Прозріння Арнольда

Над площею лунали крики, плач, прокльони. Поліція й молодчики з легіону “Вогняне серце”, вкрай розперезавшись, чинили розправу над беззахисними людьми. З бічних завулків були виведені загони, озброєні хімічними автоматами. Одяг­нувши маски, поліцейські відкрили по юрбі стрілянину. От­руйний зелений дим поплив над площею. Мов підкошені, па­дали люди на брук і одразу ж засинали важким, непробудним сном. Поліцейські круками кидалися на свої жертви, одягали їм наручники і втягували в чорні машини.

Арнольд не бачив того. З трупом матері він їхав до перед­містя Бруклінгема. Думки його завмерли, свідомість притупи­лася. В голові билося тільки одна думка, настирлива й не­відступна: “Швидше, швидше! Додому!.. Додому!.. Я так дав­но не був там…”

Машина вирвалася із залюднених центральних вулиць і помчала між рядами білих вілл. Нарешті місто закінчилось. Все частіше траплялися дорогою сади, городи, а далі — неве­личкі лісові посадки і смугасті поля. В буйній зелені садів мальовничо виступали одноповерхові охайні будиночки за­міських жителів. Біля одного будиночка Арнольд зупинив ма­шину. З-за хвіртки люто гавкав собака, але Арнольд не звер­тав на те уваги… Думка відроджувала з далеких світлих часів чудесні спогади, оповиті болючим смутком.

Плин думок Арнольда перервав грізний голос за хвірткою, який приборкував собаку. На вулицю вийшов огрядний си­вий фермер. Він здивовано, навіть з переляком втупився по­глядом в людину, одягнену в блискучий мундир вищого полі­цейського сановника імперії.

— Я до ваших послуг, мій пане! — тремтячим голосом озвався фермер.

— Дуже прошу вас… допоможіть мені поховати цю жінку, — тихо відповів Арнольд. — Дістаньте труну, допоможіть викопати могилу… Я за все заплачу!.. Буду чекати вас на цвин­тарі…

— Можете бути спокійним, мій пане! — заметушився фер­мер. — Я зараз! Покличу моїх хлопців…

— Я чекатиму.

Машина Арнольда рушила по вузенькій бічній вулиці і незабаром в’їхала у ворота цвинтаря, де й зупинилася. З мале­сенької хатини вийшов дідусь-сторож, підсліпувато подивив­ся на незвичайного гостя.

Арнольд узяв тіло матері на руки і, дивлячись нерухомим поглядом поперед себе, рушив між рядами могил у глиб цвин­таря.

Арнольд обережно опустив тіло матері на траву, що, не­мов зелений килим, вкривала землю довкола мармурових плит, відкинув з її чола волосся. Нестерпний біль стиснув його серце, сльози полилися з очей — перші сльози з того часу, як він перестав бути дитиною…

Арнольд плакав і з кожною сльозою вбирав у себе нена­висть. О, будь він проклятий! Це він… він підняв мою руку на рідну матір. О, володарю мій, всемогутній володарю! Ти ви­пив мою кров, ти спопелив мою душу. Я став твоїм підлим рабом… Я втратив людську подобу… Проклятий! Проклятий!

Ноги Арнольда підкосились, і він упав на землю, ткнув­шись головою в траву. Судорожний плач потрясав його тіло в розкішному мундирі.

А від воріт цвинтаря вже наближалися люди. Фермер з двома своїми синами ніс труну, лопати, вірьовки. Арнольд підвівся з землі. Показав їм, де копати могилу і відійшов убік.

Над цвинтарем дихнув вітерець, з заходу наступала хма­ра. Тривожно шелестіло листя крислатого клена над могила­ми. Щось грізне, невблаганне вчувалося Арнольдові в шамотінні дерева. Він підвів голову, і йому здалося, що чорна хмара — то велетенська рука помсти, рука смерті.

— Все готово!.. Можна опускати!.. — Старий фермер обе­режно поторсав Арнольда за плече.

Арнольд, геть сполотнілий, підійшов до могили. Мати вже лежала в труні, прикрита прозорим серпанком. Він підняв по­кривало, сухими губами поцілував блідий лоб, закриті очі покійної…

— Закопуйте! — дивлячись невидющими очима на фер­мера, прошепотів поліцай-президент.

Незабаром по труні забухкало груддя, все глухіше, глухі­ше… і ось, нарешті, стихло… Чорну хмару високо в небі розір­вала блискавиця, і гримнув грім. Линув бурхливий дощ, — щедрий і теплий. Він ніби хотів обмити палючі сльози Арнольда — сльози горя і великого оновлення…

Хтось торкнувся його руки. Молодий чоловік оглянувся.

— Все! — самим порухом губів вимовив фермер, вити­раючи мокру лисину.

Арнольд мовчки простягнув йому пачку асигнацій.

— Не треба! — суворо відповів старий. — Ходімо, хлопці… І вже здаля гукнув:

— А гроші віддайте сиротам, в який-небудь дитячий при­тулок!..

Шумувала злива, хилились під потоками води старі кле­ни. Скаженіли блискавиці, розтинаючи хмари.

Замах

…Евеліна була в розпачі. Мов в’язень, сиділа вона на віллі Петера Стара. Хоч в її розпорядженні був увесь будинок і буйний сад, де вона могла відпочивати, але виходити в місто їй не дозволялося. Вздовж стін, що огороджували резиденцію диктатора, безперестанку ходили патрулі — здоровенні ситі хлопці в сірих мундирах з автоматичними револьверами. Еве­ліна підходила кілька разів до воріт, та кожного разу перед нею виростала мовчазна постать охоронця.

— Пані! Не можна!..

— Як? Мені теж не можна? Ви забуваєтесь… Я тут госпо­диня…

— Наказано нікого не випускати!

— Чий це наказ?

— Володаря!..

Евеліна дивилася в обличчя цього тупого виконавця чу­жої волі і розуміла, що говорити з ним — марна річ. Залива­ючись сльозами, вона мовчки йшла до кімнати, падала на канапу.

Радіо й газети приносили тривожні вісті. Переможний хід армії диктатора, який розв’язав ядерну війну, затримався. В горах на західних кордонах відбувся жорстокий бій, який порушив усі стратегічні розрахунки. Нічого не було відомо про численність жертв, про втрати, про перспективи війни — радіо замовчувало все. Тільки в самій імперії піднялася полі­цейська істерія, розпочалося масове переслідування всіх, кого бодай трохи можна було запідозрити у вільнодумстві і демо­кратизмі.

Країна принишкла, насторожилась у тривожному чеканні.

Цілими днями сиділа Евеліна на канапі, зіщулена, немов зацьковане звірятко. Втупившись порожніми очима в одну точку на стіні, вона перебирала в голові спогади минулого. Апатична й байдужа, думала про ті щасливі дні, коли чисте кохання до Петера і його гаряча відданість робили її життя безжурним, мрійливим сном. І як невблаганно, як безглуздо розвалилась та прозора споруда щастя. Який шалений вихор зруйнував її? Невже виною всьому автомобільна катастрофа? Нехай би навіть нічого не трапилось з Петером, хіба він з його бездушним егоїзмом, з маніакальними думками про сла­ву, не став би в її житті холодним диктатором, не перетворив би їхню сім’ю в звичайнісінький придаток своєї самозакоха­ної особи? Ні, ні, не там мусить вона шукати відповіді на свої сумніви. Берн — хороший, чесний. Йоган теж не завинив пе­ред нею. Даремно прозивав його Петер сухарем. Добра душа у нього, велике в нього серце. Вжахнувшись ганебних дій Пете­ра, він, не вагаючись, відмовився від слави і від багатства. Як мріяв він про те, щоб своїм винаходом вчинити добре діло. Клята біорадіація. немов кара, з’явилася на його шляху, кара за його гордість, за честолюбство і самовпевненість. І ось ре­зультати. Петер став кривавим диктатором. Та, зрештою, хіба ж він сам щасливий? Хіба надмірна біорадіація не перетвори­ла його організм в згасаюче вогнище? Кожне вольове напру­ження коштує йому місяців життя. Куди ж пішли його сили? На що? Він хизується своїми завоюваннями, йому завдає втіхи жах, котрий він наганяє на простих людей. Він завойовує, грабує, палить. Для кого? Для отих підлих корпоратистів, для отого ангела смерті з золотими кігтями і залізним серцем. Не Петер, а вони справжні люди без серця! Не Петер, а вони “залізні дияволи”!.. Сплюндрували науку, знівечили безсмертне відкриття Йогана…

Так минали дні, повні мук, відчаю, жахливих сновидінь.

Але одного дня вілла сповнилась криками, стуком важких кроків. Почувся різкий голос Петера Стара. Кров жбухнула до голови Евеліни. В очах її потемніло…

Тепер або ніколи! Вона ще раз поговорить з ним! Вона ще раз спробує умовити його повернутися до нормального життя.

— Де Евеліна? — загримів голос Петера.

— Нагорі, у себе, володарю! — відповів охоронець.

— Нікого не впускайте до вілли! Я скоро сам поїду в місто…

— Слухаю!

Евеліна чула, як Петер піднявся по сходах, наблизився до кімнати. Стар у військовій формі, без головного убору з’я­вився в дверях. Евеліна з жахом помітила, що його голова зовсім побіліла, а обличчя покарбувалося глибокими старечи­ми зморшками…

Диктатор усміхнувся, та посмішка його була подібна до вищиру мерця.

— Здрастуй, Еве! Чому так непривітно зустрічаєш мене?..

— Здрастуй, Петере! — сказала, підводячись з канапи, Еве­ліна. — Чого ти приїхав?

Вона намагалася бути спокійною. Диктатор підійшов до неї, схопив її в обійми, притиснув до грудей.

— Еве! Люба ти моя! — пристрасно прошепотів він, цілу­ючи її в очі. — Ти бачиш — я приїхав до тебе… Ти єдина моя втіха і надія!..

— Єдина втіха? — перепитала Евеліна, відсторонюючись від Петера. — А чому ж ти наказав не випускати мене з вілли? Чому я сиджу, мов у в’язниці? Чому ти не послухав мене?.. Чому порушив свою клятву?

— Чому? Чому? — розсердився Петер. — Не я роблю це! Доля…

— Доля? А для мільйонів людей, які загинули через тебе, теж доля судила жахливу смерть? Невже вони заслужили її? І за що? Що доброго несеш ти світу? Панування проклятої корпорації?..

— Дурненька! — В голосі Стара почулось роздратування. — Я тільки вийду до фінішу у війні разом з ними! А потім, коли світ схилиться до моїх ніг, я ліквідую цю підступну кліку і створю новий порядок у світі, де буде один господар — Петер Стар!.. І ти… моя дружина.

Евеліна широко відкритими очима дивилася на диктато­ра, тепер уже цілком усвідомлюючи, що ніяка сила не зара­дить йому, що він — приречений…

— Ну, а що тебе не випускали — пробач мені!.. Це сталося тільки тому, що я боявся за тебе. Зараз в країні дуже тривож­но, і я хотів, щоб ти була під надійним захистом, — додав Стар після невеликої паузи. — Я приїхав, щоб знову зарядити свою батарею перед останнім походом!.. Церемонитись досить! Я кину свою армію, найстрашнішу зброю проти Сходу, і ско­ро-скоро над землею запанує вічний мир! Більше соціальна плутанина не буде терзати світ. Кожен знатиме своє місце. А спільну мету для людства вкажу я — володар всесвіту!..

Очі диктатора засяяли божевільним вогнем. Евеліні зда­лося, що вона бачить того самого Петера, який з’явився до неї тоді, на віллі, в страшному сновидінні. Кров, руїни, смерть — ось що несе він світові. Що робити? Як зупинити цей невмо­лимий фатум?..

— Еве! — стривожився Петер, обіймаючи ЇЇ за плечі. — Ти погано себе почуваєш?..

Евеліна відчула, як її груди притиснулися до металевої коробки, що ховала в собі батарею. Цей дотик пробудив у ній рішучість. Ні, вона не буде вагатись! В її серці нема любові, а лише невмолима ненависть до цієї машини. Треба знищити її ради людей, ради світу, ради тих, кого ще не розтоптав дикта­тор…

Погляд Евеліни впав на кортик, який висів з лівого боку на поясі Стара. Якраз він і потрібен їй… Дивлячись прямо в очі Стару, вона легко витягла кортик з піхв, затиснула в га­рячій долоні. А вуста продовжували говорити слова, такі пусті і непотрібні:

— Петер! Петер! Схаменися! Невже ти не розумієш, що тебе жде страшна загибель?..

— Ні! Ні! Сто разів — ні!.. Провидіння посадило мене на коня — я буду на ньому їхати до кінця!..

Евеліна рвонулася з рук Петера, відступила на крок. Очі її заблищали недобрим вогником.

— Він прийшов — твій кінець! — крикнула вона і, коротко розмахнувшись, вдарила кортиком в груди диктатора — пря­мо під серце. Але в ту ж мить з жахом відчула, як лезо ковзнуло по металевій поверхні серця.

Стар відхитнувся од неї, вирвав кортик з грудей, затис­нув рукою рану. Мундир забарвився в багрово-червоний колір. Петер важко дихав. Кілька секунд він дивився на Евеліну палючим поглядом, потім страшно зареготав.

— Ха-ха-ха! Я невразливий! Я вічний! Ти забула, що в мене залізне серце! Ха-ха-ха!

Він схопив Евеліну за руку, з силою кинув додолу. Його очі — невблаганні, холодні — наблизилися до її обличчя.

— Ти будеш моєю рабою! Ти нікуди не підеш звідси! Ти переконаєшся в тому, що правий я! Я прощаю тобі цей замах! Я їду!.. Іду назустріч моїй великій долі!..

Евеліна істерично скрикнула і знепритомніла. Диктатор рішуче вийшов у коридор, замкнув двері на ключ.

— Гей, охоронці! Не випускати жінку з кімнати до мого повернення!

Охоронець уже біг по сходах. Він виструнчився перед Старом, взяв з його рук ключ.

— Слухаю вас, володарю!..

— Лікаря! І негайно закриту машину!

— Слухаю!

Охоронець стрімголов помчав униз, а за ним рушив Стар — закривавлений, суворий, з поглядом, у якому вже не було нічого людського…

Контрудар

— Все готове до виступу! Треба тільки визначити день! Ось якраз для цього ми й зібрались!..

Гартман, як завжди спокійний і врівноважений, оглянув усіх членів “Комітету мужніх”. Вони зібрались в напівтемній печері, далеко за містом, виставивши на дорозі і біля входу посилену варту.

— Диктатор справді зайшов надто далеко, — рівним то­ном почав Гартман. — Не можна лишатися далі байдужими.

Люди не квапились говорити. В печері зібралися найдосвідченіші керівники руху опору, які вміли добре зважувати своє слово і які, піднімаючись на бій, ніколи не завдавали хибних ударів.

— Отже…. — озвався Гельд, який теж був присутній тут. — Отже, сьогодні ми мусимо передати наше рішення по всій країні. Всі організації попереджені і ждуть сигналу…

— А як зі зброєю? — почулися голоси.

— Зброї вживати не будемо! Це дасть тільки привід дикта­тору потопити в крові наш рух! Закличемо всіх чесних патрі­отів до маніфестації! Я певен, що нас підтримає вся країна! Уряд не посміє кинути війська проти всього народу! Нам треба розкрити секрет “людини без серця” — ту силу, яка викорис­товується для одурманювання армії і поліції. Треба вимагати, щоб Стар був виведений з складу уряду! Коли парламент поба­чить, що народ знає секрет “людини без серця” — він буде змушений виконати волю країни!.. Доки Стара немає тут…

— Він уже в місті, — промовив, заходячи до кімнати, Берн. Він був схвильований і блідий.

— Нарешті ви прийшли, докторе! — радісно вигукнув Гар-тман. — Ми саме говоримо…

— Я знаю, — перебив його Берн. — Стар прибув сьогодні до Бруклінгема. Він поїхав до “Золотого ангела”… Ситуація ускладнюється. Виступати треба негайно!

— Чому ви так думаєте?

— Тому, що диктатор приїхав перезарядити свою бата­рею. Для нас це зручний час. Стар не повинен одержати еле­мент 111. Необхідно блокувати лабораторію атомних заводів. Цим ми зможемо перешкодити дальшому розвитку ядерної війни, бо “Золотий ангел”, побачивши, що диктатор позбавле­ний сили, змушений буде змінити свою агресивну політику… Наступні події будуть залежати від активності і свідомості народу.

— Але ж Стар кине проти нас поліцію! Знову проллється кров! — крикнув Гартман.

— Озбройте робітників, які блокуватимуть атомні заводи, у нас немає іншого виходу! Видайте всім захисні екрани.

— Як ви гадаєте, товариші? — Гартман повернувся до членів комітету.

— Берн правий! — відповів Гельд.

— Ми згодні! — підтримали його інші члени комітету. Запанувала тривожна тиша. Здавалося, над головами при­сутніх пронісся подих грози.

Нарешті Гартман твердо і суворо сказав:

— Я згоден теж! Виступаємо негайно!.. Баретті! Передайте по радіо всім організаціям країни: “Виступ сьогодні о третій годині дня. Маніфестація буде мирною. Зброю вживати лише в крайніх випадках. За волю і щастя! “Комітет мужніх”.

Баретті взяв листок радіограми і вийшов з печери. Через хвилину зафуркотів мотор, і світло фар ковзнуло по полю. Баретті поїхав на одну з таємних пересувних радіостанцій “Ко­мітету мужніх”, що переховувалася в горах.

— Друзі, — промовив Гартман. — Давайте востаннє поди­вимось на карту. Нам треба зважити кожну деталь.

На грубо тесаному столику розстелили карту Бруклінгема. Синіми кружалами на ній були позначені райони атомних заводів.

Рука Гартмана ковзнула по кружалах.

— Але на який з цих об’єктів поїде диктатор? — спитав він, дивлячись на Гельда. — У нас не вистачить людей, щоб блокувати всі заводи. Та й захисних екранів виготовлено не досить.

Гельд, примруживши очі, пожартував:

— Якщо знаєш, де у синички гніздо, то й синичку легко спіймати. — Він твердо показав на одну з синіх точок. — Сюди. Завод Фінса. Тільки він виготовляє елемент 111.

Гартман допитливо подивився на обличчя Гельда, що зда­валося тепер суворим і незворушним, немов витесаним з ве­ликої брили каменя.

— Це точно? — перепитав Гартман недовірливо.

— Це більше, ніж точно, друже. Всі наші сили повинні сконцентруватися біля заводів Фінса. Навіть якби нам дове­лося прийняти бій цілої танкової дивізії, ми не повинні відсту­пати.

Почулися тривожні голоси:

— У нас не вистачить сил!

— А чи не краще придумати інший варіант оборони?

— Десяток танків зімнуть нас!

Гельд підняв руку і спокійною посмішкою погамував рап­тову тривогу. Він щось обдумував, щось подумки підрахову­вав. Нарешті промовив:

— У нас триста екранів. Цього цілком досить. Триста ек­ранізованих бійців стануть в перші лави. Вони й зустрінуть психічну атаку диктатора. Інші товариші, добре озброєні, го­ловним чином, гранатами і ракетними рушницями, сховають­ся за стінами заводу і в його корпусах. Вони не повинні бачи­ти диктатора і чути його голосу. Якщо танки прорвуться, вони закидають їх гранатами і не пропустять в реакторні цехи.

— А якщо?.. — вихопився з темноти тривожний голос і чорним кажаном шугнув по найдальших закутках.

— Так, друзі, може бути й оте найстрашніше “якщо”, — вів далі Гельд, спохмурнівши. — Може трапитися й так, що танки прорвуться в цехи…

— …і все загине! — вигукнув той самий сполоханий голос. Гельд щосили ляснув по столі долонею. В його очах світив­ся гнів.

— Хто каже, що все загине? У нас є останній засіб, і ми, не вагаючись, скористаємося ним. — Гельд суворим поглядом обвів усіх. — Якщо трапиться найгірше… — Він на мить зата­мував подих, — то ми… підірвемо реакторні цехи. Підірвемо весь завод.

Загомоніли, захвилювалися люди. Пропозиція Гельда була сміливою і водночас відчайдушно небезпечною. Знищення цілого заводу могло викликати негайні репресивні заходи уряду.

— Нас розіб’ють з повітря!

— Це викличе репресії по всій країні!..

Але Гельд і на цей випадок мав продуману, несхитну відповідь.

— Друзі, — сказав він, — ви забули одне: диктатор вже не користується підтримкою “Золотого ангела”, його розходжен­ня з Германом Тодом дійшли до крайньої межі. До того ж “Золотий ангел” не посміє кинути проти нас війська, бо він побоїться обурення в країні. Зрозумійте, товариші, що самі ми нічого не вдіємо, якщо в день нашого останнього двобою з Петером Старом нас не підтримають мільйони людей в усіх містах імперії.

Гельд втомлено сперся обома руками на стіл.

— Товариші, друзі! Але хто сказав, що диктатор прорветь­ся до заводу? Я особисто переконаний, що ми отримаємо перемогу в першій же сутичці. Не він, а ми його примусимо покинути поле бою.

Збори закінчились. Гартман наказав виходити обережно, не привертаючи до себе уваги поліції, яка посилено патрулю­вала передмістя. Нарешті в печері лишилось тільки троє: Гарт­ман, Гельд і Берн.

— Скажіть, докторе, — звернувся Гартман до Йогана, — ви вірите в успіх нашої операції?

— Я вірю в те, що мої екрани не підведуть, — сухо відру­бав Берн, мерзлякувато кутаючись у свого плаща. — Що ж до політичної сторони, то це вже ваша справа.

Гельд засміявся. Повернувши до доктора своє добродуш­не широке обличчя, хитрувато підморгнув йому і сказав:

— Ви прийшли до нас в цю темну печеру, ви дали нам зброю для врятування країни від найжахливішої політики, яку будь-коли знало людство, і впевнено говорите, що ви не торкаєтесь політики.

Йоган Берн уважно подивився на нього, звів на переніссі брови і враз голосно розреготався.

— Ха-ха! Он ви про що? — Він міцно стиснув Гельда за плечі, потім обняв одночасно Гельда і похмурого Гартмана, жартівливо хитнув їх в один, в другий бік. — Таки добились свого! Таки втягнули Йогана Берна в політичний вир!

— Життя вас втягнуло, докторе, — відповів йому Гарт­ман.

— Так, так, життя! — ніби сам до себе озвався Берн.

Вони вийшли в темінь ночі і повільно, тримаючись попід руки, немов школярі, попростували через поле до міста…

“Золотий ангел” стривожений

— Резюме таке: війна затягнулася. Ми опинилися перед коаліцією держав, які мають потужний військовий потенціал. Уряд комуністичної конфедерації в ноті, яку я вам тільки що зачитав, попереджає нас про свою допомогу західним країнам, якщо ми не припинимо війну. Світова рада засуджує нас, Браунггон умиває руки!.. В такій складній ситуації ми муси­мо твердо вирішити, що робити далі…

В просторому залі будинку корпорації зібрався кабінет міністрів разом з керівниками “Золотого ангела”. Імперський міністр закінчував доповідь про результати політики уряду за останні місяці. Картина була нерадісною.

— А тепер, панове, я слухаю вас! — сказав Тод, оглядаючи присутніх.

Підвівся Шаукель. Взяв олівець, покрутив його, поставив сторч на стіл.

— Рішення може бути тільки одне! Ми не повинні ждати вступу в дію збройних сил комуністів. Треба вдарити перши­ми, щоб одним ударом паралізувати стратегічні центри воро­га! Потім ми введемо на його територію головні контингенти армії. Схід — наш основний ворог! Захід схилиться перед нами, якщо ми розіб’ємо комуністичну фортецю…

— Я цілком підтримую пана Шаукеля! — пискнув Фіне. — Браунггон рішуче підтримає нас, коли побачить нашу перева­гу. І не тільки підтримає, а й визнає наш пріоритет в справах цього континенту…

Один за одним виступали члени “Золотого ангела”, міністри імперського уряду. Вони підтримували пропозицію Шаукеля про негайний виступ проти Сходу. Тод урочисто й твердо прокарбував:

— Значить, вирішено! Ми негайно викличемо Стара для підготовки нових контингентів армії. Але я хотів би, панове, сказати вам відверто про одну річ… — Тод на хвилину замовк і сухим, настороженим поглядом обмацав присутніх. Здавалось, той погляд говорив: “Чи вірити вам? Чи не зрадите мене в останню мить?” Нарешті вимовив з натугою: — Я вважаю, що диктаторські повноваження Стара треба обмежити!

Ті слова, немов колючим снігом, вдарили в обличчя кор- -поратистів. Вони зібгалися, глибше втягнули голови в плечі, потім схвильовано загомоніли між собою. Слова Германа Тода таїли в собі загрозу смерті, дику розправу Петера Стара, лю­дини без серця, котра не спиниться ні перед чим, аби зберегти свою владу.

— Панове, я буду відвертим, — продовжував Герман Тод. — Дії Петера Стара все більше йдуть врозріз з настановами і волею корпорації. Петер Стар не виконав клятви, яку він склав перед нами в той день, коли ми дали йому елемент 111. Опи­раючись на армію і на свій вольовий вплив, він фактично став тираном. Його політика викликає гостре невдоволення навіть за кордоном. Так довго не може продовжуватись. Але ж як повинно бути? Хто здатен вгамувати властолюбні праг­нення Стара?

Вертлявий Ерік Фінс пискнув з свого глибокого крісла:

— Злий джинн вирвався на волю!.. Ми безсилі зробити щось проти нього.

— Згубивши Стара, ми поставимо під загрозу наші стра­тегічні плани на майбутнє, — озвався корпоратист з волячим підборіддям.

Герман Тод підняв руку, закликаючи до спокою. Всі по­гляди прикипіли до цієї руки. Ось вона опустилась і важко припечатала гладеньку поверхню ебонітового пульта. Корчу­ваті пальці посунулись до важільців і злегка пересунули один з них.

В ту ж мить кімнату наповнило рівномірне гудіння, спа­лахнув екран телевізора. Корпоратисти ближче присунулись до пульта управління. На екрані з’явилось обличчя, дуже схо­же на обличчя Германа Тода: той же яструбиний ніс, високе чоло, широко поставлені очі. Чоловік був у генеральській формі. Він озвався першим:

— Здрастуй, батьку! Ти викликав мене?

Імперський міністр якусь мить дивився на свого сина, генерала Альфреда Тода, потім владно промовив:

— Генерале Тод, настав час діяти.

— Війська Траумвальду готові до дії. Куди вести танкові загони?

Герман Тод підняв руку.

— Зачекайте, генерале! — Імперський міністр навмисне звертався до свого сина на “ви”, щоб цим ще дужче підкрес­лити урочистість обстановки. — Виведіть три танкових дивізії до стратегічних комунікацій і чекайте мого наказу. За сигна­лом “Вампір-6” вводьте війська у місто і в усі головні пункти імперії. Найперше беріть під захист урядові установи і при­ватні вілли членів корпорації “Золотий ангел”. Все! Можете йти і діяти!

Але екран не згасав. Риски сухого рота на обличчі генера­ла Тода перекосились, очі звузились, затамувавши хитруваті іскорки.

— Я вам сказав: ви вільні! Можете йти і діяти! — повто­рив роздратовано Герман Тод і потягнувся сухою долонею до важільця, щоб виключити екран, але генерал попередив його.

— Пане імперський міністр, — заговорив він квапливо. — Звичайно, військові не повинні втручатися в політику, але в моїх дивізіях з’явилися ознаки нездорового комуністичного впливу. Тому…

— …тому ви тюхтій і нездара! — гримнув на сина Герман Тод.

— Я прошу вислухати мене, пане імперський міністр, — незворушно продовжував генерал. — Я повторюю: хоч мої війська лишилися поза впливом “залізного диявола”, вони зазнали на собі впливу комуністичних ідей.

— Так що ти хочеш? Що ти хочеш? — Аж запінився від люті імперський міністр.

— Я хочу тільки короткого пояснення: проти кого будуть введені війська — проти цивільного населення чи проти самого…

— Проти самого! Задоволений? Закінчуй свою балакани­ну і готуйся до дій.

Екран згас. І враз кімната немов пірнула в холодну воду. Присутні не зважувались поворухнути головою, вимовити бодай одне слово. Страшний крок до двобою з диктатором був зроблений. Першим подав голос Ганс Шаукель:

— Германе, ти хочеш знищити Петера Стара?

— Я хочу знищити його всевладдя! — патетично вигукнув Тод. — Він буде призначений командуючим військами східно­го напрямку. Досить для нього й цього.

— Але ж прем’єр-міністр не погодиться! — Розвів руками Ганс Шаукель. Він ніяк не міг збагнути задуму Германа Тода. — Він примусить нас своїм триклятим гіпнозом.

Герман Тод широко розкинувся в кріслі.

— Не примусить! — Голос Германа Тода видавав погорд­ливу зневагу. — Панове, всі ми переїжджаємо сьогодні в гори під захист танкових дивізій генерала Альфреда Тода.

Шаукель подався вперед, наче хтось міцною рукою щоси­ли зігнув його товсте, опецькувате тіло. Його булькаті очі блищали від страху й захоплення.

— Ти хочеш послати йому ультиматум?

— Так, останній ультиматум корпорації. І я певен, що Петер Стар прийме наш ультиматум. У нас в руках страшна зброя — його життя.

Корпоратисти слухали Германа Тода, все більше пройма­ючись нестримним почуттям звільнення. Так, у руках корпо­рації знаходилось життя Петера Стара. І він не повинен про це забувати, нещасний вискочка, жалюгідний пігмей з залізним серцем! Хай він знає, що могутність фінансових і промисло­вих магнатів країни над усе. Над усе! Вони керують країною, вони тримають у покорі населення імперії, вони творять висо­ку політику. І головне: вони дали владу Петеру Стару, але можуть забрати її в нього разом з життям.

Засідання раптом було порушено різким дзвінком теле­фону. Дзвонили з комісаріату поліції.

Голос комісара був зляканий, з надривом:

— Пане імперський міністр! Робітники, студенти і служ­бовці Бруклінгема вийшли на вулиці. Небачена маніфестація! Вони несуть гасла проти війни, вимагають усунення від влади Стара та нових виборів у парламент!

Присутні насторожилися — слова комісара гучно лящали в динаміку.

— Яких заходів ви вжили? — крикнув Тод.

— Я чекаю ваших наказів!

— Поліцай-президент знає про ці події?

— Його немає в кабінеті! Він кудись зник!..

— Цього ще не вистачало! — розлютовано пробурчав Тод. — Стар поставив хлопчиська на такий відповідальний пост! Ось наслідки!.. Послухайте, комісаре! Зв’яжіться з військовим міністерством. Виведіть на вулицю весь гарні­зон! І не здумайте панькатися з ними. За годину — з усім покінчити!

— Пане імперський міністр, — відізвався комісар. — За останніми відомостями, маніфестує більше трьох мільйонів чоловік…

Корпоратисти охнули. Тод зблід. Судорожно стискуючи кулак, він закричав:

— Виконуйте наказ! Киньте всі наявні резерви військ!

— Слухаю! — почувся в’ялий голос.

— Становище ускладнилося, — сказав Тод. — Можливо, ми поспішили з нашим рішенням щодо Петера Стара. Я бою­ся, що без його допомоги нам не вдасться придушити завору­шення в країні…

Широко розчинилися двері, і до салону, немов буря, влетів Петер Стар.

— Я допоможу вам! — прогримів він розлюченим голо­сом.

Корпоратисти посхоплювались із своїх крісел. Поява Пе­тера Стара була несподіваною.

Диктатор стояв посеред кімнати, широко розставивши нога у своїх високих кавалерійських чоботях, в галіфе, при всіх орденах, і палючими очима оглядав членів корпорації. Його м’ясисті губи цідили презирливі слова:

— Ви зібралися тут для того, щоб знищити Петера Стара, свого володаря і прем’єр-міністра!

— Пане Стар, — зробив до нього крок Ганс Шаукель, витягнувши вперед руки, ніби благаючи його про помилу­вання.

— Назад, нікчемний блазню! — гримів Стар. — Ви думали сховатись від мене? Я чув усе до останнього слова. Чув по радіотелефону і приїхав сюди, щоб полегшити вам той тягар, який ви взяли на свої немічні плечі. — Він повернувся до Тода. — Що, пане імперський міністр Герман Тод, ви сподіва­лися танковими загонами Траумвальду здійснити державний заколот?

— Пане Стар! — з відчаєм і гнівом у голосі вигукнув Тод. Але Стар перебив його:

— Мовчіть! Всі ви зрадники і заслуговуєте найстрахітливішої кари. Я б повісив вас усіх власноручно, отут на стінах. На гаки! За підборіддя! Щоб правнукам вашим було пам’ятно, як карали в наш час за підлу зраду. Що? Зблідли? Позбулися голосу? Не бійтеся! Я не буду вас чіпати, бо ми робимо спільну справу. В нас один ворог. Він там, на вулиці, на площах.

Корпоратисти, геть спантеличені, дивилися на божевільне лице Стара. Вони не знали, що думати, що відповісти йому. Тоді підвівся з свого місця Тод.

— Ви занадто захопилися, Стар! Ми попереджали вас, що ви загинете, коли виступите проти нас!

— Цього не буде! — гордовито відповів диктатор. — Гляньте на вулицю! Чи впораєтесь ви без мене? Тільки я врятую вас, вас і імперію.

Спалахнув екран контрольного телевізора, і на ньому з’я­вилося лице комісара. Брови його були нахмурені, лице су­воре.

— Повідомляю, що армія перейшла на бік маніфестантів. Вона відмовилася розганяти народ!.. Дивіться самі! Включено контрольні об’єктиви на центральній площі…

На сусідньому екрані проступили обриси площі, заповне­ної багатотисячним натовпом. Над головами людей майоріли національні прапори. Гриміло могутнє скандування:

— Геть Петера Стара! Геть диктатуру! Вимагаємо нових виборів у парламент! Геть війну!..

В натовпі мелькали мундири солдатів. Комісар говорив правду. Екран згас. Знову почувся голос комісара:

— Які будуть накази?..

Його обірвав Тод. Він рішуче підвівся і, дивлячись прямо в обличчя Стара, промовив:

— Ви чули, пане прем’єр, голос народу? Там, на вулиці, вимагають вашої відставки! Ми не можемо зараз робити інак­ше. Ситуація надто складна. Ми змушені вивести вас зі скла­ду уряду!

— Голос народу! Ха-ха-ха! — зареготав Стар. — Ви виво­дите мене зі складу уряду! Ха-ха-ха! Ви — шкідливі коти, що, напаскудивши, тікають в куток! Я покажу вам, хто справжній володар імперії!.. Зараз я виїжджаю з оперативними групами до атомних заводів! Блокую їх!..

— Ви не зробите цього! — Герман Тод гнівно звів брови. — Ви хочете занапастити імперію…

— Я зроблю це! Я мушу одержати елемент, необхідний для врятування імперії. Потім, роздушивши непокору, я піду в похід. А ви — слухайте мене! — підняв голос Стар, блискаю­чи очима. — Я вимагаю покори від вас. Беззаперечної покори.

Слова Стара почали діяти. Корпоратисти піднялися з місць і завмерли непорушно. Диктатор невесело засміявся.

— Ну от! Я можу тепер наказувати вам все, що завгодно! Тепер ви нікчемні раби й більше нічого! Де ваша пиха? Де могутність, якою ви так хизувалися?

Ніхто не промовив жодного слова. В поглядах наймогутніших сановників держави проступала тільки покірність і со­бача відданість.

— Ми слухаємо вас, володарю! — тихо промовив Тод. Диктатор зневажливо махнув рукою.

— Кому ви потрібні? Сідайте і ждіть!.. Корпоратисти, мов манекени, опустилися в свої крісла.

Диктатор швидко попрямував до виходу.

— До речі… — зупинився Стар. — Продовжуйте засідання. Круто повернувшись, диктатор залишив зал. Корпоратис­ти, пригнічені й приголомшені, не озвалися жодним словом.

…Стар вийшов на площу перед будинком. Тут розташува­лась оперативна бронетанкова група. Біля машин, чекаючи во­лодаря, стояли солдати й офіцери.

— Гей, вірні мої хлопці! — закричав на весь голос дикта­тор. — По машинах!..

Солдати заметушилися. Почувся гуркіт моторів. Стар сів у невеликий броньовик і рушив на урядову трасу. За ним з брязкотом посунув загін. Здалеку долинав гомін багатоміль­йонної юрби. То на парламентській площі маніфестанти вима­гали відставки Петера Стара.

Диктатор криво посміхнувся.

“Аби тільки зарядити батарею! — подумав він. — Тоді я покажу вам! О, я покажу вам!”

Бронетанкова група промчала по урядовій трасі і вилетіла за місто. В долині бовваніли корпуси атомних заводів. На неосяжному пустирищі юрмилися тисячі робітників. Заводи були блоковані. “Доведеться вдатися до зброї, — подумав Стар. — А може, може… спробувати масовий гіпноз? Так! Тільки так!”

Стар зупинив свій броньовик. Спинився і весь загін. Ку­рява, піднята машинами, поволі відносилась вітром у далину. Робітники мовчазно і суворо стояли стіною перед входом на заводське подвір’я.

Машина диктатора почала стиха наближатися до юрби, яка завмерла в суворому, настороженому чеканні.

Останній бій

У юрбі робітників прокотився гомін: “Залізний диявол”! “Залізний диявол”! Ці два страшних слова передавалися з вуст в уста. Тисячі очей, похмурих, сповнених рішучості й гніву, стежили за наближенням диктатора.

Жива стіна перегородила Стару дорогу до заводської ла­бораторії. Цю стіну він мав подолати, чого б це не коштувало. Стар знав, що його секрет розкрито, що робітники вирішили обірвати його життя. Невимовна лють розпирала йому груди.

Раптом диктатор побачив у передніх рядах Берна й Гельда. Страшна догадка прокралася в душу Стара, по спині по­повзли мурашки…

“Чому Берн тут? Він зв’язаний з виступом! Це він роз­крив мій секрет. Адже я порушив клятву, і тепер він вирішив дати мені останній бій в моєму житті! Але це їм не вдасться! Я ще маю силу! Я примушу їх пропустити мене до лабора­торії”.

Диктатор висунувся з броньовика і щосили закричав до натовпу:

— Гей ви! Чому зібралися тут? Негайно розходьтеся! Хіба ви не бачите, що це я, ваш володар?

Наперед виступив Гартман. Сухим, різким голосом він кинув слова, які примусили Петера здригнутися:

— Ми впізнали вас, пане Стар! Народ вимагає вашої відставки. Час покінчити з терором і агресією. Дорога для вас закрита — ніяка диявольська сила не допоможе вам. Проти вас виступила нація, вся країна — тому забирайтеся геть!..

Стар, ледве стримуючи лють, промовив гучним тоном на­казу:

— Я вимагаю, щоб ви пропустили мене до лабораторії! Ви знаєте, чого мені треба. Я сподіваюся на вашу лояльність. Я не хочу проливати крові. Я хочу жити!..

— Ваше життя — це смерть мільйонів! — суворо відповів Гартман. — Ви не одержите елемента!..

— Геть Стара! — загриміли тисячі голосів.

Петер зрозумів усе. Робітники вже винесли йому вирок. Тоді над площею пролунали страшні, мов заклинання, слова диктатора:

— Гей ви, раби! Досить розмов! Це говорю вам я — ваш володар! Розступіться і стійте непорушно!..

Слова його були наповнені такою демонічною силою, що у багатьох робітників похололо серце. Але за мить іронічний, їдкий сміх сколихнув юрбу. Ніхто не зрушив з місця. Холод­ний піт виступив у Стара на чолі… Що сталося? Адже він відчуває, що сила ще є!

Сміх затих. І серед загальної тиші диктатор почув спокій­ний голос. Це говорив Берн.

— Одного разу, помилившись, я дав тобі нове життя. Я дав тобі в руки страшну диявольську зброю. Тепер я забираю цю зброю! Люди захищені від твого впливу. Тобі нема чого сподіватись…

Заскреготавши зубами, диктатор захлопнув люк броньо­вика. Машина заднім ходом поповзла до загону.

— Приготуватись! — понеслись над площею тривожні сло­ва Гартмана.

Захлинаючись від ненависті і відчаю, диктатор кричав у мікрофон:

— Розігнати юрбу! Стріляйте їх безжалісно, мої вірні хлопці!..

Башти на танках і броньовиках прийшли в рух, і по рядах робітників полоснув смертоносний град…

— А-а-а! — пролунав стогін над багатотисячним натовпом. Робітники почали оточувати загін Стара. Під машини полеті­ли гранати. Кілька танків спалахнули яскравим полум’ям. Три броньовики рвонулися прямо до заводських воріт, розсипаю­чи навколо себе смерть з наїжачених кулеметами башт, але всі вони були знищені влучно кинутими гранатами. Пройняті чу­жою волею танкісти божевільно спрямовували машини в гущу робітничої маси, давили гусеницями людей, та все було да­ремно. Прорватися до заводів не вдалося!

Диктатор похмуро дивився на страшне побоїще. “Все! Кінець!.. Треба тікати! А куди ж?..”

Машина Стара повним ходом помчала до міста. Скоріше! Скоріше! В його грудях — пустота, голова крутиться! Кінчається елемент, кінчається і його життя!..

Раптом напереріз диктатору з вулиці вискочила відкри­та машина. Вона зупинилась перед броньовиком. Петер Стар різко загальмував. У машині сидів Арнольд. Він рвучко вийшов з кабіни. Стар радісно скрикнув, висунувся до пояса з люка.

— Арнольд! — закричав він. — Де ти був?

Та раптом диктатор помітив, що погляд Арнольда — пала­ючий і ненависний — позбавлений звичної покори. Заклавши за спину руки, з розтріпаним волоссям, блідий як мрець, він стояв посеред вулиці і, ледве ворушачи помертвілими губами, з лютим болісним стогоном, говорив:

— Нарешті я один на один з тобою, “залізний дияволе”!

— Ти божевільний! — вжахнувся Стар. — Що ти мелеш?

— Так! Я був божевільним! Довго був! Тепер я звільнив­ся від тебе. Ти примусив мене вбити матір — мою матір! Ти примушував мене вбивати ні в чому не повинних людей! Вми­рай же тепер — підле породження пекла!..

Арнольд підняв над головою руки. Стар із жахом побачив дві гранати. Не тямлячи себе, він дав повний хід — прямо на Арнольда. Машина підім’яла тіло поліцай-президента, але в ту ж мить страшний вибух потряс повітря. Диктатор — оглуше­ний і обпалений — полетів на тротуар. Згори на нього посипа­лися розбиті шибки. Десь пролунали відчайдушні крики.

Стар, мов зацькований, оглянувся і очманіло кинувся у ворота найближчого будинку.

Смерть

Важко дихаючи, Петер темним тунелем вискочив на глу­ху, малолюдну вулицю. Притулився до стіни, оглянувся на­вколо. Перехожі з жахом дивилися на нього. Вони пізнавали страшного диктатора — “залізного диявола”… Але Стар уже ні на що не звертав уваги. Машину! Скоріше машину!.. Смерть — холодна, жорстока смерть — невпинно, невблаганно наближаєть­ся до нього, і немає в світі сили, яка б зупинила її!..

Додому! Швидше додому!

Ось їде відкрита машина. В ній — пасажири.

Стар, зціпивши від болю зуби, кинувся на середину ву­лиці, високо підняв руку. Шофер різко загальмував. Пасажи­ри перелякано зойкнули. В цьому сивому, з божевільним по­глядом маніяку вони впізнали диктатора імперії.

— Що вам потрібно? — У шофера від страху дрібно трем­тіли руки.

— Машину, — хрипко відповів Стар. — Геть з машини!..

— Вибачте, — забелькотів шофер. — Я везу пасажирів.

Світ потьмарився в Петерових очах. Останнім зусиллям він зібрав рештки демонічної волі і, дивлячись прямо в очі шоферу, прошепотів:

— Іди, хлопче, геть! Ви, шановні панове, теж!.. Прошу!.. Шофер і пасажири, мов у сні, підвелися з місця. Не відри­ваючи очей від диктатора, вийшли на брук.

— Ідіть геть! — махнув рукою Стар, сідаючи за руль. Авто просто з місця рвонуло вперед. Швидше! Швидше!

Додому!..

Ось він — кінець! Ось вони — божевільні мрії! Ха! Завоювання світу! Він — Петер — сам колись сміявся з таких маніакальних думок! Він мусив знати, що ніякий гіпноз неспроможний кинути світ під ноги насильству і несправед­ливості. А він втратив глузд, забажав стати суперменом. Чого домігся він? Втікає пустинними вулицями! Куди? Вмирати!

Стар поглянув у дзеркальце над вітровим склом. Чи це він? Чи це той красивий жартівник Петер Стар? Рідке, сиве, розкошлане волосся на напівголому черепі, зморшкуватий лоб, блідо-зелене худе обличчя шістдесятилітнього старця. Тільки глибоко запалі очі горять безумством.

Перехожі, жахаючись, кидались геть від авто, що із шале­ною швидкістю мчало по автостраді за місто.

Заверещали гальма, машина зупинилася перед віллою. Диктатор, не чекаючи, коли відкриють ворота, вискочив з кабіни, пробіг мимо здивованого охоронця. Гвардійці завмер­ли, виструнчились перед володарем, втупивши в нього без­думні погляди. Петер швидко глянув на них, провів долонею по чолі… Так, так! їх треба відпустити. Вони більше не потрібні.

Тримаючись рукою за колону, він кивнув старшому:

— Скажіть охороні, що всі ви вільні!..

— Як? — затинаючись, спитав старший гвардієць. — Зовсім вільні?

— Так! Можете йти геть! — підвищив голос Стар. — Я відпускаю вас!..

Вогники свідомості, змішані з радістю і здивуванням, про­майнули в очах солдатів. Вони кинули зброю і швидким, поквапливим кроком, ніби чекаючи, що ось-ось їх знову по­кличуть назад, подалися до воріт.

Стар уже не бачив нічого. Зціпивши зуби, з неймовір­ними труднощами він піднімався по сходах. Слуга — ос­танній слуга в його будинку — шанобливо схиляється перед ним.

— Ключі! — хрипить Стар. Слуга з острахом віддає ключі. Він не розуміє, що сталося з володарем. Петер кволо махнув рукою.

— Ти вільний! Іди геть!..

Слуга, не озираючись, перестрибуючи через три-чотири приступки, помчав униз. Хряснули вихідні двері!.. Все! Тепер він на самоті. А Евеліна! Де вона?..

Стар відімкнув двері. Промінь прорізав морок кімнати. Похитуючись, Петер зайшов всередину, зупинився.

З крісла зірвалася Евеліна. Страшним гнівом і презир­ством горять її очі.

— Ти! Знову прийшов мучити мене? Не напився крові?.. Ну, чого мовчиш?..

— Евеліно! — ледве чутно шепоче Стар. — Я помираю…

— Помираєш? Брехня! Чого ти хочеш від мене?..

— Еве! Люба моя! Прости мене… Жадоба влади засліпила мене. Я не зміг втриматися! Ви з Йоганом теж не допомогли мені… Прости мене! Я помираю. Я не одержав елемента. Все!.. Кінець!..

Схопившись за груди, Стар впав на підлогу. Евеліна підбігла до нього, стала навколішки.

— Петер! Петер! Що з тобою?.. — Обличчя Евеліни спот­ворилось від жаху.

— Еве! Дай мені твою руку! Скоріше… руку…

Погляд його ставав теплішим, людянішим, але туман смерті поволі застилав очі.

— Петер… Який дикий, підлий сон. Ще все повернеться! Ти не вмреш! — безумно говорила вона, підтримуючи голову чоловіка.

— Все! — раптом закричав Стар, судорожно підвівшись на Руках. — Хай буде прокляте… залізне серце! “Золотий ангел” висмоктав мої сили… прокляття йому! Йогане! Йогане! Де ти? Воскреси мене!.. Дай життя!..

Тіло Петера стрепенулось, обм’якло.

— Прощай, Еве!..

— Стій, Петер! Стій! — Евеліна схопилась на ноги. — Я приведу Берна! Я знайду його! Ми повернемо тобі життя! Зачекай!..

— Пізно, — прошепотів Стар. — Все…

Важкий подих зірвався з його вуст, груди піднялися і завмерли…

…Наступного дня газети сповістили про смерть диктатора імперії — Петера Стара.

1957 р.

[1] Біоструми — електричні імпульси, які виникають в результаті діяльності нервових клітин.

[2] Вуглецевий кістяк — шар вуглецю, який створюється в клітинах старію­чого організму в зв’язку з втратою клітинами здатності до нормальної діяльності.

[3] Реле — чутливий автомат, призначений для вмикання чи вимикання елек­тричної і будь-якої іншої апаратури.

[4] Напівпровідники — метали або оксиди металів, що проводять електрич­ний струм тільки в одному напрямку. Широко застосовуються в елект­риці і радіотехніці.

[5] Локаут — масове звільнення з роботи.

[6] Еманація — один з продуктів розпаду радіоактивних елементів.

[7] Казус фідеріс — привід війни.

Поиск по сайту: