ЧАСТИНА ПЕРША 9 страница

Перекинувши бочку, влажу до неї і з трудом ставлю у попереднє положення. Судячи по досить немилому запаху, це була бочка невимита ще добре після квашення огирків або капусти. Колись може служила для іншої цілі, бо мала в боці не забиту під цей час дірку від чопа. Повернувши її тою діркою до дверей, скорчений, з колінами під бородою, засипаю тим тривожним важким сном, у якому можна все чути і не мати сили прокинутися.

Пробудившися, чую голоси, що долітали через стелю-підлогу із хати. Ніколи до того я не припускав, що із льоху так виразно можна чути розмову. Надзвичайно утішило мене те, що в хаті розмовляли по українськи. Та були ж і українці-вороги, що із за користи чи «ідейно» працювали на ворога...

Із розмови здогадуюся, що господиня збирається на ринок.

Коли вернулася, чую як роззлощеним голосом оповідає чоловікові, що на площі збирається мітінг з музикою.

— Все мітінги та музика, а народ бідний з голоду пухне. Насилу трохи картоплі роздобула.

Пізніше до хати зайшов ще якийсь мужчина і, пожартувавши з господинею відносно «меню» на обід, став оповідати, що цієї ночі утік хтось з під розстрілу коло тюрми. До восьмої години міліція та червоноармійці по садах і городах нишпорили. До декого до хат заходили, по хлівах шукали.

— Слава Богу — хоч одна душа вирятувалася! — забренів голос господаря. — І коли це кінчиться! Що ночі стріляють, стріляють — і кінця не видно. Шмаркаті жиденята поодягали револьвери тай знущаються над українським народом.

Цього було досить, щоби я почув себе під бочкою як у «власній хаті».

Гість пішов. Господиня крикнула дитині, щоб відчинила льох — най провітрюється. До льоху увірвалося денне світло і по сходах збігла гарненька дівчинка може років десяти. Побачивши розлите молоко, сплеснула рученятами і побігла на гору. З подвір'я донісся її «трагічний» крик, що молоко пропало. З'явилася господиня з чоловіком. Глянувши на «утрату», жінка теж сплеснула руками.

— Скільки разів казала я тобі — зроби яку полапку на тих проклятих щурів! З чим я тобі тепер, з хроном, чи з яким чортом, картоплю дам їсти?!

— Не шуми, стара, — лагідно одізвався господар, — добре, що картопля є. Може ще й картоплі скоро не дістанеш.

Господиня зм'якла.

— Ти б викинув цю бочку на двір — най висмердиться.

— Колись викину та випаримо. Все рівно на дворі покидати на ніч не можна. Он у сусідів вкрали. Що попадеться — на паливо тягнуть.

По їх відході я знову заснув, прокидаючися від кожного звуку. Коли в проході до льоху стало темніти, вилажу тихо із під бочки і розправивши задубілі члени, сідаю за нею в куті, прислухаючися до розмов в хаті.

Роздумую, чи звернутися за будьяким одягом до господарів, чи, як добре стемніє, вибратися, поки зійде місяць, за місто. Жита та пшениці вже високі. Годуючися їх зеленим зерном, якось доберуся до своїх сіл. За дві-три ночі девяносто кілометрів пройду. Господарі можуть налякатися і наробити шуму. Краще не ризикувати. Коли стемніло, чую як господиня звертається до чоловіка.

— Іди зачини льох. Та візьми замкни на колодку, а то справді ще хто бочку на дрова потягне — не буде у чому й капусти на зиму наквасити.

Перспектива бути замкненим у льоху мені не посміхалася, бо вибиваючи силою двері, можна наробити такої тривоги, що й міліція прибіжить.

Постановляю переговорити таки з господарем, коли він прийде замикати. Якщо справа обернеться несприятливо — то вже темно... Зіб'ю його з ніг і буду скакати через паркан в сади. Підіймаюся по сходах і стаю в куті коло верхних дверей.

Коли господар став вже зачиняти двері, тихо кличу його по імені, як звала його дружина та гість.

— Хто це? — злякано запитав він, приглядаючися в темноті до моєї постаті.

— Хвилинку спокою. Я той, що тієї ночі утік з під розстрілу. День я пересидів під вашою бочкою. Моя смерть вам не потрібна, а життя ви можете помогти мені вирятувати. Мені потрібні лише які будь старі штани.

Хвилину думав.

— Знаєте... я боюся... Тепер такий час... До одного мого знайомого прийшов отак якийсь чоловік, сказав, що із чека утік. Попросив, щоб той його заховав. А потім виявилося, що то був агент із чека і того бідолаху розстріляли.

Раптом прибігла мені в голову щаслива думка. Я спімнув розмову з дідусем у лікарні перед його звільненням, що їй не надавав тоді жадного значіння.

— Ви не знаєте, до такої то вулиці далеко?

— Це вона саме і є.

— А такий то — називаю прізвище дідуся — не знаєте, далеко живе?

— А ви звідки його знаєте?

— Я сидів разом з ним у тюрмі.

— А як він виглядає? За що сидів? Коли звільнений? — засипав мене господар запитаннями.

Відповідаю, додавши прикмети будинку, що їх старий мені описав, на випадок втечі. Це його заспокоює.

— Та то мій добрий знайомий. Він живе там, ближче до поля, — махнув рукою господар у напрямку, звідки я прибіг у це подвір'я, як що він знає вас — то я вас до нього можу завести. Підождіть хвилинку — принесу щось одягнути.

Одягаю довгого дощового плаща, японські чоботи з високими брезентовими холявами, старого капелюха і виходимо на вулицю.

Через якийсь час упізнаю по «прикметах» будинок. У подвір'ї чуть не скрикую від радости, побачивши дідуся, що йшов назустріч. Приглянувшись до мого обличчя, дідусь схопив мене за руки.

— Утекли? Та то чи не вас часом, цієї ночі, по наших городах ганяли?

— Мене, дідусю, аж ось до цього пана у льох загнали.

— Ну і слава Богу! Ходім до хати.

Мій денний «господар», сказавши, що за одягом зайде завтра, сердешно стиснув мені на прощання руку.

— Я щасливий, що ви вирятували собі життя у моїй садибі. Та коли б, не дай Боже, ви попали їм ще в руки — не видавайте мене. У мене жінка, діти...

Заспокоюємо його і йдемо до будинку. Дідусь, випросивши з кухні якусь старшу жінку, наливає у балію теплої води, дає мило, гребеня і «командує», щоби добре вимитися. Потім приносить мені чисту білизну, легше літнє убрання, сандалі.

Коли я вже одягнувся, до кухні зайшла симпатична панночка. Глянувши на мою вишиту сорочку, що лежала на стільці, несподівано кинулася мені на шию і привітала теплим сестринським поцілунком. В очах її заблисли сльози радости.

— Я, як випрала ту сорочку, цілу ніч молилася, щоби Бог дарував вам життя. Мені батько написав був, чия то сорочка та чому ви нею дорожете. Тепер я знову вам її виперу.

Дідусь обняв за плече і запросив до покою.

Переступивши поріг із коридору, я остовбурів. За столом сиділа ціла «колегія»: три здоровенних військових з відзнаками поважного рангу червоних старшин на рукавах.

Дідусь підштовхнув мене.

— Ідіть-ідіть. Це мої синочки, це — зять, а це старша дочка. Сідайте вечеряти.

За вечерою з легкою чаркою, довідуюся, що прізвище дідусевого зятя — це одне із тих, за які я боявся, щоби не зрадити їх в чека. «Добрий знайомий» дідуся, про якого він запитував мене на початку нашого знайомства — це його третій син, що під псевдонімом перебував в Холодному Яру. Червоні командири оповіли мені, що дванадцять добрих хлопців (в тому числі і вони всі три) з бомбами та ручним кулеметом дожидали, коли мене, хворого на тиф, привезуть до земської лікарні. Тачанка з добрими кіньми тієї ж ночі відвезла би мене за тридцять кілометрів до своїх людей, де була би добра медична допомога. Були приготовлені документи.

Довідавшися, що я не захворів, плянували відбити, як поведуть розстрілювати, бо про те, що по виїзді «особотдєла» 1 кінної армії розстрілювала 45 дивізія коло тюрми — знали. Хтось обіцяв довідатися, коли прийде до 45 дивізії завідомлення, щоб розстріляти, та очевидно не зміг. Вартувати щоночі не мали змоги, та й ночі стали дуже видні.

Спати дідусь запровадив мене на горище, на сіно. Лежучи на пахучій, м'ягкій постелі, припоминаю собі складний ланцюг обставин, що, чіпляючися кільце за кільце, почавши від покладення до портфелю, по повороті із Кам'янки, старшинських документів, привів мене замість до могили — на це пахуче сіно.

На душі було так радісно, що протягнувшися всіма м'язами, я весело засміявся уголос. Яка то приємна річ видертися з обіймів старої бабці-смерти. Тепер — знову в боротьбі! До перемоги!

У півсонних мріях крутився образ Галі та ще когось, маленького і крикливого, хто має жити й боротися після мене.

Через два дні, удосвіта, діставши від «червоних командирів» револьвера та чужі документи, від молодшої дочки випрану вишиту сорочку і вузлик з різними смачними річами, від дідуся листа до його приятеля у селі, в тридцяти кілометрах по дорозі до Холодного Яру, та... сапу — я виходив польовими доріжками на потрібний мені шлях. Тим шляхом йшло з міста на села багато інтелігентних осіб, несучи, як і я, на плечі сапу, щоби заробити нею хліба і картоплі.

Дідусь-приятель, тієї ж ночі, завіз мене тачанкою на хутір, де гостював удома партизан з лісу «Чота». Від нього я довідався, що у тому лісі, кілометрах у двадцяти від хутору, перебуває як раз група Холодноярців. Взявши від нього «точну адресу», на другий день розшукав її коло Лісового хутора «Діденки». Хлопці, які були переконані, що я загинув, зустріли мене такими вигуками радости, що зполошили з дерев ворони на кілометр навкруги.

Були там і ті чотири, що вирвалися з рук червоноармійців на лісничівці, було декілька з групи Чорноти. Від них я довідався, що в той час, коли ми виступали з села пробиватися, між хати, в яких спала друга половина наших, в'їхала на підводах піхота, якої ми не зауважили. Селяни поховали хлопців і вони сиділи по горищах і клунях кілька годин, аж піхота вийшла з села по повороті кінноти. Чорноморець до Чорноти не добіг, а заховався від червоноармійців на густу грушу, де і пересидів до вечора. Увечері пішли нашими слідами...

Я довідався, що повернувся до Холодного Яру Ханенко, який їздив за кордон. Бачився з Головним Отаманом і генералом Омеляновичем-Павленком. Привіз наказ стримуватися від широких повстань до отримання інструкцій. Однак наші зайняли вже з поляками Київ. Врангель доходив до Олександрівська, а ніяких «інструкцій» ніхто не присилає.

Невеликі групи холодноярців «бурлачать» з своїх лісів у Бовтиш, Чоту і назад, роблять дрібні напади на ворога. Але Соловій, який загоїв вже рану, приніс із штабу новину, що Холодний Яр скоро знову заговорить.

VIII

Група холодноярців, яку я відшукав в «Чоті», вирвавшися з лабет чекістів, налічувала до семидесяти чоловік.

Табор був розположений в густому зрубі поблизу лісового хутора «Діденки». Прогалина, до якої вела ледве помітна стежка, була застелена соломою. У відрах, які висіли на чумацьких триніжках, хлопці варили їжу — пшоняний куліш з салом, часом барана або пару десятків курей. Продуктів достачали довколишні селяни через знаного в тих околицях діда Шевченка, старого борця за українську справу, який побував на царській каторзі. Склад групи знаний мені був ще з Холодного Яру, за винятком кільканадцять хлопців із Бовтишки та Івангорода, які прилучилися до холодноярців у цьому лісі разом із своїми сільськими отаманами Хоменком та Отаманенком. Від них я довідався, що по селах, по цей бік залізниці, розгулюють червоні частини та «вдарні групи» чека, а тому весь активний елемент, який приймав участь у тогорічних повстаннях, переховується невеличкими гуртками по лісах, дожидаючи загального повстання.

Наша група жила неспокійним життям. Ліс був великий, але у червоних не було перед ним того страху, що перед холодноярським. Відділи «по борьбе с бандітізмом» відважувалися заглиблюватися в ліс навіть вночі. Багато допомагали їм кілька місцевих повстанців, добре обзнайомлених з лісами і звичаями «лісовиків», які перекинулися на службу до чека.

Група виставляла варту на проліски й лісові дороги, провадила дальшу розвідку через лісників і селян. В «Чоті» було ще кілька груп «лісовиків», з якими ми тримали зв'язок. Отаманом відділу тимчасово, поки були в цьому лісі, лічився Отаманенко, як найстарший із старшин і добре знаючий місцевість.

На другий день після мого прибуття ми сиділи увечері гуртками коло кострів і обсуджували останні політичні події.

Час од часу із лісу доносилося завзяте бекання диких цапів, у яких, під цей час, була «пора кохання».

Години коло одинадцятої бекання почулося десь зблизька. Отаманенко, який оповідав щось, підніс голову і, приклавши до уст руки, крикнув стопроцентовим цапом. Крик знову повторився двічі по три рази підряд.

— Це наш старий цап харчі привіз. Ану, хлопці, шість чоловік до діда на просіку.

Хлопці, захопивши порожні мішки, зникли в корчах. Через якийсь час вернулися з харчами. Позаду йшов дід Шевченко з мисливською дубельтівкою на плечі. (З військової рушниці не добачав уже стріляти). Привітавшися, підсів до нашого вогню. Оповів коротенько, де брав та з ким привіз харчі і глянув по костирах:

— З наших у грабник ніхто не пішов?

— Ні. Без вартових — усі вдома — відповів Отаманенко. — А що?

— Якийсь чорт зо мною перекликався, як їхали. Чую, кричить цап, а тільки неначе двоногий. Кричу — відповідає. Тільки не тим знаком, що ми умовилися, а тогорічним. Думаю, може хто з Квашиних хлопців із Бовтиша прийшов. Аж чую голос щось знайомий. Неначе Гриця Крамаренка із Соснівки, що до чекістів служити пішов. Ми з ним торік у Бовтиші ховалися. Може й причулося, та на всякий випадок кажу Степанові — гони коней! Назад другою дорогою поїхав. Казали мені на хуторі, що вчора коло сотні червоних за Татарською могилою в житі лежало.

Отаманенко потер чоло до своєї рушниці.

— Завтра змінимо місце. Перейдемо в «Городок». Там, як що, то й бій можна прийняти. Коло херсонського шляху лісник кінноту большевицьку у лісі зустрічав — про «жандітов» розпитували. В селі загін «Вохра» стоїть. Діденка молодшого питали, чи не заходять за чим небудь на хутір «бандіти» із Холодного Яру або місцеві. Собачі діти добре освідомлені.

Після вечері костирі пригасли.

Коло півночі табор заснув. Ніч була темна. Перед світом прийшлося пережити кілька тривожних хвилин. Здурівший від «кохання» дикий цап вігнався стежкою на прогалину, попік собі ноги в горячому вугіллі, яке ще тліло під золою, перекинув куняючого на пеньку вартового і, скачучи через сонних, розбив Соловієві носа. Той зпросонку застрочив в глупу ніч з «Люїса». Вартовий теж дав постріл. Усі зірвалися і приготовилися до бою. Соловій і вартовий запевняли, що через них перескакував кіннотчик. Скінчилося все доброю порцією сміху, коли дід — старий мисливець — розшукав на попелі й на землі сліди цапових ніг.

На другий день, по сніданні, табор вирушив на нове місце. Перейшли до ліса по другім боці «Діденків». Кілометрів через три підійшли до вузької гатки через непрохідне болото, заросле осокою й корчами. З кілометр перебиралися тою гаткою, перескакуючи по струхлявілим деревам і проваленим місточкам. За гаткою вийшли на високий острів серед болота, на якому була старовинна земляна фортеця, подібна розположенням валів і фортів до Мотриного манастиря. Заросла лісом і корчами, вона була дуже вигідним місцем для оборони. Це й був «Городок», про який я чув ще в Холодному Яру від Чорноти. Окрім гатки, по якій ми йшли, інших підходів до нього не було. Гатку можна було чудово обстрілювати з виступаючого в її бік фронту. Про те, щоби нас могли взяти тут наступом, не було мови. В разі потреби можна було відійти вночі іншим, досить небезпечним шляхом, що був знаний лише місцевим мисливцям і старим «лісовикам». Це був покручений ланцюжок купок твердого грунту серед глибочезних багн. Перескакуючи по них можна було вийти до ліса в протилежнім від гатки боці. На такий випадок ми мали двох провідників — діда і ше одного місцевого «лісовика».

Видрапавшися за другу лінію валів, що були розположені одна над одною, стали улаштовувати табор. Хлопці, які пішли за дровами, знайшли в корчах трохи (як для нашого гурту) соломи й деякі речі, покинуті за якийсь час перед тим іншою групою «лісовиків».

Кухарі взялися до обіду, а ми з Отаманенком, дідом і ще кількома цікавими, пішли оглядати «Городок». Старий оповідав нам різні «чудасії», які мали тут творитися.

— Тут, діду, чорти, певно, водяться, місце для них добре — глуш... багна... — звернувся до Шевченка холодноярець Жук, який «на своїм віку три рази чорта бачив».

— Як би, козаче, водилися, то я б досі хоч одного підстрілив. Не раз тут сам «на качок» ночував. Але мара його знає, що воно до чого. От візьміть горбки оці, — торкнув дід ногою один із горбків, подібних до цвинтарових могилок, — є тут їх до лиха. А як послідкуєш за ними, то вони як прищі — один вискочить, а другий западеться.

Отаманенко почав пояснювати з «наукової точки», та дід перебив його.

— Це душі татарські під землею бунтуються! Не мало їх тут — п'ятнадцять тисяч!

Мене зацікавило: — Яких, діду, п'ятнадцять тисяч?

— Отож старі люди переказували, як цей «Городок» будувався за татарів ще. Тут же за ліс, тай степ уже. Як ішла татарва з Криму, то нашим селам не з медом було. І відбиватися треба було, і ховатися по лісах доводилося, а татарва і в лісі знаходила. Та ото козаки і порішили для людей сховку на цих багнах зробити, щоб мали де від орди відсиджуватися. Тай самим може фортеця така потрібна була. Ото пригнали сюди п'ятнадцять тисяч полонених татарів і примусили оту гать до середини болота насипати, а потім і сам «Городок». Ото бачили, як ішли сюди, яруги глибокі у лісі? — То там землю брали і у мішках сюди носили. Топилася татарва, гинула як мухи. А як скінчили роботу, то козаки усіх до одного порубали й потопили трупи у болоті. Це щоб котрий, як дістанеться до своїх, не показав орді, де «Городок».

— Чи ж воно, діду, правда цьому? — одізвався хтось із хлопців.

— Так воно і буде, що правда. От переказували ще, що знайшовся був зрадник один із козаків, що за гроші татарів через багна повів, щоби ззаду зайти, бо на гатці п'ять днів битва йшла а не могла татарва нічого зробити. Та поміг Бог козакам — відбили і тих, так провідника-зрадника в руки вхопили. Присудили радою замурувати його живим у льох, дати збан води, а їсти дати ті гроші, що він у татарів взяв. І мій дід мені про це оповідав — від свого діда чув, і другі оповідали, аж ото років з десять тому розкопував один стан отут попід вали — старих річей шукав, і я йому помагав. Провалився у нас під землею робітник. Розкопали ми далі те місце — льох, кругом дубом виложений, а по середині стовп і до нього ланцюгом кістяк прикутий. Так і сидів під стовпом, та як рушили — відразу розсипався. А перед ним стояв збан глиняний, високий. У збані на дні монета. Панок той глянув на неї. Турецька — каже — стара монета. От вийшло, що правду старі люди переказували. Як підем на той бік, я вам яму і покажу.

Під вечір Отаманенко відрядив десять хлопців, щоби принесли з найближчого села околотів для спання. На гатку виставили варту з ручним кулеметом. В бік проходимої часті болота теж поставили двох хлопців, на всякий випадок. Забезпеченість від несподіваного нападу створила у всіх веселий настрій. Костирі, на яких варився пшоняний куліш з салом, обсіли гуртки, розмовляючи про минуле й майбутнє. Розмова пересипалася сміхом і жартами. Найвеселіше було коло нашого костиря, де зібралося кілька піджилих уже чигиринців. Окрім діда Шевченка, у відділі був ще дід Онисько зпід Холодного Яру, який бурлачив з молодшими по лісах, залишивши на господарці сина. Цей дід, міцний ще і живий, завжди був «душею товариства». Маючи досить глибокий природній розум і чималий життьовий досвід, був він корисним і потрібним членом нашого лісового «братства». В усьому й кожному дід умів підмітити щось смішного, і коли на хлопців від втоми чи небезпеки нападала нудьга, дід відпалював щонебудь таке, що всі за животи хапалися. Забувалася і втома і небезпека. Підтрунювали й над ним хлопці, найбільше за те, що дід був закоханий у ручні гранати, яких двигав з собою чималу торбу. По «службовому положенню» був він у нас «інтендантом» і старшим кухарем, ізза чого завжди точилася жартівлива «ривалізація» з дідом Шевченком, якого Онисько не допускав до «внутрішніх кухонних справ», залишаючи йому «зовнішнє постачання».

У діда Шевченка була дочка, що родилася, як він був на засланні у Сибірі, від жінки, з якою він там одружився. Дружина померла, як дочці не було ще року, і дід сам її винянчив, виховав, виучив у гімназії і дуже нею гордився. Дівчина, як оповідали, була досить гарна, розумна і брала активну участь у підпільній боротьбі, від чого старий не стримував[9].

Обсівши діда коло костиря, хлопці допитувалися, за кого він дочку віддасть.

— Хто більше ворогів уб'є — за того й віддам.

— А як не схоче за того?

— Схоче, бо ж то хлопець вже не аби який буде!

Дід Онисько, плюнувши на пальці, енергійно пригладив сиві вуса.

— Г-е-е! Лихо його матері! Об'являю себе першим кандидатом! Де мої гусячі яйця?! — потягнув дід за торбою з гранатами «Мільса».

Та час минав, куліш давно був готовий, а хлопці з села не верталися. Повечеряли без них і порішили, як до півночі не вернуться — йти цілим відділом довідуватися, що з ними.

Коло півночі, на дорозі за гаткою почувся стук возів і пісні. Забекав, але невдачно, бо з сміхом «дикий цап». Наші. Але чому на возах?

Через гатку перейшов холодноярець Федоренко, який ходив з хлопцями за старшого. Зустрічаємо його з Отаманенком під валом.

— Пане Отамане! Привезли десять околотів соломи, два вози і бричку, три пари коней, два мішки муки, два крупи, мішок сала, із півсотні курей та гусей, п'ять баранів і чотирнадцять «товаришів».

— Де ви у чорта стільки добра набрали?

— Прийшли за соломою, а у селі «товариші» з упродкома развйорстку деруть. Так ми підождали вже поки вони відпочивати розбрелись. А тоді забрали їх потихеньку — дядьки із села підмогли — випустили тих, кого вони поарештували, роздали назад те, що зібрали в селі, а часть того, що привезли вже з собою з інших сіл, поклали на казьонні коні та разом з ними й досталися сюди. Був «упродком» і нема... Зібрав развйорстку і поїхав десь із села — хто знає куди?! — додав жартівливо Федоренко, якому не першина була чисто обробляти такі справи.

Отаман післав людей, щоб поносили через гатку привезене. Найбільше клопоту було з курми та гусями, які наробили страшенного крику. Дід Онисько, який улаштував пов'язану птицю в закутку між валами, «сварив» хлопців, що корму не набрали та вилічував, скільки то в «городку» на весну курчат і гусят буде.

Захоплені підводи відправили з кількома хлопцями до своїх людей у протилежний бік. «Товаришів» привели до табору.

За виїмком трьох червоноармійців-українців, були все москалі й жиди. Переляканий жидок-уповноважений розповів, що упродком лічив ці села очищені від «бандітізма», бо в цей район вислані військові частини. Тому вони так безпечно собі оперували. При уповноважненому були цікаві таємні розпорядження і постанови ЦК компартії про безоглядне стягування харчових продуктів з українського села для забезпечення армії та промислових центрів у Московщині.

Світанком одно з віконець ненаситного багна проковтнуло ще чотирнадцять трупів.

На другий день у «Городок» прийшли гості з Холодного Яру — Микита Кононенко і Микола Гуцуляк. Привела їх Шевченкова дочка Тіна — симпатична, весела дівчина, років девятнадцяти, яка серед «лісовиків» почувала себе «як вдома».

Хлопці принесли наказ від отамана Деркача, щоби наша група знищила в одну з ближчих ночей чоту червоноармійців, яка охороняла залізничний міст коло Соснівки, і зірвала самий міст. Для цього принесли двадцять пачок пірокселіну і двадцять трітолю. Потім, забравши з «Ботвиша» ще одну групу холодноярців, об'єднатися з групою Кваші і чекати на дальші розпорядження в Бондурівському лісі.

Розвідку, як розположена та чота і як краще її напасти, зробила вже Тіна. Вона ж принесла багато цікавих відомостей про інші червоні частини. «Товариші» збираються робити облаву в цьому лісі. Довідалася, до кого заходить за відомостями зрадник Крамаренко, який роз'їжджає з «вдарною групою» чека. Як хочемо — вона увечері поведе. Сьогодні може він буде, бо був учора ввечорі, а раненько той чоловік поїхав до лісу, ніби по дрова, а дров йому зовсім не треба — на розвідку поїхав. Вона все від дівчат довідується, яким доручила ту справу. Як не піймаємо у нього Крамаренка, то все одно треба цього знищити. А того, може, ще в одному місці, у дівчини, до якої вчащає, застукаєм. Тільки мусимо дати їй мужеську одежу і малий німецький штуцер — іншого не хоче.

Лісовики, весело усміхаючися, слухали цього «дівочого щебетання».

Хлопці надзвичайно здивувалися, зустрівши тут мене, бо в Холодному Яру залічили мене до загинувших. Чорнота поставив у Мотриному манастирі дубовий хрест «на вічну пам'ять р. б. Юрієві» і, споминаючи в розмові, нераз очі кулаком витре. Не забуває вірний побратим. Гуцуляк теж «пустив сльозу», спімнувши свого краяна-побратима — Йосипа Оробка.

Перелічили мені без мене загинувших холодноярців. Не багато, а всеж серце стискалося.

Увечері вісім хлопців під проводом Тіни пішли полювати на Крамаренка. Виправа удалася. Зрадника захопили в хаті його спільника якраз в час, коли вони писали до чека звіт про місцевих повстанців, що переховувалися у лісах. Група чека, при якій був Крамаренко, пішла виконувати якесь завдання під Ставидла, залишивши його розвідати про нас.

Рано багно проковтнуло ще двох, але вже живими.

Слідуючого вечера уся група вирушила з «Городка» під Соснівку. Запас харчів віддали по дорозі на сховок лісникові. За провідника була Тіна.

Пройшовши кілометрів з десять лісом та полями, підійшли до кількох хат поблизу моста. Тіна розглянулася в темноті.

— Ота, найбільша хата під бляхою. Господарів вигнали — поміщаються самі. Псів нема ні в одній хаті — вистріляли всіх. Вартовий або на ґанку сидить, або ходить коло хати. Плота нема кругом — спалили. Тепер якраз добре. О дванадцятій годині зміну варти на мості зробили і певно сплять усі. Як би вартового без галасу забрати, то можна б просто до хати ускочити і не дати їм опам'ятатися. Стрівайте... Хто зо мною піде у трьох — зараз вартовий буде наш. А решта най ляже і чекає. Як сірника запалимо, тоді просто до хати.

Здогадуючися про плян Тіни, штовхаю ліктем Отаманенка:

— Ходім.

Коли підійшли до ожереду соломи позаді вартівні, Тіна, наблизивши своє лице до наших, шепнула:

— Заховайтеся за солому і чекайте. Я його зараз приведу сюди. Як трохи забарюся — то нічого. Я з ним поромансую і запрошу перейтися кругом хати. Але ви хапайте відразу за горло, щоб не крикнув.

Тіна зникла в темряві.

Через якийсь час від хати в нашому напрямі стала наближатися приглушена московська розмова.

— Слишь, ти только тіше, штоб начальнік не услишал... Слишь, я тібя відал, как ти вчера к нам масло на соль менять пріносила, начальник всьо к тебе подсипался... Ти, слиш, єму не вєрь — йон жонатой. Я вот как увідал тібя — так сразу палюбіл, вот ей-богу — палюбіл. Пайдьом, слиш, пасідім на соломкє...

Тіна, соромливо відмовляючись, простувала до соломи. Дійшовши до ожереду, червоноармієць потягнув її сідати, але вона шарпнулася, щоб підвести ближче до рогу, за яким ми притаїлися. Подумавши певно, що хоче тікати, «таваріщ» кинув рушницю і вхопив Тіну поперек, жбурнув нею на солому.

— Малчі, стєрва, а то заколю!..

Поки він, розпалений, «готовився до наступу», Отаманенко зашморгнув на його шиї пояса.

Тіна, зірвавшися з соломи, вихопила мислівський ніж, що висів на моїм поясі, і тричі прошила ним груди червоноармійця.

— Вот єй-богу, я тібя сразу палюбіла!.. — прошепотіла з люттю і, віддавши мені ніж, витягла із-за пазухи револьвер.

— Світіть сірника і йдем до дверей, щоб не вискочив на двір ніхто. Зійшовши на ґанок, стаємо по обох боках відчинених дверей у сіни. З хати чути храп сонних. Нечутними тінями замаячіли коло хати постаті хлопців.

Через пару хвилин в хаті, попід стіни сиділо двадцять сім обезброєних червоноармійців. Двадцять хлопців з Отаманенком побігли на долину до моста, на якому стояла варта — три чоловіки з кулеметом.

На мості розляглася стрілянина. Зібравши своїх плонених, виходимо через залізницю в поле.

Коло мосту стихло. Значить усе в порядку.

За десять-п'ятнадцять хвилин з долини стали наближатися постаті наших. В цей час розлігся вибух. В короткому блиску світла промайнула арка мосту. Вийшовши на дорогу і відвівши по ній захоплених, у протилежний від нашого маршу бік, скидаємо у рів двадцять сім трупів. На мості одного убили, а двох втекло, покинувши кулемет. Отаманенко турбується, чи добре вдався вибух, бо трохи поспішили при закладанні міни.

Прощаємося з дідом Шевченком та Тіною, які йдуть до дому і вирушаємо в напрямку Бовтиша.

Дід стоїть на рові, махаючи нам шапкою:

— Бувайте, хлопці! Як завітаєте ще в наші краї — сповістіть зараз же. Буду знову годувати вас — чим Бог пошле. А якщо той... то ми вас з дочкою і в Холодному Яру знайдемо!

Коли ми відійшли вже три-чотири кілометри, на залізниці розляглося кілька гарматних стрілів. Просвистіло в бік лісу і розірвалося, десь далеко, кілька стрілен. Почулася приглушена віддаллю кулеметна стрілянина. Здогадуємося, що то вартовий панцирник, який кружляв у ночі і супроводжував потяги на цілій лінії, підійшовши до підірваного моста, відкрив навмання вогонь по невидимому ворогові.

Ідемо якийсь час попід лісом. Дійшовши до рова, де границя лісу круто завертала вправо, посилаємо трьох хлопців розшукати в Бовтиші другу групу «лісовиків» і передати їм наказ отамана. Самі рушаємо дальше полевою дорогою. Коли переходили одну балку, Отаманенко показав мені рукою на височенну могилу, яка залишилася праворуч від нас.

Поиск по сайту: