Живі помстяться за мертвих

Україна, 1991 рік. У невеликому місті Рівне життя тривало в звичному руслі. Люди ходили на роботу, з роботи додому, стояли в чергах біля крамниць… Родина Оксенчуків була однією зі звичайних радянських сімей. Ніна працювала вчителькою, Сергій – електриком на заводі. Жили вони в однокімнатній квартирі на околиці міста. Ніна нещодавно народила сина – Женю, і народжувати найближчим часом не планувала, причин було декілька. Перш за все, важливу роль зіграли тяжкі роди, коли з’являвся на світ її первісток. Також матеріальна скрута, час бо був досить неспокійний і складний. Тому, коли невдовзі після однієї із шалених ночей, проведених з чоловіком, жінка зрозуміла, що вагітна вдруге, вирішила зробити аборт. Серйозних вагань на цей рахунок у неї не було. Сергій теж не заперечував, молодята думали, що ще встигнуть народити другу дитину пізніше.

Лікарня зустріла Ніну і Сергія напівтемними коридорами, сіровизною, і звичайно, людьми в білих халатах.

– Ти як? Все нормально? – запитав чоловік дружину, коли вони стояли біля дверей кабінету гінекології.

– Нормально. – вимовила жінка притишеним голосом. Видно було, що вона хвилюється, можливо, на обличчі навіть промайнула тінь сумніву, але це була лише мить, Ніна опанувала себе, і була готова зробити наступний життєвий крок. Із дверей кабінету вийшла медсестра, вона глянула на нашу героїню, і промовила:

– Заходьте. – Ніна увійшла всередину, двері з легким скрипом зачинились, забравши з собою той сніп електричного і денного світла, який пробився в погано освітлений коридор. Сергій залишився стояти на своєму місці, скупе світло лікарняної лампи з гори скупо освітлювало йому половину обличчя, іншу половину залишаючи темною.

Минуло 20 років, надворі був 2011 рік. Рівне купалось в розкішних барвах літа, по просторих вулицях обласного центру мчали авто. Люди товклися в маршрутках і тролейбусах. Перехожі поспішали у своїх справах. Молоді дівчата і хлопці, насолоджуючись канікулами, прогулювались хто парами, хто невеликими групками, а хто і поодинці, встромивши у вуха навушники, і слухаючи улюблену музику. На сонці яскраво вилискували золотаві бані Свято-Воскресенського та Свято-Покровського соборів, словом, місто жило своїм звичним життям, крокуючи в ногу з часом.

Нінин первісток, Женя, вже був студентом одного з місцевих вишів. Рідних братів і сестер у нього не було, батьки так і не наважились дати життя ще бодай одній дитині. Хлопець прийшов додому по обіді одного буденного дня, поспіхом перевдягнувся, вмився. У момент, коли він пив склянку води, задзвонив мобільний.

– Алло, привіт Вєталь, слухай, я зараз підійду, десь через півгодини, ОК? – піднявши слухавку пробурмотів він в мобільний. Женя зібрався, і вийшов з квартири. Маршруткою він доїхав у спальний район міста – «Північний». Трохи поблукавши понад високими сірими будинками, наш герой підійшов до групки хлопців, що стояла біля одного з під’їздів.

– Привіт братва! – привітався.

– Ооо, ми вже думали йти без тебе, давай бігом сюди! – відгукнулись вони. Після привітання, молоді люди зайшли в будинок.

– Слухай, Жека, зараз класного кальянчику покуримо, всі проблеми забудеш, ще зараз дівчата мають підійти. – говорив над головою в хлопця його знайомий, обійнявши рукою його за шию.

В квартирі, куди зайшла молодь було не прибрано, накурено, також там вже сиділа якась компанія молодиків, явно вже будучи під «кайфом». Минуло кілька годин, хлопці, а згодом і кілька дівчат, пили пиво, курили кальян, говорили, сміялися… аж ось один з них, знайомий Жені, вийняв щось схоже на цигарку, це був «косяк», або «ганжа». Женя спершу не хотів отримувати цю «насолоду», однак після вмовлянь і насмішок ровесників, все таки закурив. Незабаром хлопця оповили дивні приємні відчуття, він з подивом зрозумів, що ще ніколи не був таким задоволеним, безтурботним, веселим. «Косяк» пішов по кругу, і всі інші учасники розваги теж отримали дозу задоволення… Сміх, жарти, голосні розмови тривали до самого вечора. Євген схаменувся, коли надворі вже було темно, і тому додому він прийшов десь біля півночі. Мати була не на жарт схвильована, і як тільки її син увійшов у квартиру, одразу кинулась до нього:

– Де ти був?! Я вже не знала що робити, обдзвонила всіх родичів, знайомих, а тебе ніде немає, добре що батько у відрядженні, а то вже тут було би казна що!

– Ма’ все нормально, я був із друзями, не чіпляйся. – намагався відмахнутись хлопець.

– Що, «не чіпляйся», та ти розумієш що я пережила за ці години, а ти кажеш таке!?...– Врешті, наш герой побіжно розповів матері, що був у знайомих, мовляв, посиділи трохи, забули про час, тому так вийшло, і що надалі намагатиметься так більше не вчиняти.

Женя лежав у ліжку і думав, що цей день був надзвичайно особливим, що такий «кайф» мусить повторитися, адже нічого небезпечного у одному «косяку» він не бачив. Той день і справді був особливим, але хлопець навіть уявити не міг увесь його трагізм.

Незабаром Ніна зауважила, що з дому почали зникати деякі цінні речі, кілька каблучок, золотий ланцюжок. Це її неабияк насторожило. Вона також помітила, що поведінка сина змінилась, він став дратівливим, надміру імпульсивним, а обличчя змарніло, під очима з’явились темні круги. Жінка пробувала заговорити з ним про все це, та кожна спроба завершувалась сваркою. Ніна не знаходила собі місця, вона плакала, і навіть боялась зізнатись собі у власних підозрах. Не може бути, її син не наркоман. Це могло статись з кимось іншим, але не з її дитиною. Але коли стали зникати родинні заощадження, і щораз в більшій кількості, вона не витримала, і звернулась за порадою до свого двоюрідного брата, який працював в міліції, якраз у відділі боротьби з наркотиками обласного УБОЗу.

Ніна і Володимир зустрілись у одній із піцерій в центрі міста. Вони сиділи за столиком на літній терасі, за десяток метрів від них мчали авто та маршрутки, а трошки далі, на іншому боці дороги, височіла будівля відомого в Рівному «водного» університету. Жінка розповіла все братові, її обличчя було заплакане, вона раз по раз підносила носову хустинку до очей.

– М-да. Попав твій Женя. Жаль хлопця. Слухай Ніна, заспокойся. Не муч себе, вже он і так мішки під очима. Я обіцяю тобі, ми розберемось, я сам візьмусь за це діло. – промовив Володимир.

– Вова, я вже не знаю шо мені робить. З кожним днем стає все гірше, поможи будь-ласка. Я й Сергію ще нічого не казала, а він через місяць повертається з відрядження.

– Кажу тобі, все владнається, розберемося з тими «козлами» що підсадили його на «голку». Давай я поговорю з ним сьогодні, що скажеш?

– Так. – схлипуючи відповіла Ніна.

– Ну досить, поїхали вже. – сказав Володимир. Вони встали і пішли до авто.

Під час спілкування в квартирі, Женя не дуже хотів йти на контакт із дядьком. Той, спостерігаючи нервову поведінку хлопця, і його загальний вигляд, переконався, що племінник має наркотичну залежність, він говорив йому:

– Слухай Женя. Буду з тобою відвертим. Ти влип, і досить таки пристойно. Якщо ти добровільно не хочеш допомогти собі, і вилізти з цієї ями, то я тебе змушу до цього. Зараз ти мені назвеш адресу «точки», де отримуєш «дозу», і розкажеш хто і коли тобі її дає.

Молодик стривожено глянув на «опера», і встаючи промовив:

– Та не буду я нічого казати, дайте мені спокій, я нічого поганого не зробив. – та в цю мить міцна дядькова рука опустила його за плече на ліжко на якому вони сиділи.

– Я гратись з тобою не буду. Ти що думаєш, що це іграшки? Бачив я вже таких, сьогодні матір обкрадаєш, а завтра підеш по магазинам. А чим це все закінчиться, знаєш? Значить так, ти допоможеш мені, а я тобі. Даси мені інформацію що мене цікавить, і я тебе в нормальну клініку влаштую, в мене є знайомі…Вилікуєшся від цієї «фігні». – з притиском промовив Володимир.

Євген опустив голову, кивнув нею, погоджуючись на умови. Вони ще якийсь час говорили, потім лейтенант вийшов з кімнати хлопця, він до глибокого вечора говорив із сестрою, заспокоював її як умів.

Володимир відкрив оперативно-розшукову справу, і почав розслідування діяльності організованої злочинної групи, яка займалась збутом наркотиків в місті. Женя йому в цьому неабияк допоміг. І от, через півтора тижні, матеріалів було вдосталь для затримання злочинців. Наш лейтенант звернувся в прокуратуру для отримання ордеру на арешт, але видачу дозволу відтермінували. Керівництво теж сказало, щоб він не надто активно розслідував цю справу. Але оперативник не вгамовувався, він домагався завершення початої роботи. Тим часом минали дні. Женя все більше «втягувався» в наркотичну безодню, і вилізти з неї стало майже неможливо.

…В просторому і гарно оздобленому кабінеті, за столом сидів огрядний генерал-майор. Біля нього, в шкіряному кріслі розмістився помічник із записником. Генерал говорив:

– Ну шо там наш «Гвоздь»? Дань за попередній місяць вже заплатив?

– Не заплатив, Василь Іванович. Вчора йому дзвонив разів з десять, трубку не бере. – відповів помічник.

Василь Іванович перебирав пухкими пальцями по столу, він думав. Помічник знав, що в такі миті шефа не можна турбувати, тому він втупив свій погляд в стіл, і терпеливо чекав. Через декілька хвилин, шеф поправив чорну міліцейську краватку на товстій шиї, і промовив:

– А надоїв він мені зі своїми затримками. Знайдем когось слухнянішого шоб «доїти». Скажи хлопцям, хай підготують операцію…ну там із журналістами, шоб все красіво було, поняв мене, да? Може підвищення получу. – самовдоволено сказав останнє речення генерал.

– Зрозумів, Василь Іванович. Все зробим в лучшем відє. – запопадливо залепетав помічник…

Володимир продовжував битися «як риба об лід» у намаганнях дати хід справі, у якій в якості інформатора був залучений Женя, аж раптом все закрутилось і пішло як по маслу. З Києва прибула спеціальна оперативна група з головного управління. У співпраці з місцевими «операми» вони швидко зібрали додаткові докази для затримання кримінального авторитета «Гвоздя» і його групи.

І от настав день арешту. Для його здійснення, окрім оперативників, зі столиці прибув також спецпідрозділ. Суть безпрецедентної для обласного центру операції полягала в тому, щоб одночасно затримати кримінального авторитета та його друзів в одному місці – в домі «Гвоздя», де він щонеділі збирав своїх хлопців для відпочинку і забав. Також, мала бути ліквідована «точка», на якій збиралися наркозалежні. «Точкою» служила квартира в одній з багатоповерхівок в мікрорайоні «Північний». Опергрупа розділилась на дві частини, одна поїхала арештовувати банду, інша – ліквідовувати місце збору наркоманів. Володимир був у другій групі, яка складалась із трьох легковиків із оперативниками та мікроавтобусу із десятком спецпризначенців. Автомобілі «оперів» почергово сиділи на «хвості» у наркодилера, який керував «точкою». Він якраз «завантажився» товаром, і їхав його збувати. Наш лейтенант сидів у своїй «дев’ятці» з напарником біля драмтеатру. З рації, яку тримав в руці почулось шипіння і голос колеги:

– 300 метрів до театру, завершуємо вести об’єкт. Третій, тепер він твій, як зрозумів, прийом?

– Вас зрозумів другий, приймаємо об’єкт, і ведемо його до «точки». Кінець зв’язку. – відповів Володимир.

Біла «дев’ятка» виїхала з повороту біля театру, і поїхала за сірим джипом, що повільно їхав центральною вулицею Рівного. Наш міліціонер намагався додзвонитися Жені, сказати щоб він забирався з «точки», але його мобільний не відповідав. Тим часом машини вже проїжджали понад Свято-Воскресенським собором. Лейтенант на мить задивився на нього, і на людей, які сиділи на лавочках поблизу, та з роздумів його «вирвав» голос з рації:

– Говорить перший, третій як ситуація? Прийом.

– Третій на зв’язку. Ведемо «об’єкт», щойно проїхали собор, як зрозуміли? Прийом.

– Вас зрозумів третій, кінець зв’язку.

Хвилин через десять наркодилер був вже на «Північному». Всі авто оперативників були поблизу, також до багатоповерхівки під’їхав їхній мікроавтобус із тонованими вікнами, в якому сиділи кремезні хлопці в чорному камуфляжі, бронежилетах, із балаклавами на головах. В руках же вони тримали автомати Калашникова. І ось пролунала команда керівника групи про початок завершальної фази операції – арешту бандитів. Спецпризначенці висипали з буса, і забігли в під’їзд, за ними побігли оперативники, вони також були в бронежилетах, в руках тримали пістолети, а дехто автомати АКМ. Всі піднялись на потрібний поверх, декілька секунд, і дверний замок вилетів з дверей внаслідок міні вибуху, влаштованого бійцями спецпідрозділу. Вони першими увірвались в квартиру. Сусіди почули крики і шарпанину.

– Всім лежати! Міліція! На землю, на землю я сказав! – кричали хлопці в масках.

Операція була проведена успішно, наркодилера затримали «на гарячому», саме в момент отримання наркоманами від нього доз. Володимир зайшов всередину. Житло було схоже на барлогу, скрізь розкидані речі, сморід, з десяток наркоманів, які були «під кайфом», і не розуміли що тут взагалі відбувається. В залі наш лейтенант побачив знайому фігуру, яка лежала просто на підлозі. Це був Женя. Володимир підійшов до нього, сховав у кобуру пістолет, нахилився, промовляючи:

– Женя, шо ж ти так, ми ж домовлялись, я подзвоню тобі і ти підеш додому, ну як же так. – Хлопець був увесь синій, його тіло було вкрите гнійними ранами, і трусилось. Губи були темно синього кольору, і лише очі благально, і ніби прощально дивились на свого дядька.

– Пробачте, дядьку Володя, перекажіть матері шо я прошу пробачення в неї, я не хотів щоб так все сталось. Тільки не так… - промовив юнак, і враз його погляд втупився в стелю. Він помер. Володимир закляк перед ним на колінах, і опустивши голову, ховав скупі чоловічі сльози від колег. Він почувався винним перед сестрою за те, що не вберіг її єдиного сина, але що він міг тепер зробити? Нічого. Сталася трагедія, і на жаль, нічого вже не можна повернути назад.

Женя вже певний час «сидів» на «крокодилі». Це дуже небезпечний наркотик, він дуже швидко вбиває свою жертву. Спочатку з’являються рани на тілі, вони напухають, і утворюються гнійники. Словом, людина гине за кілька тижнів. Це і сталося із нашим молодим хлопцем.

…Володимир змушений був повідомити про трагедію Ніну і Сергія. Йому болів той факт, що так безглуздо обірвалось молоде життя. А ще він відчував відповідальність за те, що сталось. Адже обіцяв витягти Женю з наркотичної залежності, але не зміг. Занадто довго затягнулась операція, Євген спробував тяжкі наркотики, і його дні були вже пораховані.

Наш герой прийшов додому, увімкнув телевізор, сівши перед ним, відкрив пляшку пива, потім налив його в кухоль і випив. На душі було тяжко. Він почав переключати телеканали, і зупинився на якійсь релігійній програмі, де диктор говорив про гріх дітовбивства, маючи на увазі аборт. Професор в телевізорі казав, що Бог часто карає ті родини, де жінка робила аборт, і що інструментом його кари може бути старша дитина тієї ж жінки. Ця дитина покарає батьків за вбивство її молодшого брата чи сестри якимись своїми діями, вона може загинути в аварії, на війні, або стати наркоманом. Покарання може відбутись не одразу, а через 20, 30 років, але воно досягне винуватців.

Володимир дивився і приміряв цю інформацію до ситуації з Женею, він знав, що Ніна колись робила аборт. «А що, це цілком можливо, Женя міг несвідомо покарати своїх батьків за такий вчинок», подумав лейтенант. Правоохоронець підвівся і вийшов на балкон. Літнє сонце вже наближалось до заходу. Місто жило своїм звичним життям. Авто їхали нескінченною вервечкою ще гарячими від полудневої спеки асфальтовими дорогами, люди поспішали з роботи до своїх домівок. Життя тривало. Володимир дивився на все це, і роздумував над словами диктора з телевізора. А що як його слова правдиві? Звичайно, далеко не завжди стається так як він каже, але випадок із Євгеном цілком підходить під цю тезу. Можливо, інколи і так буває. Брат чи сестра несвідомо карають своїх батьків за гріх дітовбивства. Карають за те, що маленький вогник життя ще в материнській утробі був позбавлений шансу пройти свій життєвий шлях. Але платять за це покарання дуже дорого – власним життям.

Поиск по сайту: