ЧАСТИНА ПЕРША 4 страница

Поки що необхідно послати зв'язок, щоб він розшукав наш уряд і командування та довідався, чого маємо дожидати й сподіватися. Потрібні радянські документи дістане Козаченко. Післати думаємо Ханенка (сотник булавної сотні).

Чорнота покрутив головою:

— Загорячий хлопець.

— Трохи, але ми знаємо його і певні, що коли б попався, — червоні із нього вогнем не видобудуть ні одного слова.

Декілька присутніх, що близько знали Ханенка, підтримали думку отамана, але по обговоренні справи рішено зв'язок послати пізніше, щоб міг привезти вже інструкції на весну.

— Що торкається зв'язку між собою,— продовжував отаман,— то ця справа налагоджена добре, за винятком зв'язку з селами по той бік залізниці і полтавським берегом. Про це умовимося з Чорним окремо. Тепер мусимо з'ясувати, хто з вас що зможе виставити на випадок більшого повстання. Почнемо з Дніпра. У Чорного осібне положення і свій район. Ти, Солонько, що зможеш дати?

— Точно підлічити трудно, бо у нас же нема лісу під боком і як нема повстання, кожний ховає і зброю і думку, особливо в селах ближчих до Черкас, де чека вже шпиків собі завела. Сама Боровиця в кожну хвилину виставить сімсот рушниць, чотири важкі кулемети, ну та й Люїсів пара знайдеться.

— Кінних скільки можеш дати? — запитав Чорнота.

— Ні добрих коней, ні сідел немає. Нас, знаєш, більше Дніпро годує як пісчана земля, а рибакові — кінь нідочого. Човнів великих — сотні дві можемо виставити.

— Ну-у, ми на Царгород не збираємося — незадоволено буркнув під ніс Андрій.

— Як у вас справа, пане Мамай?

Мамай[4], невисокого росту, середнього віку чоловік з дбайливо зачесаною борідкою, комічно розвів на столі руками:

— У мене, панове, самі знаєте — зимовий сезон. Дніпро замерз, пароходи не ходять, обдирати нема кого, стріляти нема до кого,— плетуть хлопці сітки на рибу та лисиць в очеретах ловлять. Кількість людей, які підуть на повстання і кількість зброї окреслити трудно. На острові маємо заховану гармату. Замок та набої забрали до села, бо під час повіні те місце може залити вода. Добрий знак, що селяни запасають зброю, їздять до Килиберди на полтавський бік купувати рушниці, на Різдво в Шабельниках купили кулемет, на тім тижні на ярмарку виміняли за рибу кулемет Кольта без станка, у дядька з Медина. Весною виведу у плавні чоловік двісті-триста. Будемо червоні пароходи перепиняти, а в межичасі можна і своїм ділом займатися — рибу ловити. В разі потреби курінь Білого Яру в складі від двохсот до п'ятисот чоловік при трьох кулеметах приведу до Холодного Яру. Кінноти теж не може бути. Гармата у нас без коліс, знята з бронеплава. Ми її приспособили виключно для стрільби з плавнів по пароходах і для походу зовсім не надається.

— Як там під Чорним Лісом? — запитав Чучупака Хмару.

— У мене човнів нема, зате коні майже у всіх добрі. На поганому коні верстов за двісті з горшками не поїдеш... Є досить верхових, німецьких та денікінських, є запасні сідла. Тепер у мене чоловік сімдесять на конях, тих, яким небезпечно бути вдома у селі. Крутимося до весни по хуторах, в Чорному лісі маємо викопані землянки для себе і для коней, а весною, якщо почнеться якась боротьба, Чорноліський кінний полк може збільшитися до трьохсот верхівців.

— Слухай но, Пилипе, — перервав йому Чорнота — правда, що ви в тих землянках продукти, воду та овес для коней в двохаршинних горшках тримаєте?

Хмара усміхнувся.

— В двох не в двох, а наробили хлопці горщечків, так що в кожному пару комісарів можна зварити...

— Кулемети, під цей час, возимо тільки легкі, а при потребі поставимо п'ять-шість важких на тачанки.

Що торкається самого села — то зброї є досить, але впливає близість Знам'янки та Цибульової з залізницею. На загальне повстання село може піти, або як дуже вже допечуть, або як би хтось гнав уже червоних з України.

Я під час розмови приглядався до чорноліського «полковника». Був це стрункий, сильно збудований чоловік років 28-30-ти. Одягнений був у темнозелену чумарку черкеського крою, з дорогою срібною шаблею. Як я потім довідався, був він бувалий підстаршина кіннотчик, палкий націоналіст, досить добрий організатор і командир, хоч на кожному місці відчувалося в нього брак освіти. (Не треба Пилипа Хмару змішувати з Семеном Харченком, який оперував на Поділлі під псевдонімом Хмари).

Заговорив отаман Іван Петренко, інтелігентний селянин, старшина, який у своїй киреї з відлогою не відрізнявся зовнішним виглядом від місцевих селян.

— В Прусах і Михайлівні нема «обов'язкової військової служби», як в Мельниках, і сказати, скільки виступить до бою — не можна. Може чоловік з триста, більш свідомих, а може й до трьох тисяч зібратися,— буде залежати від обставин. Якщо «товариші» весною добре дошкулять — піде більше. Як українська армія поведе з заходу успішний наступ — підуть усі. Головне, щоби селяни побачили, що справа йде до перемоги — тоді їх не вдержиш, а в неяснім положенні більш знайдеться охотників взяти зброю і піти в Холодний Яр, як виступати на місці. Залізниця близько і села набралися нераз лиха від большевиків і денікінців за передчасні виступи минулого року. Зброї є подостатком. Маємо шість справних кулеметів, закопану гармату, мінометів пару. Кіннотчиків буде чоловік з тридцять. Бобринська чека налагодила вже в селах свою агентуру, до якої втискулося і пару наших людей. Всіх сексотів ми вже знаємо і як тільки почнеться який рух — «анолюємо»...

— Як, Марченку, у вас з Богданом справа стоїть?

— Ми можемо зібрати чоловік 70-80 на конях та чоловік з двісті на тачанках і підводах з добрими кіньми. Богдан пішки не любить воювати, а хлопців, що забагато пошани до смерті мають — не візьме. Кулеметів назбираємо по селах скільки буде треба. Самі села у нас — як вітер подує... Як допечуть добре «товариші», то всі підуть, в кого рушниці нема — з косою або з штилем піде, але як загориться — так і згасне... Дядьки у нас важкі, його на два-три дні від жінки та господарки не відтягнеш, але як розлютується — з косою на панцирник попреться. А зрештою, не берусь я говорити, як там з повстанням може бути. Хлопців добрих загін, як треба буде, Богдан збере.

— Що там у триліській волості чувати, «товаріщ воєнком»? — звернувся Чучупака до Козаченка.

— У, нас, «товаріщ отаман», усе мовчить — «бо благоденствує»... Дядьки «развйорстку» дають, аж чуби тріщать! Чека недалеко, як що не так — «пад стєнку» зараз... Доніс хтось, що в минулому році проти червоних виступав — забрали і розстріляли, знайшли захований хліб чи зброю — розстріляли, втік з червоної армії — розстріляли, ще й хату спалили. Плачуть селяни, але на якусь організовану акцію волость нездатна. Перш за все населення вже налякане і здеморалізоване, по друге — багато є місцевих большевиків, які добре живуть тепер на рахунок селян і звичайно пронюхають та донесуть про підготовку. Стихійний вибух повстання дуже можливий, особливо, коли б повстали сусідні волості, але наразі мусимо сидіти тихо. Свідомого, активного елементу є багато, особливо молоді, та треба бути з цим обережним, щоб не підвести людей під розстріл без користи. Для «охорони волревкому» я зорганізував відділ із сімнадцяти «червоноармійців». Підібрав бідних, але наших по настроях хлопців. Серед міліції теж є свої хлопці. Тепер я стараюся, щоб дали мені зброю та дозволили мені зформувати загін чоловік на сто для боротьби з дезиртирством і бандитизмом. Як вдасться, підберу відповідний склад, а весною «волревком» та «партячейку» «под стєнку» і почумакую до Холодного Яру...

Положення в селах останніх отаманів, що підлягали безпосередньо Чучупаці й були в складі «Холодного Яру», було відоме і розмова перейшла до «організації влади на місцях».

Слово знову взяв начальник штабу Петро Чучупака. Був це немолодий вже, років під сорок старшина, з простим серіозним обличчям, з трохи понурим поглядом карих очей, зовсім неподібний до брата Василя, отамана — двадцятишестилітнього гарного бльондина, в якого блакітно-сірих очах було забагато «молодости».

— Як вам, панове, відомо, в довколишніх районах, де юридичне існує вже совітська влада, фактично вона тільки зароджується. Організують владу прислані комуністи, переважно москалі та жиди, які за всяку ціну стараються затягнути до праці в установах, особливо в хлібо- і продуктозаготовчих, місцевих большевиків, не кажучи вже про технічний персонал і урядовців, яких вони мусять наймати з місцевих людей. Перш за все «товаришам» іде про те, щоб хоч трохи виглядало, що совітська влада є «справжня українська влада». По друге, щоб опанувати положення, їм необхідні люди, які знають населення, обставини і умови. Вони дуже радо приймають до себе і видають партійні білети шкурникам, що пхаються до влади задля власного добробуту, не дивлячися на їх буржуйське чи куркульське походження, добре ураховуючи те, що коли хто з них і не є «ідейним большевиком», то споріднившися з владою кров'ю і насильством над українським населенням, буде потім змушений триматися її, бо в разі перевороту його дожидає перша куля.

Цей мент ми мусимо використати в цей спосіб, щоб втиснути до влади як найбільше своїх людей, свідомих своєї цілі і відданих нам. За всяку ціну мусимо втиснути своїх хлопців до адміністративних органів влади. Ціль ясна. Перш за все будемо завчасно дізнаватися про заміри влади супроти нас, а коли переймемо ініціятиву нападу, будемо мати висвітлене обличчя ворога, а то й активну допомогу в середині ворожого стану.

Дуже важливо мати своїх людей у міліції і чрезвичайках. Боротися з большевиками лише «гоноровим методом» неможливо. Треба уживати їх власної зброї і методів, які вам всім добре знані по тогорічній боротьбі з ними. Мусимо дивитися на речі просто. Українцеві, який любить свій край, звичайно не легко бути свідком, а то й приймати невільну, хоч би побічну участь в розстрілах своїх братів, але такий «чекіст» може вирятувати не одну дорогу для української справи людину, попередивши її якось про небезпеку, а в разі відновлення широких визвольних акцій він може дати нам просто неоцінені послуги.

Отож, у кого з вас є підходящі люди в Черкасах, Бобринській, Смілій, Кам'янці, Олександрівні, Знам'янці, Єлісаветграді, Златополі, Новомиргороді, в кого є люди, яких можна послати туди, щоб улаштувалися в якійсь установі, не гаючи часу зв'язуйтесь з ними і сповіщайте, щоб ішли працювати до червоних і тримали зв'язок з вами. Конспірація, звичайно, мусить бути захована як найстисліше.

До цього Коцуровського «перевороту», Чигирин лічився радянським центром Чигиринщини. Тепер положення змінилося і большевики, звичайно, за всяку ціну захотять заняти Чигирин, щоб чигиринський повіт бодай офіційно існував в «Украінской совєтской республікє».

Отаман казав вам, чому це для нас вигідно і чому в разі потреби ми навіть допоможемо «товаришам» досягнути цього. Це — в будучому об'єднає колись козацьку Чигиринщину, яку химерна доля України знову розколола на два ворожі табори.

Тепер про Кам'янку. Кам'янка — найближча до Холодного Яру більша стація і якщо нам не вдасться обдурити «товаришів» своїм «мирним обличчям», то дуже можливо, що вона стане вихідною точкою, з якої червоні поведуть ширші операції для зліквідування «холодноярщини». В разі ширшого повстання бронепотяги з Кам'янки і Фундуклеївки відріжуть нас від сіл по той бік залізниці.

Після останніх подій в Чигирині, можливо, що з Кам'янки зроблять повітовий центр. А тому мусимо тримати в Кам'янці міцнішу стежу.

Тепер головою «волревкому» в Кам'янці Вишневецький, бувший старшина 3-го Гайдамацького полку, «боротьбіст», що став стовідсотковим комуністом і вірним слугою червоної Москви. Начальником волостної і міської міліції є Лесько-Лещенко, теж «боротьбіст», який в минулому приймав участь у боротьбі з большевиками і має перед ними пару тяжких «гріхів». Про це не знає чека, але маємо документальні докази ми і в кожну хвилину можемо йому «зпротегувати» розстріл[5].

Я з ним натижні бачився і він приняв деякі мої пропозиції. Зрадити він нас не може, бо побоїться. Виїжджати з Кам'янки йому неохота, бо хлопець закохався по вуха в панночці, яка має в Кам'янці велике господарство і не хоче покидати батьків, а Лещенко має після Великодня одружитися з нею. З цієї самої причини, не будучи переконаним, що большевики вже вдержаться на Україні, хоче забезпечити себе у нас і буде робити, що ми йому скажемо, коли буде певний, що большевики про це не довідаються. В разі небезпеки він без сумніву попередить наших людей, рятуючи їх і себе.

Отож, Андрію, — звернувся він до Чорноти, — завтра забирай з собою обох галичан: Оробка і Гуцуляка, Соловія, Середу, Андрійченка, Петренка, донського козачка Андрюшу, Юхименка, Брущнівського, — цих хлопців і тебе в Кам'янці не знають. З місцевих дасть тобі Зінкевич з Грушківки двох Демиденків, Семена Залізняка, Петра Грушка і Василя Запорожця.

Ці хлопці на добрім рахунку в Кам'янці, бувають там і мають знайомих серед кам'янських большевиків, які вже їх запрошували на службу.

Про коней потурбується твій побратим, який буде наглядати за кіннотчиками, коли розведемо всіх з манастиря по селах.

Лещенко цими днями дістав наказ збільшити міліцію до тридцяти чоловік. Тепер у нього п'ятнадцять...

Так ти завтра у вечері увійдеш до Кам'янки з боку стації з двома хлопцями і зайдеш до нього — він буде ждати. Візьмете з собою карабінки, револьвери і гранати. Шаблі залишите. Колиб в Кам'янці хто вас затримував, не робіть жадного опору, а покладайтеся на Лещенка.

Він призначить тебе своїм помічником.

Останні хлопці будуть приходити по два-три і будуть залічені міліціонерами.

Як помічник «начміла» приглянешся до міліціонерів, яких застанеш, і поступово звільниш невигідних нам людей, а на їх місце ми будемо тобі посилати хлопців. Зв'яжешся з Телепином, де начальником міліції Їван Голота — наша людина.

Бурлаків своїх добре поінструктуй, хто що має казати оточенню в Кам'янці, звідки приїхав і що робив до того. З грушківськими хлопцями я вже розмовляв. У кого нема відповідних документів, то в манастирі у Бондаренка в коморі є ціла скринька різних документів, існувавших колись на світі «товаришів» — вибереш, які підійдуть.

Що будете робити дальше в Кам'янці — покаже час, а покищо сповнюйте «поліційні» обов'язки як найкраще і тісніше тримайте зв'язок з нами. Ми, Андрію, рішили послати тебе, бо потрібний чоловік з «зимною кров'ю», міцними нервами, гострим оком, «довгим вухом» і коротким язиком. Ми переконані, що ти легко справишся з цим ділом.

Андрій почухав бриту голову...

— От уже ніколи не думав, що доведеться в житті у «поліц-майстра» бавитися. Ну, та лихо його бери — спробуєм... Тільки ти, Гриб, не попадайся мені тоді в руки. Посаджу на два тижні в холодну за те, що сідло у манастирі взяв та не привіз...

Василь Чучупака встав із за столу і підійшов до старенької Чучупачихи, яка під час наради смажила пампушки. На її доброму дрібному личку в цей час неначе було написано: «Не розберу я дітки, що воно на світі діється, про що це балакаєте, та й не моє це бабське діло...»

Отаман ніжно обняв стару за плечі.

— Ну, мамуню, тепер слово за вами...

— Зараз, зараз дітки... Дам вам їсти. Господи, коли вже той спокій буде?.. Загинув вже один, а як не дай Боже, ще котрого з вас уб'ють, то я вже й не переживу...

Старий Чучупака, який сидів на лежанці, задоволено погладжуючи довгу сиву бороду, неначе думав: «А то вже, дітки, вам видніше... Ви розумніші від мене старого... На те я вас, бідував, а вчив... Робіть як знаєте аби добре було, бо на вас всі надію покладають...»,— встав і сходивши до комори — поставив на стіл пляшки з слив'яним самогоном. Стара почала подавати на стіл страву. До хати зайшла дружина Петра Чучупаки, Ганна Ерестівна, з шестилітньою дочкою Лідою і, привітавшися, стала помагати матері. Ця надзвичайно симпатична інтелігентна жінка була по батькові німка, по матері полька, виросла між українцями і тепер була щирою, відданою справі, націоналісткою-українкою.

Маленька Ліда вилізла до батька на коліна й сміливо розглядала гостей. Почувши, що мене називають в розмові Залізняком, деякий час здивовано дивилася, а потім повернула в мій бік батькову голову:

— Батьку, це Залізняк?

— Залізняк, дочко.

— А чому він такий молодий?

— А який-же він має бути?

— А скільки-ж йому років було, як він на Умань ходив?

Це запитання, задане надзвичайно серіозним тоном, розвеселило всіх.

Петро поставив дочку на лавку.

— Це вона з малого Кобзаря начиталася... А ну, дочко, вжар нам щонебудь з Кобзаря!..

— Ну, то Холодний Яр — добре?

— Дуже добре...

Мала, відважно жестикулюючи, продеклямувала вивчений за мамою вірш, майже без помилок, замінивши тільки Нерона у Мирона. Коли вона дитячо-грізним голосом закінчила:

«І в день радості над вами

розпадеться кара,

і повіє новий огонь

з Холодного Яра..»

— слухачі улаштували їй правдиву овацію.

Після вечері майже вся компанія поїхала на виставу до Медведівки, край якої зливався з краєм Мельників.

У вищій початковій школі була улаштована вечірка. Ставили «Степового гостя».

При вході до школи стояла варта з кулеметом. Мужчини у залі всі з зброєю. Перед виставою добре співає хор, відкривши вечір українським гимном. Потім деклямували учні. Маленький хлопчина в козацькому строю дуже добре продеклямував «Суботів» Шевченка.

Було якось дивно, що цей Богданів Суботів з «церквою-домовиною» - отут, в кількох кілометрах, і що саме через це перед дверима школи стоїть звернений у його бік, наладований «Максім», щоби вечірки несподівано не заскочили коцурівці...

Ночували ми всі, розположиашись на засланій соломою долівці, у місцевої інтелігентної дівчини, яка відпустила нам свою досить велику кімнату.

На другий день по повороті до манастиря Чорнота, забравши своїх «міліціонерів», відійшов до Грушківки, а ми стали готуватися до «евакуації» Мотриного манастиря.

В наступні дні військове майно було вивезене й уся залога на радість ігумені й на смуток декому з черниць — покинула манастир і розбрелася по хуторах і по селах. Усі передягнулися в свитки й киреї. Села теж змінили вигляд. Кулемети й рушниці з хат зникли. На вулицях більше з рушницями не ходили, але під верхньою одежою «мирно» ховалися обрізи, револьвери, гранати. У багатьох хлопців були дубельтові пістолі з двома курками, які стріляли рушничними набоями,— досить добрий вибір місцевого майстра-слюсаря.

Та у Медведівці на ярмарку по старому торгували зброєю. Продавали селяни з дальших сіл. Холодноярці лише купували. Радянських грошей ніхто не брав, а українські гривні цінилися високо. За п'ять гривень я купив на ярмарку майже сотню набоїв до обох своїх револьверів, Кольта й Парабелюма, яких не міг дістати досить в армії, а за тисячу двісті гривень купив ще й великого німецького Мавзера й сімдесять набоїв.

Червоні в наших околицях не з'являлися. Поза Тясмином перейшов їх полк в напрямку Чигирина, але після невдачного бою з Коцуром вернувся на Черкаси. Ізза Чигирина стала іноді доноситися гарматня стрілянина. «Товариші» «мацали» Чигирин з боку степу.

III

Наближався кінець зими. Положення не змінилося. Незначні відділи червоних приборкували села за Чигирином, за Дніпром, по той бік залізниці, коло Черкас, «випомповуючи» хліб і зброю. Однак ці акції не були широкими і значного успіху не мали. Доносилися чутки, що якесь село замість хліба давало «товаришам» «по шапці» і його облишали в спокою. Щодо нашого району, то большевики, здавалося, забули про його існування. Обі «республіки» — тепер вже «чорний» Чигирин і жовтоблакитний Холодний Яр, залагоджували свої внутрішні справи, перевіряли розподіл землі, видавали ліс на побудови. Зносини між селами обох «орієнтацій» по старому залишилися гостро перерваними, але якихось активних ворожих виступів не було.

Селянин з Михайлівки привіз до Мельників «новину», що на власні очі бачив у Кам'янці кількох холодноярців з Чорнотою, які розганяли базар і відбирали вивезені селянами на продаж продукти. Це його не на жарт налякало, бо ж ті «міліціонери» знали, що він в Холодному Яру був. Дядько трохи переборщив, оповідаючи, що вони навіть ловили його і що він насилу утік. Чутка про те, що кількох улюблених хлопців утекли до большевиків, викликала страшне обурення селян. Хитріші здогадувалися, що тут «щось не так...», та своїх здогадок не висловлювали в голос.

Що два-три дні приїжджав до Чучупаки в ночі зв'язок від Чорноти. Наша «міліція» була на висоті свого завдання. Андрій вже вспів отримати нагороду від комісаря залізниці за те, що немилосердно приборкував на стації озброєні банди матросів-спекулянтів, які возили з Одеси сіль до Москви і Петрограду. Ці «купці», обвішані револьверами і бомбами, хозяйнували на залізниці, розганяючи відділи чека по «барьбє с спекуляцієй». Але в Кам'янці несподівано натрафили на «міліцію», яка замість того, щоби розбігатися як жидики-чекісти перед піднесеною бомбою, — гатила по «братішках» сальвами.

У хлопців «свербіли руки» на братішек-матросів, які всюди вихвалювалися тим, що вони «посадили на престол» Леніна і Троцького... Совітське начальство, яке тремтіло перед тими матросами, було дуже задоволене, що має таку «надійну» і відважну міліцію, а відібрані револьвери і гранати (часом і сіль) потихеньку були перепачковувані до Холодного Яру.

Чорнота передавав нам, що по залізниці проходять значні військові частини, які направляються на боротьбу з «петлюрівскімі бандамі» Омельяновича-Павленка.

Під кінець лютого надбігла вістка, що між Черкасами і Смілою з'явилися в значній кількости червоні частини, які пересуваються в нашому напрямку. Відомості ті підтвердили Гриб і боровицький отаман Солонько, що приїхали до Чучупаки. Солонькові розвідчики довідалися, що більшість тих червоних частин прибула щойно з Московщини і в місцевих обставинах орієнтується зовсім слабо. Ідуть «на усміреніе бандітского отамана Коцура». Коли ми, зібравшись ввечері у Чучупаки, обговорювали положення, приїхав ще лубенський отаман Пономаренко. Привіз останні відомості. Після сьогоднішньої ночівки червоні в кількості чотирьох полків піхоти, двох полків кавалерії і двох дивізіонів артилерії вирушили шляхами на Побережжя. Очевидно, йдуть на Чигирин, обминаючи наші ліси. Постановляємо на другий день зібрати в лісі з п'ятьсот кращих боєвиків, щоби мати готове ядро на всякий випадок і, не зачіпаючи червоних, слідкувати за їх рухом.

Отамани, які приїхали, залишилися ночувати в Мельниках. Варту в селі підсилили. В ночі прибіг зв'язковий з Медведівки: в Трушівці, за Тясмином прийшов полк з батареєю і розташувався доночовувати. Через міст на цей бік переїжджала кінна розвідка і вернулася назад. Раненько збираю до Чучупаки з десяток ближче мешкаючих кіннотчиків. Приїхав Ханенко. Поснідавши, вибираємося всі гуртом на лісничівку Кресельці. Ізза Чигирина знову почулася гарматна стрілянина. Червоні брали Коцура в роботу з двох боків. День видався теплий і погожий, їдемо трійками. В першій трійці Василь і Петро Чучупаки та Солонько. В другій Семен Чучупака, Пономаренко і я. В третій Олекса Чучупака, Гриб і Ханенко. Позаді хлопці кіннотчики. Настрій у всіх чудовий. Всю дорогу весело жартуємо й сміємося. Отаманова англьо-арабка «Зірка», капризна й уперта, як панна-аристократка, весь час крутиться і псує нам лад. Постоявши ніч з моїм «Абреком», вона відчула до нього глибоку симпатію й весь час поривається стати поруч нього. Під загальний сміх відтискаємо Солонька на самий зад «за бунчужного» і я виїжджаю у першу трійку.

Пономаренко, якому «Зірка» роздерла сідлом штанину, «лається» з отаманом.

— Казав тобі Чорнота — застріль «Зірку», або продай у Цвітну горшки возити, бо пропадеш через неї,— добру раду тобі давав.

Отаман ласкаво погладив свою любимцю по шиї, не передчуваючи, яку «послугу» вона зробить йому за пару годин.

— Я на своїй «Зірці» ще до Києва в'їду.

На Кресельцях розташовуємося «як вдома». Небезпеки тут не може бути жадної. Звідки б не надійшов ворог — нас попередять.

Розсилаю кілька кіннотчиків сповістити сотників, щоб після обіду виводили непомітно вибраних людей до лісу. Посилаю також зібрати на Кресельці кіннотчиків з хуторів і села.

Петро Чучупака, Гриб і Солонько завели своїх коней до стайні — решту коней поставили на дворі коло кошів. Дівчата принесли коням сіна. Замовляємо у лісника обід і розположуємося в хаті дожидати, поки почнуть збиратися люди. Закладаємо дві партії в «підкидного дурня». Через якийсь час прийшла із села жінка і каже, що чула, що в Медведівці повно большевиків. Чутка мало правдоподібна, бо Медведівка би нас оповістила. Отаман каже, що треба комусь поїхати до Медведівки й довідатися, чи большевики виступили з Трушівець. Рівночасно треба привезти фіру сіна з закупленого штабом у Медведівці запасу. Поїхати викликається кількох охотників. Жартуючи, тягнемо жеребки і їхати припадає мені. На всякий випадок переодягаюся в позичену «у бісової віри дитини» Гані дівочу одежу, залишаю у неї черкеску, шаблю й карабін і, заховавши в кишені два револьвери та гранату, від'їжджаю на санях до Медведівки під великий сміх всього гурту. В Медведівці посилаю селянина накладати сіна, а сам йду збирати відомості. Медведівський отаман уже підготовив людей для виходу в ліс. Большевики вирушили рано з Трушівець на Чигирин, але перед моїм приїздом перебігло тясминовими плавнями кілька трушівецьких хлопців з відомістю, що в село вступила нова частина, яка відпочиває і має теж вирушити. За мостом і Тясмином, рівнож як і за всіма шляхами пильно наглядають медведівські стежі. Господаря сіна не було з ключем від хліва вдома. Поки його знайшли, поки наложили — пройшло з годину часу. Збираючися виїжджати назад, розмовляю з медведівським отаманом, який дав уже наказ своїм хлопцям маленькими гуртками виходити балками до холодноярського лісу. Каже мені, що з півгодини назад за Мельниками було слабо чути якусь стрілянину і що він післав на санях чоловіка довідатися. Висловлюємо здогадки, щоб це могло бути, та в цей мент підскочив верхи селянин з Мельників, блідий, зхвильований:

— Скоріше на допомогу! Большевики у нас в селі. Отамана вбили. Петра й Солонька піймали живими. Підпалили Чучупакову хату і шукають по селі добрих коней. Наші хлопці збираються балкою та городами до лісу і на хутори, а ви вдарте з цього боку. Треба не випустити, вирятувати хлопців.

— Які большевики, де вони взялися?

— Чорт їх знає, звідки взялися — кіннота, чоловік двісті. Як би ж то було знати, а то тепер поставили на вулиці кулемети — не можна й зібратися.

Отаман наказав подати тривожний дзвін. Передягаюся і через кілька хвилин, як тільки збіглося зо дві сотні медведівчан — вирушаємо з трьома кулеметами балкою на Мельники, підсиливши сторожі в бік Трушівець. За першими хатами зустрічаємо ворожий роз'їзд, який давши кілька пострілів — повернув чвалом назад. Бігом, розсипаючись лавою по балці і городах, поспішаємо до центру села. Добре, як ворог почне відходити на ліс — там його зустрінуть мельничани. По обох боках вздовж села високі схили балки. Дорогу на Головківку відріжуть ті, що збираються на хуторах. Та й сама Головківка зустріне вогнем.

З хат вибігають і приєднуються до нас озброєні селяни. З протилежного боку села розлягається стрілянина. З гори, з правого боку, заклекотіло два кулемети. Що це? Невже надспіли лубенці і ворог оточений?! До середини села ще з кілометр... Серце нетерпляче рветься. Вибігаємо за поворот балки і бачимо на горі дві кулеметні тачанки, як б'ють по селі. З села до них підіймається через город зустрінутий нами роз'їзд. Піднявшися на гору, кіннотчики дали кілька стрілів у наш бік і разом з тачанками зникли за обрієм. На зустріч нам вибігає група мельничан з Чорноморцем. Ворожа кіннота, захопивши з собою полонених Петра Чучупаку та Солонька, несподівано заграла збірку і виступила з села вузенькою бічною доріжкою, що вилася через подвір'я й городи і вела на дорогу до мосту через Тясмин. Стаємо перед загадкою: як попала ця кіннота до Мельників і заскочила так несподівано наших на Кресельцях? Чому виступила з села, не очікуючи, поки знесуть харчі і овес, які замовила селянам знести, покинувши навіть те, що вже знесли, коли ніхто по ній не стріляв?

Звідки нарешті довідалася, що єдиний шлях для відступу — це ця непомітна для немісцевого доріжка? Що ця доріжка веде на шлях, яким можна злучитися з своїми по той бік Тясмина?

По схилі й по горі з протилежного боку бігла лава мельничан. Загинаємо крило і теж вибігаємо на гору. Далеко вже, повною ходою віддалялася в напрямку моста ворожа кіннота, увозючи з собою дорогих нам невільників. Деякий час горячково стріляємо їм навздогін і стаємо безпорадні. Пішки кінноти не здоженеш... Наших кіннотчиків, хоч би і встигли зібратися — було замало. Стає гірко від думки, що ми мали час і змогу з Медведівки перерізати їй шлях. Пригноблені вертаємося до села.

Над Чучупаковою хатою в'ється дим — догоряє покриття. В задимлених сінях, присипаний з горища чорною золою, в одній білизні лежав отаман Василь Чучупака. Руки широко розкинені. Уста й сіро-блакитні очі широко розкриті. Здавалося, що вся його струнка юнацька постать застигла в могутньому, нечуваному крикові,— чи то перестороги, чи протесту, що догоряє рідна стріха, що обличчя, після смерти вже, вкрили синяки від ударів кольбами... Збоку, на щаблеві драбини, теж покрита грубими чорними цятками золи, сиділа заломивши руки старенька Чучупачиха. Обличчя біле, як крейда. Широко відкриті, сухі застиглі в якомусь дивному виразі очі — втоплені в обличчі мертвого сина... Безкровні уста нечутно шепчуть — повторюють якесь слово...

Звертаюся до неї — але вона нічого нечує, не помічає людей, що стоять у сінях.

Поиск по сайту: