Воскресіння з мертвих

Олесь Бердник, Юрій Бедзик

ЛЮДИНА БЕЗ СЕРЦЯ

Науково-фантастична повість

Частина перша

Катастрофа

Від Фрідбурзького собору машина звернула ліворуч і пом­чала широким залюдненим проспектом. Петер Стар, тримаю­чи ліву руку на рулі, правою ніжно обняв Евеліну. її каштано­ве волосся тремтіло від поштовхів машини.

— Петере, тихше. Хочеш накоїти лиха? — Вона говорила напівголосом, зморена щастям і ніжністю, притиснувшись що­кою до його грудей. — Чого ти поспішаєш? Ми повінчалися і тепер завжди будемо разом…

— Повінчалися? — Він скоса глянув на дружину і ши­роко посміхнувся. — А ти знаєш, Еве, мені все ще не віриться, що ми їдемо з церкви… Та хто знає, може, й зараз це тільки сон.

Евеліна рішуче відхилила від себе його усміхнене облич­чя — вольове, красиве, із зухвалим поглядом сірих очей.

— Не плещи дурниць, Петере, — наказала вона владно. — Пильнуй краще за дорогою і не прикидайся нещасним. Якщо це й сон — то дуже хороший. Хай він буде таким вічно. Чуєш, любий мій? Вічно! Я знаю, я певна — щастя не покине нас.

— Звичайно, при одній умові, — перебив її жартівливим тоном чоловік, — якщо мої атомні досліди увінчаються успі­хом. Скільки ще роботи! Адже я, власне, тільки почав. Це не якесь там утопічне маячіння. Ми з тобою, Еве, люди ділові, нехай бідолаха Берн займається чаклунством…

— Облиш, — гостро зауважила Евеліна. — Нащо знущати­ся з людини.

Стар звів над переніссям брови. На його самовпевненому відкритому обличчі з орлиним носом і важким м’ясистим підборіддям з’явився вираз щирого подиву.

— Ти серйозно говориш? Йоган Берн — мій кращий друг, і я маю знущатися з нього…

Слова завмерли на вустах Стара. Натиснувши на гальма, він уважно подивився вперед. Біля тротуару юрмився натовп, перегороджуючи шлях машинам. Десятки вилискуючих ку­зовів уже збились докупи, немов казкові черепахи з сяючими панцирами. Над натовпом здіймалися кулаки, палиці, стеки. Чулася лайка, відчайдушний крик.

— Ого-го! Там комусь добренько всипають! — з безтур­ботною посмішкою вигукнув Стар.

На обличчі Евеліни проступила болісна гримаса.

— Петер! Петер! — Вона схопила чоловіка за руку. — Вони когось топчуть. Це ті… зеленоберетники… Боже мій! Нащо ж вони! Нащо?

— Хай побавляться, — озвався Петер, якого несподівана сцена вразила не більше, ніж кадр у доброму пригодницькому фільмі. Він виглянув з машини і підкликав до себе хлопчика-газетяра.

— Слухай, малий, що там скоїлося?

Газетяр стріпнув білявим чубом, простягнув Стару газету.

— Купуйте! Купуйте! Переговори Германа Тода в Браунгтоні! Загроза червоної агресії на африканському континенті…

— Малий, дай мені газету й скажи, кого там лупцюють? — змінив тон Петер, розуміючи, що інакше йому не дізнатися правди.

Хлопчик одразу підскочив до машини і всунув у віконце газету.

— Легіонери б’ють двох червоних, — квапливо став поясню­вати білявий газетяр, веснянкуватий, довгошиїй, з великими, мов тернини, очима. — Ті закричали: “Хай живе Герман Тод”, а червоні розреготалися. Ну, вони їх і взяли в шори… Онде бачи­те, бачите, як нападають. — На блідому обличчі хлопчика про­майнула зневага. — Герої! Десять на двох. А поліцаї хоч би тобі вухом повели. — Він голосно сплюнув і, відійшовши до тротуа­ру, загукав до перехожих: — Переговори Германа Тода в Браунгтоні! Купуйте екстрений випуск! Купуйте екстрений випуск! Герман Тод веде переговори про створення імперської армії…

Машини рушили з місця. Натовп став поволі розходити­ся. Майнули поліцейські каски, одна, друга… Стар включив мотор. Його губи були міцно стулені, але в очах ще грали задерикуваті вогники. На тротуарі кілька чоловік тримали під руки юнака з закривавленим обличчям і гнівно про щось пе­ремовлялись.

Коли машина Стара проминула місце бійки, Евеліна гля­нула на свого чоловіка повними сліз очима.

— Останнім часом вони зовсім знахабніли. Петере, чим це кінчиться?

— Нічим, моя люба. Нація піднімає свій голос. — Петер знову впевнено вів машину через неспокійне вуличне море. Весняний вітерець лопотів його шовковою сорочкою. — Ти, Еве, якась дивна. Хіба тобі не зрозуміло, що все повинно бути саме так? Моральне змужніння нації, народження сили, вик­лик гнилій цивілізації сучасного! Ха-ха-ха! Як ще там просто­рікує Ганс Шаукель, вірний поплічник президента?

— Не смійся, Петере, — роздратовано перебила його Еве­ліна, відсуваючись од чоловіка. — Поліція не захищає грома­дян. Розвалюються правові підвалини держави…

— Ох, боже мій! — знову розвеселившись, промовив з робленим відчаєм Петер. — Я чую випускницю юридичного факультету. Правові підвалини! Перестань, Еве. Я нічого не хочу знати про політику. Давай краще поговоримо про наші справи… Постривай-но! Ти щось там говорила про Йогана. — Мить помовчавши, він раптом пригадав: — Ага! Ти казала, що я знущаюся з нього…

Евеліна, все ще заполонена якимись далекими думками, враз ніби прокинулась зі сну. Звела на Петера зелені очі, него­лосно промовила:

— Звичайно, знущаєшся, Петере.

Петер здивовано похитав з боку в бік головою. Ото ска­зала!

— Ти знаєш, Еве, — серйозним тоном заговорив Петер, — коли я згадую про нашого Берна, мені стає жаль його. Такі люди в наш час не геть скільки щастя можуть подибати. Гор­дий, відлюдкуватий, до всього ще й чесний. Ех, Йоган! Забув він, що наука без комерції — все одно, що життя без кохання.

Стар нахилився грайливо до Евеліни, але в ту ж мить мусив міцніше взяти до рук руль, бо машина саме підкотилась до перехрестя.

— Швидше б уже додому! — незлобиво вигукнув Петер. — Зараз я схожий на Йогана. Сиджу поряд з тобою, а по-справ­жньому обняти тебе не можу. Так, Йоган мрійник і фантаст. Що ж дивного, коли такій людині ні в чому не таланить: ні в науці, ні в коханні.

— Кажуть, що в житті буває інакше, — озвалася задумливо Евеліна. — Кому не щастить у коханні, тому щастить у роботі.

— Ти віриш в його чудернацькі експерименти?

— Любий мій, колись же повинно поталанити людині. Берн — наш щирий друг…

— Так, Еве, він наш друг, і тому я хочу, щоб він кинув свої дитячі забавки. З його здібностями можна гори перевернути.

Евеліна рішуче хитнула головою. Глибше відкинувшись на спинку м’якого сидіння, задумливо мовила:

— Вчора він сказав мені, що апарат вже сконструйовано. Залишилось тільки випробувати його на живих істотах.

— Дурниці! — Пройнятий самовпевненою рішучістю, Стар гордовито підняв свою біляву голову. — Механічне серце може бути тільки проміжним етапом, але ніколи…

— Петере, стій! — раптом перелякано зойкнула Евеліна. Розширеними від жаху очима вона дивилась поперед себе.

Стар подався вперед, щосили натиснув на педалі.

Назустріч їм, обганяючи великий незграбний автобус, мчав поліцейський автомобіль. Він з’явився раптово, виповнюючи повітря надривним завиванням сирени.

У голові Стара майнула думка: “Врятувати Евеліну… Під удар лівий борт”.

Крутим поворотом керма він спрямував машину право­руч. В ту ж мить жахливий удар відкинув автомобіль до тротуару.

Серце працює

На високому, випуклому лобі Йогана Берна виступив ряс­ний піт. Блиснули за скельцями рогових окулярів очі, зупи­нилися на обличчі асистента.

— Скільки? — схвильовано спитав Берн, витираючи ру­кавом білого халата чоло.

— Десять хвилин п’ятнадцять секунд…

— Зашивайте.

Берн втомлено опустився в глибоке крісло. Крізь заскле­ну стелю до операційної вливалося яскраве сонячне проміння. Але радість весняного пробудження, всі барви оновленої землі здавалися Берну далекими і чужими. Його серце жило зараз одним — операцією. Усі думки зосередилися на отих вправ­них руках асистента, який, ставши замість нього до операцій­ного столу, швидко орудував інструментами.

“Чи вдасться? Чи не буде сьогоднішня операція останнім днем моїх дерзновенних мрій? — думав Йоган, раз по раз поглядаючи на хронометр. — До великих відкриттів ідуть ро­ками пошуків і жертв, а я сподіваюся досягти свого одним ударом. Але ж усе продумано. До найменших дрібниць. Що б не думав цей вічний скептик Гельд, я на вірному шляху”.

— Все! — коротко озвався асистент, і з полегшенням підняв перед собою руки. То були великі, здавалося, незграбні руки трударя. І весь він, Франц Гельд, був схожий на витесаного з міцного дуба несхитного велетня, добродушного і замріяного, з постійною посмішкою на товстих, по-дитячому ніжних губах.

— Дайте мені вимикач, Франце… — Голос у Берна зри­вався. Він важко дихав, ніби йому довелося допіру шалено бігти. Смаглява шкіра на його худому обличчі ще дужче на­тяглася. Гельд, з тією ж прихованою посмішкою на вустах, простягнув йому плоску металічну коробочку. Подав її обе­режно, ніби якусь найдорожчу в світі кришталеву річ. Ми­мохідь глянувши на свого асистента, Берн раптом вловив у його синіх очах тепле співчуття. І посмішка на Францевих повних губах здалася Йогану дружньою і підбадьорливою.

— Включайте, — тихо наказав Берн.

Біля операційного столу спалахнув екран. На ньому виник світловий промінь, зігнувся зигзагом і швидко забігав в різні боки…

— Компресор працює, — тихим урочистим голосом про­мовив Гельд.

Берн мовчки кивнув головою і вп’явся очима в широку стрічку електронного записувача біострумів[1]. Стрілка лиши­лась нерухомою.

— Невже невдача? — похмуро промовив асистент. Його усмішка згасла. В цю мить Гельд уже не пам’ятав про те, що до останнього дня скептично ставився до дослідів свого шефа, що гаряче доводив Берну нездійсненність його за­думів омолодити людину і зробити її безсмертною з допо­могою шматочка металу. Це переконання йшло в Гельда не тільки від розуму, а й від усієї його життєрадісної, людино­любної натури. А ось зараз, коли його погляди мали підтвер­дитися, Франц раптом зажадав пристрасно, щиро успіху операції. Адже чудеса теж трапляються, і буває так, що найкарколомніші відкриття приходять випадково й незбагнен­но.

— Зачекайте… не судіть так рано, — відмахнувся Берн. Зігнутий, напружений, він стояв, вчепившись тремтячими ру­ками в операційний стіл, і невідривно дивився на екран. — Може… ще не все втрачено. Адже тиск нормальний… Так, так… — Його обличчя раптом проясніло, густі кущуваті брови радісно підскочили вгору. — Дивіться! Пішло! Пішло!

Він відчув, як перед ним загойдалась кімната і скляна стеля невблаганно стала навалюватись на нього. Берн зап­лющив на мить очі, але й із заплющеними очима виразно бачив перед собою маленьке перо, що повільно рухалося по стрічці. За ним, наче за равликом, що неквапом повзе по піску, лишалася хвиляста лінія. Берн розплющив очі. Спокій уже повернувся до нього. Впевненим, твердим голосом, не­мов виносячи вирок своєму невблаганному ворогові, про­мовив:

— Серце працює!

Зірвав з голови білу шапочку, витер з обличчя піт, роз­куйовдив підстрижене їжачком волосся. Гельд з подивом сте­жив за ним. Ніколи він ще не бачив хірурга Берна таким збудженим і неврівноваженим. Берн перехопив погляд асис­тента, посміхнувся.

— Не дивуйтесь! Це ж тріумф. Це — виклик смерті!

Гельд із сумнівом похитав головою. Знову ним опанувала колишня зневіра. Успіх на собаці — ще не доказ. Людський організм поставить свої вимоги. Гельд хотів сказати про свої сумніви хірургу, але стримався. Шанобливість не дозволила йому бути до кінця відвертим.

— Ви не згодні зі мною? — Обличчя Берна спохмурніло. — Ви — вічний скептик, Гельд. Навіть такий факт не може вас переконати.

Асистент журливо посміхнувся.

— Докторе, я щиро радію разом з вами. Однак моя радість не означає, що я цілком і остаточно вірю в механічне серце, тобто — в його чудодійну силу.

Доктор Берн знову сів у крісло. Гельд скромно став поруч.

— Гельд! Я просто дивуюсь вам. — Берн знизав плечима. — Ви молодий, талановитий вчений, але я не розумію, де ваші елементарні знання? Невже ви не уявляєте собі принципових основ процесу старіння? Ви забуваєте… перепрошую, я не хочу вас повчати, але ви просто забуваєте, що передчасне старіння клітин настає через втому серця. Після сорока — сорока п’яти років активність організму катастрофічно падає саме через оту нездатність серцевого апарата боротися проти створення вуглецевого кістяка[2].

— Вибачте, докторе, — стримано озвався Гельд, — навіть ці школярські істини не можуть мене ні в чому переконати.

— Не вас, а вашу впертість, Гельд!

— Докторе, — вів своє асистент, — ви хочете з допомогою механічного втручання запобігти створенню вуглецевого кістя­ка…

— О боже! — патетично вигукнув Берн, звівши догори руки. — Нарешті ви заговорили мовою справжнього медика.

— Дозвольте, докторе…

— Я дозволяю вам, Гельд, я все вам дозволяю, — перебив асистента Берн. — Але ж ви й мені дозвольте дещо сказати. Моя істина проста: ось вона, на операційному столі, у грудях пса… Так, так, це моя істина. І вона цілком підтвердить мої передбачення. Ви сказали: з допомогою механічного втручан­ня запобігти створенню вуглецевого кістяка… Додам: у кліти­нах живого організму. Ви висловили формулу, в яку не віри­те. Але, на щастя, ця формула повинна ствердитись. Я вірю, що механічне серце, яке завжди буде діяти ритмічно і з однаковою силою, безупинно даватиме поштовх для відновлення клітин. Живі тканини не будуть старіти. Якщо ж і наступить смерть, то тільки через сотні років, коли відмовляться служи­ти нервові клітини.

Гельд, заклавши за спину руки, пройшовся по операційній. Він замислено дивився собі під ноги.

— Все це вірно, докторе, — заговорив він обережно. — Але ми не певні, що механічне серце діятиме саме так. Хто гарантує нас проти його негативного впливу на органічну тка­нину? Адже природне серце зв’язане з організмом за допомо­гою нервів, тканини, лімфи. Це — органічний зв’язок. А меха­нічне серце…

— А механічне теж матиме такий зв’язок… — перебив його Берн, уже дратуючись. — Згодом ми створимо систему судин, яка, минаючи механічне серце, буде відновлювати органічний зв’язок аорти, артерій і внутрішніх органів. Штуч­не серце залишиться поза внутрішніми реакціями!.. Ніякі психічні чи інші зрушення не будуть випливати на нього і не руйнуватимуть його, як це буває з природним серцем. З допо­могою системи чутливих реле[3] воно буде реагувати на підви­щення чи пониження тонусу організму збільшенням чи змен­шенням струменя крові…

— Що ж! — примирливо сказав Гельд, лагідно усміхаю­чись. — Дай боже! Але в мене є цікава думка! Останнім часом я перечитав багато матеріалів якраз у цій області науки…

— Ну й що ж?..

— Вчені на Сході йдуть зовсім іншими шляхами, — почав Гельд.

— Знаю! — зневажливо відмахнувся Берн. — Створення живого білка…

— Цілком вірно. У них величезні досягнення… І я гадаю, чи не варто поєднати ваші роботи з їхніми дослідами…

— Цікаво, цікаво! — іронічно посміхнувся Берн. — Як же їх поєднати?

— Ще не знаю, докторе, але мені ясно одне — досягти відновлення клітин можна, застосувавши живий білок у по­єднанні з штучним серцем.

— Я вас розумію. — У голосі Берна звучало глухе роздра­тування. — Вам би дуже хотілось, щоб я віддав свої досліди іноземцям. Але цього не буде! — Його голос піднявся: — Чує­те? Ніколи не буде! І взагалі… давайте закінчимо цю розмову.

— Гаразд, — згодився Гельд. — Нас розсудить час.

— Саме так! — Берн підвівся зі свого глибокого крісла. — Нас розсудить час.

Він підійшов до операційного столу і уважно оглянув апа­ратуру.

— До речі, час уже сказав своє слово. Ось його присуд.

Рука хірурга лягла на біле покривало. Він тріумфуюче посміхнувся.

— Шановний добродію, чи то пак, шановний пане скептик, прошу поглянути сюди! — Берн плавно зняв простирадло. — Ось, мій доказ. Ні, ви дивіться! Ви гарнесенько роздивляй­тесь, пане невірний Хома!..

На операційному столі лежав здоровенний чорний пес. Очі його були закриті. Кінцівки ледве помітно здригалися. Берн тримав у руках коробочку, з’єднану з грудьми пса тон­ким ізольованим проводом, який підводився під шар бинтів в ділянці серця. Він поклав коробочку в шкіряну сумку і при­в’язав її до спини пса. Потім повернувся до асистента і сухо сказав:

— Час і дослід — кращі судді. А зараз можете йти. Я з півгодини почергую, потім ви мене заміните. Занотуєте все, що відбуватиметься в організмі тварини.

Асистент мовчки кивнув головою й вийшов.

Берн знову сів у крісло. Дві глибокі риски біля рота розійшлися, сухі вузькі губи розтягнулися в задоволеній посмішці. Розмова з Гельдом втомила його, але водночас зро­била ще яснішою його перемогу. Сьогодні не тільки його свя­то — сьогодні свято всього людства! Він — Йоган Берн — віднині на сотні років відганяє смерть від людини! Вічне сер­це створене!

Стрічка на записувачі біострумів рухалась, чорна лінія-хвиля переконливо підтверджувала великий успіх хірурга. Берн на якусь мить закрив очі, задоволено потягнувся, хруснув суг­лобами. Скільки він доклав зусиль, щоб у запеклій боротьбі відстояти свою правду. В свідомості зароїлися якісь образи, до болю яскраво виринуло минуле. Ось ніби зовсім поряд з ним звучить милий голос:

— …Йогане, прочитай. Якраз про ту проблему, над якою ти працюєш.

Ах, це ж аудиторія університету! Евеліна, чарівна Евеліна сипле в його душу іскорки з зелених очей, подає йому журнал “Вісник Московської Академії Наук”.

Прямо перед Йоганом — високий дівочий стан, обтягну­тий елегантним синім платтям, бурхливий водоспад каштано­вого волосся, напівприкриті довгими віями лукаві очі — вони з розуму зводять, ті очі. Та жоден м’яз не здригнувся на обличчі Берна. Іронічно посміхаючись, він говорить:

— Подивимось…

Потім він кидає журнал на стіл, протирає скельця оку­лярів, трохи мружачись, дивиться на Евеліну.

— Ти що ж… думала переконати мене? Навіть тоді, коли роботи по створенню живого білка будуть цілком закінчені, ще неясний механізм їхнього застосування… Це все розрахова­но на століття кропіткої праці багатьох інститутів.

Дівчина махнула рукою, надула повні губи:

— Тебе молотком по голові треба переконувати…

— Кого це треба так переконувати? — весело кричить, влітаючи до кімнати, Петер Стар. — А, Евеліна знову докучає Йоганові… Ну й що ж, не піддається?..

Петер взяв журнал, пробіг очима кілька рядків, посміхнувся:

— А! Тепер розумію! Все та ж сама проблема — продов­ження життя. Ти не згоден з доказами цих учених, Йогане?

— Ні! — вперто хитає головою Берн. — Таку проблему треба вирішувати одним ударом.

— І, звичайно, тільки великий геній Йогана Берна здатен піднятись на цю вершину, — з дружньою іронією проголошує Евеліна.

Берн якось непевно знизує плечима:

— Я говорив і завжди скажу, що продовжити життя на багато років можна тільки створенням штучного серця, яке не буде стомлюватися, як природне.

— Невже здоровій людині потрібне твоє…

— Ні, ні, не перебивай! Я не хочу сказати, що нормально­му індивідууму треба заміняти серце механічним! Воно стане нам в пригоді тільки тоді, коли людина опиниться на грані смерті. Штучне, механічне серце активізує організм, допомо­же йому боротися з утомою. Висновки — ясні!..

Евеліна закинула ногу за ногу, почала розгойдуватись у кріслі.

— Ясно тільки одне, — озвалася вона з посмішкою, — замість теплого ніжного серця ти хочеш вставити людям залі­зячку!

— І не дивно, — жартівливо додає Петер, — бо ти, Йогане, сухар. Великий розум без гарячого серця. От і хочеш зробити всіх людей подібними до себе!

— Ну, це вже занадто, — ображається Йоган.

Але Петер перебиває його:

— Хіба неправда?.. Тому Евеліна й зробила свій вибір.

Холодна гадюка закрадається в душу Йогана.

— Ну, що ж, поздоровляю, — іронічно скрипить він. — Це правда, Евеліно?

Евеліна грайливо обіймає Петера за шию, кокетуючи, ствердно киває головою:

— Угу!..

Якісь звуки вивели Йогана із задуми, образи минулого покрилися туманом. Хірург глянув на стіл. Пес відкрив очі, кліпнув кілька разів, широко позіхнув.

Ось він — тріумф! Евеліно, Петере, подивіться, як працює моя механічна “залізячка”! Значить, не марними були п’ять років напруженої роботи.

Пес, побачивши хірурга, вдарив кудлатим хвостом по столу, хотів піднятись, та паси, якими його було прив’язано, не пус­тили.

— Полежи, песику, полежи, — ласкаво промовив Берн і ніжно провів рукою по цупкій шерсті. Пес облизався, тихо заскавучав.

Йоган кинув погляд на прилади.

— Що це таке? — Очі Берна розширились від подиву.

Стрілка електронного записувача біострумів ніби скази­лася. Вона викреслювала велетенський зигзаг. Це свідчило про те, що активність організму пса збільшилась в десятки разів проти нормальної. Берн тривожно стежив за механічним пером. Зигзаги наростали, гострішали, ось вони почали виходити за межі стрічки. І раптом в апараті почувся сухий тріск, стрічка зупинилась.

Берн зблід. Щось неймовірне, непередбачене! Апарат навіть не розрахований на таку дивовижну активність! Це добре чи, може, навпаки, зле? І яка цьому причина?

Пес підняв голову, заскавучав, потім, розширивши ніздрі, з шумом втягнув повітря.

— Що тобі, песику?

Різко відчинилися двері. Зайшов Гельд.

— Ви, Франце? — здивовано запитав Берн. — Я ж гово­рив — через півгодини…

— Вибачте, докторе, — схвильовано відповів асистент. — Вас терміново викликають. У клініку привезли двох пацієнтів з місця автомобільної катастрофи. Вони непритомні…

— Гаразд! — коротко кинув Берн. — Чергуйте тут і підключіть новий записувач: старий вийшов з ладу. Стежте за інтенсивністю біострумів, нагодуйте пса…

Йоган скинув халат, натиснув кнопку на стіні операційної. Безшумно відкрилися маленькі дверцята, і він опинився в стерилізаційній камері. Приємні теплі хвилі невидимого ви­промінювання пронизали його тіло.

На операційний стіл!

Берн швидким кроком зайшов до приймального покою, тихо причинивши за собою двері. Ось вони — двоє, чоловік і жінка. Доки він захоплювався експериментами, життя йшло своїм шляхом…

Назустріч хірургові поквапливо ступив лікар, який привіз потерпілих.

— Хто? Звідки? — коротко запитав Берн.

— Молода пара. Вінчалися в церкві. Потім — автомобіль­на катастрофа. Інженер Петер Стар і його дружина…

— Хто? — мимоволі здригнувся Берн.

— Що з вами, докторе? Я кажу…

Та хірург вже не слухав лікаря. Швидко підійшов до колясок, відгорнув покривала.

“Так ось де ми зустрілися! Дорога Еве, ти прийшла при­вітати мене з моїм відкриттям у своєму весільному вбранні”.

Великі очі Берна наповнилися сумом, губи гірко стисну­лись. Дивився непорушними, немов скляними очима поперед себе і, здавалося, бачив якесь видіння. Перед ним лежало тіло його товариша Петера Стара, а поряд… Еве, люба Евеліно, на твоїх скронях я бачу кров! Але ти не вмреш. Ні, ні! У Берна вистачить сил порятувати твоє життя!

— Скальпель! — У його голосі почулися тверді владні нотки. — Та швидше, швидше!

Сестра, яка стояла поруч, хутко подала хірургові інстру­мент. Берн одним помахом розрізав вінчальну сукню Евеліни.

— Аналізатор!

Два санітари підкотили квадратний жовтий ящик на колі­щатах. Берн ковзнув побіжним заклопотаним поглядом по знайомих приладах.

— Серце! — наказав хірург притишеним, але все тим же владним голосом. — Тільки обережніше!

Сестра обтягнула руку Евеліни чорним пояском, до гру­дей притулила широкий розтруб. Берн впився поглядом в прилад. Стрілочки зрушили з місця, на одному з екранів ви­никла світла цятка, яка почала пульсувати.

— Досить! — наказав хірург. — Серце ослаблене, але все гаразд. Графіка мозку!

Сестра приклала до голови Евеліни дві металеві пластин­ки, включила рубильник. Спалахнув зеленим кольором екран, на якому посунулася біла стрічка. Лінія, що малювалася на ній, карколомно стрибала.

— Струс мозку, — похитав головою Берн. — Але особли­вої небезпеки нема…

Груди Евеліни судорожно здіймалися, вона важко ди­хала.

Берн глянув на санітарів.

— В палату! Озон! Масаж!

Потім підійшов до Петера і так само швидко розрізав на ньому одяг. Оголилися груди — міцні, атлетичні, ніжно-золотистого кольору. Біля соска, в ділянці серця Йоган по­бачив велику пляму. Він нахмурив брови. Приставив чор­ний розтруб до грудей Стара і глянув на шкалу. Стрілка ледве-ледве ворухнулася, дрібно затремтіла і знову завмер­ла.

— Серце травмоване! — прошепотів Берн. Потім схвильова­но кинув лікареві: — Подайте кордінеліт! Зробимо укол в серце.

— Невже… — Неприхований острах проступив на обличчі лікаря.

— Так! Іншого виходу нема, — відрізав Берн. — Серце спиняється.

Лікар вагався недарма. Кордінеліт був страшним препара­том. Він моментально стимулював роботу серця, але його дію витримував лише сильний організм. Опісля це коштувало хво­рим багатьох років життя.

Берн зробив блискавичний укол. Тіло Стара стрепенуло­ся, агонічна судорога хвилею пройшла по тілу. Кілька секунд стрілка на шкалі скажено бігала, та ось її рухи стали слабши­ми. Вона безнадійно поповзла донизу і ледве помітно запуль­сувала в такт ударам серця…

Берн витер з обличчя піт, натиснув на столі кнопку дзвінка. За якусь хвилину до приймальні зайшов асистент.

— Гельд, залиште поки що пса, — коротко наказав хірург. — Проконтролюйте роботу серця пацієнта.

— Гаразд, — озвався Гельд. — Але мушу сказати: собака в дивному стані. Активність організму незвичайно піднялася. Вийшов з ладу другий електронний записувач.

— Ось як! Дивно, справді дивно! Та про це потім. Конт­ролюйте пацієнта, а я гляну на жінку.

Берн вийшов.

У приміщенні було тихо, але тиша та здавалася страшні­шою грому, бо тут, у цьому непорушному тілі, відбувався двобій між життям і смертю. Моторошний неспокій розлився хвилями по кімнаті.

Мужнє, відкрите обличчя Гельда видавало зосереджену думу. Він впився поглядом в прилад, але знав напевне, що його втручання зараз зайве. Про це ясно свідчив аналізатор. Навіть славнозвісний Берн не допоможе. Яка іронія долі! Вони творять вічне серце, а люди гинуть на їхніх очах.

Гельд стояв і, хмурячи високе красиве чоло, дивився в простір.

— Як справи?

Голос Берна немов розбудив асистента. Він мимоволі ков­знув очима по приладах.

— Справи невтішні, докторе, — озвався Гельд стримано. — Подивіться, серце ледве працює. Тонус організму катастрофіч­но падає.

Берн сумно похитав головою. Взявши холодіючу руку і якось механічно прощупуючи пульс, він промовив:

— А там справи кращі. Пацієнтка буде жити. Невеликий струс мозку. Нервовий шок…

Його погляд спинився на маленькій чорній стрілці. Вона кволо піднялась і знову впала донизу. І той тремтливий рух ніби зачепив в його душі найтоншу струну жалю. Перед ним помирав товариш. Вірний друг його юнацьких років Петер Стар… Ніяка сила вже не могла врятувати його. Ніяка сила!.. Через кілька хвилин Петера не буде!

Хірург з болісним виразом обличчя зробив крок назад. Глянув здалека на тіло товариша, свого асистента, що нерухо­мо стояв біля приладів. Безпорадно озирнувся навколо. Чо­гось ніби чекав, ніби слухав… Якийсь голос наказував йому діяти, але він не міг збагнути його.

Врешті почув той голос. “Серце… Механічне серце…” Берн аж руку підніс до чола. Дивно й страшно прозвучали ті слова. Струснув головою. Ні, він не може, він не сміє! Правда, пер­ший експеримент вдався. Механічне серце повернуло життя псу. Він сам, Йоган Берн, годину тому впивався безтямною радістю перемоги.

Але чи ж має він право застосувати зараз свій винахід? Перед ним людина, його товариш!

Берн заціпенів. Думки гарячково кружляли в його голові. Треба щось робити. Треба негайно діяти. Адже іншого виходу немає. Коли йдеться про життя або смерть, медицина не сміє відступати перед найтяжчим випробуванням.

“А може…” В глибині його свідомості виникла тиха підступ­на думка. “Може, хай умирає. Я зробив усе, що міг, все, на що здатний хірург. Евеліна залишиться самотньою і… хто знає…”

Але в ту ж мить хвиля сорому жбухнула до голови Берна. Як він міг таке подумати? В його вухах пролунав голос Стара. Колись той жартома говорив йому:

— Ти ж людина без серця! Науковий сухар!..

Ні! Він доведе йому, що це не так! Берн доведе, що він творив для врятування людей, а не заради егоїстичних цілей.

— Докторе! — почувся різкий голос асистента.

— Га? Що там? — стривожено поглянув на нього Берн.

— Серце зупинилося! Клінічна смерть!

Ці слова вдарили Берна, немов обухом. Він схопився обо­ма руками за скроні і міцно стиснув їх. Так, він не сміє більше вагатися. Зараз він доведе всім, що він не сухар. І сам Петер Стар, який лежить мертвий, переконається в цьому.

Серед тиші, наче урочисте заклинання, пролунав голос хірурга:

— Тіло — на операційний стіл!

Ординатори здивовано глянули на доктора. Його наказ здався їм дивним, мало не божевільним. Тільки асистент Гельд з розумінням кивнув головою. Він знав — доктор зважився на нечуваний крок…

Через кілька хвилин Йоган Берн, його асистент Франц Гельд, три ординатори і дві сестри, проминувши стерилізацій­ну камеру, увійшли до операційної.

Сестри зав’язували халат на спині доктора. Він уже не бачив ні хмарок, що рожевіли в призахідному сонці і з ціка­вістю заглядали до операційної через прозорий дашок, ні асис­тента, ні навколишніх предметів. Він дивився туди, де на підвищенні лежало тіло Стара, закрите білими покривалами, під промінням велетенської газосвітної лампи-рефлектора. Навіть не на тіло, а на невелике відкрите місце в ділянці серця, де виднівся страхітливий синець… Зараз він, доктор Берн, має подолати і розкрити велику таємницю смерті і буття.

Хірург зібрав усю свою волю, сконцентрував думки. Може, зупинитися, доки не пізно? Ні! Іншого шляху в нього нема. Тільки цей, один, найважчий!.. Чітким кроком вийшов на підвищення, підняв руки.

— Випустити кров!

Кров з вен на руках Петера Стара полилася по тоненьких трубках темною цівкою в прозорі балони.

— Законсервовану кров! — одним порухом губів мовив Берн. Схилившись над трупом, він впевненими енергійними рухами розрізав тіло. Хвилина, друга… Сестри і ординатори ловили кожний жест хірурга і блискавично подавали йому необхідні інструменти.

Ось, нарешті, серце оголене! Невловимо швидко чудодійні руки доктора наклали затискувачі на аорту, артерії і вени. Ще кілька енергійних рухів рукою — і Берн обережно вийняв з грудей Стара нерухоме серце.

Лікарі завмерли. Великі краплі поту тремтіли на чолі хірур­га. Він подивився на свого асистента, і з-під пов’язки пролу­нав твердий, чіткий наказ:

— Гельд! Механічне серце!..

Воскресіння з мертвих

…Плутаними стежечками поверталася свідомість. Перед заплющеними очима пливло блідо-рожеве марево, на чорно-фіолетовому тлі спалахували й згасали золоті іскорки, немов зорі на вечірньому небі.

Евеліна застогнала, злегка ворухнулася. Тіло було важ­ким і неслухняним. Не відкриваючи очей, спробувала усвідо­мити, що з нею. Але думки тікали в безвість, у морок, спліта­лись гарячим плетивом, розтікались туманом. З великим зу­силлям Евеліна підняла повіки і одразу ж заплющила їх — яскраве світло ударило в очі, засліпило.

Потім відкрила повіки наполовину, кілька секунд дивила­ся на блискучу білу смугу, затуманену слізьми, крізь яку по­ставав перед нею світ. Розплющила очі.

Але що це? Біле простирадло, яким вона вкрита, спинка ліжка, білі матові стіни кімнати! Де вона? У себе вдома? Ні! Не схоже! В домі Петера? Петера…

— Петер! — тихо покликала вона.

Ніхто їй не відповідав.

Та що це таке, зрештою? її звалила хвороба? Вона в лікарні? Мабуть, так, бо навколо все біле — і ліжко, і простирадла і стіни. Але що ж могло трапитися? Евеліна напружувала дум­ку, викликаючи спогади про минуле, але нічого не могла при­гадати. У кімнаті почулися м’які кроки.

— Хто тут? — слабким голосом промовила Евеліна.

Над нею схилилося обличчя в окулярах, з білою лікарсь­кою шапочкою на голові. Хто це? Щось дивно знайоме є в кожній рисі обличчя. Туман потроху розвіявся, лице просту­пило ясніше…

— Йоган?!

— Спокійно! — Він поклав їй на руку свою суху гарячу долоню. — Тобі хвилюватися не можна.

— Де я? Що зі мною? — з острахом допитувалася Евеліна, намагаючись звестися на лікоть.

— Я все розповім… Лежи, поки що не рухайся.

— Як я потрапила сюди?

— Вас привезли після катастрофи. Ви з Петером були в церкві. Вінчалися…

— А-а-а! — простогнала вона. Ніби блискавка пронизала її свідомість, освітила, розігнала пітьму забуття.

— Не треба! Я все пам’ятаю… — кволо прошепотіла Евеліна, простягаючи до Берна бліду руку.

Перед її заплющеними очима, зримо, зовсім реально по­ставали картини минулого. Врочисте богослужіння в церкві… Поздоровлення знайомих… Машина мчить залюдненими ву­лицями, а поряд — Стар. Серце Петера б’ється гаряче і при­страсно. Віднині це серце освітить назавжди їй дорогу до ве­ликого і неземного щастя… А потім… потім… У світ променів і радості раптом увірвався дикий свист… поліцейський авто­мобіль з-за рогу. Удар!.. І потім… темна яма забуття!..

Евеліна застогнала, відкрила очі і майже крикнула в лице Йогану:

— А Петер? Де Петер?..

— Спокійно, Евеліно! — ласкаво мовив Берн. — Все буде гаразд. Петер тяжко хворий. Кілька днів тому він опритомнів. Зараз він спить…

— Кілька днів? — здивовано відкрила очі Евеліна. — Як? Хіба ми не вчора потрапили сюди?

Берн сумно посміхнувся, рисочки біля його сухих губів стали ще різкішими.

— Вас привезли в клініку двадцять вісім днів тому.

— Значить, я була тяжко хворою?

— Невеликий струс мозку… Все минуло… Тепер ти цілком здорова.

— А Петер? З ним теж все гаразд?

Берн якусь хвилю помовчав, немов збираючись з думками.

— Ну, чого ж ти мовчиш?.. Йому погано? Може, він умер? — Останні слова вона вигукнула майже в розпачі.

Евеліна, бліда, схвильована, піднявшись на руках, розши­реними очима дивилась на Йогана. Шлейка білої сорочки сповзла з її плеча, але вона не звертала на те уваги.

— Ну, говори! Чого ти мовчиш?

— Він живий, — глухим голосом обізвався Йоган. — Тільки…

— Що?

— Я не можу розповісти тобі всього. Зараз не можу…

Евеліна підняла голову. Руки її дрібно тремтіли. Обличчя було мармурово-блідим. Враз її полишили сили, і вона повільно опустилася на подушку. Тихий стогін вирвався з її грудей.

— Бачиш, тобі не можна хвилюватися, — заговорив Берн, не знаючи, як вийти із скрутного становища. “Людський організм і залізне серце, — чітко карбувалися в його свідо­мості думки. — Отака ніжна людська конструкція… найвище творіння природи… А залізне серце?..”

Евеліна кволо підняла руку і взяла Берна за рукав халата. Вологими очима пильно дивилася в його сухе, суворе облич­чя. Щось грізне, незбагненно страшне вчувалося їй в словах Йогана.

— Через пару днів ми зустрінемося всі разом, — говорив Берн. — Заспокойся. Ти все будеш знати. Тільки прошу, по­жалій себе. Не хвилюйся!

Легенькі голочки вп’ялися Евеліні в мозок — очевидно, давалася взнаки перевтома від раптового хвилювання. Перед ЇЇ очима загойдалася кімната, ліжко, Берн… І знову її поглину­ла темна прірва забуття.

Минуло кілька днів. Свідомість остаточно повернулася до Евеліни. Тепер вона лежала самотня, спокійна, віддаючись роздумам. Інколи заходив Берн. Але він був скупий на слова, уникав ЇЇ погляду і намагався говорити здебільшого про сто­ронні речі. На запитання Евеліни, що з Петером і чому він не відвідає її, Йоган відказував лаконічно:

— Петер хворий, йому не можна хвилюватись. Він пе­реніс важку операцію.

— То нехай він напише мені хоча б записку, — настійливо просила жінка.

— Еве, люба моя, — говорив із невластивою йому ніжністю хірург, — всьому свій час. Через кілька днів ти й Петер достатньо зміцнієте, і я дозволю вам зустрітись. Повір, мені бо­ляче бачити, як ти вболіваєш за Петером, але я не можу, не смію…

Нарешті минули оті обіцяні “кілька днів”. Ранком Берн зайшов до палати Евеліни.

— Сьогодні люба дівчинка, мабуть, зовсім здорова? — замість привітання озвався до неї хірург.

— Так, тільки не тягни більше, я прошу, благаю тебе. — В очах Евеліни горіли вогники нетерпіння.

Квола посмішка осяяла лице Йогана. Він натиснув кнопку на стіні. В дверях з’явилася сестра.

— Що пан доктор бажає?

— Халат!

Через кілька хвилин сестра внесла до палати блідо-зеле­ний вовняний халат, поклала на ліжко.

— Можете йти, — сказав Берн. Сестра причинила за со­бою двері.

— Ану, спробуй встати, — підбадьорливо мовив Йоган.

— Спробую, — несміливо відповіла Евеліна. Берн відвер­нувся до вікна.

— Одягайся…

Непевними рухами Евеліна натягнула на себе халат, сіла на ліжко. Потім худенькими, немов аж прозорими руками попра­вила своє пишне волосся. Запитливо подивилися на Йогана.

— Ми підемо до нього?

— Так.

— З ним усе гаразд? Берн промовчав.

— Чому ти мовчиш?

Хірург, дивлячись кудись убік, підійшов до неї.

— Ти зараз про все дізнаєшся сама.

Щось загрозливе й несподіване вчувалося в тоні Йогана. Серце Евеліни уривчасто й тривожно закалатало. Вона встала, сперлася на руку Берна.

— Ходімо.

Немов уві сні, Евеліна пройшла коридором клініки повз численні палати. Нарешті Берн відчинив двері до ізольованої кімнати. Тут було тільки одне ліжко. Хтось, укритий прости­радлом, лежав на ньому.

У блакитнуватих сутінках — вікно було затягнуте синьою завісою — Евеліна спершу ніяк не могла збагнути, кого вона бачить перед собою.

Але ось пролунав голос Берна:

— Ти спиш, Петере?

Хірург обережно взяв руку хворого. Повернувшись до жінки, кивком голови запросив її сісти на стілець. Сам, не відпускаючи руки Стара, опустився на край ліжка.

— Петер! — тремтячим голосом покликала Евеліна.

Вії Петера здригнулися. У виразі його обличчя з’явилося щось тривожне, болісне. Горло Евеліни перехопили спазми. Напіврозплющені очі Петера спинились на ній.

— Еве! — прошепотів він. — Слава богу, ти тут! Який страшний сон мені приснився. Бачиш, я трохи занедужав…

Схвильована Евеліна хотіла йому щось відповісти, але раптом Петер, помітивши хірурга, урвав її мову:

— І ти прийшов, Йогане?

— Як бачиш, прийшов і виконав свою обіцянку! — озвав­ся Берн.

Петер кволо посміхнувся.

— Нема гіршого, Еве, коли тебе лікує товариш. Жодної пільги, режим, як у в’язниці! Шість днів я просив його приве­сти тебе.

— Заспокойся, Петере. — Йоган дружньо потиснув това­ришеві руку. — Зараз ти зрозумієш, чому я був таким жор­стоким. Я привів Евеліну, і ми повинні серйозно поговорити.

— Що ти маєш на увазі?

— Зараз скажу. Річ у тім, що…

— Зачекай! Я пам’ятаю… я добре пам’ятаю ту страшну катастрофу. Очевидно, після неї нас привезли в твою клініку. Так?

— Так!

— Ну, гаразд! Гаразд! Ти нас вилікував, тепер все добре! Але навіщо ця таємничість? Чому ти так дивишся на мене, Йогане? Мені щось загрожує?

Голос Петера був тривожним і розгубленим, його сірі очі пронизували Берна.

— Заспокойся, — сказав Йоган. — Ти бачиш цей шар бинтів на своїх грудях?

— Розумію! Я був поранений, і ти… оперував мене?

— Так! Я зробив тобі складну операцію.

— Йогане! — тремтячим голосом промовила Евеліна. — Мені здається, я починаю розуміти.

Берн жестом зупинив її.

— Вас привезли до моєї клініки більше місяця тому. Ви обоє були непритомні. Спочатку я оглянув Евеліну…

— Ти зробив би це в будь-якому випадку, — спробував пожартувати Петер. — Адже твої почуття до Евеліни…

— Петер! — Евеліна кинула на Стара докірливий погляд.

— Вислухай мене, — продовжував Берн. — Тепер не до жартів. У неї був констатований струс мозку, але без внутрішніх пошкоджень. Була певна гарантія, що вона зали­шиться живою. Тоді я оглянув тебе! На твоїх грудях я поба­чив великий синець. Слід від сильного удару… Якраз біля серця…

— Але ж особливої небезпеки не було? — тремтячим го­лосом запитала Евеліна.

— Навпаки! Тільки найчутливіші прилади могли встано­вити удари серця. Тонус катастрофічно падав! Наближалася смерть! Я зважився ввести кордінеліт, ти знаєш — це мо­гутній препарат. Я знав, що в тебе було міцне серце…

— Було?! — вигукнув Петер. — Хіба тепер у мене його нема?

Евеліна, ледве стримуючись, щоб не закричати, безтям­ними очима дивилася на Берна. По його обличчю повзла блідість.

— Я мусив зробити вибір! Я не міг допустити твоєї заги­белі і… В цей час асистент доповів, що ти вмер! Так! Ти був у стані клінічної смерті. Зупинилося серце, зникло дихання…

Петер відкинувся на подушку, істерично зареготав. Тамую­чи сміх, він схопив себе за горло, але ніяк не міг зупинитися.

— Ти жартуєш, Йогане! Ха-ха-ха!.. Ну, звичайно, ти фан­тазуєш!.. Я відвідав потойбічний світ і знову повернувся до вас! Ха-ха-ха!..

Евеліна обняла Петера за плечі.

— Заспокойся, любий. Адже Йоган хоче тобі тільки добра.

— Ні! Ти послухай, Еве! Я був мертвий!.. Ха-ха-ха! Зна­чить, Йоган воскресив мене?..

Берн суворо подивився на Стара. Потім зняв окуляри і, протираючи скельця, скромно сказав:

— Так, Петере, я воскресив тебе…

У голосі Йогана було стільки серйозності, що Стар на хвилину замовк.

— Що ж ти зробив зі мною? — спитав він насторожено. Берн надів окуляри, встав з крісла, підійшов до вікна.

Евеліна і Петер, тамуючи подих, стежили за ним.

— Петер! Ти пам’ятаєш наші суперечки в університеті? — озвався Йоган.

— Про механічне серце і продовження життя?

— Так! Недавно мій експеримент увінчався успіхом! Це було рівно тридцять чотири дні тому.

— У той день, коли ми…

— Так! Саме в той день. Ти помер, і я… подумав про механічне серце. Я зрозумів, що для твого порятунку мушу йти на ризикований крок…

— І ти… — Стар судорожно схопився обома руками за ліжко.

— І я зробив найскладнішу в моєму житті операцію, — одказав Берн. — Ти знову повернувся до життя.

Евеліна втягнула голову в плечі, зіщулилася, немов споді­ваючись удару. Вона боялася глянути на Петера.

Але Стар був на диво спокійний. Відкинувшись на по­душку, він кілька хвилин щось зосереджено обдумував.

— Я не вірю тобі, Йогане, — тихо сказав Петер.

— Ти можеш не вірити, але факт залишається фактом. Ходімо, це зовсім поряд.

Хірург кинув Стару халат.

— Одягайся! Вставати можеш сміливо! У тебе вже все ввійшло в норму. — Він натиснув кнопку в стіні і відчинив Двері.

Евеліна допомогла Петеру одягнути халат. Той перебував у дивному стані отупіння. Загорнувши поли халата, похитуючись, підійшов до дверей. Це були потайні двері до якоїсь лабораторії. Евеліна і Петер ввійшли туди першими. За ними — Берн. Хірург відкрив дверцята шафи, потім запросив Петера і Евеліну.

— Поглянь, — підняв Берн велику прозору банку. — Ось твоє серце!..

Евеліна тихо скрикнула. Вона не дивилася на банку, вона дивилася на обличчя свого чоловіка, по якому котилися ве­ликі краплі поту.

— Це… моє серце? — тремтячим голосом спитав Петер.

— Так! — Йоган швидко поставив банку на поличку і різким рухом закрив шафу. Потім урочисто повернувся до своїх друзів. — Я мусив зробити так… Ти мене розумієш, Петере?

Якась сила зірвала Стара з місця, він кинувся до хірурга і схопив його за груди.

— Ти… ти перетворив мене в робота! — безтямно закри­чав він. — Я задушу тебе!

— Петер! Петер! — намагалася розборонити їх Евеліна. — Любий, заспокойся!

Але Йоган сам узяв Петера своїми сухими тренованими руками за плечі, відірвав від себе і посадив у крісло. Петер важко дихав. Потім він притиснув до грудей руку і, дивля­чись кудись в одну точку, почав прислухатись.

— Не б’ється!.. Не чути… Я — людина без серця.

Хірург, потираючи рукою сині знаки на шиї, ніби нічого й не сталося, сказав:

— Але ж послухай, Петере, у мене не було іншого виходу! Замість травмованого я вставив тобі своє серце, свою мрію. Заспокойся!.. Ти можеш пишатися тим, що перший житимеш не сімдесят-вісімдесят років, а двісті-триста років, як біблейські патріархи. Ти перший відкриєш в історії людства нову еру — еру довголіття, може, навіть безсмертя!

Голос Йогана зміцнів, у ньому задзвеніли металеві нотки. Петер підвів голову, подивився на свого товариша, обличчя його вже набрало цілком спокійного виразу.

— Пробач мені, Йогане! Це сталося мимоволі…

— Пусте, — перебив його Берн. — Я повинен сказати тобі кілька слів про твоє нове життя.

— Хіба я мушу жити якось особливо? — здивувався Петер.

— Ні! Ти цілком нормальна людина. Можеш, як і раніше, працювати, творити. Але поки що будь обережним в рухах, рана ще не зовсім загоїлася. Свого серця, як стороннього тіла, ти не відчуватимеш. Воно має таку ж саму форму, як і справжнє серце. Органічний мішок перешкоджає хімічній взаємодії внутрішніх органів з металом. Практично твоє нове серце вічне.

Його схема нескладна і тому дуже надійна. Більшість вузлів електрообладнання виготовлено з найновіших напівпровід­ників[4]. Компресор приводиться в рух атомною батареєю, яка закріплена на грудях і з’єднана з моторчиком спеціальним ка­белем. Ти особливо бережи цю батарею. Це мій винахід!..

— А довго вона буде працювати?

— Шість місяців. Саме про це я й хотів сказати тобі. Через шість місяців ми замінимо заряд. Я зроблю його більш довго­вічним… Але ти розумієш — експеримент на людині зроблено вперше, я мушу контролювати тебе. Я буду заходити до тебе.

— Хіба ще можливі ускладнення? — тривожно запитав Петер.

— Не думаю, — відповів непевно Берн. — Але ми повинні запобігти можливим несподіванкам.

Петер встав з крісла, підійшов до Йогана.

— Покажи мені ще раз моє… колишнє серце.

Хірург мовчки відкрив шафу. Евеліна мимоволі здригну­лася, її чоловік, притиснувши до грудей руки, немов загіпно­тизований, подався всім тілом вперед. Він дивився на банку, і по його змарнілих щоках котилися дві великі сльози…

Поиск по сайту: