями» 77.

74 Книшин, 28 I 1567 р.: Архив ЮЗР, ч. VIII, т. 5. — С. 158.

75 Цит. за публікацією Анджея Томчака: «Studia i materiaiy do historii wojskowości». T. VI, cz. 2. — Warszawa, 1960. — S. 343.

76 Багров Л. История картографии. — Москва, 2004. — С. 195.

77 Дашкевич Я. Покрайні нотатки про українські степи у «Географії» Птолемея 1562 р. // Боплан і Україна. Збірник наукових праць. — Львів, 1998.-С. 83.

Разючим контрастом до цього є універсал короля Стефана Баторія 1580 р., з якого бачимо, наскільки польське сприйняття за десять поунійних років просунулося в освоєнні /86/ «української» географічної номенклатури. Цей документ адресовано «панам і рицарству, що мешкають на руській, київській, волинській, подільській і брацлавській України [panom i rycerstwu na Ukrainie ruskiej, kijowskiej, wołyńskiej, podolskiej i bracławskiej mieszkającym] 78. Як бачимо, слово «Україна» виступає тут як синонім узагальненої назви всіх руських воєводств — не лише приєднаних до Польського королівства актом Люблінської унії (Київське, Брацлавське й Волинське), а й давніх польських Подільського та Руського. Ефект такої раптової «українізації» пояснити важко, адже назви «своїх» воєводств були для королівської канцелярії звичними й доти не асоціювалися з пограничними «українами». Тож можна припускати, що «литовську» назву принесли з собою канцеляристи створеного у 1569 р. руського відділу Коронної канцелярії, який мав обслуговувати потреби новоприєднаних територій, отримавши назву «Руська метрика» 79. Шефом цієї канцелярії у 1569-1586 рр. був брацлавський шляхтич Лаврін Пісочинський, а з-поміж її працівників збереглося ім’я шляхтича з Київського Полісся Миколая Васьковського 80. Саме на цих людей, передусім Пісочинського, можна обережно «покласти відповідальність» за впровадження нової термінології в офіційний дискурс польських верхів. Мені вдалося натрапити й на дещо пізніше підтвердження того, що розширена семантика слова «Україна» як синонімічного поняттю «Русь» була притаманна власне мешканцям колишньої «литовської» Русі.

78 Варшава, січень 1580 р.: Архив ЮЗР, ч. З, т. 1. — С. 12.

79 Дослідження її роботи: Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики 1569-1673 рр. Студія з історії українського регіоналізму в Речі Посполитій. — Острог-Львів, 2002. Регести документів, що вийшли з цієї канцелярії за понадстолітній період її чинності, з ґрунтовною передмовою Патріції Грімстед-Кеннеді див.: Руська (Волинська) метрика. Регести документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства), 1569-1673 / упорядники Г. Боряк, Г. Вайс, К. Вислобоков та ін. — Київ, 2002.

80 Кулаковський П. Канцелярія Руської (Волинської) метрики. — С. 140, 154.

У 1621 р., коментуючи королівський універсал, /87/ де всім «українним воєводствам» наказано виступати на допомогу коронному війську, волинець Роман Гойський зазначає, що зробити це буде складно, бо всі «українні» воєводства нині спустошені татарським набігом: серед останніх він перераховує Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське й Руське 81.

Паралельно з таким розширеним сприйняттям «усієї України» остання могла дробитися на низку «Україн», що справді маркували окраїнне розташування територій — Україну «подільську», «придніпровську», «київську», «брацлавську», «задніпровську», «надбужанську» (себто, над р. Південний Буг). Подеколи сюди потрапляло й пограниччя Галицької Русі: наприклад, у 1600 р. белзький воєвода Станіслав Влодек називає «тутешньою Україною» південні околиці Руського воєводства — Синяву, Теребовлю й Галич 82. Схоже, неостанню роль у згаданій пульсації поняття «Україна»/«окраїна» відігравало місцепроживання пишучого: чим далі від прикордоння він жив, тим більш неокресленою у його сприйнятті поставала «Україна». Скажімо, для мешканця Малої Польщі навіть сусідні терени Руського воєводства зі столицею у Львові були «Україною». Невтомний викривач «фальшивої шляхти» Валер’ян Неканда-Трепка, краків’янин, у своїх нотатках 1620-1630-х рр. одного зі своїх антигероїв поміщає «на Україні під Самбором» 83, тобто майже під польським кордоном, а не знаючи, де нині живе «фальшивий шляхтич», Неканда просто махає рукою в східний бік: «Удався кудись або на Поділля, або до України» 84.

81 Лист до київського воєводи Томаша Замойського: Яричів, 8 X 1621 р. (Archiwum Giywne Akt Dawnych, Archiwum Zamoyskich [далі AGAD, AZ], rps 725, nr 67).

82 Лист до великого коронного гетьмана Яна Замойського: Синява, 7 V 1600 р. (AGAD, AZ, rps 703, nr 18).

83 Nekanda Trepka W. Liber generationis plebeanorum («Liber Chamorum», opracowai Rafai Leszczycski. Wyd. 2-ie. Wrociaw eta: Zakiad narodowy imienia Ossolicskich, 1995. S. 459 (№ 2355).

84 Там само, с. 302 (№ 1477). /88/

Своєю чергою, з перспективи львів’ян «Україна» переміщалася ще далі на схід. Звертаючись восени 1648 р. до королевича Кароля Фердинанда з проханням про захист від «козацької ребелії», члени Львівського магістрату весь простір на схід та південь за межами Руського воєводства називають «Україною»: для більшої переконливості в листі перераховано воєводства Київське, Подільське, Брацлавське, Чернігівське й Волинське 85.

Такий перелік навряд чи сподобався б мешканцям Волині — ті теж дистанціюють себе від «України», під якою мають на увазі лише пограничні з татарським степом воєводства — Київщину, Брацлавщину й Поділля. Для прикладу, в 1593 р. тутешній сеймик ухвалив відкласти судову сесію у зв’язку з козацьким повстанням, про що волинці, як сказано в документі, отримали повідомлення «з України, з воєводств Київського і Брацлавського» 86. Навіть у спільній справі — боротьбі з церковною унією, де «руський народ» виступає єдиним фронтом, волинці фіксують «Україну» окремо: «на Волині, на Україні, на Поділлі»; «по всій Литві, Русі, Волині й Україні»; «вся Волинь і Україна» 87 і т. д. З іншого боку, «Україна» в сприйнятті волинців постає не просто як погранична, а як смислонавантажена територія — пов’язана коли не з татарською загрозою, то вже обов’язково з козацтвом. Обидва загрозливі фактори зливаються й актуалізуються на початку війни 1648 р., і це викликає емоційне уподібнення «мирної Волині» з «небезпечною Україною». Волинець Адам Кисіль, змальовуючи початок війни, пише про це так: «спорожніли не тільки волості, але й усі міста, Україною стали [волинські міста — Н. Я.] Полонна, Заслав, Корець, Гоща» 88.

85 Львів, 15 IX 1648 р.: Памятники. Т. 1. — С. 296.

86 Володимир, 29 I 1593 р.: Архив ЮЗР, ч. III, т. 1. — С. 49.

87 Цитати взято з творів Мелетія Смотрицького «Verificatia niewinnosci» та «Obrona verificaciey» (обидва 1621 р.) й «Elenchus pism uszczypliwych» (1622 р.). Цит. за републікацією: Архив ЮЗР, ч. І, т. 7. — С. 324, 376.

88 Гоща, 7 VI 1648 р. (цит. за: Szajnocha K. Dwa lata dziejów naszych. 1646, 1648. Opowiadanie i źródła. T. 2: Polska w r. 1648. — Lwów, 1869. — S. 337).

На схоже порівняння натрапляємо /89/ й пізніше, в посольській інструкції волинського сеймику 1667 р.: «Україна перетворилася на Крим, а Волинь на Україну» 89. Врешті, знаковим з погляду рішучої сепарації себе від «України» є те, що православний волинець Данило Братковський у виданій ним 1697 р. збірці віршів жодного разу не вживає слова «Україна», а Волинь асоціюється для нього або з Польщею, або з Руссю: «у нас в Польщі», «у нас в Русі» 90.

На відміну від цього, мешканці окраїнних регіонів не цуралися ототожнювати себе з «Україною». Так, для священика Івана Грабини з подільського міста Шаргорода його місто — «вже українне», а земляк священика, уродженець Поділля жовнір Самійло Лойовський, впевнено пише, що походить «з України» 91.

Проте «українська» ідентичність подолян не йшла в порівняння з аналогічною ідентичністю мешканців Київщини. Ті ототожнювали себе з «Україною» за будь-яких ситуацій, причому це поняття для них було послідовно зарезервоване тільки за їхньою власною, наддніпрянською, територією — до «українського клубу» тут не приймали нікого 92. Не виключено, що ексклюзивність своєї території в сприйнятті тутешніх жителів ототожнювалася не тільки з пограниччям, але й з «історичною пам’яттю» про Київське князівство.

89 Луцьк, 7 II 1667 р.: Архив ЮЗР, ч. II, т. 2. — С. 211.

90 Bratkowski D. Świat po części przeyzrzany. — Kraków, 1697 (цит. за перевиданням: Братковський Д. Świat po części przeyzrzany. Фототипічне видання. Переклад. Джерела. Студії. — Луцьк, 2004. — С. 150, 320, 324).

91 Обидва записи зроблені власноручно у «Книзі чуд» Жировицького монастиря: Івана Грабини 5 III 1626 р., Лойовського 6 VIII 1634 р. (Львівська Наукова бібліотека ім. В. Стефаника, Відділ рукописів [далі ЛНБ], ф. МВ-393 (Бібліотека оо. василіян у Львові). — С. 20, 82-83.

92 Ширше про це див. у моїй статті: Життєпростір versus ідентичність українського шляхтича XVII ст. (на прикладі Яна/Йоакима Єрлича) // Україна XVII ст.: суспільство, філософія, культура / ред. Лариса Довга, Наталя Яковенко. — Київ: «Критика», 2005.

Хоча підтверджень цьому надто мало, не варто нехтувати й поодинокими згадками, як ось ця, де дрібний шляхтич Олехно Закусило в 1595 р. заявляє /90/ волинцям, що походить з «Київського князівства Овруцького замку» 93. За доказ живучості сприйняття свого життєпростору як свого роду «продовження» Київського князівства може послужити й пізніша згадка — у скарзі 1621 р. київського православного митрополита Йова Борецького на ієрархів Унійної Церкви: обґрунтовуючи слушність своїх претензій, Борецький апелює, серед іншого, до прав і свобод православної спільноти, що нібито були затверджені «конституцією унії 1569 р. Київського князівства з Короною» 94. У жалобній поемі 1585 р. на смерть київського каштеляна князя Михайла Вишневецького 95 простір киян названо «Наддніпрянською Україною» [Poddnieprska Ukraina]. Поема виразно підносить «наддніпрянців» над волинцями й подолянами — як їхніх, а заразом і всієї Речі Посполитої, захисників від татар. Схожу зверхність бачимо й у так званому Київському літописі, що був укладений близько 1616 р., ймовірно, київським міщанином Кирилом Івановичем. Згадуючи про перебування у Києво-Печерському монастирі Дмитрія Самозванця, автор характерно докидає: «А прийшов він з Волині, не знати звідки» 96.

Утім, ригоризм «української» ідентичності киян пом’якшується після того, як козацькі війни середини — другої половини XVII ст. перетворили на злиденних емігрантів не лише київську, а й брацлавську та чернігівську шляхту.

93 Центральний державний історичний архів України у Києві [далі ЦДІАУК], ф. 25, оп. і, спр. 46, арк. 118 зв.

94 Текст скарги опубліковано о. Юрієм Мициком: Записки НТШ. — 1993. Т. CCXXV. — С. 325-327. На згадку в скарзі про «Київське князівство» також звернув увагу Сергій Плохій: Plokhy S. Cossacks and Religion. — P. 158.

95 Жалобна поема «Epicedion» вийшла друком у Кракові 1585 р.; републікована в додатку до праці: Стороженко А. В. Стефан Баторий и днепровские казаки. — К, 1904. — С. 163-220.

96 Опубл.: Ульяновський В. І., Яковенко Н. М. Київський літопис першої чверті XVII ст. // Український історичний журнал. — 1989. — № 2. — С. 107-120; 1989. — № 5 — С. 103-114. Міркування про авторство й час появи тексту: С. 109-113 (№ 2); цит. С. 109 (№ 3).

Об’єднані /91/ спільним лихом, вигнанці з усіх трьох воєводств починають солідарно називати себе «українцями», а свою втрачену батьківщину «Україною». Ось характерні епізоди з сеймових щоденників 1669 й 1670 рр.:

[...] пан Олізар, київський підсудок, промовляючи читав артикул українських воєводств... [...] а далі всі посли Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств піднялися з місця і вийшли з протестом.97

[...] скочили з обуренням брацлав’яни, кияни й чернігівці па пана черського хорунжого... Великий галас зчинився від мазовецьких послів і навзаєм від українців 98.

Ще точніше передає шляхетську візію простору «трискладової України» анонімний автор другої половини XVII ст.:

Україна — це польський край, що складається з трьох воєводств, Київського, Брацлавського та Чернігівського, і лежить зі сходу сонця при московській границі, потім татарській, далі на південь волоській [...] І тому цей край називається Україною, що має своє розташування біля краю чужих границь 99.

97 [...] р. Olizar, podsędek kijowski, mówiąc czytał artykui wo[jewó]ctw ukraińskich... [...] A zatym wszyscy posłowie kijowskiego, czernichowskiego i bracławskiego wo[jewó]ctwa z miejsc ruszyli się i wyszli z protestacyją (Diariusz sejmu koronnego 1669 r., opracowali Kazimierz Przyboś i Marek Ferenc. — Kraków, 2004. — S. 34).

98 [...] porwali się Bracławianie, Kijowianie i Czerniechowianie cum insultu na p. chorążego czerskiego... [...] Hałas wielki od posłów mazowieckich powstał et vicissim od Ukraińców (Diariusz sejmu nadzwyczajnego 1670 roku, opracowali Kazimierz Przyboś i Marek Ferenc. — Kraków, 2004. — S. 49).

99 Ukraina jest kraj polski z trzech województw, kijowskiego, bracławskiego i czernihowskiego składający się, od wschodu słońca przy granicy moskiewskiej, potym tatarskiej, dalej ku południowi wołoskiej leżący [...] I dla tego Ukrainą ten kraj przezywa się, że przy kraju cudzych granic ma swoje położenie (Opisanie wojny kozackiej, to jest buntów Chmielnickiego: ЛНБ, ф. 5 (Оссолінські), од. зб. 2098/П, арк. 22 зв.). Цит. за: Borek P. Ukraina w staropolskich diariuszach i pamiętnikach. — S. 12.

Паралельно з конкретизацією шляхетського сприйняття «України» як терену трьох східних воєводств Речі Посполитої /92/ виокремлюється в самодостатній простір ще одна «Україна» та, на якій було утверджено козацьку юрисдикцію спершу на Київщині, Чернігівщині й Брацлавщині, а остаточно — лише на лівому березі Дніпра, де козацький Гетьманат зайняв частину Київського й повністю Чернігівське воєводство. Поява в середині XVII ст. козацької держави на питомій, «наддніпрянській» Україні автоматично легітимізувала її ім’я в очах мешканців Гетьманату. Разом з тим, козацька «Україна» ще доволі довго сприймалася як органічна частина Русі. Наприклад, панічні чутки, що ширилися серед шляхти на початку війни 1648 р., ототожнювали появу козацького Гетьманату зі спробою створити «козацьке», або «руське князівство» 100. Нереалізована ідея Гадяцької угоди 1658 р., яка передбачала повернення Гетьманату до складу Речі Посполитої, теж називає територію цієї автономної одиниці Князівством Руським, що засвідчує ототожнення — принаймні, з погляду козацької верхівки — назви «Україна» з руським простором взагалі. Ще одне виразне свідчення цього залишив сторонній спостерігач, далекий від знання місцевих ономастичних нюансів. Ідеться про донесення шведського посла Готарда Веллінга, який у лютому 1657 р. провадив переговори з Іваном Виговським (zum Canzler); той, за словами Веллінга, вимагав уступки всіх зайнятих шведсько-козацькою армією територій Галицької Русі — «права на всю стародавню Україну або Роксоланію... аж до Вісли» [jus totius Ukrainae antiquae vel Roxolaniae... biss an die Weixel] 101.

100 Короткий критичний аналіз цих чуток (на відміну від поширених в останній час спроб тлумачити їх як доказ «державотворчої програми» Хмельницького) подав Михайло Грушевський (Історія України-Руси, т. 8, ч. 3.-С. 11-12).

101 Архив ЮЗР, ч. III, т. 6. — С. 205.

Вкраплення латинської фрази в німецькомовний текст донесення є прямим цитуванням слів Виговського, що додає репліці Веллінга ще більшої достовірності. Таким чином, вислів «уся Україна», на який часто натрапляємо в козацьких заявах, ситуаційно міг /93/ виступати як синонім поняття «вся Русь». Ось як, для прикладу, окреслює свої наміри в 1667 р. гетьман не підпорядкованого московському царю козацтва Петро Дорошенко: опанувати «не тільки цей бік України, де ми нині живемо» (йдеться про правий берег Дніпра), а й усе «Князівство Руське, що мало за межу Перемишль, Ярослав, Галич, Володимир» 102.

Утім, зусилля козацької старшини об’єднати під своєю владою «всю Русь», як відомо, не справдилися. Козацький Гетьманат був редукований до території на лівому березі Дніпра, і це позбавило сенсу ототожнення козацької України з «усією Руссю», а успішна кар’єра нового іменування «Мала Росія», як уже згадувалося, поступово й взагалі стерла з колективної пам’яті мешканців Гетьманату спогади про Русь.

У такій подвійній іпостасі — як «Україна» південно-східних воєводств Речі Посполитої, розтягнута на правому березі Дніпра, та як «Україна» козацького Гетьманату під московською протекцією на лівому березі Дніпра — ці терени входять у XVIII ст. Втім, у кожної з «Україн» було ще й запасне ім’я — в Речі Посполитій «Русь», у козацькому Гетьманаті «Мала Росія». Як ми тепер знаємо, обидва ці імені так і залишилися на лаві запасних, бо в кінцевому підсумку змагання виграла «Україна».

102 Чигирин, грудень 1667 р.: Акты ЮЗР, т. 6 (1665-1668). — С. 241.

* * *

Усвідомлюючи всю умовність пояснень на підставі знання історії задом наперед, все ж наважуся зробити деякі висновки. Перший із них суперечитиме усталеній в українській історіографії думці, що поштовхом до формування ранньомодерної «руської» ідентичності стала Берестейська церковна унія 1596 р. та пов’язана з нею міжконфесійна боротьба, яка, шліфуючи докази полемістів, покликала до життя доти не знаний потік рефлексій над «історією» та «народом». Адже насправді «конкурс імен», який засвідчив народження потреби точніше окреслити себе й /94/ свій життєпростір, розпочався задовго перед унією, і початок йому дала ініціатива галицьких русинів-католиків, які в своїй політичній батьківщині — Польському королівстві — викроїли місце для власної землі — «Роксоланії». Проте «Роксоланія» була продуктом шляхетської, надто лояльної до польського світу, ідентичності. Вона аж ніяк не імпонувала православним русинам-львів’янам, ремісникам та купцям, кому доводилося відстоювати своє місце під сонцем у далекій від братерства конкуренції з львів’янами-поляками. Відтак, альтернативою «Роксоланії» стає «винайдене» тут (причому теж іще до унії) «справжнє», «питомо православне» ім’я своєї землі — «Росія». Мандруючи з Галицької Русі на схід, обидва «винаходи» перетворювали аморфний простір Русі на «територію з історією», і обидва знаходили як своїх симпатиків, так і опонентів, аж до початку козацької війни 1648 р. то конкуруючи, то мирно уживаючись поруч у тих-таки рефлексіях над «історією» та «народом». Війна та започатковане нею майже півстолітнє протистояння Московії і Речі Посполитої поклали кінець цій ідилії. На території козацького Гетьманату православна релігійна нетерпимість не тільки призвела до повної перемоги імені «Росія», а й посилила його церковним акцентом, трансформувавшись у лояльну щодо московської влади форму «Мала Росія». Натомість русини, що залишилися в складі Речі Посполитої, від слова «Росія» — як маркованого асоціацією з ворожою державою — відмовилися, повернувшись до старого, традиційного іменування своєї території «Руссю».

Яке ж місце поміж цими двома «винаходами» двох версій «руськості» випадало «Україні»? Виринаючи то тут, то там, дроблячись і плаваючи по джерелах достоту немов крапелька ртуті, назва «Україна» залишається найбільшою загадкою для історика. На жаль, ми ніколи не зможемо спитати в перекладача Євангелія 1561 р., що він мав на увазі, коли перекладав церковнослов’янське страна, латинське regio чи грецьке χώρα словом «україна». Не дасть нам відповіді й Іван Виговський, /95/ який через сто років вимагав від шведів уступки «усієї стародавньої України, або Роксоланії». Позірна ж легкість аналогії цього слова зі словом «окраїна», підсилена офіційним дискурсом центрів тих держав, для яких українські території справді були «окраїною» — дискурсом, що його тисячі разів продубльовано в мовленні самих мешканців цих-от «окраїн», остаточно заплутує справу. Тож залишається тільки обережно знизати плечима, подумки (бо вголос — немає строгих підстав) промовивши: а може, це слово й справді було питомою назвою України-Русі, і власне тому врешті-решт виграло «конкурс імен»?

На завершення повернуся до згаданої на початку цієї статті пропозиції Джованни Броджі Беркофф — розглядати «поліморфізм» руського культурного простору XVI-XVII ст. не як ознаку «недорозвитку», а як стрижневий елемент «культурного коду», що оприявлював себе у флуктуаціях зовнішніх упливів та внутрішніх поштовхів, у мовному й конфесійному плюралізмі, у мінливості та багатошаровості концептів. Наведені вище спостереження над конкретним сюжетом, гадаю, виразно підтверджують цю гіпотезу, показуючи, у який спосіб «дилема вибору» ставала «органічною» рисою світосприйняття, а крос-культурні пов’язання — частиною власного культурного ландшафту. Адже в ході «примірки імен», яка перетворила аморфну Русь на «територію з історією», нюанси «історичної пам’яті» перекодовувалися по-різному залежно від індивідуального / групового вибору, проте інтеграційна функція самої «пам’яті» від цього не меншала, бо ж опонентам уперше йшлося про одне й те саме — про «нашу» землю та «наше спільне» минуле.

[Яковенко Н. Вибір імені versus вибір шляху (назви української території між кінцем XVI — кінцем XVII ст.) // Міжкультірний діалог. Т. 1: Ідентичність. — К.: Дух і літера, 2009. — С. 57-95.]

Див. також: Наталя Яковенко. Паралельний світ (2002)

Поиск по сайту: