Завершення поеми

XIII. Поразка шведів під Полтавою.

«В жахливий день біля Полтави / Від шведів щастя утекло, / Навкруг порубане, криваве / Все військо Карлове лягло...». (Тут і далі — переклад Д. Загула)

XIII. Мазепа серед почту короля Карла XII.

«А поруч в лицарській юрбі, / Де звісив дуб гілля дебеле, / Мазепа стомлений собі / 3 трави тверду постелю стеле. / Гетьман — похмурий і старий / І сам, як дуб той віковий...».

XIII. Розмова Карла із Мазепою.

«Король з усмішкою гіркою / Свою мізерну пайку взяв / І, приховавши приступ болю, / Бадьоро, голосно сказав: / "У всіх із нашого гуртка / Відважний дух, тверда рука, / Та хто в цей час маршів, боїв, / Балакав менше й більш зробив, / Ніж ти, Мазепо?.."».

XIII. Розповідь Мазепи про себе:

а) при дворі короля Казимира

«...Так років з п'ятдесят назад. / Мені двадцятий рік минав... / Ще Казимир королював, / Ян Казимир... Шість років я / Був паж у того короля...»;

б) дружина графа — воєводи

«Молодша щось на тридцять літ, / Все важче зносила вона / Свою нудьгу і графів гніт»;

в) зародження кохання

«...Це несвідоме поєднання — / І ми ніколи не збагнемо, / Як раптом іскорка кохання / Шаленим вибухне вогнем. / За нею стежив я здаля, / Зітхав, дививсь і плакав я, / Аж доки нас удвох звели,— / І відтоді здибались ми...»;

г) взаємність почуття

«Кохав я і коханим був... / Кохав я і зазнав кохання. / Хоч і щаслива доля ця, / А все ж кінець її — страждання / Ми потай бачились...»;

д) викриття

«...нас двох одної ночі / Схопила зграя шпигунів... / Від гніву граф оскаженів —... / Яка Терезина судьба, / Не скажу вам — не знаю й сам. / Отак нас доля розлучила! / Але ж і лютий був, аж страх, / Прегордий воєвода — граф! / Він сам для себе був святий / І думав, що в очах народу, / Як і в моїх, він теж такий...»;

3. е) покарання

«...Годованця степів / Ведуть спітнілого до мене. / Мене десяток гайдуків / Йому до спини прикрутив / Тугим ремінням — і пустив... / Свисток, батіг... і кінь побіг, / Що так би й водопад не зміг»;

ж) бажання помсти

«...Що прийде день і я вернусь / З десятком тисяч верхових /І за ганьбу свою помщусь, /І дяку графові складу. На тих зухвалих дворових — / За негостинну ту їзду».

и) на спині у коня

«Який же був мій гнів і страх, / Одчай і холод, голод, жах, / Які ж я мусив мати болі — / Коли-то, зв'язаний і голий, / Кудись у безвісті летів!»;

к) загибель коня

«Тут сам остався я в одчаї, / Прив'язаний тугим ременем / До цього трупа без життя...»;

л) порятунок

«...Я зрозумів, що ще не вмер, / Що це й не сон, бо хтось не дав / Мене на жир шулік і ґав»;

м) пояснення порятунку

«...Я б не хотів / Надокучати вам згадками, / Як гостював я в козаків. / Вони знайшли мене в долині, / Внесли мов трупа в ближній дім / І врятували...».

Завершення поеми.

«..."А потім / Я став гетьманом в їх країні..." / Та ви дивуєтесь, чому / Король не дякував йому. За повість? Він причину знав: / Король уже з годину спав».

КРОСВОРД

1. Назва села, у якому народився Іван Мазепа. (Мазепинці)

2. Французький письменник, який описав романтичну історію кохання Мазепи. (Вольтер)

3. Країна, у якій відбувались події, описані Вольтером і Байроном. (Польща)

4. Ім'я дружини графа — воєводи, в яку начебто був закоханий Мазепа. (Тереза)

5. Ім'я короля, при дворі якого служив молодий Мазепа. (Казимир)

6. Назва села, у якому помер Мазепа. (Варниця)

7. Ім'я короля, якому у творі Байрона Мазепа розповів про історію свого кохання. (Карл)

Ключове слово: назва міста, біля якого військо шведського короля зазнало поразки. (Полтава)

4.поема В. Гюго «Мазепа»

5 — Під безпосереднім впливом поеми Байрона «Мазепа» 1829 року з'явилася однойменна поема Віктора Гюго із збірки «Орієнтації»'. Більшість строф її першого розділу мають відповідники в поемі Байрона, вони інспірувалися її образами й картинами, близькими або й тотожними за фабульним змістом. Та попри це поеми Байрона і Гюго є творами різного змісту й стилю. У поемі Гюго не залишається й сліду від ліричного драматизму Байрона, сюжет переводиться в живописний план і об'єктивується. Якщо в англійського поета герой веде розповідь від першої особи, що надає поемі характеру ліричної сповіді, то у Гюго розповідь ведеться в імперсональному епіко — описовому ключі, а герой перетворюється на постійний компонент низки живописних кадрів. Словом, у поемі Гюго «Мазепа» переважає живописний елемент, який витісняє ліричний. У поемі домінує стихія барв і світла, пластичних образів і форм. Локальні ознаки українського ландшафту й «сліди історії», які зустрічаються у Байрона, в ній зникають. Про те, наскільки приблизно уявляв поет український колорит, свідчить поява в ньому піщаної пустелі з барханами, «схожими на смугасте покривало».

Щось подібне відбувається в поемі Гюго і з образом Мазепи, який остаточно втрачає риси конкретного історичного діяча й міфологізується. Щоправда, в останніх строфах першого розділу говориться про те, що «цей живий труп одного дня стане повелителем племен України», що «його дика велич народиться із його мук» і він «винагородить себе, засіваючи поле мертвими без погребіння», але це говориться на рівні узагальнення, притаманного міфопоетичному герою. Загалом можна стверджувати, що у Гюго відбувається перетворення образу історичного діяча в міфопоетичний символ.

поема О. Пушкіна «Полтава»

• Пушкінська «Полтава» теж пов'язана з поемою Байрона «Мазепа», але ця пов'язаність специфічна. Власне, вона є полемікою з Байроном і Рилєєвим, з якими її автор різко розійшовся в трактуванні постаті Мазепи. У своїй поемі Байрон цілком прихильно ставиться до гетьмана, більше того, його образ поетизується і героїзується, що цілком неприйнятне для Пушкіна. Відверто прагнучи «розвінчати» Мазепу, він удається у своїй поемі до чорних фарб і різких звинувачень. Бунтівний гетьман постає в його поемі як утілення всіх можливих пороків (їх поетичний каталог подається вже на початку), як справжнє «исчадие ада», що не має в собі нічого людського. Образи Петра І та Мазепи розміщаються в Пушкіна на полюсах міфічної вертикалі й наділяються Протилежною векторністю. Образ Петра І — це напівбожество, на яке не падає жодна тінь. Зовсім інша міфологічна парадигма образу Мазепи, який пов'язується зі світом зла та мороку й набуває змісту вихідця із потойбічного світу. Пушкін наділяє його демонічними рисами: у нього немає довірливих взаємин з людьми, він самотній, постійно плекає підступні плани й повсюди сіє зло. Навіть природа його не приймає та осуджує. Словом, образ Мазепи створювався Пушкіним за неписаним законом політичної міфології, ще однією обов'язковою складовою якої є репрезентація опозиційної сторони як утілення завершеного зла, руйнівного й історично безперспективного. Усе це доводить недоречність проведення паралелей між образами Мазепи у Байрона і Пушкіна.

5.твір В. Сосюри «Мазепа»

— Тривалий час, починаючи з 1929 року по 1960 рік, В. Сосюра працював над твором «Мазепа». Повертаючи із забуття зневаженого царатом гетьмана, поет веде мову про боротьбу за волю і щастя народу:

Я серцем хочу показати

страшну трагедію Мазепи

і в ній, в той час страшний незгоди,

страшну трагедію народу...

...Любив Вкраїну він душею

і зрадником не був для неї...

Він серцем біль народу чув,

що в даль дивився крізь багнети...

Отримавши клеймо «забороненого твору», поема разом із ґрунтовним літературознавчим аналізом лише 1988 року була опублікована в журналі «Київ». Цей великий, замислений в епічних вимірах твір ще раз підтвердив ліричний талант В. Сосюри, для якого переживання подій було завжди ближчим за їх осмислення. Поему «Мазепа» В. Сосюра писав тоді, коли його шалено цькували за вірш «Любіть Україну!». Публічно поетові доводилось «каятись» і друкувати такі вірші, що невдовзі склали збірку «Мир».

Володимир Сосюра, на відміну від своїх попередників, по-своєму трактує постать Мазепи. Не ідеалізуючи його як неординарну особистість, поет творить, насамперед, художній образ, а не політичний портрет гетьмана. Він намагається розкрити психологію особистості Мазепи і через його образ піднести ідею державності України, її незалежності. Тому щирість і громадянська мужність у розмові з читачем про найскладніші періоди в історії України є головними ознаками поеми «Мазепа».

Автор розповідає про причини трагедії Мазепи:

Бо не пішов за ним народ

Шляхом і радості й надії.

Не зрозумів його він мрії...

Та Мазепа не звинувачує своїх співвітчизників, бо «помиляється й народ, коли немає ще держави» — так пояснює сам поет помилку українців. І в цьому сам Мазепа вбачає не лише особисту, але й національну трагедію:

6. Хіба народу не любив я!

Собі на горе й безголів'я

Не зрозумів мене народ.

Мазепа до останньої хвилини життя залишається вірним своїй любові до народу й України, ім'я якої було останнім словом на його устах у хвилину смерті: «Прощай, Україно, прощай!».

Ідея трагедії пронизує весь твір Сосюри; щоб посилити її, автор вдається до опису сну Мазепи, коли той бачить себе маленьким хлопчиком і слухає розповідь учительки — черниці про Україну. Мені здається, що саме в цьому сні Сосюра найвиразніше розкрив внутрішній світ Мазепи: «Я України не забуду, вона для мене як зоря!». І вже далі лунає його життєве кредо:

Ми візьмемо ворога в клинки

І на кістках його проклятих

Знов зацвіте Вкраїна — мати!

Весь час звучить у поемі пристрасне зізнання Мазепи в любові до своєї України, до своїх співвітчизників. Але вони «...його покинули в біді», не зрозуміли його намірів. Сосюра досить принципово підходить до оцінки цієї трагедії: він доводить, що трагедію народу, України деякою мірою спричинив сам гетьман, який не знайшов правильного шляху для досягнення своєї мети, не зрозумів до кінця, що царській «сталі» треба протиставити ще більш могутню силу — «гнів, народний гнів!». Поет зазначає, що саме «народ останнє скаже слово». Основну думку поеми В. Сосюра висловив так:

Хай про Мазепу спів мій лине,

Хоч він був пан, серце мав.

За суверенність України

Боровся він і в цім був прав.

7.твір Ю. Словацького «Мазепа»

— Юліуш Словацький створив дві драми, в основі яких історія Мазепи: першу — 1834 року, яку сам потім знищив, а другу — 1839 року, і то був єдиний твір поета, поставлений за його життя на сцені. Драма Ю. Словацького «Мазепа» заснована на історичних реаліях. Його герой, шляхетний, хоч дещо необачний, був утягнений у похмуру драму, в якій рушійними силами є боягузтво короля, злочинна любов Збігнева та сліпа ненависть воєводи. Честь не дозволяє Мазепі, який не був сам закоханий, а став свідком кохання, розкрити всі обставини «забороненого кохання», що наражає його на жорстоку помсту магната. У кульмінаційній сцені його за розпорядженням ревнивого воєводи за-муровують заживо в глухій кімнаті, але й перед лицем жахливої смерті він не видає таємниці нещасних закоханих, яким щиро співчуває. В останню мить його за наказом короля розмуровують і напівмертвого виносять із могили, чим завершується його випробування смертю.

Але на героя чекає ще одне тяжке випробування — скачка зв'язаним на дикому коні степами України, яка в метафоричному сенсі є його Голгофою. З сюжетно-композиційного погляду ця сцена видається зайвою, повтором, навіть такою, що порушує жанрові засади драми. Але вона необхідна авторові для остаточного зображення міфічності Мазепи.

Поиск по сайту: