Акти цивільного законодавства і звичай

Істотною новелою положень ЦК є те, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту (ст. 7). Звичай — це правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Таким чином, звичай — теж різновид форм права, котрий, як і нормативно-правовий акт, є способом зовнішнього вираження і закріплення правових норм. Для застосування звичаю фіксація його у будь-якій формі, включаючи і документ, значення не має, врахуванню підлягає те, що для певної сфери діяльності (зокрема, підприємницької) він набуває усталеного і поширеного характеру. При цьому звичай не повинен суперечити положенням договору або акта цивільного законодавства. Якщо це правило порушується, звичай не застосовується. Санкціонування застосування звичаю до певних цивільних відносин відбувається в ЦК шляхом посилання на нього у нормі права, але при цьому зміст його в останній не розкривається. Зокрема, такі посилання містяться у ст. 526, відповідно до якої, якщо у договорі, ЦК,інших актах цивільного законодавства відсутні умови та вимоги до виконання зобов’язання, останнє має виконуватися відповідно до звичаїв ділового обороту. З урахуванням названих звичаїв може встановлюватися місце виконання зобов’язання (ч. 2 ст. 532 ЦК), порядок зустрічного виконання зобов’язання (п. 1 ч. 2 ст. 538 ЦК), виконання альтернативного зобов’язання (ст. 539 ЦК); сторони можуть при укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору виходити зі звичаїв ділового обороту (ст. 627 ЦК) тощо.

7.

8. Дія актів цивільного законодавства:

Офіційне оприлюднення актів цивільного законодавства і набрання ними чинності. Набрання чинності актами цивільного законодавства ґрунтується на загальних положеннях Конституції (статті 57, 58; частини 4, 5 ст. 94), відповідно до яких закони та інші нормативно-правові акти повинні бути доведені до відома шляхом їх оприлюднення, оскільки кожному гарантується право знати свої права і обов’язки.Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов’язки громадян, але не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, не є чинними. Оприлюднення актів цивільного законодавства має бути офіційним, тобто опублікованим в офіційних засобах масової інформації. Залежно від того, який саме акт цивільного законодавства оприлюднюється, визначаються відповідні офіційні засоби інформації, у яких він публікується. Так, відповідно до ст. 20 Закону України «Про міжнародні договори України» міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою, підлягають опублікуванню у «Відомостях Верховної Ради України», у газеті Верховної Ради «Голос України», а також у Зібранні чинних міжнародних договорів України. Опублікування інших нормативно-правових актів здійснюється згідно з Указом Президента від 10 червня 1997 р. «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів і набрання ними чинності» у друкованих виданнях: «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України», у газеті «Урядовий кур’єр». Практичне значення офіційного оприлюднення нормативно-правових актів полягає у тому, що відповідно до ч. 5 ст. 94 Конституції закон не набираєчинності раніше дня його опублікування. Обов’язок з офіційного оприлюднення прийнятих Верховною Радою України законів Конституціяпокладає на Президента (ч. 4 ст. 94).Днем офіційного опублікування нормативно-правового акта вважається день, вказаний у газеті чи іншому періодичному виданні,друкованому засобі масової інформації як день їх виходу. Такий деньвказується на титульному аркуші «Офіційного вісника України» і «Відомостей Верховної Ради України». При цьому, на відміну від передбачених у ст. 32 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»1, у вихідних даних «Офіційного вісника України» та «Відомостей Верховної Ради України» вказується не дата їхвиходу у світ, а дата підписання до друку2.Якщо закон або інший нормативно-правовий акт опублікованоу декількох офіційних друкованих виданнях, він вважається оприлюдненим із дня виходу того з них, який вийшов раніше (першим).Згідно із ч. 5 ст. 94 Конституції закон набирає чинності через десятьднів із дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбаченосамим законом, але не раніше дня його опублікування. Дане конституційне правило поширюється Указом Президента також на іншінормативно-правові акти, у тому числі на акти Президента, КМУ, органів виконавчої влади.Постанови КМУ набирають чинності з дня їх прийняття, якщопізніший строк не передбачено у цих актах. Ті з постанов КМУ, яківизначають права і обов’язки громадян, набирають чинності не ранішедня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. Нормативно-правові акти органів державної влади, які стосуютьсяправ, свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідомчийхарактер, набирають чинності через десять днів, починаючи з дня їхдержавної реєстрації у Міністерстві юстиції, якщо у них не встановленийпізніший строк, але не раніше дня їх офіційного опублікування.Дія актів цивільного законодавства у часі, просторі та за коломосіб. Будь-який акт цивільного законодавства приймається для того,щоб з певного часу чи протягом певного часу на визначеній територіїним забезпечувалося б регулювання цивільних відносин за участювизначеного кола осіб. Іншими словами, акти цивільного законодавствадіють у певних межах, які визначаються трьома факторами: а) часом;б) простором; в) колом осіб.

Дія нормативно-правового акта цивільного законодавства у часі — це офіційно встановлений проміжок його юридичного буття,котрий, як правило, не обмежений певним строком, а визначаєтьсямоментом набрання ним чинності та моментом припинення його дії.Для досягнення цілей практичного застосування відповідногонормативно-правового акта завжди підлягають вирішенню певні питання: по-перше, з якого моменту нормативно-правовий акт набравчинності; по-друге, на які відносини він поширюється і чи підпадаютьпід його регулювання відносини, що виникли раніше і регулювалисяактом цивільного законодавства, котрий втратив чинність; по-третє,з якого саме моменту попередній нормативно-правовий акт втративчинність.Враховуючи суспільну важливість законодавчого вирішення питання щодо дії закону та інших нормативно-правових актів у часі,Конституція (ст. 58) закріпила один із найважливіших загальновизнаних принципів сучасного права: закони та інші нормативно-правовіакти не мають зворотної дії в часі. Це означає, що вони розрахованітільки на майбутнє і не поширюються на відносини, які виникли донабрання цими актами чинності, за винятком передбачених ч. 1 ст. 58Конституції випадків, коли нормативно-правовим актом пом’якшуєтьсяабо скасовується відповідальність особи.Закріплення принципу незворотності дії актів цивільного законодавства у часі на конституційному рівні є гарантією стабільності суспільних відносин, у тому числі відносин між державою і людиною. Цепороджує впевненість кожного, що його існуюче становище не будепогіршене законом або іншим нормативно-правовим актом, який будевиданий пізніше.Фактично відтворюючи закріплену на конституційному рівні ідеющодо неприпустимості зворотної дії нормативно-правових актів у часі,ЦК переносить її у площину приватноправової сфери. Відповідно дост. 5 ЦК акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавстване має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо ж цивільні відносинивиникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, якийвтратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовуєтьсядо прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.Зазвичай дія актів цивільного законодавства у часі не обмежується,якщо у самому акті не визначено інше або природа відповідногонормативно-правового акта не припускає його дію протягом певногочасу. Зокрема, коли Фонд державного майна України (далі — ФДМУ)видає нормативно-правові акти, спрямовані на реалізацію програмиприватизації об’єктів державної власності на поточний рік, вони діютьпротягом року.Як правило, акт цивільного законодавства діє до дня його відміниу встановленому законом порядку. Можлива також ситуація, коли з прийняттям нового закону, закони, що були прийняті раніше, зберігаютьчинність у частині, яка не суперечить новому закону.Деколи встановлюються правила, відповідно до яких регулюютьсявідносини, що виникли до набрання чинності новим законом і до якихможе застосовуватися новий закон. Наприклад, відповідно до Прикінцевих та перехідних положень ЦК передбачається можливість йогозастосування до цивільних відносин, які виникли до набрання нимчинності, але продовжують існувати після 1 січня 2004 р. Правилакниги шостої ЦК застосовуються також до спадщини, яка відкрилася,але не була прийнята жодним із спадкоємців до набрання чинності ЦК.До позовів про визнання оспорюваного правочину недійсним і прозастосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право напред’явлення якого виникло до 1 січня 2004 р., застосовується позовнадавність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше. Правила про набувальну давність, передбачені ст. 344 ЦК,поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося затри роки до набрання чинності ЦК. Що стосується договорів, укладених до 1 січня 2004 p., які продовжують діяти після набрання чинності ЦК, то до них положення останнього застосовуються лише щодопідстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремихвидів і незалежно від дати їх укладення. Правила ЦК про відповідальність за порушення договору застосовуються у тих випадках, коливідповідні порушення допущені після набрання чинності ЦК, крімвипадків, коли у договорах, укладених до 1 січня 2004 p., була встановлена інша відповідальність за такі порушення.Дія акта цивільного законодавства у просторі — це визначеннятериторіальних меж застосування його положень для регулюваннявідносин, які виникають і розвиваються на певній території. При визначенні територіальних меж дії актів цивільного законодавства слідвиходити з принципу однаковості регулювання цивільних відносин навсій території України (ч. 6 ст. 4 ЦК). Залежно від виду та характерутого чи іншого акта цивільного законодавства дія останнього можепоширюватися не на всю територію України. Зокрема, дія Закону від15 січня 1999 р. «Про статус столиці України — місто-герой Київ»1 непоширюється за межі м. Києва. Відповідно до ч. 2 ст. 136 КонституціїВерховна Рада АРК у межах своїх повноважень приймає рішення і постанови, які є обов’язковими до виконання лише на території автономії.Органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень, визначених законом (ч. 1 ст. 144 Конституції, Закон «Про місцеве самоврядування в Україні»2) приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території.З дією у просторі пов’язується також встановлення умов виконання деяких цивільно-правових договорів. Наприклад, відповідно доч. 1 ст. 1012 ЦК договір комісії може бути укладений з визначеннямабо без визначення території його виконання. Відповідно до ч. 2ст. 1116 ЦК договором комерційної концесії може бути передбаченовикористання предмета договору із зазначенням або без зазначеннятериторії використання щодо певної сфери цивільного обороту.Дія нормативно-правового акта цивільного законодавства заколом осіб — це поширення його дії на певних суб’єктів права.Нормативно-правові акти цивільного законодавства поділяються нанормативно-правові акти загальної дії і нормативно-правові акти спеціальної дії. За загальним правилом акти цивільного законодавства поширюються на всіх осіб, до яких належать фізичні та юридичні особи, держава Україна, АРК, територіальні громади.Іноді дія нормативно-правових актів спрямовано поширюєтьсялише на певне коло осіб (наприклад, Закон «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні»1 визначає загальні засади створення організаційних, соціально-економічних, політико-правових умов соціального становлення та розвитку громадян Українивіком від 14 до 35 років; Закон «Про відновлення платоспроможностіборжника або визнання його банкрутом» поширюється лише на суб’єктів підприємницької діяльності).

Застосування Цивільного кодексу України до врегулювання відносин у сферах господарювання, використання природних ресурсів, охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин

Застосування актів цивільного законодавства

Застосування норм права — одна з форм (способів) реалізації права, що є активним здійсненням тих правил поведінки, які сформульовані у правових нормах. За загальним правилом, особа (фізична або юридична) здійснює цивільні права і виконує цивільні обов’язки у межах, наданих їй договором чи актами цивільного законодавства (статті 13, 14 ЦК). Тому застосування положень актів цивільного законодавства залежить перш за все від характеру диспозиції норми, яка буде застосовуватися, —диспозитивна вона чи імперативна. До категорії диспозитивних відносять цивільно-правові норми, які дозволяють особам домовитися щодо правила їх взаємної поведінки шляхом укладення договору і навіть відступити від положень, що встановлені законодавством, але передбачають ще й «резервне» правило поведінки на той випадок, якщо вони не скористаються зазначеним дозволом. Зокрема, прикладами диспозитивних норм є положення, якими встановлюється загальна можливість для сторін: укласти договір, котрий не передбачений актами цивільного законодавства,але відповідає його загальним засадам (ч. 1 ст. 6 ЦК); врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, не врегульовані цими актами (ч. 2 ст. 6 ЦК); відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ч. 3 ст. 6 ЦК); збільшити за домовленістю строк позовної давності, встановленої законом (ч. 1 ст. 259 ЦК) тощо. На диспозитивний характер цивільно-правових норм вказують певні словосполучення, що містяться у них і мають невизначений характер (наприклад, «може бути», «мають право», «законом допускається» тощо).

В імперативній нормі диспозиція формулюється законодавцем, і тому учасники цивільних відносин не мають права при здійсненні цивільних прав та обов’язків, у тому числі при укладенні договорів, виходити за межі, встановлені положеннями акта цивільного законодавства. Зокрема, імперативною є норма, закріплена: у ч. 2 ст. 259 ЦК, якою забороняється скорочувати за домовленістю сторін позовну давність, встановлену законом; у ст. 520 ЦК, відповідно до якої боржнику зобов’язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора. Імперативність цивільно-правових норм, як правило, виражена у вигляді тих чи інших заборон (наприклад, «не має права», «не може бути», «лише» тощо). Безумовно, цивільному праву притаманний диспозитивний метод цивільно-правового регулювання. Але це не означає, що акти цивільного законодавства не містять імперативних норм, що зумовлено об’єктивними причинами. Для регулювання деяких суспільних відносин диспозитивні норми непридатні, оскільки не завжди доцільно і можливо покладатися тільки на власний розсуд учасників цивільних відносин. Коли мова йде, наприклад, про договори, пов’язані з оборотом цінних паперів, чи відносини, пов’язані з використанням чекової форми розрахунків, їх регулювання потребує максимальної визначеності у законі. Утім при застосуванні тієї чи іншої норми в ряді випадків не завжди можна чітко уявити її зміст, бо норми за правилом формуються і виражаються за допомогою загальних, абстрактних понять, термінів, які за неоднакових умов різні суб’єкти можуть розуміти досить неоднозначно1. Тому в праві застосовується такий прийом, як тлумачення актів цивільного законодавства, що дає можливість забезпечити правильне застосування закріплених у них положень, тобто спроектувати норми права на рівень конкретних суспільних відносин, конкретної життєвої ситуації2.

10.Тлумачення правової норми (включаючи і цивільно-правову) — це діяльність із з’ясування або роз’яснення (інтерпретації) її змісту з метою правильного застосування і реалізації останньої3.Тлумачення здійснюється за допомогою певних прийомів та способів. Спосіб тлумачення — це сукупність прийомів аналізу змісту нормативно-правових актів4. Існує багато класифікацій спеціальних прийомів (способів, методів) тлумачення1, відповідно до яких вони розподіляються: за способом тлумачення, за суб’єктами тлумачення, за обсягом тлумачення, за сферою дії. За способом тлумачення виділяють філологічнимй (лексичний і граматичний) спосіб, за якого встановлюється зміст правової норми на основі використання законів філології; систематичний, за котрого зміст норми права з’ясовується на підставі виявлення її системних зв’язків з іншими правовими нормами. Найчастіше це відбувається при зіставленні загальних та спеціальних норм, відсильних і банкетних норм тощо; логічний, який припускає застосування правил та аргументів логіки (логічне перетворення, порівняння, аналіз і синтез, абстрагування, аналогія тощо); історичний, котрий здійснюється на підставі ознайомлення з історією появи та прийняття норм, врахування факторів, якими обумовлюється набрання ними чинності, їх зміни чи доповнення; цільовий (теологічний), за допомогою котрого встановлюється зміст правової норми на основі виявлення її цілей. За суб’єктами тлумачення виділяють такі види: офіційне та неофіційне. Неофіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, що здійснюється будь-яким суб’єктом права, а його результати не є формально-обов’язковими. Цей вид тлумачення поділяється на буденне (тлумачення особами, котрі не є фахівцями-юристами, яке за своєю сутністю є тлумаченням з метою з’ясування, усвідомлення нормативних положень); професійне (тлумачення юристів-практиків); доктринальне (науково обґрунтоване тлумачення вчених, висвітлене в юридичній літературі, коментарях до законів, матеріалах наукових чи науково-практичних конференцій або усних виступах у межах участі у них тощо). Хоча доктринальне тлумачення не є обов’язковим, однак його вплив на з’ясування суті і змісту правових норм органами, що встановлюють або застосовують норми права, досить вагомий. Офіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, яке здійснюється компетентними органами і є формально обов’язковим для всіх суб’єктів її застосування та реалізації. Це тлумачення поєднує в собі і тлумачення-з’ясування, і тлумачення-роз’яснення. Разом з тим результат офіційного тлумачення не призводить до появи нового нормативного акта, оскільки акти тлумачення мають особливу правову природу і діють у єдності з нормами права, не маючи самостійного значення. Слід погодитися з тим, що дані акти, які мають назву інтерпретаційних, є обов’язковими лише в тому розумінні, що містять офіційну державно-владну позицію щодо розуміння змісту правових норм і зобов’язують суб’єктів адекватно сприймати зміст норми1. Офіційне тлумачення поділяється на автентичне2 та легальне. Автентичне (власне, «авторське») тлумачення — це тлумачення цивільно-правової норми тим самим органом, що видав акт цивільного законодавства, у якому вона встановлена. Суб’єктами такого виду тлумачення є всі правотворчі органи. Легальне (делеговане) тлумачення — це тлумачення, засноване на спеціальному повноваженні, яким закон наділяє певний орган, що не прий мав акт цивільного законодавства. Відповідно до ст. 147 Конституції органом, якому делеговане право давати офіційне тлумачення Конституції та законів, є Конституційний Суд України (далі — Конституційний Суд). Окрім цього, він вирішує питання щодо відповідності законів й інших правових актів Конституції. Таким чином, хоча Конституційний Суд не належить до правотворчих органів, але його повноваження можуть відчутно впливати на регулювання цивільно-правових відносин, оскільки його рішення та висновки є обов’язковими до виконання, як і всі інші судові рішення, що ухвалюються іменем України. Автентичне та легальне тлумачення за сферою дії поділяються на нормативне, розраховане на всі випадки застосування та реалізації норми, що тлумачиться (наприклад, Пленум Верховного Суду України має право давати роз’яснення з питань судової практики, яке є обов’язковим для судів), та казуальне (індивідуальне), що розраховане тільки на той випадок застосування норми права, з приводу якого роз’яснюється її зміст. Зокрема, судове рішення містить тлумачення цивільно-правових норм, обов’язкове до виконання лише учасниками відповідного судового процесу (ч. 5 ст. 124 Конституції). Таке роз’яснення не має обов’язкового характеру для всіх інших судових органів при вирішенні подібного спору, оскільки прецедент в Україні джерелом права не є. Відповідно до обсягу тлумачення, тобто співвідношення норми та її змісту, тлумачення поділяється на буквальне (адекватне, точне), поширювальне та обмежувальне. Буквальне тлумачення адекватне текстуальному виразу (словесній оболонці) правової норми. Поширювальне тлумачення припускає розуміння змісту правової норми ширше за її буквальний текстуальний вираз. Наприклад, відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Систематичне тлумачення дає можливість дійти висновку, що в цій статті мова йде не тільки про осіб (до них ЦК відносить фізичних та юридичних (ч. 1 ст. 2 ЦК), а й про публічні утворення, які є нарівні з особами учасниками цивільних відносин (ч. 2 ст. 2 ЦК) і навіть охоплюються поняттям особи, виходячи з аналізу розділу II ЦК «Особи», підрозділ 3 якого присвячений участі держави, АРК і територіальних громаду цивільних відносинах. Навпаки, обмежувальне тлумачення полягає у тому, що дійсний зміст правової норми розуміється вужче, ніж її текстуальний вираз. Наприклад, відповідно до ст. 34 ЦК повну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). Використовуючи системний спосіб тлумачення, можна дійти висновку, що дану статтю ЦК слід тлумачити обмежено, оскільки ст. 35 ЦК встановлює: повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній

особі, котра записана матір’ю або батьком дитини. Застосування цивільного законодавства за аналогією. Відомо, що у процесі державного правозастосування можуть виникати ситуації, коли правову колізію неможливо вирішити на підставі норм існуючих актів цивільного законодавства, оскільки законодавець не передбачив або не міг заздалегідь передбачити можливість виникнення такої колізії. Відсутність конкретної законодавчої норми, необхідної для врегулювання колізійного випадку, називається прогалиною у законодавстві1.

12.Для вирішення подібних ситуацій може бути застосована аналогія2: аналогія закону чи аналогія права.

Аналогія закону — це застосування до не врегульованих актами цивільного законодавства або договором цивільних відносин актів 1 Прогалина у законодавстві – це відсутність нормативно-правової регламентації певної групи суспільних відносин у сфері правового регулювання, окреслюваній основними принципами права.

Аналогія (від грец. analogia) – подібність, схожість між предметами, явищами, поняттями цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (ч. 1 ст. 8 ЦК). Для застосування аналогії закону необхідно: по-перше, потреба у врегулюванні цивільних відносин; по-друге, останні не повинні бути врегульовані положеннями актів цивільного законодавства або договором. Виходячи з вищезазначеного, посилання в ч. 2 ст. 109 ЦК, яка регулює відносини, що виникають при створенні юридичної особи у такий спосіб, як виділ, на застосування за аналогією положень, що регулюють відносини, які виникають при припиненні юридичної особи (частини 1, 2 та 4 ст. 105, статті 106 і 107 ЦК), зовсім не свідчить про те, що йдеться про застосування аналогії закону. У даному разі застосовується прийом «економії правових способів», відповідно до якого законодавець поширює на певні відносини дію чітко визначених норм ЦК. Близьким до аналогії закону прийомом, але не тотожним йому, є так зване субсидіарне (додаткове) застосування актів цивільного законодавства до відносин, подібних за змістом до цивільних відносин. Схожість вказаних прийомів полягає у тому, що як при аналогії закону, так і при субсидіарному застосуванні норми права прогалина у праві долається шляхом застосування юридичних приписів до ситуацій, які ними не передбачені, але мають схожість з тими, що ними врегульовані. Однак між зазначеними прийомами існують відмінності, які не дозволяють їх ототожнювати. Основна з них полягає у тому, що субсидіарне застосування вводиться для подолання прогалин у праві шляхом звернення до схожої норми із суміжної галузі права1. Наприклад, відповідно до ст. 8 Сімейного кодексу (далі— СК), якщо майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми,іншими членами сім’ї та родичами не врегульовані СК, вони регулюються відповідними нормами ЦК, якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Таким чином, субсидіарне застосування норм права своєю характерною ознакою має те, що відносини повинні бути схожими. Зокрема,і цивільним законодавством регулюються майнові відносини, і у ст. 8 СК мова йде про майнові відносини. Але простої схожості суспільних відносин, які мають бути врегульовані, недостатньо. Слід погодитися з тим, що специфічною ознакою субсидіарного застосування є те, що воно ґрунтується на схожості також у методах правового регулювання2. Так, і цивільному, і сімейному праву притаманний диспозитивний (координаційний, приватноправовий) метод правового регулювання.Від аналогії закону слід відрізняти аналогію права. Аналогія права — це застосування до не врегульованого конкретною нормою ЦК цивільного відношення (за відсутності можливості застосувати аналогію закону), інших актів цивільного законодавства або договору відповідно до загальних засад цивільного законодавства (ч. 2 ст. 8 ЦК). Основні засади цивільного законодавства, як вже зазначалося, закріплені у ст. 3 ЦК.

Поиск по сайту: