Інтелектуальний розрив

На жаль, останнім часом став помітним розрив між США та іншими країнами за використання людського інтелекту. Америка зуміла зібрати під одним дахом сотні спеціалістів різних національностей, до того ж сьогодні, за оцінкою західних аналітиків, головну скрипку сферах грають індуси, росіяни та українці. За різними даними, з 1949 до 1970 р. до США переселилися 160 тис. спеціалістів, 1/3 всіх вчених, які нині працюють у США, та 1/6 - у Канаді, прибули туди з країн, що розвиваються. США проявили фінансову щедрість, давши студентам усього світу стипендії і субсидії. Водночас країни, що розвиваються, мають велику проблему: якщо вони й підтримуватимуть гігантський розрив між рівнем життя еліти та рівнем життя широких неосвічених мас, все одно найобдарованіші інтелігенти емігруватимуть. Ця проблема так стоїть і перед Європою. Бідні країни ніколи не зможуть конкурувати зі США у питанні заробітної плати. «Відплив мізків» до Америки з інших континентів відображається на процесі входження багатьох країн світу в епоху «надіндустріалізації». Тим самим Америка стримує технічний прогрес в інших країнах світу.

Сьогодні, за розрахунком західних аналітиків, більш як 20 країн Америки, Європи та Південно-Східної Азії перейшли з одного технологічного типу в інший - більш високий. А значна частина держав так і залишається у рамках індустріального типу, а деякі африканські - у межах доіндустріального. Тобто тоффлерівська «Третя хвиля» поки що не стала домінуючим фактором у світовій економіці.

За концепцією американських аналітиків, нині лише кілька країн перебувають у транзитному стані і здатні в найближчі 15 - 20 років перейти від п’яти- до шеститехнологічного укладу. Що ж до України, то вона, як і Росія, перебуває між четвертим та п’ятим укладом. Структуру економіки нашої країни становить симбіоз індустріальних та постіндустріальних галузей економіки. Україна має суттєві напрацювання у військовій та космічній сферах, розвиває такі галузі, як нано- та біотехнології, однак основним експортним продуктом зостаються продукти металургії та хімії. Зазначимо, що порівняно з нашими західними сусідами Україна у технологічному аспекті стоїть вище, оскільки Польща, Угорщина, Словаччина, Чехія тільки роблять перші кроки, щоб перейти з епохи індустріалізму в епоху «знань та інформаційних технологій». Головне, як вказував Тоффлер, підготувати країну до великого стрибка, а також зменшити негативні наслідки від зіткнення з «шоком майбутнього».

Традиційним корпораціям протиставляються “малі” економічні форми – індивідуальна діяльність вдома, “електронний котедж”. Вони включені у майбутню структуру інформаційного суспільства з його “інфо-”, “техно-“ та іншими сферами людського буття. Було висунуто проект “глобальної електронної цивілізації”, що базується на синтезі телебачення, комп’ютерної та інших мереж. “Комп’ютерна революція” поступово приводить до зміни традиційного друку електронними книгами, змінює ідеологію, перетворює безробіття у цікаве проведення часу. Соціальні та політичні зміни розглядаються у теорії інформаційного суспільства як наслідок “мікроелектронної революції”. Перспектива розвитку демократії пов’язується з розповсюдженням інформаційної техніки. Тоффлер відводить головну роль у цьому телекомунікаційній “кабельній мережі”, яка забезпечує двосторонній зв’язок громадян з урядом, дозволить враховувати їх думку при розробці поличних рішень. Розробки у галузі “штучного інтелекту” розглядаються як можливість інформаційного трактування самої людини. Концепція інформаційного суспільства викликає критику з боку гуманістично орієнтованих філософів та науковців, які додержуються думки щодо негативних наслідків комп’ютеризації суспільства.

У своїй праці автор дає розгорнуту характеристику поняттю інформації. При цьому він підкреслює відмінність останньої від інших видів економічних та соціальних цінностей. Цим він обґрунтовує ідею про виключність наступної нової стадії та неминучість перелому в історії з її наступом. Важливо розуміти, що інформація має деякі специфічні особливості. Якщо я матиму 1000 одиниць землі, а потім віддам кому-небудь 500 одиниць, то у мене залишиться лише половина. Але якщо у мене є деяка кількість інформації і половину віддам іншій людині, то я буду мати все, що мав. Якщо я дозволю користуватися моєю інформацією, то скоріше за все і зі мною поділяться чим-небудь корисним. Таким чином, угоди з приводу матеріальних речей ведуть до конкуренції, у той час, коли інформаційний обмін – до співробітництва. З цього можна зробити висновок, що інформація – це ресурс, яким можна ділитися без жалю. Другою специфічною рисою споживання інформації є те, що на відміну від споживання матеріалів чи енергії, яке веде до збільшення ентропії у Всесвіті, використання інформації веде до іншого ефекту – воно збільшує знання людини, підвищує організованість в оточуючому середовищі та зменшує ентропію.

Тоффлер виділяє дві головні форми, які приймає постіндустріальне суспільство під час дії. По-перше, це нововведення, тобто здатність виробляти нову продукцію внаслідок інвестування науки і техніки. По-друге, це керівництво, здатність використовувати складні системи інформації і комунікацій.

Необхідно відмітити, що постіндустріальне суспільство звертає на себе всі елементи економічної системи. Ці дії не завжди приймають форму свідомої волі, що втілена в особистість або навіть у групі людей. Ось чому таке суспільство має носити назву програмованого. Це визначення вказує на здатність останнього створювати моделі керування виробництвом, розподілом та споживанням. Тому таке суспільство з’являється не внаслідок еволюційних законів або специфічних культурних характеристик, а швидше як результат виробництва завдяки дії суспільства самого на себе.

На другому етапі, починаючи з 1992 р. термін «інформаційне суспільство» стали широко вживати не тільки науковці, але й політики. Наприклад, поняття «національна глобальна інформаційна інфраструктура» увели в США після відомої конференції Національного наукового фонду й знаменитої доповіді Б. Клінтона й А. Гора. Поняття «інформаційне суспільство» з'явилося й у роботах Експертної групи Європейської комісії за програмами інформаційного суспільства під керівництвом Мартіна Бангемана, а поняття «інформаційні магістралі» і «супермагістралі» - у канадських, британських і американських публікаціях.

З'явилося визначення Єврокомісії, відповідно до якого інформаційним називається суспільство, у якому діяльність людей здійснюється на основі послуг, наданих за допомогою інформаційних технологій і технологій зв'язку.

Побудова інформаційного суспільства починає розглядатися як глобальне завдання в новому тисячоріччі. У Декларації із відповідною назвою, прийнятій учасниками Всесвітньої зустрічі на вищому рівні з питань інформаційного суспільства в Женеві в 2003 році перший розділ називається «Наша загальна концепція інформаційного суспільства». Вона починається такими словами: «Ми, представники народів світу… заявляємо про наше загальне прагнення і рішучість побудувати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на розвиток інформаційне суспільство, у якому кожний міг би створювати інформацію й знання, мати до них доступ, користуватися й обмінюватися ними, для того щоб дати окремим особам, громадам і народам можливість у повній мірі реалізувати свій потенціал, сприяючи своєму стійкому розвитку й підвищуючи якість свого життя на основі цілей і принципів Уставу ООН і дотримуючись у повному обсязі й підтримуючи Загальну декларацію прав людини».

Але поступово на адресу концепції інформаційного суспільства починає лунати критика і її прагнуть удосконалити. Так, з’являється нова концепція – «суспільства знань». У 2005 році у Всесвітній доповіді ЮНЕСКО «До суспільств знання» затверджується: «Поняття інформаційного суспільства ґрунтується на досягненнях технології. Поняття ж суспільств знання має на увазі більше широкі соціальні, етичні й політичні параметри». Примітно, що перший розділ доповіді називається «Від інформаційного суспільства до суспільств знання», а становленню глобального інформаційного суспільства приділяється роль засобів створення «справжніх суспільств знання».

Власну альтернативу концепції інформаційного суспільства розробив і Кастельс. У своїх роботах М. Кастельс не використовує поняття «інформаційне суспільство». На його думку, всі суспільства використовували інформацію й тому були інформаційними. Термін «Інформаційна епоха», на його думку, має більшу аналітичну цінність, тому що дозволяє описати якийсь період змін, які поступово наростали, починаючи з 1970-х років. Кастельс уводить новий термін - «інформаціоналізм», що означає «вплив знання на знання як основне джерело продуктивності». Розвиток інформаціоналізма, на думку Кастельса, приводить до появи мережного суспільства й «нової економіки» - «інформаціонального капіталізму», що є особливо безжалісною формою капіталізму, оскільки поєднує у собі неймовірну гнучкість із глобальною присутністю. У своїй тритомній праці «Інформаційна епоха: Економіка, суспільство й культура», Кастельс показує особливості переходу до «інформаційної епохи», головною рисою якої стають мережі, що зв'язують між собою людей, інститути й держави. Це викликає безліч наслідків, де саме значне - можливе поглиблення розриву між зростаючою глобальною діяльністю й соціальним поділом, що загострився. Сучасне суспільство все частіше називають «мережевим суспільством».

Критичні зауваження щодо концепції інформаційного суспільства висунув британський соціолог Ентоні Гідденс. Спеціально розглядом проблеми інформаційного суспільства Гідденс не займався, оскільки вважав концепцію інформаційного суспільства неспроможною із самого початку. «Хоча звичайно припускають, що ми тільки вступаємо в нову епоху інформації, насправді сучасне суспільство було «інформаційним» із самого свого початку». Теоретичні побудови Гідденса приводять його до висновку, що особливе значення, що приписується інформації, вони мала вже в давній давнині, а те, що сьогодні інформація набула ще більшу цінність, не привід, щоб говорити про злам однієї системи і виникнення нової. Гідденс розробляє концепцію «рефлексивної модернізації». Суть цього поняття полягає в наступному. Мірою розвитку - «модернізації» - західних суспільств (починаючи з Нового часу) зростає незалежність членів суспільства від природних факторів, тобто, зростає кількість ситуацій вибору. Ситуація вибору з необхідністю породжує рефлексію - усвідомлення ситуації вибору, наявних альтернатив, своїх потреб - все це необхідно, щоб зробити вибір. Таким чином, мірою модернізації суспільства росте й елемент рефлексивності в житті його членів (росте кількість ситуацій вибору). Однак зростання кількості ситуацій вибору призводить до виникнення ситуації ризику. Спираючись на концепцію Ульріха Бека, Гідденс визначає пізньо модерний тип соціального життя як «суспільство ризику». «Поняття ризику стає центральним у суспільстві, котре пориває із минулим, із традиційним способами дії і яке відкривається майбутньому». Гідденс розробляє і концепцію глобалізації. Глобалізація може бути визначена як інтенсифікація соціальних відносин всесвітнього масштаба, які пов’язують удалені локальності таким чином, що події, які відбуваються в одному місці, формуються тим, що відбувається за багато міль від нього, і навпаки.

Термін «глобалізація» н априкінці XX ст. ввійшов спочатку до політичного, а згодом і до наукового лексикону і ним стали активно послуговуватися політики, вчені, журналісти на різних континентах планети. Цей термін попри його початкову понятійну неоднозначність і розпливчатість як найкраще виражав сутність кардинальних змін планетарного масштабу, що були спричинені розширенням транснаціональних обмінів в умовах переходу від індустріального суспільства до інформаційного.

Процеси глобалізації на межі ХХ-ХХІ ст. почали розгортатися все більш інтенсивно і прискорено і справляти потужний різнобічний вплив на всі сфери людського життя – економіку, політику, культуру, мову, освіту, духовно-моральні устої кожного індивіда і суспільства у цілому, міжетнічні та міжконфесійні відносини. Відбувається процес активних глибинних змін у способах і типах діяльності, життєдіяльності, міжкультурного і міжособистісного спілкування. З рештою, усі сторони життєдіяльності втягуються у все зростаючий темп засвоєння та обміну інформацією та набувають якісно нових рис. Процеси глобалізації, за визнанням більшості дослідників, є різноспрямованими, суперечливими, потенційно конфліктними. Вони здатні продукувати кризи, оскільки утворюють постійні розриви або диз’юнкції різних аспектів життя людей у часі, у просторі та особливо в їх індивідуальній свідомості. Більше того, посилення глобалізації в просторі культури, у фокусі множинності культурних світів інспірує мінливість як всередині культурних систем, так і в просторі їх взаємодії.

Глобалізація і як теоретична ідея, і як стратегія, досліджувалася багатьма спеціалістами різних галузей. Дискурс глобалізації як загальнотеоретичний напрям західної філософії почав формуватися і розвиватися під впливом праць А. Аппадураї, Ж. Атталі, З. Баумана, У. Бека, З. Бжезинського, І. Валерстайна, М. Вотерса, С. Гантінгтона, Е. Гіденса, О. Гьофе, В. Іноземцева, М. Кастельса, Г. Кісенджера, М. Макбрайда, К. Поппера, Дж. Рітцера, Р. Робертсона, Ф. Фукуями та інших авторів. Процес цей вони розуміють як «зіткнення цивілізацій» (Гантінгтон), як геополітичне перевлаштування світу, яке супроводжується розповсюдженням гегемонії наддержав на інші, менш розвинуті, країни (Кісенджер, Бжезинський) і виникнення нової світоцілісності (Валерстайн), як «кінець знайомого світу» (Валерстайн, Гіденс) і «кінець історії» (Фукуяма), як «інформаційну епоху» (Кастельс), як «глобалізоване суспільство, в якому просторовість перестає бути визначальною характеристикою» (Бек, Робертсон), як остаточна перемога та розповсюдження на весь світ західних цінностей, насамперед у вигляді процесів «макдоналізації» (Макбрайд) і консьюмерізації (Вотерс), або, як процес поступового подолання державами своїх національних інтересів та становлення глобального громадянського суспільства (Бжезинський, Гьофе) тощо.

Загально визнаною є характеристика глобалізованого світу як такого, в якому відбувається взаємопроникнення національних економік, інтернаціоналізація фінансів, посилення у світі ролі могутніх ТНК, формування спільних особистих орієнтацій, очікувань, цілей, які притаманні всім людям без врахування їх державної належності, національної, соціокультурної, конфесіональної ідентичності. Отже, глобалізація – це складний процес, що поєднує в собі діалектику тотожності й відмінностей, універсалізму й партикуляризму. Сучасна глобалізація задає глобальні рамки, в яких цивілізації, регіони, національні держави, корінні народи, позбавлені державності, конституюють свою історію й ідентичність. Захист місцевих традицій і особливостей також є глобальним феноменом. Мірою розгортання процесів глобалізації та виявлення їх суперечностей акценти у відповідному теоретичному дискурсі стали переміщуватися від ідеї єдності і уніфікації до ідеї універсальності багатоманіття і необхідності його збереження у глобалізованому світі. Для фіксації цієї специфіки глобального світу Р. Робертсон вводить поняття «глокалізація», тобто «гомогенізація і гетерогенезація». Ці одночасні тенденції в кінцевому разі взаємодоповнюють і взаємопроникають одна в одну, хоча, звичайно, в конкретних ситуаціях вони можуть прийти, та й дійсно приходять у зіткнення одна з одною. Це ще більше підсилює суперечливість процесів глобалізації.

Важливим чинником глобалізації у цілому і культурної глобалізації зокрема є стрімкий розвиток нових інформаційних і комп’ютерних технологій. Навіть більше, за оцінкою науковців, інформаційний продукт як основний продукт суспільства третього тисячоліття відіграє вирішальну роль у процесах глобалізації і призводить до формування нового типу суспільства – інформаційного. Глобалізаційні процеси також справляють зворотний вплив на прискорення розвитку новітніх інформаційних технологій, широкомасштабне розширення технічних можливостей.

Головна ознака глобалізованого світу – екс-територіальність, яку можна виразити подвійним чином – світ без кордонів і людина без місця. Людина втрачає визначене місце у соціальному просторі а разом з ним і свої культурні коріння. Ще один наслідок екс-територіальності – мультикультурніст ь: співіснування в одному соціальному просторі множини різних культур. Ситуація мультикультурності є примусовою. На думку теоретика мультикультуралізму Чарльза Тейлора, ми вимушені жити і такий ситуації і знаходити засоби вирішення конфліктів, що у ній виникають. Тому необхідно впровадження політики мультикультуралізму, яка мала такі різновиди: концепція плавильного казана, салата, політика визнання. Але усі ці різновиди зазнали поразки. Потрібно шукати нові підходи. Але вимога толерантності залишається універсальною, але потребує визначення меж.

Разом із розширенням простору у глобалізованому світі відбувається прискорення часу. Глобалізоване суспільство – це суспільство стрімких змін, коли покоління ідей і технологій змінюється швидше, ніж покоління людей. Крім того, відбувається скорочення часу перебування людини у теперішньому. З’являється також нова детермінація у розвитку суспільства – він визначається не минулим, традиціями, а майбутнім, його викликами.

3. Огляд теорій інформаційного суспільства буде неповним, якщо ми не згадаємо постмодерністські концепції, концепції «постсучасності».

Суть постмодернізму можна виразити коротко: абсолютизація релятивізму. Так само коротко можна заперечити постмодернізму: якщо все відносно, то відносна і теза про відносність усього. З останнім твердженням постмодерністи, звичайно, не погоджуються. Відносність усього - це єдина абсолютна для них Істина. Постмодерністи заперечують істину й ставлять на її місце нескінчену розмаїтість «істин». Вони заперечують будь-яку реальністю, що стоїть за мовою, яку-небудь реальність, крім самої мови. Всі судження мають мовну форму. І людина може оперувати символами в рамках цієї форми. Дійсність, що стоїть за мовою, не просто непізнавана, вона взагалі не існує. Сучасний світ переповнений знаками, у ньому не залишилося смислів, оскільки однозначна інтерпретація знаків стала неможливою. Люди очманіли від знаків і перетворилися в обдурену «мовчазну більшість». Така концепція постсучасності французького постмодерніста Бодріяра (роботи Бодріяра Ж. «Симулякри і симуляція» (1981), «Символічний обмін і смерть» (1970)). Під симулякрами він розумів образи, що поглинають, витісняють реальність. Світ симулякрів - світ ілюзорної реальності, кризової культури. На думку Бодріяра, симулякр - спосіб витіснення амбівалентності життя й смерті. У книзі "Прозорість зла" Бодріяр оцінює сучасний стан культури як стан симуляції, в якому "ми приречені перегравати всі сценарії саме тому, що вони вже були одного разу розіграні - не важливо, реально чи потенційно". "Ми живемо серед незліченних репродукцій ідеалів, фантазій, образів і мрій, оригінали яких залишилися позаду нас", переконаний філософ. - Наприклад, зникла ідея прогресу, але прогрес триває, - пише далі Бодріяр. - Зникла ідея багатства, що колись виправдовувала виробництво, а саме виробництво триває, і з ще більшою активністю, ніж колись. У політичній грі ідея політики зникла, але триває політична гра. З усіх боків ми бачимо зменшення сексуальності й розквіт якоїсь стадії, де безсмертні асексуальні істоти розмножуються простим поділом єдиного навпіл".

Схожу теорію розробляє Марко Постер. Вона включає також еволюціоністське вчення про розвиток форм комунікації (от усного мовлення до листа, друкарства й, нарешті, до обміну електронними повідомленнями), що видає його прихильність технологічному детермінізму.

Джанні Ваттіні - ще один представник постмодернізму – по іншому інтерпретує реалії інформаційного суспільства. Він говорить про виникнення в результаті розвитку медійной сфери паралельних реальностей. Нібито телебачення дало нам можливість, не виходячи з будинку, відчути, що відчувають люди, що належать до других культур, і почувають люди, що живуть у нашім суспільстві, і часто ці відчуття виявляються хвилюючими й незвичайними. Так в інформаційному просторі починають жити різні культури, ЗМІ «множать реальності». При розгляді цієї концепції варто мати на увазі західне походження переважної більшості інформаційних продуктів. Як указував Герберт Шиллер, чужа точка зору враховується в інформаційній політиці лише тією мірою, у якій це допускають ідеологічні й економічні міркування. Ваттіні, конструюючи теорію «альтернативної реальності», приділяє мало уваги емпіричним даним. Їхній облік неминуче вказав би на те, що питання влади й економічної вигоди, що існують у неможливому для постмодерністів РЕАЛЬНОМУ СВІТІ, визначають утримування «альтернативної реальності», створюваної ЗМІ.

Нарешті, француз Жан-Франсуа Ліотар підкреслює провідну роль критеріїв перформативності (затребуваність) і товарності у визначенні характеру розвитку інформації й знання. Інакше кажучи, це значить, по-перше, що інформацію збирають, аналізують і створюють знову лише тоді, коли це корисно (перформативність), і, по-друге, її збирають, аналізують і створюють лише в такому виді, у якому вона буде найбільш успішний як товар. Примітно, що Ліотар показав, як ці критерії поширюються не тільки на традиційно пов'язані з економікою сфери, але й у сферу освіти. Ліотар затверджує, що віра в істинність знання в сучасному світі втрачена, і єдиний вихід полягає в тому, щоб просто радіти із приводу свого звільнення від «тиранії» істини. Замість істини тепер діють критерії перформативності й товарності. При цьому, однак, філософ не береться аналізувати економічний і політичний контекст, що обумовив панування цих критеріїв у сфері знань, оскільки це, знову ж, суперечить постмодерністській установці «ніякої реальності, крім мовної немає», що збіднює концепцію Ліотара.

Наприкінці 1980-х років інший представник постмодернізму Зигмунт Бауман опублікував серію нарисів, у яких описував постсучасне суспільство. Сучасне суспільство, за Бауманом - це суспільство, що прагне до порядку, стабільності й контролю над своїми членами, воно характеризується центральною роллю держави в регулюванні суспільних відносин і вірою в раціоналізм. Постсучасність відрізняється нестабільністю й відчуттям ненадійності, згортанням роли держави й торжеством глобального ринку, підозрілим відношенням до всього раціонального. Говорячи про постсучасність, Бауман виділяє характерні для нашого світу стани нестійкості, плинності, скепсису, іронії й нестабільності будь-яких відносин. Один з основних ознак нашого часу - постійна непевність, що є зворотною стороною величезного простору вибору, що у нас з'явився. Потрапивши у постсучасність, ми розуміємо, яка кількість перешкод зникла з нашого шляху в порівнянні з попередніми поколіннями, але одночасно ми виявляємося перед важким вибором, як нам жити далі, при цьому ясні критерії вибори зникають. Бауман також звертає увагу на постійно виникаючі перед нами «спокуси», якими постійно спокушають нас реклама, маркетологи й знаменитості, використовуючи всі можливості ЗМІ й інші засоби впливу на нашу уяву, тоді як попередня система постійно прагнула тримати під контролем джерела цих спокус.

Таким чином, з огляду на розглянуті теорії, можна виділити ряд рис, властивих сучасному інформаційному суспільству.

1. Ріст сектора послуг і ролі послуг у промисловості й сільському господарстві.

2. Панування постфордистської економіки (гнучкість виробництва, гнучкість споживання й гнучкість ринків). Інтенсифікація процесу глобалізації.

3. Поширення гнучкої спеціалізації й гнучкої зайнятості.

4. Трансформація категорій простору й часу під впливом інформаційних технологій. Формування простору потоків і позачасового часу.

5. Панування мережних форм організації й діяльності. Руйнування звичних ієрархій. Підвищення роли питань ідентичності в «мережному світі».

6. Розширення сфери дії ринкових критеріїв (включення в цю сферу інформаційних аспектів життя суспільства).

7. Виникнення інформаційної нерівності, що, накладаючись на традиційну нерівність, поглиблює соціальну диференціацію.

8. Панування корпоративного капіталізму як способу виробництва. Центральна роль у світовій економіці величезних корпорацій.

9. Ріст кількості інформаційного сміття. Розширення масштабів маніпуляції інформацією («керування сприйняттям») і криза сфери публічної інформації.

10. Успіхи рефлексивної модернізації: розширення простору вибору й ріст рефлексивності, обумовлений їм.

11. Різке підвищення обсягів і якості відстеження з боку держави й корпорацій. Виникнення спроб відповідного відстеження й контролю за ними з боку громадян.

12. Виникнення нового типу воєн - інформаційних воєн.

13. Релятивізація знання й смислів, еклектичність культури й життя.

14. Зростаюча кількість знаків і зростаюча складність у встановленні смислу знаків.

15. Дія критеріїв перформативності й товарності в сфері знань і інформації.

16. Перманентна нестійкість і нестабільність як характеристика постсучасності.

Поиск по сайту: