Про народну манеру співу

В останні десятиліття народнопісенні виконавські стилі широко трансформувалися в аматорську і професійну пісенну практику. Їхньою визначальною рисою є народна манера співу. У 50-60-х роках минулого століття в Україні з’являється безліч народних хорів і вокальних ансамблів, в роботі з якими використовується хормейстерська технологія вокальної роботи, що базується, головним чином, на основі вивчення традиційного співу і вокальної педагогіки від навчальних програм закладів культури і мистецтв України. В аматорському середовищі поширена також практика індивідуально-суб’єктивної інтерпретації окремими музикантами манер співу, яка не мала нічого спільного з пісенною традицією і позбавлена будь-яких естетичних критеріїв.

На проблему народної манери співу існують різні точки зору серед професіоналів (хормейстерів і вокалістів), оскільки народнопісенна практика в побуті українців була швидше предметом захоплення, а не предметом вивчення. Одним із перших в українській методичній літературі про народний спів висловився професор Д.Євтушенко, який резонно відкидає штучність звукоутворення, крикливість і вульгаризацію у пісенній практиці деяких аматорських народних хорів та окремих виконавців, а пропонує «… дотримуватись художньо-творчого підходу, на основі якого можна широко застосовувати взаємозбагачуючі засоби, характерн,і як для класичного, так і для народного співу»[3]. Євтушенко вказує на своєрідність колоритів вокального звуку в народному співі, що досягається, головним чином, жіночими голосами «на основі натурального, ізольованого, тобто не змішаного прояву регістрів співацького голосу. … основною специфічною рисою звукоформування, так званих, народних співачок є застосування, по суті, одного регістру голосу – грудного. У чоловічих голосів ознаки «народності» співу… характеризуються не регістровими, а тембрально-інтонаційними властивостями голосоутворення»[4]. Визнаний метр української вокальної школи мав безліч прихильників щодо «окультурення» народної манери співу, маючи на увазі досягнення вокально-технологічної універсальності, в основі якої має бути «гнучке дозування і нормування звучань голосу в сфері народного співу, тобто зміни інтенсивності того або іншого регістру на звучання голосу…. В результаті створилися б основи для природного переходу із сфери, так званого, народного співу у сферу співу класичного…»[5]. Певно, немає необхідності переходу з однієї сфери виконавства в іншу, оскільки класична (академічна) манера постала на грунті української народної співочої культури, збагаченої досягненнями європейського вокального мистецтва. Новітня практика поєднання манер співу, що має місце у жанрі чотириголосих народних хорів не автентичного походження, призвела до уніфікації їхнього звучання, а також виникнення різноманітних стилізацій і нашарувань у сучасному народнопісенному виконавстві (авт.).

Актуальною у цьому контексті є думка О. Бенч-Шокало, яка наголошує: «Джерела українського хорового співу знаходяться в глибинах прадавньої обрядової хліборобської культури українців»[6]. Отже, авторка доводить, що український хоровий спів виник у питомому природному середовищі з внутрішньої потреби людини… в традиційній обрядовій культурі українців. Актуально сприймається її думка щодо трансформації традиційного хорового співу, який в основі своїй був усним, у писемну форму, яка … виникає із зовнішньої потреби логічного аналізу. аби зрозуміти явище усної культури. Щоб донести сучасним поколінням розуміння суті усного знання, його треба адаптувати, тлумачити, переводити у … писемну форму …(там же С.18). Тобто фіксувати усну пісенну культуру в записах, її транскрибувати, інтерпретувати й адаптувати у сучасні форми народнопісенного виконавства, застосовуючи методику навчання у процесі підготовки фахівців гуртового й народного хорового співу у навчальних закладах освітньої сфери (авт..).

Отже, у сфері народнопісенного виконавства широковживаним на сьогодні є поняття «народна манера співу», яке тамує в собі етнічний контекст співочої традиції й стилістичні особливості сучасного співочого музикування. Народна манера співу характеризуються відображенням місцевої (зональної) співочої культури, що формувалася протягом тривалого історичного часу багатьма поколіннями місцевих мешканців, позначеної особливостями мовного діалекту, звукоутворення, прийомів варіювання, багатоголосся, виконавського стилю.

В сучасних умовах побутування народного співу існують визначення регіональних манер, місцевих, проміжкових, уніфікованих і манер спонтанних, які не підлягають класифікації, інакше кажучи, – виходять за межі певних естетичних критеріїв. Поняття „ народна ианера співу ” слід розглядати в двох аспектах – аналітичному і педагогічному.

Аналітичний аспект передбачає визначення фахівцем якісних характеристик співу окремих колективів (фольклорних гуртів, народних хорів), одиночних виконавців (солістів), що репрезентують народно-пісенне виконавство на різних рівнях.

Педагогічний аспект передбачає фахове володіння методикою постановки голосу в роботі з індивідуальними виконавцями, фольклорними гуртами або народними хорами, ансамблями тощо. В обох випадках необхідно володіти критеріями оцінки звучання голосу (манери) чи колективу в цілому, до яких необхідно віднести:

1. Приналежність до певної категорії виконавців (автентична, стилізована чи уніфікована манера виконання).

2. Природність звучання голосу (виконавців), що репрезентують народне мистецтво. До цього поняття входять: природне вібрато в голосі, характеристика тембру (природного чи штучно наспіваного)..

3. Особливості діалектної вимови або відсутність її. Загальноприйнята норма вимови словесного тексту (що вказує на уніфікацію).

4. Художньо-виконавський рівень колективу, що передбачає якісні параметри вокальної техніки, строю, ансамблю, дотримання стилю, відтворення художнього образу і форми.

5. Визначення регіональних, зональних, місцевих ознак манери співу, які в свою чергу характеризуються особливостями звукоутворення і діалекту.

6. Аналіз виконуваного репертуару, його походження і побутування, особливості змісту, ритмомелодики, ладових ознак народних пісень.

7. Наявність духовного контексту у виконавців, що відзеркалює їхню щиру приналежність до традицій певної культури (мова йде про національну культуру), яка тамує в собі багато граней (світоглядних, патріотичних, інтелектуальних, релігійних, музичних тощо).

8. Так само необхідно фіксувати недоліки виконання: штучність манери співу, крикливість, інтонаційну фальш, неякісну вимову текстів, відсутність загальної і музичної культури, невідповідність репертуару, наявність вульгаризації тощо.

Література:

Аникин В.П. Русское устное народное творчество. М., 2004, С. 34-49.

Булат Т. П. Український романс. К., 1979, С. 50-71.

Грица С. Й. Мелос української народної епіки. К., 1979, С. 30-35.

Іваницький А. І. Український музичний фольклор. Вінниця, 2004, С. 272-288.

Карпун А. Л. Керівництво гуртами українського народного співу. К. 2001, С. 40-72.

Кошиць О. А. Про українську пісню й музику. Нью-Йорк,1970.

Молдавін М. Народний підголосковий спів. К., 1980.

Ященко Л. І. Українське народне багатоголосся. К.1962, С. 10-60.

Запитання для самоперевірки.

1. Дати визначення поняття «стиль».

2. Дати визначення понять «мелос», «наспів», «мелодія».

3. Дати визначення народного і академічного вокальних стилів.

4. Чим характеризуються зональні, територіальні, регіональні, соціальні, індивідуальні співочі стилі?

5. Які особливості романсового виконавського стилю?

6. В чому полягають особливості регіональних співочих стилів (назвати їх)?

7. Дати визначення поняття «народна манера співу».

8. Які чинники впливають на формування народної манери співу?

9. Які особливості манр співу за регіональними ознаками?

[1] Іваницький А.І. Український музичний фольклор. Вінниця, 2004, С. 272-288.

[2] «Звуковий канал» - термін, що вживається у вокальній педагогіці. З.К, формується в гортані співака.

[3] Див. Євтушенко Д., М. Михайлов-Сидоров. Питання вокальної педагогіки. К., 1963, С. 232-243.

.

[4] Там же. С. 234.

[5] Там же. С. 236.

[6] Ольга Бенч-Шокало Український хоровий спів. К., 2002, С. 15.

Поиск по сайту: