Григорій VII та Генріх IV

Протистояння церковної та імператорської верхівок особливо загострилося в другій половині XI ст., коли римським папою став Григорій VII (1073-1085).
Спершу Григорій VII узаконив новий порядок обрання римських пап конклавом — зібранням кардиналів (вищих духовних осіб католицької церкви), що виключало можливість втручання у вибори світських осіб. Потім він запровадив целібат — заборону одруження для духовних осіб. Цим актом він забезпечив недоторканність земельних володінь церкви, що їх раніше єпископи могли залишати своїм дітям. Нарешті, 1075 р. Григорій VII оголосив про скасування інвеститури — права імператора чи короля затверджувати духовних осіб на церковні посади.
Саме остання реформа обурила 26-річного німецького імператора Генріха IV (1056-1106), який не бажав втрачати свою владу над єпископами. Розпочалася довга і виснажлива боротьба. Спершу імператор зібрав у Вормсі німецьких єпископів і домігся від них ухвали рішення про позбавлення сану Григорія VII. Тоді папа зібрав у Римі єпископів Франції та Італії, відлучив від церкви Генріха IV і звільнив його підданців від присяги імператорові. Цим скористалися невдоволені Генріхом IV німецькі феодали і розпочали повстання проти імператора. За такої ситуації Генріхові IV не залишилося іншого виходу, як шукати примирення з папою. Холодної зими 1077 р. імператор з невеликим почтом прибув до резиденції папи в замку Каносса, що на півночі Італії. Протягом трьох діб Генріх IV змушений був стояти босоніж перед ворітьми замку, допоки Григорій VII пробачив свого супротивника. Відтоді слово «Каносса» стало символом підкорення світської влади духовній, а вислів «ходіння у Каноссу» означає глибоке приниження переможцем переможеного.
Одначе Генріх IV не забув приниження і не змирився. У 1084 р. він, зібравши велику армію, рушив на Рим і захопив його. Григорій VII утік на південь Італії, а наступного року помер, заповідаючи своїм наступникам продовжувати боротьбу проти імператорів.

Протистояння церковної та імператорської верхівок досяг­ло піку в другій половині XI ст., коли римським папою став Григорій VII (1073 – 1085), який провів низку реформ у католицькій церкві. Серед них було і скасування інвеститури — права імператора чи короля затверджувати духовних осіб на церковні посади.

Саме ця реформа викликала обурення у 26-річного німецького імператора Генріха IV (1056 – 1106), який не бажав втрачати свою владу над єпископами. Розпочалася довга і виснажлива боротьба. Спершу імператор зібрав у Вормсі німецьких єпископів і домігся від них ухвали рішення про позбавлення сану Григорія VII. Тоді папа зібрав у Римі єпископів Франції та Італії, відлучив від церкви Генріха IV і звіль­нив його підданих від присяги імператорові. Цим скористалися невдоволені Генріхом IV німецькі феодали і розпочали повстання проти імператора. За такої ситуації Генріхові IV не залишилося іншого виходу, як шукати примирення з папою. Холодної зими 1077 р. імператор з невеликим почтом прибув до резиденції папи в замку Каносса на півночі Італії. Протягом трьох діб Генріх IV змушений був стояти босоніж, в одязі спокутного грішника, перед ворітьми замку, допоки Григорій VII пробачив свого супротивника. Відтоді слово “Каносса” стало символом підкорення світської влади духовній, а вислів “ходіння у Каноссу” означає глибоке приниження переможцем переможеного.

Одначе Генріх IV не забув приниження і не змирився. У 1084 р. він, зібрав велику армію, рушив на Рим і захопив його. Григорій VII ледь урятувався від полону і змушений був утекти на південь Італії. Наступного року Григорій VII помер, заповідаючи своїм наступникам продовжувати боротьбу проти імператорів.

Боротьба проти папської влади призвела до ослаблення Німецької імперії. Німецька знать зміцніла, перетворившись на спадкових володарів земель, кількість герцогств та інших світських і духовних володінь значно збільшилась. Адже під час боротьби між імператорами і папством обидві сторони надавали землі й різноманітні привілеї своїм прихильникам. Імператор залишився верховним сеньйором, але характер його влади змінився. Німецька знать закріпила право обирати імператора. Він міг іще за життя примусити обрати своїм наступником сина, але все одно принцип виборності, а не успадкування, був важливим.

3. Свяще́нна Ри́мська імпе́рія, з XVI ст. Священна Римська імперія німецької нації — державне утворення, яке існувало з 962 р. по1806 р. і об'єднувало земліЦентральної Європи. В період найбільшого розквіту до складу імперії входили німецькі землі, які були її ядром, північна та середня Італія,Швейцарія, Бургундське королівство,Нідерланди, Бельгія, Чехія, Сілезія,Ельзас і Лотарингія. Формально складалося з трьох королівств:Німеччини, Італії і Бурґундії.

Імперія була заснованасхіднофранкським королем Оттоном I, другим правителем із Саксонської династії та розглядалась як пряме продовження античної Римської імперіїта франкської імперії Карла Великого. Процеси становлення єдиної держави в імперії за всю історію її існування так і не були завершені, і вона залишалася децентралізованим утворенням зі складною феодальноюієрархічною структурою, що об'єднувала декілька сотень територіально-державних утворень. На чолі імперії стояв імператор. Імператорський титул не успадковувався, а надавався за підсумками обрання колегієюкурфюрстів. Влада імператора ніколи не була абсолютною і обмежувалася аристократією Німеччини, а з кінця XV століття — рейхстагом, який представляв інтереси основних класів суспільства. Датою заснування імперії вважається 962 рік — рік коронації Оттона I у Римі.

В ранній період свого існування імперія мала характер феодально-теократичної держави, а імператори претендували на найвищу владу в західному християнськомусвіті. Посилення папського престолу і багатовікова боротьба за володінняІталією при одночасному зростанні могутності територіальних князів в Німеччині значно послабили центральну владу в імперії. В періодпізнього середньовіччя запанували тенденції дезінтеграції, які

погрожували перетворити Священну Римську імперію в конгломерат напівнезалежних утворень. Німецький король й імператор “Священної Римської імперії» з роду Гогенштауфенов, що правив в 1152-1190 р. Ж.: 1) з 1147 р. Адельгенда, дочка Дюполда 11, маркграфа фон Фобург; 2) з 9 червня 1156 р. Беатрис, дочка графа Рено III Бургундського (розум. 14 листопада 1184 р.). Рід. Ок. 1123 р., розум. 10 червня 1190 р.
В 1147 р. після смерті батька він став герцогом Швабським. Незабаром він взяв участь у Другому хрестовому поході, під час якого завдяки своїй хоробрості й доблесті завоював загальну повагу. Повернувшись у Німеччину, хворий імператор рекомендував князям обрати Фрідріха своїм спадкоємцем. Він умер у лютому 1152 р., а вже 4 березня Фрідріх зайняв спустілий престол. Ледь прийнявши владу, Фрідріх став готуватися до походу в Італію. Германські справи затримали його на два роки. Нарешті, у жовтні 1154 р. німецьке військо перейшло через Альпи. У цей час папа Адріан IV вів завзяту боротьбу з римською знаттю, що в 1143 р. утворила сенат і захопила керування містом у свої руки. Через хвилювання, що почалися, папа повинен був покинути свою резиденцію й перебрався у Витербо. Сенат пропонував Фрідріху одержати корону з рук самих римлян, але король зарозуміло відповідав, що прибув в Італію не для того, щоб випросити собі тимчасову милість неспокійного народу, але як принц, рішуче настроєний одержати, якщо потрібно, силоміць зброї, спадщина батьків. У ніч із 17 на 18 червня німці зайняли всі підступи до собору святого Петра. Адріан урочисто коронував тут Фрідріха імператорською короною. Але вже ввечері римляне рушили від Капитолия на приступ кварталів святого Петра. Весь вечір ішов кровопролитний бій, і атака городян була відбита. На наступний ранок, 19 червня, імператор і папа покинули вічне місто, у який так по сьогоденню й не ввійшли. Переконавшись, що більше нічого зробити неможливо, Фрідріх у вересні повернувся в Німеччину. Із цього часу його думки постійно були спрямовані до Італії. Він і раніше знав, а під час коронації остаточно переконався в тім, що країна ця за останні десятиліття стала фактично незалежної від імперії й для того, щоб затвердити в ній німецьке панування, треба було завоювати неї знову. Цього разу Фрідріх ретельно підготувався до вторгнення. В 1158 р. він виступив у свій другий італійський похід. Головною метою його було скорення Милана, тому що із часів Конрада II це місто звикло демонструвати свою незалежність і залишався головним оплотом всіх супротивників імперії в Ломбардії. Щоб діяти напевно Фрідріх постарався залучити до походу всіх німецьких князів і зібрав величезну армію. Велика перевага в силах дозволив покласти його задумам благополучний початок. У серпні Милан був обложений і вже 1 вересня капітулював. Миланцы повинні були виплатити величезну данину, видати заручників, відмовитися від права чеканити монету й брати дорожнє мито. У центрі міста Фрідріх звів замок і поставив свій гарнізон. Ця безкровна й легка перемога зробила велике враження на ломбардцев. Зібравши з’їзд у Ронкале, Фрідріх довів до сведенья італійців ті принципи, на підставі яких він хотів улаштувати тепер керування своїми заальпійськими володіннями. Суспільні дороги, судноплавні ріки із припливами, порти й гавані повинні були перейти під контроль імперських чиновників, а стягнення податків і карбування монети ставали відтепер винятковою прерогативою імператорської влади. Разом з тим імператор строго жадав від своїх васалів військової повинності й грозив відібрати льони у всіх ослушников. Усобные війни були строго заборонені.
Ненадовго з’їздивши в Німеччину, Фрідріх восени 1163 р. повернувся в Ломбардію й став готуватися до походу на Рим. Однак нові утруднення зупинили його. Венеція, Верона, Виченца й Падуя об’єдналися в антинімецьку лігу. У квітні вмер Віктор IV. Обраний на його місце Пасхалій III мав набагато менше прихильників, чим Олександр III. Імператор спробував напасти на Верону, але в нього було занадто мало сил для ведення серйозної війни. Восени 1164 р. він відправився в Німеччину, де сподівався зібрати нове військо. Справи знову затримали його на півтора року. Тільки навесні 1165 р. Фрідріх з великою армією перейшов Альпи й рушив прямо на Рим. 24 червня німці осадили замок святого Ангела й зайняли весь лівий берег Тибру. Олександр III укрився в замку Франджипани поруч із Колізеєм. Фрідріх запропонував обом папам для запобігання кровопролиття скласти із себе сан і провести нові вибори. Олександр відмовився, і це сильно зашкодило йому в очах городян. Відомі своєю мінливістю римляне повернулися проти папи, і тому довелося бігти в Беневент. Імператор урочисто в’їхав у місто, а 30 червня відбулася інтронізація Пасхалія в храмі святого Петра. Однак Фрідріх не залишив своєму прихильникові навіть тіні тієї влади, якою користувалися до нього папи. Сенат і префект міста стали підкорятися особисто імператорові, що у такий спосіб взяв керування Римом у свої руки Здавалося, Фрідріх досяг меж своїх бажань. Але отут непередбачені обставини змішали йому всі плани: у серпні в німецькому війську почалася жорстока епідемія чуми. Померлих було так багато, що Фрідріх поспішно відвів своїх солдатів у північну Італію. Тут він із тривогою виявив, що позиції його ворогів підсилилися. До ліги, що утворилася раніше, приєдналися Кремона, Бергамо, Брешиа, Мантуя, а також жителі Милана, що спішно відбудовували своє місто. До нещастя, у Фрідріха вже не було армії, і він повинен був безсило спостерігати з Павии, як розпалюється заколот. 1 грудня 1167 р. шістнадцять повсталих міст об’єдналися в Ломбардскую лігу. Вони заприсягли не містити сепаратного миру й вести війну доти, поки не повернуть всіх пільг і воль, якими володіли при колишніх імператорах. На початку 1168 р. Фрідріх вирішив пробиратися в Німеччину. По дорозі в Сузах його ледь не захопили в полон, і йому довелося бігти, переодягшись у чуже плаття.
У вересні 1174 р. Фрідріх у п’ятий раз перейшов Альпи, а в жовтні осадив Алессандрию. Ломбардцы завзято оборонялися. У квітні наступного року, так і не домігшись успіху, Фрідріх почав переговори й розпустив солдат, яким йому нема чим було платити. Але длившиеся майже цілий рік консультації ні до чого не привели, тому що позиції сторін були занадто різні. Необхідно було знову готуватися до війни. Імператор запросив у Кьявенну свого двоюрідного брата, могутнього герцога Баварського й Саксонського Генріха Лева з роду Вельфов і попросив у нього допомоги. Генріх Лев відмовив, чим дуже вразив Фрідріха. На превелику силу він набрав кілька тисяч солдатів в Італії й рушив з ними на Милан. 20 травня 1176 р. супротивники зустрілися під Леньяно. Німецькі лицарі за своїм звичаєм кинулися в потужну атаку, прорвали лад ломбардской кінноти, і та безладно бігла. Але коли німці обрушилися на піхоту, що побудувалася в карі, атака їх захлинулася. В 1180 р. імператор повів війська в Саксонію, взяв Брауншвейг й осадив Любек. Улітку 1181 р. Генріх Лев зрозумів, що його справа програна. У листопаді він приїхав на з’їзд в Эрфурт і кинувся до ніг Фрідріха. Барбаросса простив його, повернув Брауншвейг, але удержав всі інші володіння Вельфов. Крім того, герцог повинен був на три роки вийти у вигнання. Конфлікт із ломбардцами також поступово влагоджувався. В 1183 р. у Констанці був підписаний мир з Ломбардской лігою. Міста визнали імператора своїм сюзереном, а Фрідріх погодився на збереження їхніх стародавніх вільностей, у тому числі таких важливих, як право зводити зміцнення й організовувати ліги. За імператором залишилося право інвестувати міських консулів, його суд був визнаний вищою інстанцією. В И 84 р. Фрідріх визнав королівський титул за Вільгельмом Сицилійським, котрий погодився видати свою тітку Констанцію за сина Фрідріха, Генріха. (Тоді ще ніхто не міг припустити, що цей шлюб у майбутньому принесе Гогенштауфенам Сицилію.) Умиротворив Італію й установивши спокій у всій імперії, Барбаросса став готуватися до хрестового походу. У березні 1188 р. на з’їзді в Майнце він урочисто прийняв хрест.
1190 р. була укладена угода. Фрідріх обіцяв не проходити через Константинополь, за що візантійський імператор надав німцям продовольство й обіцяв переправити їх через протоку. Похід через Малу Азію також був дуже важкий. 18 травня хрестоносці взяли приступом Конье. 10 червня військо, супроводжуване вірменськими провідниками, підійшло до річки Селиф. При переправі через неї імператор не зміг упоратися зі своїм конем, той злякався й оступився. Фрідріх упав у воду, плин підхопило й понесло його. Коли імператора витягли з води, він був уже мертвий.

4. Незабаром після свого обрання папа Іннокентій III підпорядкував римський муніципалітет владі папи (префект став папським чиновником). Ініціював 4-й хрестовий похід (1199-1204), який в 1204 році поклав початок Латинської імперії у Константинополі. Підтримував створення в 1198 році в Палестині Тевтонського ордена і надавав підтримку його першому Великому Магістру — Генріху Вальпоту. Ініціював хрестовий похід проти альбігойців (1208). Тоді ж ввів церковнуінквізицію з місією проти альбігойців, призначивши її головою іспанця Домініка де Гусмана. У 1212 році папа організував хрестовий похід дітей.
У 1215 році скликав Четвертий Латеранський собор.
Взаємовідносини папи й Англії були складними. Після того, як папа наклав на Англію інтердикти (1208) і позбавив влади англійського короля Іоанна Безземельного(1209), той у 1213 повністю підкорився папі. Папа заборонив Франції війну проти Англії, на що французький король Філіп II Август заявив: «Папі немає діла до того, що відбувається між королями». За це папа наклав інтердикт і на Францію. Іоанн Безземельний домігся від папи визнання «великої хартії вольностей» (лат. Magna Charta) (1215) недійсною та відлучення баронів від Церкви. Васалами папи визнали себе також цар Болгарії (1204) і королі Арагона та Португалії. Будучи з 1198 опікуном Фрідріха II Швабського папа успадкував сицилійський престол та тимчасово підпорядкував собі Сіцілійське королівство.
У 1204 Інокентій III пропонував Роману Мстиславовичу князю Волинському та Галицькому королівську корону.
З метою поширення впливу у Східній Європі Інокентій III у 1202 санкціонував заснування Ордена мечоносців (лат. Fratres militiæ Christi Livoniae). У 1215 році він організував хрестовий похід німецьких лицарів проти прусів. Домігся розширення Папської області за рахунок приєднання земель, що раніше належали імперії (але перерахованих в дарчіКарла Великого): Анкони (Марке), герцогства Сполето (Умбрія), Радікофано, тимчасово Романья. Однак Болонью і Пентаполь він втримати не зміг. У 1209 році коронував імператором Священної Римської імперії Оттона, герцога Саксонського. Проте вже в листопаді 1210 він відлучив його від Церкви за те, що той зайняв Романью і вирішив напасти на Неаполітанське королівство. У 1212 році папа призначив імператором його супротивника Фрідріха, короля Неаполітанського, але не коронував його. Коли Фрідріх з'явився в Рим прийняти корону, папа відмовився його коронувати, побоюючись його могутності і сподіваючись вигнати його з Італії, як перед тим Оттона. Обурений Фрідріх рушив до Німеччини і переміг Оттона. Але Інокентій III вже на той час помер

Фрі́дріх II (*26 грудня 1194 — †13 грудня 1250) — німецький король (1212—1250 рр.), імператорСвященної Римської імперії (1220-50 рр.), король Сицилії (1197—1250 рр.).

Вже сучасників дивував своїми здібностями, зокрема знанням багатьох мов, вправністю у поезії, математиці та філософії. Ще за життя свого батька Генріха VI у дволітньому віці був обраний королем. Мати його була сицилійською принцесою, тому він був ще до того ж коронований на короля у Палермов 1198. Після смерті матері Фрідріхом опікувався папа Інокентій ІІІ. Підтримуваний Францією, був коронований на імператора у Римі в 1220. Спочатку займався адміністративними реформами уСицилійському королівстві, потім керував 5-м Хрестовим походом. Єгипетський султан без боротьби передав йому Святі місця, після чого він був коронований королем Єрусалима. Решта його життя пройшла у боротьбі за владу із власним сином Генріхом VII та іншими суперниками вНімеччині. Напружені стосунки були в нього також з папською курією та ломбардськими містами. Тим не менше, він залишив своє ім'я в легендах як видатний полководець, державний діяч і меценат.

Династія Гогенштауфенів (Штауфенів) Штауфени (Гогенштауфени) — династія німецьких королів і імператорів «Священної Римської імперії» в 1138—1254 pp., у 1197—1268 pp. також королі Сицилійського королівства. Уперше з'явилися на історичній арені у другій половині XI ст., коли в 1079 р. імператор Генріх IV передав Фрідріху І Штауфену герцогство Швабське. Тоді ж Фрідріх взяв шлюб з єдиною дочкою Генріха IV, Агнесою. Імператор Генріх V підтвердив права старшого сина Фрідріха І, Фрідріха Одноокого, на Швабію, а молодшому, Конраду, подарував герцогство Франконське. Зі смертю бездітного Генріха V його спадщина перейшла до Штауфенів. Вибори, що відбулися у Майнці, не справдили надії Фрідріха Одноокого на престол — німецьким королем став Лотар III Саксонський (1125—1137), давній супротивник Генріха V. Обрання Лотара Саксонського королем спричинило війни між прихильниками Лотара і Штауфенами, у ході яких Конрада Штауфена в 1127 р. було проголошено німецьким і італійським королем. В Італії його коронував архієпископ Міланський, але в тому ж році Конрад був відлучений від церкви папою Гонорієм II. Зустрівшись з опором в Італії і усвідомивши слабкість своєї влади в Німеччині, Конрад був змушений виявити покірність Лотару III. Брати Штауфени супроводили імператора під час чергового італійського походу. Після смерті Лотара III в грудні 1137 р. основним конкурентом Конрада в боротьбі за корону став представник дому Вельфів герцог Баварський Генріх Гордий, зять покійного імператора.
У політиці Штауфенів у XII — першій половині XIII ст. можна виділити два пріоритетних напрями — військові експедиції в Італію і участь у хрестових походах. Племінник Конрада III, Фрідріх І Барбаросса (імператор з 1155 р.), до якого через малоліття сина Конрада III перейшла німецька корона, здійснив 6 походів в Італію, розоривши в 1162 р. Мілан, але після поразки в битві під Леньяно (1176) відмовився від своїх домагань на Італію. Син Фрідріха, Генріх VI (1191—1197), успадкував Сицилійську корону і об'єднав під своєю владою «Священну Римську імперію» і Сицилійське королівство. За правління Генріха VI династія Штауфенів вступила в період розквіту своєї могутності. Незважаючи на те, що Генріху VI не вдалося добитися права на спадкову передачу корони, після його смерті імператором був визнаний його дворічний син Фрідріх II. У період малоліття Фрідріха II королівський престол займав молодший брат Генріха VI, герцог Швабський Філіпп (1198—1208), а після його вбивства корона перейшла до суперника Штауфенів — Отгона Брауншвейзького. Після досягнення повноліття Фрідріх II (1220—1250) намагався підкорити Італію.
На відміну від батька і прадіда, які не досягай в хрестових походах істотних результатів, йому вдалося шляхом дипломатичних переговорів добитися переходу в 1229 р. Єрусалима, Вифлеема і Назарета під владу християн і затвердити за собою титул єрусалимського короля. Після смерті Фрідріха в 1250 р. починається період кризи династії Штауфенів. Після Фрідріха став правити його молодший син Конрад IV (1237—1254), який зустрів сильний опір і в Німеччині, і в Італії. Йому вдалося розбити бунтівників, але в 1254 р. він помер, не встигнувши скористатися плодами своєї перемоги.
Сицилійське королівство перейшло в руки старшого з незаконнонароджених синів Фрідріха II — Манфреда, намісника Сицилії в правління Конрада IV. Манфред загинув у битві з Карлом Анжуйським, який вторгся в Сицилію в 1266 р. У 1268 р. останній законний представник роду Штауфенів — швабський герцог Конрадін — спробував відвоювати Сицилійське королівство, але був захоплений у полон і страчений за наказом Карла І Анжуйського.

5. Роздробленню Німеччини сприяли і завойовні походи до Прибалтики. Проникнення німців на береги Ризької затоки і в басейн Західної Двіни почалося ще в кінці XII століття, коли в гирлі Двіни стали їздити німецькі купці з міста Вісбі (на острові Готланд) і з Бремена. У 1186 році архієпископ Бременський заснував особливу посаду єпископа Східної Прибалтики і призначив на неї свого ставленика. Сменявшие один одного єпископи залучали до себе на допомогу німецьких лицарів і посиленозаймалися такою, що насильницькою християнізує місцевого населення, яке складалося з різних литовських і латиських племен. Організоване військове настання на землі лівов і естов було вироблене силами духовно-рицарського Ордена мечоносців, підлеглого ризькому єпископові і заснованого з метою захвату північних торгівельних доріг. Для здійснення цієї мети німецькі феодали підсилили політику тієї, що насильницької християнізує латиських і естонських племен. Натхненником настання на народи Прибалтики був Інокентій ІІІ.

До 1210 року лицарі - члени Ордени мечоносців, що прагнули до земляних захватами збагаченню, завоювали Лівонію, не дивлячись на наполегливий опір лівов і естов. Але при спробі захопити Естонію вони натрапили на сильну протидію російських князів. Лише у наступне десятиліття, вступивши в союз з данським королем Вольдемаром, мечоносці все ж захопили Естонію і поділили її з данцями. З 1215 року німецькі феодали за ініціативою того ж Інокентія Ш почали проникати до Пруссії під приводом Хрестового походу проти "язичеського" племені пруссов. На допомогу німецьким лицарям, що зіткнулися із стійким опором пруссов, папство перевело до Прибалтики Тевтонський орден (заснований ще в 1198 році в Палестині), який з 1230 року почав завоювання Пруссії. У 1237 році цей орден злився з Орденом мечоносців.

Лицарі перш за все заснували на Віслі в спустошеної польської пограничної області сильну фортецю Торі (1230 або 1231 р.); звідси вони рушили вниз за течією Вісли і побудували фортеці Кульм, Марієнвердер і Ельбінг (123 7 р.). Потім вони рушили далі уздовж берега Фріштафа і побудували там Бальгу (1239 р.). У цьому просуванні їх уздовж кордону угледіли намір як би оточити пруссов, але не в цьому була справа. Тут ніколи не мала місця стратегічна взаємодія двох різних баз: вирішальне значення, вірніше, мало те, що всі ці фортеці були зв'язані між собою і з Німеччиною по воді. Досягнувши вниз за течією Ножна Балтійського моря, вони вступили в зв'язок з приморськими містами Німеччини. Ельбінг до деякої міри був колонією Любека. Маркграф Генріх Мейсенський, що став багатющим феодалом, після того, як виявилося срібло в руді його гір, відвідавши одного дня під час Хрестового походу орден, надав йому велику послугу, чим своїм рицарством, тим, що подарував йому два військових корабля - "Пільгрім" і "Фріделанд", завдяки яким орден оволодів Фрішгафом.

Від фортець на водних дорогах лицарі просувалися в глиб країни, засновувавши все нові зміцнення, як, наприклад, Реден, Бартенштейн, Рессль. Сам орден був дуже слабкий для наступальних дій, але на допомогу йому постійно приходять хрестоносці, часто крупні феодали, у супроводі озброєних загонів, маркграфи Мейсенський і Бранденбургський, ландграф Тюрінгенський, герцог Брауншвейгський, єпископ Мерзебургський, князь Ангальтський. Г. Дельбрюк помічає, що вирішальне значення при всяких колоніальних завоюваннях має не стільки перший успіх, який часто досить легкий досягається несподіванкою нападу, обманом, скільки в заходах проти заколоту, який завжди піднімається, як тільки підкорені взнають чужоземне владицтво, новини і гніт. На дванадцятому році завоювання (1242 р.) вибухнуло перше велике повстання, яке продовжувалося 11 років, до 1253 року, і було пригнічено не боротьбою у відкритому полі, а тим, що прусси не в змозі були опанувати всі зміцнення лицарів і, таким образом, витіснити їх з країни. Все нові хрестоносці підтримували лицарів, брали участь в їх контратаках і допомогли їм закласти в глибині країни в Крістбурге нову укріплену базу. Папський легат Яків Люттіхський був посередником при укладенні миру з частиною повстанців (7 лютого 1249 р.), документ про яке зберігся до цього дня. Ще раз спалахнула боротьба, в якій навіть лицарі потерпіли важку поразку в бою при Крюкене (23 листопада 1249 р.), де лягли 54 члени ордена. Але, врешті-решт, все повсталі прийняли умови світу. Орден негайно ж відновив свою загарбницьку діяльність. За сприяння чеського допоміжного корпусу, приведеного особисто королем Оттокаром, засновано було зміцнення при гирлі Прегеля - Кенігсберг (1254 р.); ще раніше, для зв'язку з Курляндієй, в гирла Німану на Курішгафе заснований був Мемель (Мемельбург) і усередині країни - Крейцбург. Потім послідували Лабіау на Курішгафе (можливо, лише трохи пізніше), далі в глиб країни, на Прегеле - Велау. З цих і і деяких нових пунктів здійснювалося підкорення Східної Пруссії, яка в більшій своїй частині населена була вже не пруссамі у власному сенсі, а литовцями. Через 6 років, в 1260 році, спалахнуло друге велике повстання, під час якого литовці завдали лицарям важкої поразки при Дурбане, причому, палі 150 членів ордена на чолі з магістром Лівонського ордени Бурхардом фон Горнгаузен і маршалом Генріхом Ботелем (13 липня 1260 р.). Помезанія, розташована на Віслі, цього разу залишилася вірною, але 5 внутрішніх округів: Земландія, Натанген, Ермландія, Погезанія і Бартен, підготувавши змову, повстали і вибрали собі предводителів - герцогів, як ми б їх назвали, - які вели наполегливу 15-річну війну. Один з цих предводителів, Генріх Монте Натангенський, отримав, як колись Арміній в Римі, своє виховання, а мабуть, і християнське ім'я в Магдебурге. Прусси багато разів брали верх на полях битв, зокрема в битві при Лебау, де ліг віцемагістр Гельмеріх з 40 членами ордена і було знищено все християнське військо (13 липня 1263 р.). Війна в основному полягала в тих, що безперервно поновлювалися з обох боків розбійницьких і спустошливих набігах, в яких прусси досягли стенів Торна і зруйнували Марієнвердер. Остаточне ж рішення і цього разу дала боротьба за укріплені пункти. Прусси опанували всі укріплені пункти усередині країни, до Крістбурга. Правда, облогове мистецтво пруссов стояло невисоко, хоча вони і запозичували у своїх противників зморив. Точно так, як і колись римський гарнізон фортеці Алізо із залишками армії Вару, що тримався місяцями проти германців, врешті-решт, коли виснажилися їстівні запаси, тайком вийшов і благополучно прошел 20 миль ка Рейну, так і тепер гарнізони фортець ордена в Пруссії рятувалися, обманюючи пильність тих, що облягали і тайком виходячи з фортеці. Гарнізони Гейлсберга і Браунсберга вислизнули, таким чином, в Ельбінг, а з Візенбурга (на північ від Растінбурга) через пустинну місцевість на півдні - до Польщі або Зассен. Диван, воєначальник бартов, відмітивши їх відхід, переслідував їх з 13 воїнами, коні яких могли витримувати таку довгу дорогу, і, нарешті, наздогнав їх. Але коли він сам в сутичці був поранений, останні відмовилися від боротьби і переслідування.

Поиск по сайту: