Співочі стилі і манери співу

Стиль (латинське – паличка для письма) – історично складена, відносно стійка, спільність образної системи, засобів та прийомів художньої виразності; обумовлена єдністю ідейного змісту. В художньому стилі відображені естетичні погляди, властиві для різних суспільних груп, різних епох історичного розвитку будь-якого виду мистецтва.

Стиль – у народнопісенному виконавстві слід розглядати як мистецьке явище, що виникає під впливом традиційних елементів культури (регіональних, соціальних, мовних, звичаєвих, обрядових, природних чинників тощо). У народнопісенному виконавстві сформувалось два основних напрямки побутуваня співочих (вокальних) стилів: народний вокальний стиль, академічний вокальний стиль, який є похідним від професійного мистецтва співу.

Академічний вокальний стиль базується на засадах класичної вокальної культури, яка ввібрала різні напрямки вокальних шкіл (зокрема європейських), що еволюціонували спочатку у церковну традицію, а згодом (ХVІІІ-ХІХ стт.) у світську хорову музику і сольну пісню; характеризується наявністю широкого співацького діапазону виконавців, філігранною вокальною технікою, округлим звучанням. На сьогодні академічна манера співу формується у музично-педагогічних навчальних закладах, культових інституціях та аматорських середовищах.

Народний вокальний стиль має два основних напрямки побутування: традиційний (автентичний) та стилізований (як вияв фольклоризму). Традиційний народний спів формується природно в етнічних культурних середовищах, побутує усно, характеризується манерою співу, специфікою мовного діалекту, темброво-колористичними засобами звукоутворення, тематично пов’язаного з обрядовим фольклором та соціально-побутовими й історичними особливостями буття народу (етносу) на різних стадіях його культурного розвитку. Стилізовапний спів у народній манері є результатом трансформації пісенного фольклору в сучасну професіоналізовану і аматорську вокальну культуру (хоровий, ансамблевий, сольний спів).

За концепцією А.І.Іваницького[1] народні співочі стилі поділяються на: територіальні, соціальні та індивідуальні (див. С.272-273). До територіальних відносяться зональні, регіональні і місцеві стилі. Територіальні чинники є основоположними у виникненні співочих стилів. Їх формування відбувається під впливом природного середовища, географічного положення та різних складників соціального характеру, властивих для даної території чи то місцевості.

Зональні стилі мають більш узагальнений характер народного співу що визначається жанровими особливостями пісень, способом звукоутворення, мелодикою, багатоголоссям. А. Іваницький вказує на три основних різновиди вокально-тембрової традиції, які мають узагальнений характер. Найпоширенішою в Україні є вокально-темброва традиція східних областей і Подніпров’я. Вона характеризується яскравим тембровим колоритом, що утворюється завдяки грудному забарвленню жіночих голосів і потужному звучанню чоловічих у верхньому регістрі. Воно є розлогим, проникливим, вражає красою тембральної палітри і насиченою динамікою, яка досягається співачками внаслідок інтенсивного дихання з опорою на грудний резонатор. Ця традиція яскраво виявляється на теренах Черкаської і Чернігівської областей, частково у степовій зоні. Так, наприклад, сучасне виконання ліричних пісень фольклорними гуртами із сіл Зеленівки, Красне, Острів, Шабалинів інш., що на Чернігівщині, характеризується компактним звучанням, надзвичайно насиченим, грудним забарвленням альтів і проникливим (зичним) виводом верхнього голосу. Художній ефект їх звучання підсилюється стихійними вигуками, огласовками, звуковими «під’їздами», «з‘їздами», глісандуванням тощо. Подібність манери співу зберігається на Поліссі і на півдні Поділля із своїми місцевими особливостями. Діапазон жіночих голосів сягає трохи більше октави: альти – фа малої октави – соль першої октави; сопрано – сі -бемоль малої октави – сі першої октави (як виняток – до другої октави). Однак слід зауважити, що часто трапляються співочі гурти, які мають власні ознаки звучання індивідуалізованого характеру, як у звуковому відношенні так і в мелізматиці.

На західному Поділлі вокально-темброва традиція характеризується стриманішим характером співу, відкритим (неокруглим, не глибоким), але грудним звуком, що значною мірою пояснюється особливостями мовними, які тяжіють до західного високоформантного колориту.

На Подністров’ї і Галичині простежується легка, висвітлена манера народного співу з яскраво вираженим мікстовим звучанням у якому переважає головне резонування. Діапазон голосів у співачок цього регіону сягає мі другої октави.

Отже найпершою ознакою народної манери співу будь-якого регіону (місцевості) є говір. В центральних областях України він є глибоким, насиченим грудними обертонами, відповідно спів має зичний відтінок завдяки формуванню широкого звукового каналу[2]. В західному регіоні, де компактно проживають бойки лемки, гуцули спів супроводжується посиленою артикуляцією, чіткою дикцією, високим головним резонуванням.

Необхідно зауважити, що на означених територіях України існує безліч проміжкових співочих манер, які в першу чергу формуються, знову ж таки, від місцевого говору і характеру пісень. Різнобарв’я народного співочого мистецтва значно ширше професійного і воно не підлягає методичній регламентації. Бо головною ознакою у народному співі є імпровізаційність, що характеризує різні виконавські стилі і співочі манери.

Безумовно

Соціальні стилі тематично відображають особливості життя певних соціальних середовищ, які зумовлюються умовами проживання, побутом, психологією, особливостями трудової і професійної діяльності, віком тощо. Серед основних верств населення (селян, освічених міщан, тощо).

Одиночний спі в (або сольний) є властивим для всіх верств населення. В А. Іваницького вони класифікуються на три головних різновиди: селянський одиночний спів, пісенно-романсовий стиль, мистецтво сольного співу кобзарів та лірників (див. там же С. 273-279).

У пізньому фольклорі популярними є приспівки, які й тепер часто виконуються на сцені з інструментальним супроводом. Інколи на гуляннях можна було почути змагання двох виконавиць приспівок у діалогічному їх поєднанні. Характерною особливістю такого виконавства є придумування текстів куплетів «на ходу», які інколи мали характер «передирок».

Підсумовуючи тему слід зауважити, що у народнопісенній практиці (традиційній і сучасній) побутує безліч проміжкових форм виконавства, вокальних стилів, манер співу, визначення особливостей яких вимагає значного досвіду і фольклористичної практики.

Поиск по сайту: