Ефективність політичного функціонування та політичні технології

Політична діяльність (як індивідуальна, так і колективна, як спонтанна, так і організована) оцінюється насамперед за своїми конкретними наслідками, котрі певною мірою виливають на якісні зміни в суспільстві. Зміни охоплюють різноманітні сфери суспільних відносин, які розвиваються, удосконалюються, або, навпаки, деградують та руйнуються, унаслідок чого виникає потреба у формуванні нових відно­син. І зміцнення старих, і створення нових відносин є передусім завдан­ням політичних інституцій. Ефективність їх функціонування вимірюється відношенням досягнутого результату (у сфері їх компетенції) до максимально можливого або раніше запланованого. Це може торкатися розподілу влади, власності, національного доходу, соціальних та культурних благ і т.д.

Поняття ефективності можна застосовувати не до всіх рівнів політичної діяльності, а лише тих, де існує більш-менш усвідомлена мета, де політико-управлінська діяльність спрямована на досягнення конкретного результату, тобто на рівні політичного функціонування владних структур (елітарної політики). Щодо масового рівня політичної діяльності, змістом якої є висловлення інтересів, позицій, вимог, настроїв, то тут дуже важко виділити кількісні та якісні критерії для порівняння досягнутого і запланованого. Іноді ефективність тієї чи іншої акції (мітингу, демонстрації) вимірюється уже самим фактом її здійснення. Тому тут доречніше говорити про впливовість окремих форм діяльності, тобто про те, наскільки даний мітинг, демонстрація і ти. підштовхнули владні структури до прийняття певних рішень.

Ефективність політичного функціонування — це фактична результативність діяльності основних владних структур та політичних лідерів, що вимірюється ступенем виконання ними найважливіших функцій державного управління відповідно до вимог і сподівань найвпливовіших суспільних груп: їх здатністю зберігати систему правління, сприяти економічному зростанню та технологічному про­гресу, задовольняти усвідомлені потреби більшості населення.

У сучасних умовах масового зростання вимог щодо підвищення або, принаймні, збереження досягнутого життєвого рівня сподівання населення найчастіше пов'язані з економічними успіхами. Проте застосовуються й інші критерії оцінки результативності врядування: задоволення потреб національного розвитку, культурних потреб, міжнародне визнання тощо. Неодмінною умовою ефективного функціонування є визнання населенням норм ("правил гри"), що регулюють процес вироблення і здійснення політики.

Ефективність політичного функціонування можна розглядати також із позиції балансу сил: яка суспільна енергія потрібна для збереження інститутів державного врядування, яким є співвідношення здобутків і затрат при здійсненні влади. Вона залежить від легітимності влади, готовності більшості населення визнати законність властивих їй принципів діяльності, пристосуватись до владних вимог. Чим більше зусиль докладає влада, щоб забезпечити прийнятність свого врядування, домогтися прихильності мас, тим більшим має бути її бюрократичний апарат, тим більше енергії вона вилучатиме з економічної або суспільно-корисної діяльності на підтримання власного існування. Це, своєю чергою, може викликати нові невдоволення, опір владі в різних формах, що загрожуватимуть її існуванню. Таке "порочне коло" іноді доводиться розривати, удаючись до насильницьких дій, революцій, які дуже дорого обходяться людям і завжди непевні щодо своїх наслідків.

Неефективна політична діяльність, проте, не завжди і не обов'язко­во веде до змін у політичному режимі (до заміни влади). Тільки тоді, коли неефективність поєднується з дезінтеграцією державної влади, із втратою нею легітимності, коли більш-менш сформована контр-еліта, може виникнути реальна загроза існуванню неефективного режиму.

Неефективність політичного функціонування може виникати внаслідок того, що владні механізми або особисті якості людей, які мають владу, не дають змоги успішно розв'язувати неминучі для демократичного правління суперечності між демократизмом і компетентністю, інтересами суспільних груп і експертними оцінками (науковим аналізом та прогнозом), між вимогами об'єктивних обставин і тенденцій (детермінізмом) та волею лідерів і правлячих еліт (волюнтаризмом). Якщо політичним структурам і діячам не вдається поєднати полюси цих суперечностей, і вони віддають перевагу одному з них за рахунок іншого, то така негнучкість веде до дисфункцій у політичній системі, влада стає недостатньо ефективною.

Узгодження професіоналізму і демократичності, компетентного аналізу і вимог населення, що формулюються з погляду певних групових інтересів, — це одне з найвідповідальніших завдань демократичного уряду. Звичайно воно розв'язується лише частково. При вирішенні конкретних питань превалює одне або друге.

Уряди деяких країн (колишньо­го СРСР, Китаю, інші комуністичні режими) донедавна претендували на так званий "науковий" підхід до політичної діяльності. Він ґрунтувався на економічному детермінізмі в теорії і волюнтаризмі на практиці, через що й виявився неефективним у довгостроковому вимірі. Знання об'єктивних законів суспільного розвитку, яким нібито керувалися центральні органи комуністичних партій, що уособлювали тут верховну владу, було міфом. А міфи — нетривка основа політичного панування.

В інших країнах, де стабілізувалися демократичні режими, панує прагматичний підхід до політичної діяльності. Його прихильники підпорядковують теоретичний аналіз взаємодії політичних сил і здійснюють політичні курси, що є сукупністю невеликих, але послідовних нововведень — для практичного випробування результатів теоретич­ного аналізу і вчасного виправлення помилок. Американський політолог Ч. Лінблом увів для позначення такого способу здійснення політики спеціальний термін — інкременталізм (від increment — прирощення, прибавка, приріст), вважаючи його єдиним способом забезпечити ефективність політичного функціонування.

Досягнення ефективності політичної діяльності багато в чому залежить від адекватного умовам даної країни вибору цілей і формулюван­ня завдань розвитку суспільства, вироблення політичної стратегії.

Політична стратегія визначає перспективні завдання економічного, соціального і духовного розвитку; послідовність етапів політичної діяльності, її принципи, пріоритетні форми та методи організації і управління; утверджує орієнтацію на використання певних ресурсів влади (військових, фінансових тощо) і вказує на шляхи та способи їх мобілізації та розподілу.

В основі політичної стратегії лежить менш-більш визначений ідеальний образ майбутнього суспільного ладу, політичної системи, окремих політичних інститутів, що грунтується на загальновизнаних політичних цінностях та ідеях.

Здійснення стратегії потребує ґрунтовного і всебічного її забезпечення: аналітичного, інформаційного, програмного, ідеологічного, кадрового, технічного, фінансового тощо. Для того створюються спеціальні органи — комітети, центри стратегічних досліджень і планування. Кардинальним питанням стратегії є вибір соціальної орієнтації — покладання на певний клас, групу, що їх можна розглядати як опорні, основні, а також визначення опозиційних соціальних сил. Політична стратегія передбачає визначення можливих союзників і опонентів серед різноманітних політичних суб'єктів (держав, партій і т.п.), способів взаємодії або протиборства з ними.

Політична стратегія втілюється у політичному курсі, визначається політичною програмою і розрахована на тривалий період. Водночас вона повинна мати певну гнучкість та змінюватись залежно від досягнення поставлених цілей або в разі неефективності заснованого на них політичного функціонування, суттєвого звуження соціальної підтримки тощо. Важливою рисою політичної стратегії є її маневреність, здатність до швидкого перегрупування наявних ресурсів, оперативне реагування на можливі конфлікти і соціально-політичну напруженість.

У світовому арсеналі політичних дій нагромаджено чималий досвід використання як позитивних, так і негативних прийомів досягнення стратегічних цілей і реалізації завдань політики. Люди, що причетні до влади, рідко вдаються до експромтів, адже ціною їх може бути політична поразка. Тому для підвищення ефективності політичної діяльності використовують спеціально розроблені й апробовані на практиці політичні технології.

Політична технологія — це система прийомів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності.

Деякі автори (Д. Видрін) використовують також поняття антитехнологій, звертаючись до яких суб'єкти політики роблять ставку на досягнення часткового або найближчого результату, ігноруючи загальні й довготермінові наслідки своєї діяльності, тобто використовують тактичні прийоми без огляду на політичну стратегію. Особливістю антитехнологій є також те, що вони виходять із парадигми незалежності політики від моралі (про їх співвідношення мова йтиме в подальшій главі) і ґрунтуються на невдоволеності тих або інших груп населення, тобто на такому "будівельному матеріалі", який завжди є під рукою у достатній кількості.

Політична діяльність на рівні владних структур виконує три основні функції: аналітичну (діагностичну), директивну (прийняття і впровадження рішень), мобілізуючу.

Відповідно будь-який процес управління починається з аналізу об'єктивних умов, у яких розгортається діяльність. Необхідним елементом підготовки і проведення виборчої кампанії є формування таких інформаційних блоків:

- кандидат (його особисті дані, філософія, громадсько-політична позиція);

- опонент (або опоненти);

- предметна основа (проблеми регіону, країни), на якій можна розгорнути публічну полеміку;

- адресат, тобто ті виборці, у середовищі яких кандидат імовірно знайде підтримку.

Такий набір вимог виборчої стратегії потребує створення солідної бази даних, на якій можна побудувати план кампанії. А це означає, що успіх стратегії залежатиме від проведення відповідних досліджень, використання аналітичних технологій, що характеризуються насамперед збором і аналізом необхідної інформації.

Загальне поняття "політична інформація" містить декілька склад­ників. Це не лише знання про політичні симпатії і антипатії соціаль­них, національних та інших груп, про потреби й інтереси населення, а й сукупність даних про тенденції розвитку їхніх взаємин, а отже — про можливості зміцнення між ними союзів або виникнення напруження у майбутньому. Така інформація про відносини між різними соціальни­ми групами і спільнотами "на стиках" їхніх інтересів, сподівань, об'єктив­них умов життя, розміру так званого "споживчого кошика", забезпече­ності житлом характеризує той життєвий простір, де найчастіше вини­кають політичні колізії. Маючи таку інформацію, можна запобігти заго­стренню певних соціальних проблем, уникнути страйків і т. д.

Політична інформація — це також з'ясування і відповідне ранжування думок та вимог населення щодо якостей майбутнього політика, з яким вони мають намір пов'язати реалізацію своїх інтересів. Окрім "здорового глузду", тут необхідно провести соціологічні заміри на предмет того, за якого саме кандидата хотіли б виборці віддати свої голоси: за людину з професійними навичками управління чи за люди­ну з високими моральними якостями, за досвідченого політика чи за новачка, що ще не пов'язаний давніми зобов'язаннями і колом політич­них "друзів".

Політичні аналітичні технології передбачають також знання закономірностей так званої "виборчої інженерії". Цим терміном позначають порівняльне дослідження різних виборчих округів, що має на мсті визначитися у маневрах претендента і таким способом підвищити його шанси на обрання. У країнах зі стабільними демокра­тичними режимами враховують соціально-економічні умови виборчого округу, рівень політичної культури населення, характер політичних традицій різних соціальних груп, особливості політичної структури та ефективність дії в окрузі суспільно-політичних організацій і об'єднань. Українські політики тільки починають знайомитися з подібними потребами, що супроводжують демократичну процедуру виборів. Однак те, що деякі з кандидатів 1994 року, які вже були депутатами колишньої Верховної Ради, поміняли виборчі округи, свідчить про збирання і свідоме використання ними подібної політичної інформації.

Важливим аспектом аналітичних технологій є уміння визначати специфічні характеристики кожної конкретної ситуації і запобігати механічному застосуванню стратегій, які могли б мати успіх не за цих, а за інших обставин. Політична дія завжди конкретна, розвивається у специфічному контексті, який необхідно правильно зрозуміти, щоб домогтися успіху.

Одним із факторів, які блокують можливість об'єктивного аналізу ситуації, є ідеологічний догматизм і нетерпимість. Помилки в такому разі призводять іноді до трагічних наслідків. Підсумовуючи сказане, можна назвати такі складові аналітичних виборчих технологій:

- аналіз громадської думки для складання точної картини настанов і думок людей на момент проведення опитування; виявлення вірогід­них реагувань виборців стосовно певних кандидатів, політичних партій, засобів масової інформації під час виборчої кампанії;

- аналіз результатів минулих виборчих кампаній, що має на меті відстежити динаміку змін у регіоні;

- демографічний і соціальний аналіз електорату;

- проведення інтерв'ю серед репрезентативних груп, що дає змогу підійти до з'ясування суб'єктивних настанов виборців;

- моніторинг громадської думки: одномоментні опитування, що їх проводять протягом декількох днів. Результати моніторингу, що представляються у графічному вигляді, дають можливість оцінити, як змінюються ставлення людей у відповідь на зміни у стратегії кампанії, на корективи в гаслах, поведінці претендента тощо;

- аналіз проблем регіону;

- аналіз виборчої кампанії опонентів.

Усе це допоможе виявити саме тих виборців, котрих, ймовірно, зацікавлять програма й особа кандидата і до яких насамперед треба адресувати проблемний виклад своєї політичної позиції. Остання може бути оформлена як партійна платформа, плани на майбутнє, перелік того, що буде зроблено в разі перемоги на виборах, видання серії доповідей, різного роду публічні виступи, заяви у пресі і т.и. Загалом аналітичні технології допомагають перевести політичну інформацію та її аналіз у гасла, пункти програм, вимоги до влади, які виборці можуть зрозуміти й підтримати.

Аналогічно розробляються аналітичні технології щодо інших форм політичної дільності з урахуванням їх специфіки.

На основі зібраної інформації та її аналізу кандидат на ту чи іншу політичну роль формулює свою політичну позицію (приймає полі­тичне рішення), в якому неодмінно мають бути присутні три елементи:

1. аналіз причин, що зумовили ситуацію у країні або регіоні в тому вигляді, як він її бачить ("американський імперіалізм", "капіталістична експлуатація", "панування державної бюрократії", "комуністична партократія", "присутність емігрантів" і т.д.);

2. деякі з його загальних планів проектів щодо майбутнього розвитку регіону, країни ("справедливіший розподіл благ", "свобода підприємництва", "встановлення порядку", "незалежна держава" і т. д);

3. більш конкретні зобов'язання, що стосуються виборців і політич­них кроків узагалі.

Якщо кандидата обирають, то йому залишається виконати свої обіцянки: втілити в життя свій план соціального устрою, голосувати за рішення, що узгоджуються з його програмою, вести перего­вори з питань, які він не може вирішувати сам.

Передвиборчі обіцянки — досить різнобарвне й багате джерело для вивчення політи­чних технологій. У парламен­тах деяких країн існує жорстке правило: зберігати в папках для архіву всі заяви, що їх публікували депутати у зв'язку з обранням або переобранням. У Франції, зокрема, такий архів має назву "Збірник Бароде" — за ім'ям депутата, який висунув цю ідею. Виборці традиційно з іронією ставляться до перед­виборчих зобов'язань. Для того, щоб обіцянки політиків і політичних партій були реалістичними, а не схожими на анекдоти, вони повинні відповідати вимогам директивних технологій — технологій прийняття політичного рішення.

Насамперед треба знати, які фактори знижують вірогідність виконання передвиборчих програм кандидатів. Це:

- перебіг часу; навіть найсвіжіші ідеї неодмінно старіють, особливо в періоди бурхливих політичних змін;

- недостатня компетентність авторів пропозицій. Недосвідченість і швидкість, з якою часом беруть на себе зобов'язання кандидати під час виборчої кампанії, призводять пізніше до того, що вони потрапляють у скрутне становище, коли їм доводиться ці обіцянки виконувати.

- надмірна кількість зобов'язань, що їх беруть перед виборцями. Навіть якщо кожне із зобов'язань можна було б виконати окремо, велика їх кількість часом потребує непосильних фінансових та інших витрат, що робить неможливим їх здійснення у повному обсязі. У разі ж відмови від частини з них можуть виникнути небажані політичні наслідки. Саме така ситуація складається із забезпеченням гарантій багатьом верствам населення при переході до ринкової економіки в умовах дефіцитного бюджету України;

- останній і чи не найсуттєвіший фактор, який серйозно знецінює обіцян­ки, можна було б сформулювати так: завдання уряду полягає усе ж таки не в тому, щоб домогтися втілення у життя конкретних обіцянок, а в тому, щоб забезпечити ефективне управління суспільством. Не можна вважати, що потреби суспільства цілком збігаються (як із погляду сутності завдань, так і з погляду термінів їх виконання) з тим, що обіцяють політики у своїх передвиборчих програмах. Отже, значне розходження обіцянок і подальшої політичної діяльності неминуче.

З директивних технологій, що їх використовують при форму­люванні передвиборчих програм, найважливішу роль, на думку Д. Видріна, відіграють такі "технології змісту":

- акумуляційна технологія, що передбачає формулювання таких положень у програмі, які б кваліфіковано акумулювали інтереси різних соціальних і національних груп;

- інноваційна технологія, що передбачає обов'язкове формулювання нових ідей, ще не засвоєних масами, що забезпечує оригінальність і ефективність програми;

- технології, що конкретизують, спрощують і роблять зрозумілим зміст політичних програм. Аналіз програм кандидатів у депутати різних рівнів переконує, що головним їх недоліком є перенасиченість абстрактними гаслами справедливості, гуманності, демократії без визначення шляхів і механізмів їх реалізації.

Крім технологій змісту виділяють ще директивні технології способу прийняття рішення, які будуть розглянуті в подальшому параграфі даного розділу.

Ефективність політичної діяльності значною мірою залежить від того, наскільки владним структурам удається переконати населення у правильності прийнятих рішень, мобілізувати його на виконання цих рішень.

Політична мобілізація — це форсування підтримки тих чи інших політичних дій значними масами населення.

Мобілізація передбачає високий рівень участі мас у політиці, їх політичне ангажування. Засоби і технології політичного ангажування можуть бути м'які, такі що переконують, бо орієнтуються на цілі й інтереси громадян, або жорсткі, примусові, які залучають маси до політичної участі, не звертаючи уваги на їх думки та погляди. При використанні жорстких технологій створюється додатковий фактор, що мотивує виконання того чи іншого рішення — страх перед погрозою використання організо­ваної негативної санкції. За допомогою технологій, що переконують, мобілізація досягається через створення в індивіда впевненості, що прийняте рішення є доцільним, тобто збігається з його особистою системою цінностей (оцінками, потребами). Крім того, ці технології ґрунтуються на доступному знанні про взаємозалежність між виконан­ням певних дій і досягненням бажаного стану речей. Це раціональні мобілізуючі технології.

Окрім раціональних технологій мобілізації, у політичному житті використовують і нераціональні: посилання на авторитет, на погляди більшості, а також маніпуляції. Особа А маніпулює особою Б у тій мірі, в якій вона може викликати набуття особою Б схильності до поведінки, що відповідає очікуванням А, причому про маніпуляцію ідеться лише тоді, коли особа, на яку здійснюється вплив, не набула б означеної схильності, якби мала повне знання про те, що саме сформувало цю її схильність. Наприклад, у політичній практиці часто використовують етнічні стереотипи для того, щоб з їх допомогою сформувати бажані для себе установки та поведінку адресатів, або звертаються до тих чи інших незадоволених матеріальних потреб, пов'язуючи їх із певними політичними явищами.

Існують різні засоби, що полегшують процес маніпуляції. Одним із них є утворення мовного коду, котрий спрямовує свідомість людей у певному напрямі. Полегшити процес маніпуляції можна і за допомогою активізації певних матеріальних чи соціальних потреб індивіда або групи. В молодіжному середовищі, наприклад, можна використати властиву молодим людям потребу соціального схвалення для формування установки на "єдино правильну" громадську думку і домогтися таким способом конформістської поведінки в політичному житті.

У виборчих кампаніях найчастіше використовують таку форму мобілізуючих політичних технологій, як політичний маркетинг. Політологічний словник пропонує таке визначення цього поняття:

Політичний маркетинг — сукупність методів і способів цілеспря­мованого впливу того чи іншого суб'єкта політики на різні соціальні групи заради донесення до них вигідної про себе інформації у найдоступнішій формі і через найефективніші канали її поширення.

Маркетинг потребує відповідних способів та прийомів вироблення і донесення до виборців привабливого іміджу політика.

Ім'я у політиці — це скелет, м'язи ж нарощуються завдяки форму­ванню іміджу.

Іміджем називають цілеспрямовано створений образ-уявлення про певний об'єкт (явище, особу, партію), який за допомогою асоціацій наділяють додатковими якостями (соціальними, політичними, соціально-психологічними), завдяки чому формується його позитивне сприйняття народом.

Створення політичного іміджу здійснюється за такою схемою:

- засоби масової інформації формують сприятливий образ політика, апелюючи до емоцій виборців;

- систематичні опитування дають можливість визначити рівень популярності кандидата, його особливості та політичні позиції;

- на їх основі видаються рекомендації щодо необхідного коригування іміджу й персоналізованого зв'язку кандидата з виборцями.

Про те, якого значення надають серйозні політики створенню іміджу, свідчить їх співпраця з відповідними фахівцями. Так, колишньому канцлеру ФРН Гельмутові Колю снеціалісти-іміджмейкери "зняли" з обличчя важкі окуляри у роговій оправі, замінивши їх на легші — металеві. Завдяки цьому німцям "відкрили" відвертий погляд канцлера. Одного разу йому зробили зачіску, піднявши його шевелюру, яка не є надто густою. Соціологи відразу встановили, що 80 відсотків опитаних оцінили нову зачіску як "динамічно-ирогресивну". Відтоді Коль уже не "прилизував" волосся гребінцем, а розчісувався п'ятірнею. Подібну роботу — створення іміджу — провадили фахівці з Дж. Бушем, Б. Єльциним, іншими політичними діячами.

До політичного маркетингу належать також "технології розвитку або експлуатації проблеми" і "технології захисту". Враховано, що в ході передвиборчих змагань кандидати обговорюють різноманітні проблеми. Те, на які саме питання звертає увагу кандидат, формує його імідж, підкреслює різницю між ним і його опонентом.

Підвищена увага до особи політичного діяча викликає у його су­противників бажання скомпрометувати його. При цьому іноді вико­ристовують прийом, який в юридичній практиці має назву «дифамації» тобто поширення чуток, які компрометують кандидата. При тому слід зауважити, що дифамація, якщо вона виходить від офіційних структур, створює політичному діячеві імідж "ізгоя" і полегшує справу перетво­рення його в "героя", "правдоборця" (приклад із Б. Єльциним можна вважати в цьому розумінні класичним). Це відбувається тому, що в дію вступають певні соціально-психологічні закономірності — маси намагаються узяти під захист того, кого переслідують, і він здобуває максимум їхніх симпатій.

Технологія захисту в разі дифамації передбачає чотири основні можливі відповіді, які за ступенем ефективності можна розмістити так:

- усе, що сказано, брехня, я не буду давати відсіч;

- так, я це зробив, але мав на це вагомі причини;

- так, я це зробив, але обіцяю, що це ніколи не повториться;

- атака на опонента: людина, яка це сказала — нечесна людина.

Доцільність їх використання залежить від ситуації, її відчуття політиком, а також від оволодіння ним технологіями політичної боротьби.

Поиск по сайту: