Арнольд розшукує Стара

…Арнольд зупинився біля невеличкого двоповерхового будинку. Чи вдома мама? Може, сьогодні вона чергує на віллі Германа Тода? І як вона зустріне його? Бідна мама, зовсім самотня. Зараз вона відчинить двері і, побачивши його, кине йому в лице: “Нащо ти повернувся в цей дім? У тебе нема дому”. Вона вперта і горда, хоч завжди дуже втомлена. Вона ніколи не простить йому того, що він пішов служити в полі­цію, до убивць її чоловіка і його батька. “В тебе нема дому…” Значить, оцей маленький будиночок і оці каштани під вікном у тісному палісадничку, і оця розламана качалка — дорога пам’ятка його дитинства — все це не його. І мати не його?

— Мамо, відчини. — Він стукав настирливо, владно. — Відчини, мамо!

Вона з’явилась на порозі, строга, з посрібленим сивиною волоссям, з темними, глибоко запалими очима. Кволо по­сміхнулась і просто промовила:

— Я так і знала, Арно, що ти прийдеш додому.

Арнольд рішуче переступив поріг. Кількох материнських слів було досить, щоб в душу йому повернувся колишній спокій, майже дитяча безтурботність. В цім домі він міг почу­вати себе в повній безпеці. Він знову став маленьким бешкетливим Арно…

— Мамо, я хочу поговорити з тобою.

Вона дивилася на його бліде, аж посіріле обличчя, на важкі синці під очима, на загострений ніс, і не впізнавала свого сина.

— Що трапилося? Ти накоїв лиха? — Вона знову була тільки турботливою матір’ю.

— Лиха? — Юнак подивився у вікно, потім перевів погляд на матір. — Так, трапилася подія, якої я ніколи не сподівався…

Він затнувся, відчуваючи, як в душу закрадається незро­зумілий страх. Нащо говорити про все матері? Він не сміє. Ні, ні, він не сміє видавати свого володаря. Арнольдові раптом здалося, що прямо на нього дивляться великі сірі очі Петера Стара, влазять в душу, розпеченим свинцем лягають на серце. А очі напливають, темніють, миготять вогнистими іскрами. “Мої вороги — твої вороги…”

Арнольд тріпнув головою, ніби бажаючи відігнати від себе страшне видіння, але сірі очі не зникали.

У голові хлопця затуманилось. Хтось всевладний, незри­мий стиснув його мозок, здавив горло. Ніби підкоряючись тій силі, він промовив:

— Ніякого лиха. Я вчинив велику справу, мамо.

— Не розумію тебе, — мати збентежилася.

— Послухай, мамо, — заговорив гарячково Арнольд, — люди, яким ти служиш, мої кровні вороги.

“Що я плету? Якесь безглуздя”, — подумав він, але не­зрима сила одразу ж примусила його говорити далі:

— Віднині буду боротися проти них. Буду боротися, доки ми з володарем не переможемо їх.

— Що з тобою, Арно? — зляканим голосом перепитала Гелена.

Арнольд втомлено опустився на канапу.

— Я йду на боротьбу з ними, із “Золотим ангелом”. Чуєш, мамо?

Гелена вся подалася вперед.

— Значить, ти згадав свого нещасного закатованого бать­ка? Ти зрозумів, чому твоя мати була змушена йти в покоїв­ки до кривавого диктатора Германа Тода? Сину, любий мій, ми будемо разом з тобою мститися за нашого тата.

— Так, будемо, — похмуро сказав Арнольд. — Але я не питаю тебе, хто ти і з ким зв’язана…

Мати сіла на канапу біля сина. Вона захоплено дивила­ся на красиве обличчя Арнольда. Ось який він, її син, кот­рого відштовхнула від себе, коли він затесався до поліції і став служити вбивцям її чоловіка. В обличчі Арнольда вона впізнавала риси покійного Стефана.

— Я не буду питати тебе, звідки ти прийшов, Арнольде, — промовила вона по хвилі. — Але моє серце підказує мені, що ти допоможеш нам.

— Так, ми робимо спільну справу, — рівним тоном одказав юнак.

— Тому я й вірю тобі. — Мати замовкла, певно, на щось зважуючись. — Ти мусиш допомогти мені. Володарі “Золото­го ангела” затівають страшну річ. — Очі її розширились, голос затремтів. — Вони радились вчора, і я все чула. Скоро прол­лється кров наших друзів…

— Кажи, що вони затіяли, — нетерпляче перебив її син.

— “Золотий ангел” хоче знайти якогось Петера Стара…

— Стара? — перелякано зойкнув Арнольд.

— Вони шукають Петера Стара, — квапливо продовжува­ла мати, — і хочуть скористатися його “залізним серцем”…

— Яким серцем, що ти верзеш? — урвав материну мову Арнольд. — Петер Стар… — Він схопився з канапи і урочисто поглянув довкола себе. Але раптом отямився, змовк і тихо опустився на канапу.

— Ти знаєш його? — запитала мати.

— Ні, мамо, це я так. Говори далі. Що вони затіяли?

— “Золотий ангел” влаштував засідку біля клініки на ву­лиці Штерна. Сьогодні газети повідомлять, начебто дружина Петера Стара, тяжко поранена під час трагічної події на Голубо­му Беркуті, перебуває в цій клініці… Стар піде до неї, і вони впіймають його. Коли він потрапить до їхніх рук, щось страшне…

Арнольд, як навіжений, зірвався з місця.

— Досить, мамо! Ти правду кажеш?

— Але ж вислухай мене до кінця. Ти мусиш повідомити наших людей, щоб вони негайно вжили заходів. Ти підеш до них…

Арнольд шарпнув на собі портупею. Мить подумав.

— Мамо, я буду слухатись тебе, я… я виконаю все.. Тільки скажи… Ти нічого не знаєш про Берна? Може, ти чула, де він зараз ховається?

— Сьогодні під час сніданку поліцай-президент доповідав моєму хазяїну, що поліція напала на його слід. Потім вони стали говорити пошепки, мені довелося вийти, і я нічого не дізналася. Але наші друзі стежать за Берном. Герман Тод да­ремно старається…

— Значить, Герман Тод знає? — Юнак на мить замис­лився.

— Послухай, Арнольде! Мене турбує інше, — майже бла­гальним тоном заговорила мати. — “Золотий ангел” хоче ви­користати Петера Стара. Вчора було прийняте рішення внести його до корпорації і зробити всемогутнім диктатором. Якщо це станеться, Стар знівечить країну. Я мушу йти на віллу, але ти допоможеш мені. Ти підеш…

— Так, так, мамо, я піду… — Він говорив кудись у простір, втупившись холодними очима у відкрите вікно.

— Ти підеш на квартиру Бервальдів… — Говорила далі схвильованим тоном Гелена. — Ти пам’ятаєш, де живуть Бервальди? Там зустрінешся з посланцем… — Вона на мить запну­лась. Чи варто говорити йому все? — Побачиш молодого чо­ловіка по імені Краузе і розповіси йому все, що я тобі допіру казала. Ти чуєш мене, Арнольде?

— Чую, мамо, — якось байдуже відповів син. Його думки блукали далеко-далеко… Сильний голос невпинно звучав у його вухах: “Ти підеш за мною великим шляхом безсмертя й слави…”

Той голос позбавляв Арнольда сил, навівав на нього якийсь казковий сон. І тому він механічно, мов неживий, відповів матері:

— Піду.

— Ти пам’ятаєш адресу Бервальдів?

— Пам’ятаю.

— Ну то йди, сину.

— Іду, мамо.

На вулицях вже було повнісінько люду. Тривожні чутки носилися по місту. З вуст у вуста передавались подробиці трагедії на Голубому Беркуті і вбивства поліцейських на ву­лиці Бохум.

Газети вийшли з величезними заголовками на перших сторінках.

“Трагедія Голубого Беркута — справа рук червоних.

Врятовано тридцять дев’ять осіб. Серед них Евеліна Стар, Карл Брайнгвайнер, Ганс Мюллер…”

Арнольд не поспішав. З почуттям виконаного обов’язку він повертався до свого володаря. В голові його вирували думки. Очевидно, його володар має справу з духами, він сам могутній, як дух. Нехай іде до Тода, нехай не боїться “Золо­того ангела”. Я так і скажу йому: “Вони хочуть зробити вас великою людиною. Вони знають, де перебуває Берн”.

Ось і вулиця Бохум. Знайомий дім на розі. Потік пішоходів, поліцейські на перехресті. Може, нічого не трапилося?.. Може, страшна смерть його товаришів — тільки дикий, божевільний сон? Ні, він все добре пам’ятає. Він мав зробити останній крок в своєму житті, смерть вже дивилася на нього чорною пащею роз­критого вікна… Потім владний окрик Стара, його різкий наказ: “Ти будеш жити!” І ось він зараз поспішає до нього.

Арнольд зайшов у під’їзд і швидко піднявся на п’ятий поверх. Наблизився до знайомих дверей. Ось дзвінок, ма­ленька табличка.

— Стійте! Вам куди?

Арнольд помітив двох поліцейських. Вони стояли на верхній площадці, тримаючи в руках автоматичні пістолети. По тому, як вони, зігнуті, зіщулені, визирали крізь поруччя, можна було зрозуміти їхній стан. Кожної хвилини вони чека­ли чогось страшного, якоїсь неймовірної витівки “залізного диявола”.

— Курт? Носке? — Арнольд не міг приховати свого подиву.

Знайомі поліцейські теж полегшено зітхнули. Один з них, товстий, вайлуватий, хитрувато посміхнувся.

— Кажуть, що ти втік від “залізного диявола”?

— Я не тікав від нього…

— Ого! — вражено вигукнув другий поліцай. — Може, ти породичався з ним і він звів тебе з нечистим?

— Та ні, “залізний диявол” викинув його з вікна, але Арнольдові вдалося зачепитися за електричний дріт, — силу­вано пожартував його напарник.

Арнольд насупився.

— Я просто втік. А його що, впіймали?

— Еге, впіймаєш! — сказав вайлуватий. — Він зачарова­ний самим нечистим. Кажуть, що він прибув з Індії, де багато років знався з чорнокнижниками. Плещуть, що у нього під волоссям є навіть маленькі ріжки. — Поліцай весело підморг­нув своєму товаришеві.

— Перестань патякати! — різко обірвав його Арнольд. — Де Петер Стар? Він приходив до себе додому?

— Ти нас питаєш? — Товстун журно похитав головою. — Коли б ми знали, то, може, не стовбичили б в цьому проклято­му під’їзді. Мабуть, утік чорним ходом. Запропастився, наче у воду впав. Скрізь виставлено пости. Скажемо тобі по секрету: в нас газові кулі. Вони тільки отруюють. Коли він втратить свідомість, ми повинні зв’язати його і відпровадити в тюряжку. Ми будемо стріляти навіть тоді, коли побачимо його за двісті метрів. Він не встигне й слова сказати. Тепер йому кінець…

Арнольд, опустивши голову, поволі спускався сходами. “Добре, що я у формі, — подумав він. — Вони й досі вва­жають мене за свого. Не знають, що я служу великому володарю”.

Через десять хвилин юнак був біля лікарні на вулиці Штерна. Двоповерховий, сірого кольору особняк ховався в гущавині дерев.

Ще здалеку Арнольд побачив велетенський натовп. Сотні людей юрмилися біля ґратчастих воріт клініки. Кілька полі­цаїв стояли за ґратами.

— Негайно покличте головного лікаря, — гукав до полі­цаїв високий чоловік, розмахуючи над головою капелюхом. Його очі видавали відчай і злість. — Довго вони будуть при­ховувати від нас правду?

До Арнольда кинулось одразу кілька чоловік. Напевно, присутні вирішили, що він охоронець.

Чоловік з капелюхом у руці схопив його за лікоть.

— Та майте ж совість, молодий чоловіче! — вигукнув він істеричним голосом. — Підіть, передайте їм, що ми будемо скаржитись, напишемо самому міністру… Це ж неподобство! Мій син офіцер… загинув на Голубому Беркуті. Я хочу зна­ти… може, він тут… поранений. Нехай вивісять списки!

— Так, так! — підхопило кілька голосів. — Нехай вивісять списки!

Арнольд похмуро обвів усіх холодним, байдужим по­глядом. Нічого не відповівши, проштовхався до ґратчастих воріт.

Услід йому залунали гнівні вигуки:

— Негідник! Вони всі такі! Без серця й душі!

Схвильований натовп почав натискувати на Арнольда. Задні сипали прокльонами, гнівно погрожували кулаками.

— Скажіть, де наші діти?

— Я втратила брата!..

Арнольд припав обличчям до залізної брами.

— Гей, хлопці, підійдіть сюди! — покликав він поліцаїв, які з байдужим виглядом стояли трохи оддалік на посиланій гравієм доріжці.

— Чого тобі? — Один з них перевальцем, тримаючи в руках автоматичний карабін, підійшов до брами.

— Я із загону капітана Штурвальда, — неголосно промо­вив Арнольд. — Відчини мені.

Поліцай перелякано вирячив на нього очі. Його рука ми­моволі лягла на затвор.

— Але ж ви… ви всі загинули?

Він дивився на Арнольда, немов на привида.

— Ні, я врятувався, відкрий, — вже трохи дратуючись, сказав Арнольд.

Поліцай впустив його. До них одразу підійшли ще два охоронці. Почались розпитування, залунали здивовані недо­вірливі вигуки. Арнольд відповідав коротко, похмуро.

— Де ж цей Петер Стар? — спитав він, коли охоронці трохи вгамували свою цікавість.

— Петер Стар від нас не втече, — змовницьки підморгнув високий, веснянкуватий поліцай. — Тут ми йому добре гніздеч­ко вимостили.

— Де ж він? — Арнольд, весь напружившись, дивився лихоманковими очима на охоронця.

— Зачекай, буде тут, — хвалькувато промовив другий поліцейський, бавлячись своїм карабіном. — Ось бачиш? Три газових кулі — і він без пам’яті. Не знаю тільки, для чого з ним церемоняться? Пристрілити з броньовика та й годі.

“Ворог Петера Стара — мій ворог, — промайнуло в голові Арнольда. — Я мушу знищити їх і попередити володаря про небезпеку”. А мати? Що вона говорила йому? Карабіни і газові кулі…

Він вихопив свій пістолет і, перше, ніж поліцаї встигли опам’ятатися, загнав три кулі в груди веснянкуватого. Ще один постріл, і другий поліцай, болісно зойкнувши, схопився за живіт і впав на землю.

Далі події відбувалися з блискавичною швидкістю. Важ­ким ударом ноги Арнольд звалив на землю третього охоронця і кинувся до приміщення клініки. Одним стрибком подолав східці і вскочив у вестибюль. Йому перегородили шлях п’ять чи шість поліцаїв. Арнольд шаснув у гардеробну, двері до якої були відчинені. Сховавшись за невисокий дерев’яний бар’єр, він почав відстрілюватися.

Кулі з тонким дзижчанням цьвохкали над головою юнака. Сухий тиньк падав на підлогу. Брязнула велика люстра, сип­нувши щедрим дощем скалок. Постріли лунали гулко, розко­тисто, немов під високим склепінням клініки рвалися фанати.

— Божевільний! — Кричали поліцаї з вестибюля. Їх набра­лося там уже більше десятка. — Тобі все одно кінець. Здавайся!

Але Арнольд продовжував мовчки відстрілюватися. З хо­лодною розважливістю, посилаючи кулю за кулею, він осмислю­вав ситуацію: “Я даремно убив отих двох на вулиці. Даремно видав себе, навіть не дізнавшись, де мій володар. Але тепер відступати пізно. Треба триматись до кінця. Коли приїде во­лодар, він почує стрілянину і збагне, що тут коїться щось недобре. Тільки від нього я можу сподіватися порятунку. Тільки від нього”.

— Вилазь, дурню! — кричали йому поліцейські. — Все одно тобі кінець.

— Не підходьте! У мене є ядерні гранати! — затято відповів Арнольд.

“А може, володар уже сидить десь в цьому домі, — вихо­ром пронеслось у голові юнака. — Може, вони схопили його? Може, його десь заманюють у пастку?”

Тоді він приклав долоні рупором до рота і щосили закри­чав у відкриті двері:

— Володарю мій! Володарю!

У відповідь вибухнув гучний регіт поліцаїв.

— Ви чуєте, він збожеволів!

— Арнольде, не дурій!

Але хлопець продовжував викрикувати:

— Володарю мій, великий, всемогутній володарю! Слу­хай мене!

Високе склепіння вестибюля відгукувалося громовою луною.

— Не гай часу, володарю! Герман Тод знає таємницю Берна!

— Божевільний, кому ти кричиш? — потішалися над ним поліцейські.

— Тут немає ніякого володаря.

— Кидай зброю! Ще можеш врятувати собі життя.

Смертна туга охопила душу юнака. В голові раптом чітко й виразно промайнула думка, що прийшов кінець. Ніхто вже не допоможе йому, ніякого володаря немає близько. Він дійсно збожеволів, вчинивши справу, за яку його буде покарано смер­тю. Байдуже: здаватися чи не здаватися. Все одно — смерть. Кінець всьому. Ще хвилина, друга, ще можна востаннє поди­витися на небо, на сонце…

Раптом знадвору донісся гучний голос:

— Зняти облогу будинку!

Гомін, бадьорі крики, гупання багатьох ніг. Широко роз­чинилися масивні двері, і до вестибюля ввійшов у супроводі кількох солдат офіцер імперської гвардії Германа Тода в блис­кучому парадному мундирі. Побачивши подзьобані кулями стіни і потрощені дзеркала, він здивовано подивився на по­ліцейських, які нерішуче стояли за колонами.

— Що трапилось? Поясніть!

Якийсь прудконогий сержант вихопився вперед і, боязко озираючись на гардеробну, де сидів Арнольд, став доповідати:

— Там божевільний… Прийшов сюди, щоб допомогти “заліз­ному дияволу”. Зчинив стрілянину. Ви сховайтесь за колону, пане полковнику, чого доброго, ще й вас прошиє з свого пістолета.

Хвацький офіцерик, браво випнувши груди, повернувся до гардеробної:

— Припиніть стрілянину! — гукнув владним тоном. — Чуєте? Це, напевне, ви, Арнольд Рок? Петер Стар не потребує вашої допомоги. Він знаходиться під захистом імперських за­конів і особистої гвардії Германа Тода. — Офіцер говорив бундючно, притиснувши до грудей важке підборіддя. — Інже­нер Петер Стар веде переговори з імперським міністром Германом Тодом і вельмишановним паном Шаукелем. Вас роз­шукують по всьому місту. За наказом Ганса Шаукеля, я маю доставити вас у резиденцію імперського міністра. Таке особи­сте бажання інженера Петера Стара.

Арнольд відкинув пістолет і важким втомленим кроком вийшов з вестибюля. На плечах і на чорному волоссі в нього рясно білів тиньк. У цю хвилину він був схожий на муляра, який щойно спустився з риштувань.

— Приведіть себе в порядок, молодий чоловіче, — звер­нувся до нього гвардійський офіцер, — і йдіть за мною. Ви поїдете в резиденцію його величності імперського міністра Германа Тода.

— Значить, “залізний диявол” уже там? — Вихопився наперед один з поліцаїв.

— Ніякого “залізного диявола” не існує, — з погрозливою ноткою в голосі відповів йому офіцер. — Честь інженера Пе­тера Стара знаходиться під надійною охороною законів дер­жави. Ходімо, пане Рок!

Він перший закрокував до дверей, високо, немов на па­раді, викидаючи вперед короткі ноги. Мабуть, за своє довге життя військового служаки йому довелося більше ходити це­ремоніальним маршем, аніж звичайною людською ходою.

Арнольд, підбадьорившись, обсмикнув на собі мундир і, зиркнувши на поліцаїв зверхнім поглядом, подався за бун­дючним гвардійцем.

Відверта розмова

Все почалося на світанку.

В оповитій півмороком спальні Тода задзеленчав теле­фон, невмолимим лементом вирвавши вельможного міністра з найсолодших сновидінь. Герман Тод схопив трубку.

— Який диявол? — Він ладен був лаяти усіх на світі, але в мембрані залящав голос Шаукеля.

— Перепрошую, Германе… Не можна гайнувати ні секун­ди… Той йолоп Екельгафт зіпсував усю справу.

Імперський міністр підскочив на своєму широченному ліжку і обома руками притиснув до вуха трубку.

— Що трапилося, Гансе?

— Екельгафт злякав пташку.

— Що? Говори ясніше. До біса алегорії!

— Екельгафт послав поліцію на квартиру Стара, а той наробив шелесту… Повикидав усіх поліцейських з п’ятого поверху. Кажуть, начебто вони самі пострибали на брук. Коротше, наш план під загрозою. Стара налякали, і, очевид­но, він не з’явиться в клініку. Треба грати відверто. Чуєш? Відверто.

— Що ж робити? — Імперський міністр розгублено обма­цував лівою рукою ковдру.

— Треба виправити помилку Екельгафта, — надривався Шаукель. — Ми повинні сказати Петеру Стару, що воліємо ввійти з ним в дружній контакт. Є відомості, що він не поки­нув свій дім і чекає вістей про жінку. Будемо дзвонити йому по телефону, я сам буду дзвонити. Скажу, що ми гарантуємо йому життя і просимо прибути до тебе на віллу…

— Дзвони, роби, що хочеш, — важко простогнав Герман Тод і безсило поклав на важіль трубку. Раптове хвилювання геть позбавило його сил.

“Ми запрошуємо його до себе, — подумав він, кутаючи своє кістляве тіло в пухнасту ковдру. — Злий джинн… Як він поведеться з нами? Хто буде сильнішим: він чи ми?”

Герман Тод повернувся на правий бік і втупився погля­дом у вікно, “Світає, — подумав. — Цей день вирішить нашу долю на століття. На цілі століття!”

І він мерзлякувато загорнувся в ковдру.

А тим часом на квартирі Петера Стара невгамовно дзе­ленчав телефон. Він дзвонив хвилину, другу, п’яту… Він поло­хав ранкову тишу, розганяв по кутках морок, бився в скло вікон, але на ті звуки ніхто не відповідав. Може, їх ніхто не чув? Може, Петер залишив квартиру і зник невідомо куди? Ні. Петер Стар лежав в сусідній кімнаті на ліжку Евеліни, одягнутий, в черевиках, закинувши під голову руки, і неви­дющими очима дивився в стелю. Дзеленчання телефону заліз­ним ціпом било його по нервах. Все його тіло дрібно тремтіло. Однак він примушував себе нерухомо лежати на постелі. Більше він не піддасться на провокацію, не стане патякати з отим псом Екельгафтом. Після вбивства поліцейських йому нічого чекати від уряду. Через кілька хвилин він чорним хо­дом через горище залишить назавжди цей дім. Назавжди.

Із вулиці донеслось фуркотіння мотора, і ранкову тишу розітнув голос з автомобільного гучномовця:

— Інженер Петер Стар! Інженер Петер Стар! Ви чуєте, Петер Стар? Візьміть телефонну трубку!.. Візьміть телефонну трубку!.. З вами буде говорити імперський секретар Ганс Шаукель. Ганс Шаукель!

“Ага, он воно як! — подумав Петер. — Більше вони не підсилають до мене мопса Екельгафта. Може, й справді взяти трубку? Це ж те запрошення, якого я чекав. Вони хочуть мати зі мною ділові стосунки…”

Гучномовець на вулиці змовк, і в ту ж мить знову задзе­ленчав телефон.

Розмова була короткою. Петер слухав ввічливі, улесливі фрази Шаукеля і тільки зрідка вставляв одне або два слова. Так, він згоден зустрітися для ділової бесіди. Але в нього немає ні найменшої гарантії, що в поліції знову не вчинять на нього напад…

Ганс Шаукель обіцяв. Він обіцяв усе: і безпеку, і пошану, і райдужні перспективи. Він звертався, зрештою, до здорового глузду пана Стара, який повинен зрозуміти, що уряд просто не хоче загострення конфлікту. Уряд міг би вжити й круті­ших заходів, але це не відповідає його намірам, його чесним намірам.

— Ого-го! — розреготався Петер, який сам був циніком і добре знав, чого варта моральність членів “Золотого ангела”.

— Не смійтесь, пане Стар, — умовляв його Шаукель. — У нас одна ціль — возвеличення нашої нації, нашої країни. Ви повинні допомогти нам, якщо ви справжній патріот. Ми віри­мо вам.

— Коли зустріч? — перебив його нетерпляче Стар.

— О десятій ранку за вами прибуде машина і урядовий ескорт. Імперські закони гарантують вашу недоторканність і вашу честь.

— Добре, добре! Менше красивих слів, пане секретар. Спо­діваюся, що на цей раз ви будете керуватися здоровим глуз­дом, а не порадами кретина Екельгафта. Чекатиму, пане імперсь­кий секретар.

І Петер Стар із силою поклав трубку. Свідомість першої перемоги нагнала йому на обличчя злостиву посмішку. “Тепер я говоритиму з ними іншою мовою”, — подумав він і втомле­но почвалав до ліжка.

…Відчинилися двері. До кімнати зайшов Екельгафт. Очі його мружилися у відданій усмішці. Напівобернувшись до дверей, він зробив запрошуючий жест.

— Прошу, панове! Інженер Петер Стар чекає.

Півгодини тому Петера привезли на фешенебельну віллу корпорації “Золотий ангел”, і ось тепер він очікував прибуття можновладних володарів країни. Побачивши Екельгафта, він огидливо відвернувся. “Нехай блюзнірствує. Аби це було мені на користь”.

Повз поліцай-президента швидкими кроками пройшов політичний лідер корпорації та імперський секретар Ганс Ша-укель, якого Петер часто бачив на фотографіях.

“Це зовсім інша розмова, — задоволено констатував у думках Петер, не поспішаючи вітати високого сановника. — А це хто? Здається, сам імперський міністр”.

Холодні очі Тода зупинилися на обличчі Петера, обмацу­вали його. Стар підвівся, з підкресленою жартівливістю об­трусив на рукавах пір’їнки, розгладив поли,

— Будь ласка, сідайте, панове! — запросив Стар.— Жаль тільки, що я не маю можливості пригостити вас чим-небудь! Але цій справі можна зарадити…

— Ми зібралися тут для ділової розмови, — перебив його Екельгафт.

Стар зареготав.

— Ага! Якраз ти і допоможеш нам у цьому. Слухай мене! Я наказую тобі негайно принести сюди кілька пляшок шам­панського і бокали! Чуєш?

Стальний погляд Петера уп’явся в Екельгафта. І Шаукель з подивом і страхом побачив, як лице поліцай-президента пе­ретворилося в безвільну маску. Він витягнувся, немов по ко­манді “струнко”, підніс руку до кашкета.

— Слухаю! — пробелькотів механічно і, повернувшись кругом, вийшов з кімнати.

Тод пожував старечими губами, підняв руку:

— Зачекайте, Стар! Тепер буду говорити я… — Він повер­нувся до дверей. — Заходьте, панове!

До кімнати несміливо просунулись три члени корпорації “Золотий ангел”, посідали довкола столу. Тод жестом запро­сив Стара.

— Пане Стар, давайте говорити відверто!

— Оце зовсім інший тон, — відповів Петер.

Зайшов Екельгафт, тримаючи на підносі кілька пляшок охолодженого шампанського. Він поставив пляшки на стіл і знову виструнчився.

— Чого ви ще бажаєте? — тупо дивлячись на Стара, мо­вив Екельгафт.

Тод роздратовано повернув сухе обличчя до Петера.

— Будь ласка, припиніть цю комедію! Нам досить того, що ви натворили в тюрмі.

Стар сухо засміявся:

— Я, пане імперський міністр, не просив вас садовити мене туди. А потім я не мав іншої можливості вирватися з ваших лабет…

— Гаразд, гаразд! — примирливо промовив Шаукель. — Ближче до справи!..

— Сідайте, Екельгафт, — різко сказав Стар, — і запам’я­тайте цю науку!

В очах поліцай-президента спалахнули вогники свідомості. Він провів рукою по обличчю, ніби знімаючи з себе якусь павутину, здивовано озирнувся навколо, потім ніяково по­сміхнувся і сів на вільний стілець.

— Отже, Стар, уважно слухайте нас! —- суворо почав Тод. — У цій кімнаті присутні: політичний лідер корпорації “Золотий ангел” Галс Шаукель, почесний президент корпорації Ерік Фіне, його заступники Вольман і Фегельбаум, а також ваш покірний слуга. У наших руках все політичне та економічне життя краї­ни! Гадаю, ви розумієте це?..

— О, безперечно, — насмішкувато відповів Стар.

— Наша країна стоїть перед незвичайними подіями! Ми готуємося до війни із світовим комунізмом. Це буде останній вирішальний бій! Для цього нам потрібна сильна армія, яка, не задумуючись, піде в бій, виконуючи волю тих, хто пошле її. І тільки! Так от, Стар, я знаю, що ви можете примусити нас стати перед вами навколішки, навіть зробити щось більш ди­вовижне. Але ж, зрозумійте, ви нічого не досягнете, виступив­ши проти державної машини. Вас, врешті решт, знищать!..

Петер мовчав. Він чекав, що йому скажуть далі.

Ерік Фінс — вертлявий чоловічок — притуливши руку коритцем до вуха, зацікавлено витягнув голову і схвально кивав нею в такт словам Тода.

— Я пропоную, — сказав імперський міністр, — спілку­вання! Ваша сила — наша підтримка!

Він повернувся до Екельгафта:

— Викличте негайно президента країни!

Поліцай-президент зірвався з місця і вийшов. Герман Тод продовжив:

— Ми висунемо вас на пост командуючого шостою ар­мійською групою, яка в разі міжнародних ускладнень першою буде введена в дію. Ця армія стане вашою слухняною зброєю, тобто — нашою зброєю, нашою спільною зброєю, пане Стар. Якщо вам удасться закріпити там свій вплив, ми призначимо вас командуючим усім західним військовим районом в складі п’яти танкових армій і двадцяти ракетно-атомних з’єднань. Що з вами, Петер Стар? Ви збираєтесь іти?..

Петер демонстративно встав і обсмикнув на собі піджак. На обличчі його завмер вираз гордовитої образи. Холодні сірі очі горіли зневагою.

— Прошу подати машину і відпустити мене геть, — про­мовив він, дивлячись кудись у простір. — Мені здається, вміння заощаджувати час — вища якість державних лідерів.

— Ми вас не розуміємо!..

— Ви сприйняли це як образу?

— Які ваші вимоги?

Петер гордовито обвів присутніх сталевим поглядом.

— На посаду штатного гіпнотизера можете обрати собі іншу кандидатуру, — відповів Петер.

В його очах спалахнула злість. Він сперся на стіл і владно промовив:

— Я приймаю посаду прем’єр-міністра. Чуєте? Тільки прем’єр-міністра.

Своїм поглядом він придавив корпоратистів до столу. Герман Тод важко дихав, кістлявою рукою витирав з гулястого лоба піт. У голові його все переплуталось. “Він бере нас в свої лабети… Злий джинн… Але де ж вихід? Здається, він і справді всемогутній. Його влада здатна підкорити собі не тільки нас, але й усю країну. Це не так погано. Твердий порядок в про­мисловості, в армії, в політичному житті… Жодного страйку, жодної антиурядової маніфестації… Що робити? Як жахливо він дивиться на мене! Я не можу витримати цього страшного погляду. Не можу. Хай каже, що йому треба. Хай тільки швидше відпустить мене з цієї проклятої кімнати”.

— Але ж ви не маєте політичного досвіду, — кволо озвав­ся Шаукель. — Ваше ім’я не досить популярне в країні…

Петер підвівся. Важка м’ясиста долоня його впала на стіл.

— Годі дискутувати! — гримнув він. В голові його нуртувала думка: “Треба скористатися можливістю, доки вони всі тут. Не­хай силою гіпнозу, але я їх примушу погодитися на призначення мене главою уряду”. А вголос мовив з фанатичним екстазом:

— Я вимагаю від вас рішучих дій. Я вимагаю від вас призначення мене прем’єр-міністром уряду. Армії потрібна за­лізна рука, країні — надійне керівництво. Ми робитимемо спільну справу, але я мушу мати реальну вагу. Я вимагаю від вас. Чуєте? Вимагаю! — Він втупився очима в обличчя присутніх.

Герман Тод хотів щось сказати, але тільки підняв голову і важко опустив її на груди. Той жест мав означати його згоду.

В цей час різко відчинилися двері. До кімнати зайшов у супроводі Екельгафта невисокий чоловічок з лисиною. Це був президент держави. Він оглянув присутніх, здивовано підняв­ши безбарвні брови.

— Що все це значить, Тод? — знизавши плечима, сказав президент. — Що за таємничість?.. Чому ви зібрались у тако­му приміщенні?

— Ми вас викликали не для того, щоб оцінити приміщен­ня, — різко відповів Тод. — Сідайте…

Президент якось несміливо присів на стілець, вийняв си­гару, відкусив кінчик.

— Я слухаю.

Тод кивнув на Стара.

— Цій людині ви доручите сформувати кабінет міністрів. Власне, кабінет залишиться в старому складі. Вся повнота влади перейде до нього…

Президент приголомшено глянув на присутніх. Він спить? Що це за глузування! Та ні, Шаукель серйозно і ствердно дивиться на нього. Ерік Фіне задоволено посміхається, від чого його рот став схожим на завалену могилу.

— Я не розумію, панове, — нарешті зважився президент. — Хто ця людина, і чому вам забажалося висувати її на високий пост прем’єра? Представником якої партії він є, і яке має відношення до керування державою?..

Тод глузливо подивився на президента:

— А мене цікавить, чи хто-небудь задавав такі питання, коли ми висували вас на пост президента?

— Сподіваюся, що ви не будете порівнювати мене з яки­мось авантюристом? — роздратовано вереснув президент.

Стар зірвався з місця, блиснув очима на президента, але Тод жестом заспокоїв його.

— Хто він і для чого ми це робимо, — промовив імперсь­кий міністр, — нехай вас не цікавить! Щоб не продовжувати безплідної дискусії, я ще раз повторюю: Петеру Стару ви до­ручите сформувати уряд! Все інше вас не стосується!

У голосі Тода зазвучали сталеві нотки. Та президент гор­довито випростався і твердо сказав:

— Доки я на своєму посту, цей авантюрист не буде прем’єр-міністром… Це моя тверда воля!..

Шаукель встав, підійшов до президента і прямо в облич­чя йому владно промовив:

— Киньте грати комедію. Згоджуйтесь! А якщо ні… Кор­порація знайде шляхи, щоб позбутися вас.

— Що ви хочете сказати, Шаукель? — істерично вигук­нув президент.

— На жаль, в його словах правда, мій друже, — сухо промовив Тод. — Те, що ми робимо — порятунок імперії від світового комунізму. Навіть не імперії, а світу! Вам ясно?..

Президент розгублено оглянувся довкола.

— Панове! Я не розумію, — пробелькотів він, розводячи руками.

— А від вас і не вимагають цього, — засміявся Фіне. — Згоджуйтесь — і баста!

Після хвилинного вагання президент махнув рукою і сів на стілець.

— Гаразд!..

— От і добре, — доброзичливо посміхнувся Тод. — Завт­ра ж ви офіційно оголосите призначення нового прем’єра.

Егоїстичне гордовите почуття виповнило груди Стара. Холодний механізм гнав кров по збудженому тілу. І раптом серед навали радісних думок у голові Петера промайнуло тривожне й настирливе: “Берн! Де ж він?.. Адже я не знаю секрету елемента. Через місяць я загину, якщо його не буде замінено…”

Гадюка раптового відчаю здавила йому груди. Стар підвівся і звернувся до Тода:

— Я можу вважати, що ми дійшли повної згоди?..

— Так, — відповів Тод. — Панове, гадаю — заперечень не буде?

Шаукель, Фіне, інші члени корпорації ствердно закивали головами.

— І я можу наказувати? — запитав Петер.

— Так!..

— Екельгафт!

— Я слухаю вас, пане прем’єр! — підхопився той. Петер холодно поглянув на нього.

— Слухай уважно! Це поки що стосується тільки мене… Присутні з цікавістю повернулися до Стара.

— Лікар Берн зник з міста, зникла і моя дружина. По­ставте спеціальну охорону на всіх кордонах імперії. Не до­пустіть, щоб вони покинули межі країни. Не пізніше як через три тижні Берн повинен бути тут! Ви відповідаєте головою!

— Але досі розшуки ні до чого не привели! — несміливо обізвався Екельгафт.

— Я два рази не повторюю! — відрізав Стар. — Крім того, негайно розшукайте мого ад’ютанта Арнольда і приведіть його до мене… Ідіть! — Він повернувся до присутніх і урочисто проголосив: — А тепер, панове, скріпимо наш союз!

Гучно тріснув корок, і шампанське запінилося в бокалах…

Хто він?

…Зелене поле аеродрому лишилося позаду. Автоекспрес мчав Берна і Евеліну гірською дорогою поміж скель і лісів на південний захід. Евеліна безперервно позирала в заднє вікон­це. По автостраді за ними і назустріч їм мчали машини різних марок. Та хіба розбереш, хто там їде — друг чи ворог?

Берн нервувався.

— Скоріше б приїхати на місце. Треба негайно продовжи­ти роботу над елементом! Але мене турбує Гельд. Невже він агент? Скільки років працювали разом!.. Ти переконана, що це був він? Може, ти помилилась?

— Ні, — заперечливо похитала головою Евеліна. — Я впізнала його.

“Впізнала чи помилилася — яка різниця, — подумав з гіркотою Берн. — Чому ще можна дивуватися в наш час? Вчора я був високоповажним вченим, мав достаток й ім’я, а сьогодні тікаю, як останній злочинець. І від кого? Від власно­го винаходу! Все пішло шкереберть. Уся країна немов втрати­ла глузд”.

Йому пригадались події останніх днів. Деталі, які раніше не брав до уваги, раптом виринули в свідомості: довгі черги в крамницях, бліді виснажені обличчя жінок з кошиками, по­хмурі чоловіки в робочих спецівках. А з яким нахабством вешталися тепер по вулицях оті молодчики з легіону “Вогня­не серце”! Скільки зухвалої самовпевненості було в кожному їхньому русі, в кожній фразі. Це були переважно юнці, без­вусі, рожевощокі, із задерикуватим блиском в очах, ладні до бешкету й до безшабашної пиятики. Одного разу ввечері, коли Берн вийшов з клініки, його оточили зеленоберетники і при­мусили проскандувати разом з ними привітання “Золотого ангела”. Довго ще потім Берн відчував на шиї в себе грубі солдафонські руки. “Нація пробуджується”. Здається, так вони пояснюють свої хуліганські вчинки. І ось тепер до всього ще трагедія з Петером Старом. Так, трагедія, справжня трагедія, яка може досягти неймовірних розмірів…

Автоекспрес різко звернув з автостради в кам’яну ущели­ну з крутими схилами, проминув вузенький місток над гірською річкою, завиваючи, піднявся на стрімку гору і зупинився біля вілли на галявині серед гірського лісу з велетенських смерек і буків.

Берн і Евеліна не бачили, що всю дорогу над ними летів малесенький спортивний гелікоптер. Коли вони зупинилися, він зник за вершинами дерев.

Берн вийшов з машини, подивився на шлях, яким вони їхали, повернувся до Евеліни.

— Ну, тепер можемо бути спокійними. Тут нас, напевне, ніхто не знайде.

Евеліна вистрибнула з машини, повними грудьми вдих­нула запашне повітря, подивилася навколо.

— Яка краса!

— О, так, — з гордістю відповів Йоган. — Це я вибрав місце… Коли мені трапляється особливо термінова й складна робота, я їду сюди, тут ніхто не заважає. На віллі є прекрасна лабораторія і все необхідне для дослідів.

— Я мріяла побути в таких місцях з Петером, — прошепо­тіла Евеліна. — 3 Петером… А тепер ми приїхали, ні… втекли, щоб залишити його на самоті… щоб він помер!

Вона рвучко повернулася до Йогана. її очі благально ди­вилися на нього.

— Йогане! Любий Йогане! Що ми накоїли? — Сльози покотилися по її щоках.

Йоган схопив жінку за руки.

— Евеліно! Що з тобою? Ти думаєш — мені легко було зважитись на цей крок?.. Єдине, що я обіцяю — до кінця місяця сконструювати новий елемент, який знищить біоактивізацію… Ну, заспокойся!

Евеліна витерла сльози.

— Пробач, Йогане. Просто я слаба жінка і трохи розклеї­лася. Але ти обіцяєш врятувати його?

— Обіцяю, обіцяю.

Взявши Евеліну під руку, Берн попрямував до вілли, ото­ченої залізною огорожею. По широких східцях з веранди їм назустріч ішов старий сивий слуга в зім’ятому капелюсі. При­кривши долонею очі від сонця, він дивився на прибулих. Його добродушне обличчя сяяло задоволенням.

— Доктор Йоган! Нарешті ви приїхали… Чому вас так довго не було?

— Потім, потім, Фріце. Зараз приготуй нам обід.

— Слухаю вас, докторе!

Слуга квапливо попрямував до будинку. За ним пішли Евеліна і Йоган.

Під час обіду Берн крадькома поглядав на Евеліну. В його голові настирливо билася думка: “Як дивно! Доля ніби на­вмисне вже вдруге дає мені можливість позбутися суперни­ка… Адже я досі люблю Евеліну. Боже мій, яка вона прекрас­на! Зачекати один місяць, батарея Петера виснажиться, і… він помре. А Евеліна!..”

Та як і під час операції, Берн рішуче відігнав від себе недобрі думки. “Ні! Я за всяку ціну мушу врятувати його! Це велить мені обов’язок медика і… товариша”.

Берн кинув салфетку на стіл, підвівся.

— Евеліно, йди спати, відпочинь. А я, не гаючи часу, візьмуся до роботи.

Він поцілував їй руку і вийшов з їдальні.

Жінка лягла на канапу, втомлено заплющила повіки. Але сон не брав її. Перед нею, на чорному фоні, вогняними фарба­ми малювався образ Петера. Його божевільні очі вп’ялися в її обличчя, владно кличуть: “Евеліно! Вернись!”

Вона здригнулася, схопилася з канапи, злякано озираю­чись довкола… Може, він десь неподалік?.. Може, він хоче примусити її вернутися до нього?

Але поступово спокій запанував у душі Евеліни. Ні, він неспроможний цього зробити. Просто вона відчуває навіть на такій відстані його колосальні вольові імпульси. І все ж таки як страшно!

Евеліна пригадала останній день, коли Петер викладав перед нею свої маніакальні думки про завоювання світу. О, як мало було тоді в ньому людського! Якийсь страшний механізм!

Механізм з людським розумом. Ні! Ні! Йоган правий… Жаліти його не можна. Коли не вдасться його врятувати, то…

За вікном шуміли високі смереки, співали заколисуючі пісні. Евеліна схилилася на канапу. Може, їй вдасться задрі­мати. Але в наступну хвилину до кімнати влетів Берн. Облич­чя його було бліде і стривожене.

— Що трапилось, Йогане?

— Лихо! Сюди їде Гельд!

— Твій асистент?

— Так!

— Що ж робити?

— Я сховаюсь! Він, здається, сам. Поговори з ним і дізнайся, що він хоче.

Вони кинулись до вікна. Справді, біля воріт спинилася відкрита машина. З неї вийшов Гельд і після хвилинного ва­гання попрямував до вілли.

Берн відсахнувся од вікна.

— Як він узнав, що ми тут? — злякано запитала Евеліна.

— Не час з’ясовувати це! Він, безумовно, агент поліції. Спробуй спекатися його. А потім… потім ми вирішимо, що робити.

Берн зник у сусідній кімнаті, а Евеліна пішла швидким кроком у коридор назустріч Гельду.

Асистент, схвильований і трохи зніяковілий, підійшов до неї.

— Мені потрібний доктор Берн!

— Доктора нема, — сухо відповіла жінка. — Він недавно виїхав звідси.

— Неправда! — гаряче заперечив Гельд. — Я знаю — він тут.

— Шановний пане! — Евеліна спалахнула. — Ви забуває­тесь! І яким чином ви дізналися, що ми тут?

Гельд гірко посміхнувся.

— Ви, напевне, вважаєте мене за шпигуна? Даремно! Я при­їхав сюди заради Стара, заради вас!.. Адже ви його дружина?

— Берна нема, — вперто вела своє Евеліна. — Якщо ви хочете щось сказати, говоріть мені, я передам доктору.

— Гаразд! Я поїду назад, тільки прошу вас — передайте зміст нашої розмови доктору. Я хотів затримати його ще там, у місті, але не встиг. І тому поїхав за вами. Я змушений був це зробити… Ви покинули напризволяще Петера Стара. Ви розумієте, що ви вчинили? Тепер він кинеться розшукувати вас, наробить дурниць. Його психічна могутність…

— Звідки ви знаєте про його могутність? — перебила Евеліна.

— Я помічник Берна, — сухо відповів Гельд. — Крім того, я випадково почув вашу розмову… Його обов’язково викори­стають у своїх цілях корпоратисти. Невже ви не розумієте, до чого це призведе?

— Що ж пропонуєте ви? — запитала Евеліна, вже втрача­ючи витримку.

— Ви не повинні були їхати від нього. Його необхідно ізолювати від людей. Ви тільки подумайте — це ж страхітли­ва мана для масового гіпнозу. Адже доктор Берн і ви — най­ближчі йому люди. Ви могли б тримати Стара в певних рам­ках, доки не буде встановлено причини цієї психологічної па­тології.

— Ну, гаразд! Що ви пропонуєте? — ледве приховуючи роздратування, запитала Евеліна.

— Негайно їдьте назад! Доки він вдома і не накоїв лиха, треба вивезти його в надійне місце, де б ніхто не міг знайти його. Ми переправимо вас всіх в іншу країну. Звичайно… на певний час…

— Хто це… ми? Гельд знітився.

— Поки що я цього сказати не можу!

Підозріння спалахнуло в душі Евеліни з новою силою.

“Безперечно, агент, — подумала вона. — Хоче заманити нас і видати поліції”.

А вголос сказала:

— Гаразд! Я передам доктору ваші слова. Я згодна з вами. Гельд радо посміхнувся:

— Ми допоможемо вам! Запам’ятайте адресу: Прахт-штрассе, 37, квартира Бервальдів. Чесні, надійні люди… Запитайте мене. Краще приїжджайте вночі… Ви навіть не уявляєте, яке страшне лихо ми відвернемо від світу, якщо ізолюємо Стара. Все інше може зробити тільки Берн!

— Що інше?

— Повернути вашого чоловіка до нормального стану! Гельд подав руку Евеліні.

— Я їду! Не марнуйте часу! Сьогодні треба це зробити, бо буде пізно.

— Гаразд.

Евеліна зачекала, доки Гельд вийшов з вілли і сів у ма­шину. А коли авто рушило, вона прожогом кинулась до кімна­ти. Там її вже чекав Йоган.

— Ну, що? — нетерпляче запитав він. Евеліна передала йому зміст розмови.

— Я так і думав, — блиснув очима Берн. — Агент поліції, ніяких сумнівів. Ми не можемо їхати туди. Петер перетво­рить нас у слухняних кроликів і примусить виконувати його волю. А корпоратисти використають мій винахід для воєнних цілей. Тепер я знаю, хто передавав поліції відомості про мої роботи.

— Що ж нам діяти, Йогане?

— Не поїдемо! Залишимось тут.

— Як? — здивувалася Евеліна. — Вони ж знайдуть нас! Берн іронічно посміхнувся.

— У мене така підземна лабораторія, що її не відшукає ніяка поліція. Там ми будемо спокійно працювати цей місяць. Тим часом все з’ясується.

Берн натиснув кнопку дзвінка. Зайшов Фріц.

— Що бажає доктор?

— От що, Фріце. Я буду в лабораторії. В нижній — ти розумієш?

— Ви хочете сказати…

— Я хочу сказати, що хто б не приїхав — друзі, вороги, чорт, диявол — мене нема, я поїхав, і ти не знаєш, де я. Зрозуміло?

Фріц вклонився.

— Буде зроблено, докторе. Працюйте спокійно.

— Газети, листи — передавай мені кожного дня!

— Слухаю.

— Щодня виїжджай до міста і розвідуй все, що стосуєть­ся мене.

— Все буде зроблено.

— Дякую. Можеш іти.

Слуга вийшов. Берн відкрив на стіні дверцята, включив рубильник. В ту ж мить Евеліна зойкнула: підлога здригнула­ся і почала опускатися.

— Що це, Йогане?

— Спокійно! Ми опускаємось на той світ,— пожартував Берн.

Спуск припинився. Берн підійшов до отвору в стіні, про­пустив поперед себе Евеліну. Підлога з тихим шумом знову посунулася вгору.

Напівтемними коридорами, по вузеньких східцях Евеліна і Берн попрямували до підземелля…

Зустріч у лісі

Кілометрів за п’ять від вілли Берна, серед густих чагарів, які щільною стіною обступили дорогу, Гельд наказав шоферу спинити машину. В око йому впала невеличка хатинка, що стояла трохи осторонь від шляху, під високою стрункою ялин­кою і дуже нагадувала житло альпійських горців — гостровер­ха, кладена зрубом, з красивою мансардою. “Лісник”, — поду­мав Гельд.

— Візьміть за всю дорогу від міста й назад, — сказав він, даючи шоферу кілька асигнацій. — Мені доведеться затрима­тись тут.

Шофер байдуже перелічив гроші і, не попрощавшись, по­їхав далі.

Гельд кілька хвилин постояв на дорозі. Рішення, яке він щойно прийняв, було раптове й дивовижне. Ще сидячи в машині, він збагнув: його розмова з Евеліною була фікцією, Берн сховався від нього, вони не повірили йому і на призна­чене місце до нього не приїдуть. А коли так, — його поїздка була марною. Він не зміг переконати Берна, не зміг заручи­тись його допомогою. Страшне лихо наближається невідступ­но й швидко.

Гельд підійшов до хатинки. Постукав у двері. Йому відчи­нив літній чоловічок — з тоненькими вусиками і гостренькою борідкою. Зовні він здавався інтелігентною людиною.

— Я б хотів поговорити з господарем дому, — звернувся до нього замість привітання Гельд.

Чомусь виникла думка, що чоловік з борідкою — теж випадково заїжджий, можливо, комерсант, а то й просто лю­битель далеких мандрівок.

— Я — господар, — непевним тоном одказав чоловік. — Чим можу служити?

— Я вивчаю природу тутешнього краю… мені треба… — Гельд на мить завагався, і це вагання не сховалося від уважно­го погляду чоловіка. — Я хочу пожити у вас день-два… зви­чайно, якщо ви мені не відмовите.

— Заходьте до кімнати, — запросив чоловік уже при­вітніше. — Вибачайте, я лісник, і особливої розкоші ви тут не знайдете. — Він перший пройшов темними тісними сінцями і відчинив двері до кімнати. Власне, ця кімната — простора, з двома маленькими вікнами на протилежних стінах, і займала весь дім. — Прошу вас, розташовуйтесь. Мене звати Людовік фон Едельгорн. Так, так, не дивуйтесь, колись ми, фон Едельгорни, жили в кращих будинках.

Він урочисто підняв догори праву руку, його брови зійшли­ся на переніссі. Шкіряна, вже потерта куртка лісника, його грубі вовняні штани, великі зашкарублі руки, вкриті виразка­ми й мозолями, дивно контрастували з суворим благородним виразом обличчя старика.

— Колись і наш рід славився на всю країну. Мій прадід розповідав, що фон Едельгорни були першими радниками при дворі його імператорської величності. Всі оці ліси належали нашій родині. Але кому в наш час потрібні родовитість й благородство! Нікчемні грошові мішки захопили владу, роз­топтали велич нашої країни… Тепер мені доводиться працюва­ти лісником на землях, що належать якійсь шахраюватій фірмі.

Він раптом заметушився, почав перепрошувати Гельда:

— Ви мені пробачте! Чого тільки не наговорить стара голова. Можете зайняти оце велике ліжко, воно належало моїй бабусі, останній княгині на двісті кілометрів в окрузі. Спіть спокійно, сподіваюся, ви не вірите в духів. Вона зрідка прихо­дить до мене порадитись, але сторонніх не чіпає. Вибачте, як вас величати? Траумвальд? Яке чудове, милозвучне ім’я!

Гельд слухав базікання старика, але думками був далеко звідси. “Доведеться чергувати на дорозі. Якщо протягом доби Берн не проїде цією дорогою до міста, значить, вони мені не повірили. Тоді я поїду до них знову, буду переконувати їх, буду благати…”

Його роздуми перервав скрипучий голос господаря дому:

— Скажіть, ви давно були в місті?

— Ні, я щойно звідти, — майже не думаючи, відповів Гельд.

— Звідти? — раптом здивувався старик. — Але ж ви їхали до міста, а не з міста. Вибачте, що я, стара голова, лізу не в свої справи… Життя тут таке нудне, що мимоволі почнеш мудрувати…

— Я їздив по навколишніх місцях, мене цікавить флора й фауна…

— Ах, так, перепрошую, пане Траумвальд! — Старик ме­тушливо порався в кімнаті, намагаючись привести до ладу розкидані речі. — Ви не чули про останні події на Голубому Беркуті? У мене невеличкий приймач, вчора одна закордонна станція передала страхітливе повідомлення. Начебто втоплено більше п’яти тисяч чоловік. У наш час теж вбивали людей, але ж де гуманність? Все це робиться так відверто, цинічно!

— Я знаю не більше від вас, — сухо відрізав Гельд. Базі­кання старого починало його дратувати.

— Так, так, вибачте! Може, ви хочете що-небудь попо­їсти? Я не вживаю м’яса, ви самі розумієте: серце, нирки… Але ось добрий салат, коржі. Мені приносять молоко. Тут недалеко селище… Живуть одні дикуни, ніякого благородства, грубість в манерах, у словах… Але треба визнати — чесні, роботящі люди. Молоко хороше, без води. Пийте, пийте, я нічого не візьму з вас за їжу. Я вдячний вам, що ви розважи­ли мене в цій самоті.

Гельд не став відмовлятися від їжі. Апетит у нього був страшенний. Наминав за обидві щоки, але пильно позирав на свого дивного господаря. Чи справді він дивакуватий, чи, може, тільки прикидається таким. І чого так допитується про його наміри, чому його цікавить мета Гельдової подорожі?

Попоївши, Гельд одразу ж вийшов з хати. Сказав стари­ку, що піде прогулятися, роздивиться тутешню природу.

Пройшовши дорогою метрів триста, він, сховавшись в гу­стому чагарнику, що цієї пори саме пишно розквітав рожеви­ми квітками шипшини, став стежити за навколишньою місце­вістю. Це був пустельний край, розташований за сто кіло­метрів від міста, а від найближчого гірського села — за двад­цять. Тому цей шлях був майже безлюдний.

Гельд пильно дивився в тому напрямку, де за пологими узгір’ями серед густого лісового масиву ховалася вілла Берна. Звідти мали їхати до столиці Берн і Евеліна.

Гельд марно прождав до вечора. Коли вже в сутінках він повернувся в хатину, старий лісник, повільно щось пережову­ючи майже беззубим ротом, з легкою підозрою спитав його:

— Де це ви, пане, так довго забарилися? Я вже й бозна-що став думати. Може, гадаю, вас злодії запопали, а може, заблукали в лісі. Край у нас тут безлюдний. Лише вілла доктора Берна неподалік, та він тут рідко буває. Хоча вчора док­тор проїхав з своєю дружиною на машині.

— Ви… ви бачили? — Гельд спрямував на лісника настир­ливий погляд, в якому легко було прочитати гарячкове нетер­піння. — Ви не знаєте, поліція не була в цих місцях? Може, хтось цікавився Берном?

Старий задумливо почухав свою гостреньку борідку, зирк­нув скоса на Гельда і чомусь став поквапливо оглядати свій старенький похідний мішок. Дістав голку і залатав невеличку дірочку. Та все це було тільки про людське око. Нащадок імператорських радників одразу ж зметикував, що йому наго­дився випадок збагатити своє кволеньке господарство на кілька золотих монет. Треба тільки піти і… Так, негайно треба сходи­ти, доки цей невтомний “дослідник флори й фауни” ще не дав дьору з його самотньої лісової оселі.

— Ох, діла, діла, — заквапився дідок. — Оце б полежати та побазікати з шановним гостем, аж ні — треба чвалати в ліс. Народ же у нас, самі знаєте, який: недоглядів — півлісу об­чухрають. Лиха матиму тоді від пана інспектора, хай боронить свята діва заступниця наша…

Він вийшов з хатини, і Гельд ще кілька хвилин чув під вікном його бурмотіння. Потім у вікні з’явилася його постать — він уже сидів на велосипеді. Постукав пальцем у шибку.

— Ви ж не кидайте дому, доки я не вернусь, — гукнув Гельдові і хутенько покотив до дороги.

Але Гельд не послухав поради старого. Сидіти в хаті не можна було аж ніяк. Не для того він лишився в цій глушині. Може, саме зараз проскочить на своїй машині Берн. Треба негайно йти до шляху.

Сівши під невисоким сосновим деревцем, Гельд замис­лився.

Як дивно складалися події. Він, Гельд, мрійник і фанта­зер, що з самого дитинства прагнув зробити щось хороше, правдиве, геройське, прагнув відкрити людям хоча б невелич­ку часточку того, що звуть таємницею людського щастя, він, Франц Гельд, який за останні копійки здобув освіту, вийшов на широкий шлях вченого, став помічником видатного хірурга й дослідника Йогана Берна, тепер так невдало мусив викону­вати роль детектива.

Так, мусив, бо він найближче підійшов до великої таєм­ниці Берна, і друзі чекали від нього допомоги. Народжена Берном “людина без серця” вже виходила на шлях страшних авантюр. її треба було спинити за всяку ціну! Але Берн теж виступив на двобій з нею. Гельд добре знав, чому Йоган Берн з такою панічною поквапливістю покинув столицю і виїхав на таємну віллу. Він злякався свого винаходу, вірніше, тих, хто міг би використати його як зброю. Значить, треба було тільки ввійти в контакт з Берном і переконати його, що їхній шлях спільний. Без Гельда, без його друзів на атомних заводах Берн не зуміє спинити Петера Стара. І ось виявляється, що Евеліна і Берн не вірять йому. Минув день, а вони не виїхали з вілли. Вже й сонце сіло, скоро не розгледіти нічого серед темряви… Але що це? Фари? Від міста наближалась машина.

Гельд заховався в густих кущах. Краще хай його не по­мічають…

Та за якихось метрів десять від Гельда великий громізд­кий пікап зупинився, і з кузова зіскочило кілька поліцейсь­ких. У вечірніх сутінках Гельд розгледів кашкети з довгими козирками і маленькі автоматичні карабіни.

Серед них був і “благородний” лісник фон Едельгорн. Гельд одразу ж впізнав його сухорляву зібгану постать. Він щось неголосно пояснював одному з поліцаїв, напевно, стар­шому, і показував рукою в бік своєї хатинки. До Гельда доли­нули окремі слова:

— …мабуть, там… зі всіх боків…

Поліцаї, розсипавшись ланцюгом, почали оточувати хати­ну. Тільки шофер лишився в машині.

Гельд одразу збагнув усю серйозність становища. Поліція прийшла, щоб арештувати його. Він сам виказав себе необач­ним базіканням. Треба негайно діяти! Негайно, якомога швид­ше! Тікати? Та чи ж далеко він втече? По дорозі вони його одразу доженуть. Потім лісом — небезпечно. Він обов’язково заблукає, не потрапить своєчасно в місто. Поліція випередить його, і тоді йому не скоро вдасться вибратися з цих гірських країв до далекої столиці. В аеропорту на нього чатуватимуть, на всіх дорогах буде виставлено посилені пости охорони. Зна­чить, треба якнайшвидше дістатися до Шліссельдорфа пер­шим, щоб випередити поліцію.

Думки неслися в його голові з лихоманковою швидкістю. Одне рішення приходило на зміну другому. І раптом в його голові виник відчайдушний план. Більше він не вагався.

Далі події розгорталися швидко. Гельд, слідкуючи за шо­фером, який, мабуть, задрімав, бо його голова схилилася на груди, став підкрадатися. Тихо, немов нічний привид, підійшов до машини ззаду. Крок, другий… Вийняв з кишені кастет. Різкий замах, удар. Ще удар, і непритомний шофер мішком упав на дорогу.

У наступну мить Гельд сидів за рулем. М’яко зафуркотів мотор, машина подалася назад, зробила крутий розворот і швидко покотила до міста…

Поиск по сайту: