Вертоліт летить до Бруклінгема

Гельд зайшов у вестибюль. З плащем на руці, з чемодан­чиком, він швидко наблизився до метрдотеля і кинув на стіл ключі від свого номера.

— Прошу. Ось гроші. Ні, ні, це візьміть собі.

Сівши в таксі, Гельд коротко наказав:

— Вулиця Грінвера, дев’ятий номер.

Машина зупинилася перед невеличким одноповерховим будиночком. У досвітньому тумані ледь-ледь вирізнялися де­рева крихітного палісадника, а затулені вікна нагадували зап­лющені очі.

— Будь ласка, зачекайте, я недовго, — попросив Гельд. — Звідси поїдемо в аеропорт.

Проминувши палісадник, Гельд обережно постукав у двері. В сусідньому дворі загавкав собака, йому відгукнувся прониз­ливим гавканням ще один. “Кляті, весь виселок розбудять”, — подумав роздратовано Гельд. Він постукав ще раз, за дверима почулося чалапання ніг.

Гельд нетерпляче забрязкотів клямкою.

— Відчини, Стефане! Це я, Франц Гельд.

Двері несміливо рипнули, і крізь щілинку просунулася худорлява голова.

— Чого ви прийшли так рано, Франце? — хрипкуватим зі сну голосом запитав хлопчина.

— Де батько?

— В аеропорту.

— Ходімо зі мною, допоможеш викликати батька. Я мушу негайно вилетіти першим-ліпшим літаком або вертольотом. За мною йде поліція.

— А чого вони за вами женуться? — запитав хлопець стривожено.

— Багато будеш знати — старим станеш, — похмуро пожар­тував Гельд. — Не думай, що вони вже на цій вулиці. Я їхав на машині і залишив їх кілометрів за вісімдесят позаду. Але я боюся, що вони зв’яжуться з містом по телефону. Ну, швидше!

Хлопець швидко одягнувся, щось шепнув на вухо матері й вийшов за Гельдом на вулицю.

Небо вже бралося ранковим багрянцем. Дерева перед бу­динком набули чіткіших обрисів. Десь почулися людські го­лоси, і Гельд тривожно повернув у той бік голову. Але розмо­ва стихла.

— Швидше, Стефане, кожна хвилина дорога.

Вони поїхали безлюдними вулицями до аеропорту. За кілька кварталів від головного входу в аеровокзал Гельд відпу­стив шофера.

— Стефане, йди розшукай батька, — тихо озвався Гельд до хлопця. — Передай йому те, що я тобі сказав. Хай він знає, що від нього залежить життя сотень і тисяч наших товаришів. Я мушу негайно вилетіти.

Хлопець шугнув у бокові двері.

Гельд насторожено прислухався. В його напруженій уяві весь час поставали якісь дивні загрозливі образи. То йому здавалося, що приміщення порту оточено поліцією, то вчував­ся чийсь застережливий голос, що кликав його до себе…

Але поступово нерви Гельда вгамувалися. Він зосередив свої думки. Що він має зараз робити? Вилетіти звідси — це перше і найголовніше. Йому не вдалося переконати Берна, тепер треба діяти власними силами. Він повідомить товаришів. “Комітет мужніх” обміркує всі заходи, зважить обстановку, мож­ливо, доведеться закликати до дії робітників. Зволікання — найнебезпечніша річ…

До нього наблизилися дві постаті. Це були Стефан і його батько Томас. У ранкових сутінках важко було розглядіти обличчя чоловіка. Але Гельд його добре знав. Він любив цього старого підпільника з мужнім відкритим обличчям і виразни­ми голубими очима.

— Ти завалив справу? — спитав Томас притишеним голо­сом.

— Трапилось непередбачене, — став пояснювати Гельд. — Берна я не зустрів. Мені не повірили. Напевно, вирішили, що я агент поліції. Потім я сам ледве не потрапив до рук цих молодчиків. Коротше, організуй мені втечу. З першим ранко­вим літаком…

Томас мить помовчав. Нарешті підняв голову, пильно по­дивився в пітьмі на Гельда.

— Ти певний, що за тобою не стежать?

— За мною не стежать, — твердо мовив Гельд, — але, може, вони повідомили телефоном… У всякому разі, іншого виходу немає. Якщо я залишусь тут, корпоратисти почнуть діяти. “Залізне серце” вже служить їм. Тільки що я прочитав повідомлення в вечірніх газетах: Петер Стар сформував уряд.

— Через півгодини до Бруклінгема відлітає вантажний вертоліт. Я тебе влаштую туди. Правда, пілот там ненадійний. Ти маєш зброю на всякий випадок?

— Маю.

— Тоді ходімо. Я проведу тебе в одне місце, де ти заче­каєш. — Вони пройшли крізь невеличкі двері на територію аеропорту і наблизились до невисокого металічного корпусу.

— Це наш склад. Постійте з Стефаном. Тут менше світла. — Старий Томас помітно хвилювався. — Якщо хтось запитає — звідки, скажіть, що ви прийшли за мною, що мамі погано, захворіла.

Хвилини чекання здалися нестерпно довгими. Електричні вогні вже погасли, кволе, немов змішане з туманом ранкове світло надавало будовам аеропорту невиразного сизого відтінку. Здавалося, що й земля, і ангари, і поле аеродрому, і літаки пофарбовані в один збляклий сірий колір.

Раптом Стефан схопив Гельда за руку.

— Ходімте, онде тато кличе нас.

Справді, біля самого входу в аеропорт виднілася постать Томаса. Він заклично махав рукою. Гельд і Стефан наблизи­лись до нього.

— Ходімте швидше, — мовив Томас. Голос його був три­вожний. — Поки що все йде як слід. Але я турбуюся: кажуть, що годину тому, перед самим твоїм приходом, приїздили якісь люди. Ніхто з наших не бачив, куди вони пішли. Може, три­вога даремна, але…

— Ти став лякливим, Томасе, — підбадьорливо кинув йому Гельд. — Я тебе знав не таким, коли ти працював на нашому атомному заводі в Бруклінгемі.

— Гаразд, пішли, — невдоволено буркнув Томас, і першим рушив навпростець через льотне поле.

Вони наблизились до довгастих з пласкими дахами при­міщень — пакгаузів. Біля одного з них стояв незграбний вер­толіт. Кілька робітників навантажували його.

Томас відвів Гельда вбік.

— Зачекайте трохи, зараз вони кінчають.

Через двадцять хвилин Гельду було дозволено зайняти місце у вантажному приміщенні серед ящиків і тюків. Після Гельда до своєї кабіни пройшов пілот. Ще до того, як підня­тись по трапу, він кілька хвилин упівголоса говорив з Томасом. Той переконливо доводив йому щось, підкріплюючи свої слова красномовними жестами.

Пілот з похмурим обличчям і непривітним поглядом ма­леньких колючих очей проминув Гельда і, щільно закривши за собою дверцята кабіни, вмостився в м’якому кріслі.

Гельд витягнув ноги. Сидіння було незручне, і дорога пе­редбачалась нелегка.

Раптом за стінами вертольота почулося гурчання мотора. Під’їхала машина. “Невже вони наздогнали мене?” — подумав Гельд, механічно хапаючись за пістолет, що лежав у правій кишені піджака.

Розчинилися двері, і досередини заглянув чоловік у формі службовця аеропорту — на його жовтому, зморшкуватому об­личчі, що ховалося в тіні широкого кашкета з гербом, сиділи великі рогові окуляри.

— Прошу вибачення, панове, — промовив він. — 3 вами полетять ще дві особи. Термінові справи, ми змушені потур­бувати вас…

Він зміряв Гельда насмішкуватим поглядом і одразу ж спустився по трапу вниз. До кабіни зайшло два здоровенних хлопці в темно-сірих костюмах і крислатих капелюхах. Жую­чи гумку, вони сіли неподалік від Гельда на дерев’яному ящи­ку і повели між собою притишену розмову.

Запрацювали мотори. Гучно заревли вертикальні гвинти, машина плавно піднялася вгору.

Кілька хвилин в кабіні було тихо. Але ось нові пасажири звернулися до Гельда.

— Ви далеко, пане? — спитав один з них, широкоплечий, атлетичної будови хлопець і зиркнув на Гельда примружени­ми хитруватими очима.

— До Бруклінгема, — похмуро буркнув Гельд. Настирли­вий погляд невідомого чомусь не сподобався йому.

— У вас поганий настрій, пане? — заговорив другий, тро­хи старший на вигляд. — Невже наше місто справило на вас таке недобре враження?

— У кожному місті можна знайти хороше й погане, — ухильно відповів Гельд, намагаючись здаватися байдужим.

Але незвичне хвилювання сповнило його. Гельд чомусь виразно відчув, як його маленький пістолет відтягує кишеню, і подумав: “Треба було б весь час тримати руку напоготові. Хтозна, що воно за хлопці”.

— Зрештою, не дивно, що у вас недобрий настрій, — зно­ву озвався молодший пасажир, чомусь самовпевнено посміха­ючись. — Такі події зараз у країні, від яких голова кругом іде. Ну, звичайно, не всякому це до вподоби.

— Що ви маєте на увазі? — підозріло спитав Гельд.

— Я маю на увазі наше місто і його околиці, — відрізав чоловік. — Невже ви не знаєте, що сьогодні вночі якийсь злочинець обдурив поліцію, вкрав поліцейську машину і…

Тепер Гельд збагнув. Перед ним сиділи агенти. Вони на­вмисне, відчуваючи свою цілковиту зверхність, чинили над ним обережний, замаскований допит.

Рука Гельда поволі потягнулася до кишені. Але було вже пізно.

— Цей негідник, — несподівано гучно, з підкресленою різкістю промовив чоловік, — приїхав у наше місто для того, щоб зустрітися з хірургом Берном, якого зараз шукають по всій країні. Певно, в нього є особисті наміри, що суперечать намірам уряду й поліції. — Він раптом подивився в обличчя Гельда злим невідривним поглядом і вигукнув: — Досить гра­ти комедію, пане. Руки на коліна! Не думайте чинити опір, наша зброя б’є без промаху.

Він різко нахилився вперед і швидко обмацав Гельда. За­брав пістолет, гаманець, носову хустину. З кишені штанів ви­тягнув портсигар.

— Сподіваюся, ви порядні джентльмени, панове, — мовив спокійним тоном Гельд, гарячково обмірковуючи ситуацію, — і принаймні залишите мені сигари…

Агенти заусміхалися. Очевидно, це вже було професій­ною рисою їхнього характеру: доки жертва переслідування оз­броєна, вона викликає ненависть і підозру, а тільки-но вона потрапляє до пастки, агенти одразу ж добрішають, ладні вста­новити з нею навіть панібратські відносини, зав’язати дружню розмову. Ось і зараз молодший агент привітно посміхнувся і сказав:

— Сигари ми не палимо, пане, можете залишити їх при собі. Вибачаюсь, здається, мій колега палить…

— Прошу, прошу, — спохопився Гельд і уважно став ко­пирсатись у портсигарі.

Пригостивши старшого агента, Гельд вийняв сигару і, відку­сивши кінчик, взяв її в рот.

Агенти продовжували жваво патякати, але Гельд їх не слухав.

— Ми стежили за вами від самого готелю, — говорив молодший агент. — Звичайно, ми могли б взяти вас ще на вокзалі, але ж ми теж люди. Псувати вам настрій, пане, в момент вильоту — це було б просто не по-джентльменськи. І потім нам теж хочеться забавитись… Так, так, пане, нам набри­дає ганятися за злочинцями по курних шляхах та завулках. Ми вирішили потішитися, влаштувати своєрідну комедію.

Гельд підніс сірник до своєї сигари і підпалив її.

Синій димок тоненьким струмком піднявся вгору. І рап­том кінчик сигари спалахнув яскравим синюватим вогнем, щось зашипіло, затріщало, немов феєрверк, і тонка пружна Цівка сивого диму порснула в обличчя агентів.

Агенти отетеріло витріщили очі. Не встигли вони зважи­тися на якусь дію, як їдкий дим запаморочив їхню свідомість. Без жодного звуку обидва лантухами зсунулися на підлогу.

Гельд, вдаривши кінчиком сигари об стіну, загасив її. Кілька секунд він сидів, затуливши долонею рот, відвертаючи обличчя від димової хмарки, що поволі танула.

“Молодці хлопці! Хорошу штучку дали мені! — подумав він. — Тепер уже отрута не страшна, концентрація її надто слабка”.

Гельд підвівся і забрав у агентів зброю. Поклав їхні пісто­лети до кишені, свій залишив у руці. Переступив через роз­пластані тіла і підійшов до кабіни пілота. Рвучко відкрив її.

— Шановний! — Він простягнув руку і дулом пістолета злегка штовхнув пілота в плече.

Той з жахом подивився на нього. Його маленькі колючі очі гарячково виблискували.

Гельд показав йому жестом руки на безвільні тіла обох агентів.

— Я сподіваюся, ви непричетні до цієї історії, — промо­вив він спокійним тоном. — Але вашу зброю віддайте.

— Обшукайте мене, — заїкаючись, відповів переляканий пілот. — Ми… ми цивільні… Ніякої зброї…

Та Гельд все ж таки для певності обшукав його.

— Ну, гаразд, — мовив він, — тепер вам доведеться трохи змінити курс. На аеродромі мене, мабуть, вже чекають ось такі молодчики. Доставте мене в Штраузе. Спуститесь біля крайніх будівель… або ні, краще далі від виселку, в ліску. В ліску!.. Пам’ятайте, якщо ви поведете машину на аеродром, я пристрелю вас. — І він ще раз для більшої переконливості підніс до обличчя пілота пістолет.

Перший удар

Довге похмуре приміщення. Попід стінами — ряд столів. Газосвітні лампи розсіюють тремтливе ніжно-голубе світло. Вікон нема. Двері — низенькі, важкі, з металевими окуттями. Приміщення справляє враження бункера або каюти військово­го корабля.

Шість чоловік, що зібралися біля маленького столу, — це члени таємної робітничої організації “Комітет мужніх”. Вони зійшлися на термінову нараду в одному з запасних підземних приміщень атомного заводу в Бруклінгемі.

— Краузе, — звернувся високий сивий чоловік до моло­дого робітника в синьому комбінезоні. — Хто чергує біля го­ловного входу?

— Хлопці з кабельного цеху, друже Гартман, надійні охо­ронці.

— Тоді розповідайте, Краузе, — владним тоном наказав Гартман. — Розповідайте все детально, тільки без захоплення. Ситуація надто серйозна, і ми повинні вирішити, що нам ро­бити далі.

Всі присутні пильно дивилися на молодого робітника з чорнявим чубчиком.

— Вчора вранці, — почав юнак, — мені подзвонила матін­ка Гелена і сказала, що Арнольд прийде на квартиру Бервальда й передасть важливі відомості. їй вдалося підслухати, що говорилося на нараді “Золотого ангела”…

— Краузе! — різко урвав його мову Гартман. — Ви повто­рюєте те, про що вже доповідали нашому комітетові вчора. Скажіть, які відомості передав вам син Гелени?

— Я не бачив Арнольда…

— Як? Ви не виконали завдання? — Довгасте, з тонким, немов висіченим носом, обличчя Гартмана, набуло суворого виразу. — Невже ви, кращий зв’язківець нашої організації…

— Друзі! — Краузе схвильовано підніс до грудей обидві руки. — Вислухайте мене. Я прийшов на квартиру Бервальда, але Арнольда там не було. Я чекав його годину, другу, але він не з’явився.

Краузе озирнувся по сторонах, немов шукаючи підтрим­ки. Великі сірі очі його розширились.

Запала гнітюча мовчанка.

Всі сходилися на тому, що ситуація вимагає рішучих дій. Але якими мають бути ці дії, до чого треба вдатися найперше — в цьому не було єдності. Особливо хвилювали всіх трагічні події на Голубому Беркуті. Багато робітників заводу і серед них кілька інженерів працювали на спорудженні атомних ре­акторів у Грюнвальді. Там вони знайшли свою смерть.

— “Золотий ангел” затіяв страшну річ, друзі, — нарешті озвався Гартман. — Нас запевняють, що водосховища призна­чені для зрошувальних цілей. Тоді запитаємо панів з корпо­рації: навіщо вони вмонтували в дно сховища атомні нагрівачі? Невже не зрозуміло, що йдеться про створення найжахливішої системи стратегічних укріплень, які поставлять під загрозу на­самперед життя і майно жителів наших прикордонних провінцій.

— Ми мусимо негайно сповістити про все народу! — обу­рено вигукнув хтось з присутніх.

— Так, — погодився ще один робітник. — Негайно надру­кувати прокламації…

Гартман застережливо підняв руку.

— Ви забуваєте, друзі, — промовив він рішучим тоном, — що у нас поки що немає жодних доказів. Наші обвинувачення корпорація використає як підставу для нової наклепницької кампанії, для нових переслідувань робітників. Одна Гелена знає правду, але покладатися на неї ми не маємо права. Це наша людина в таборі ворогів.

— То що ж робити?

— Може, ти волієш, Гартмане, щоб ми офіційно виступи­ли в пресі з підтримкою політики Германа Тода?

На обличчі Гартмана з’явилась гірка посмішка. Йому було боляче і водночас приємно слухати такі запальні репліки. Слова його товаришів ще раз свідчили про їхню відданість спільній справі, великій справі боротьби проти визиску, проти війни, за дружбу з країнами, розташованими на Сході.

— Я пропоную витримку і ще раз витримку, — сказав рівним голосом сивий чоловік. — І потім прошу не забувати, що зараз перед нами постає нова загроза — “людина без сер­ця”. Ми маємо відомості, що “Золотий ангел” докладає всіх зусиль, щоб втягнути що загадкову людину в свої махінації. Гелена мала повідомити нас, але, на жаль…

— …але, на жаль, дещо розповість про нього інший, — почувся раптом голос Гельда. Відчинивши обережно двері, він став на порозі.

Всі кинулися до нього. Гартман схопив його за руку й потягнув до стола.

— Звідки ти, Франце?

— Зачекайте, друзі, — став відборонятися Гельд. — Люди­ну, яка прибула з дороги, завжди садовлять за стіл і пригоща­ють чимось смачненьким.

— У нас немає для тебе солодких пілюль. Справи надто гіркі, — похмуро відказав Гартман. — Ти знаєш щось про “людину без серця”, то розказуй: до нас доходять найдивовижніші чутки.

— Мої повідомлення не порадують вас, — мовив Гельд, — однак мушу сказати: втрачати надії не треба. Перед виїздом я хотів повідомити тебе, Гартмане, щоб ви були напоготові. Але за нашим інститутом пильно стежать. Я мусив їхати до Берна і переконати його в необхідності спільних дій. На жаль, він, вірніше, його супутниця прийняла мене за агента поліції. Я благав їх повернутися до Петера Стара і, використавши свій вплив на нього, ізолювати його від “Золотого ангела”. Всі мої намагання виявилися марними. Я ледве сам не потрапив до рук поліції. За кілька годин до відльоту я дізнався, що Петера Стара проголошено головою уряду. Це справа надто серйозна. Це те, чого я найбільше боявся…

— Ми знаємо і дуже дивуємося, — докинув слівце Гартман.

— Ай справді, — втрутився в розмову молодий хлопчина з чорним чубчиком, — чого вони так панькаються з тим Старом? Невже він справді, як твердить дехто, користується по­слугами нечистого?

— Ні, — заговорив Гельд, — він користується найчисті­шими науковими досягненнями, які, на жаль, потрапили в ненадійні руки. Вам відомо, що я упродовж кількох років працюю в Йогана Берна. Однак свої досліди з механічним серцем він завжди приховував від мене. Можливо, він вва­жав мене за агента поліції, особливо, після мого короткотер­мінового ув’язнення в зв’язку з процесом Траумана. Я знаю тільки одне: його винахід — це велика справа, грандіозне відкриття. Але створене ним механічне серце спричинило дивні наслідки. Петер Стар, якому травмоване серце заміне­но новим, механічним, дістав можливість впливати на лю­дей. Механічне серце перетворило його в могутнього гіпно­тизера. Зрештою, ви самі знаєте, що він накоїв останнім ча­сом. Недарма ж монополісти так гаряче схопилися за нього. Слід чекати з їхнього боку рішучих дій, але й ми повинні приготуватися до всього.

Повідомлення Гельда схвилювало присутніх. Але думки різко розійшлися. Дехто вважав за необхідне негайно оголо­сити загальний страйк. Інші радили звернутися до нового уряду з запитом, які заходи вжито для детального розслідування трагедії на Голубому Беркуті. Були й такі, що вимагали пере­ходу до збройної боротьби.

Невисокий чоловічок в пенсне, з тоненькими вусиками під гачкуватим носом, зиркаючи маленькими колючими очи­цями, гарячково вигукував тонким фальцетом:

— Я завжди стояв за рішучі дії! І зараз вимагаю: тільки вогнем і кров’ю ми зможемо врятувати нашу країну від страш­них лихоліть.

— У тебе анархічні вимоги, Конраде, — гнівно одказав йому Гартман. — Ми не авантюристи, а політична організація. В країні немає умов для збройної боротьби. Ми ще не корис­туємось достатнім впливом серед робітників і селян…

— Е, знову політика! — злісно вигукнув чоловічок з гач­куватим носом.

— Так, політика, — втрутився Гельд. — Особливо зараз ми повинні бути політиками. “Людина без серця” прийшла до влади! Петер Стар швидко поширить свій вплив на широкі маси населення. Він піддасть дії своїх гіпнотичних імпульсів армію, поліцію. І якщо на заводі є зброя, її треба негайно вивезти звідси й заховати в надійному місці. Ми не повинні йти на провокацію. Я сподіваюся, що Бернові вдасться знайти протидію…

Чоловічок, якого звали Конрадом, встав і войовничо випнув груди.

— Так, мої хлопці мають дещо, — мовив він задерикувато. — Але це їхня зброя, а не зброя організації. Вони будуть тримати її там, де хочуть.

— І використають, коли захочуть? — підозріло перепитав його Гартман.

— Ні… тобто… вони можуть робити, що хочуть, — трохи знітився Конрад. — Ми віримо в силу зброї, і ми переконаємо всю організацію…

Раптом розчинилися двері і до кімнати вбігло двоє робіт­ників.

— На завод прибула поліція! — схвильовано сказав один з них.

— Ось і дочекались, — з серцем вигукнув Гартман. — Слухай, Конраде, де твої хлопці поховали свої іграшки? Ти певний, що їх не знайдуть?

— Певний, — сухо відрубав Конрад.

— Тоді на подвір’я, — гучно наказав Гартман. — Ми по­винні бути серед людей. А ти, Гельд, іди. — Він відшукав очима юнака з чорнявим чубчиком. — Краузе, проведи докто­ра чорним ходом. Щоб жодна душа його не бачила.

За кілька хвилин члени “Комітету мужніх” вийшли з приміщення.

Заводське подвір’я виповнилось галасом, лементом, лай­кою. Робітники виходили з цехів, сердито юрмились купка­ми, немов рої потривожених бджіл. Тут же були поліцаї. Ван­тажні машини, на яких їх привезли з міста, стояли в ряд, і біля кожної машини походжало кілька озброєних людей.

— Чого вони хочуть? — запитав Гартман у старого майст­ра, що саме проходив повз нього.

— Кажуть, начебто хтось доніс, що в людей є зброя, — знехо­тя відповів майстер і, махнувши злісно рукою, почвалав далі.

“Справи погані, — вирішив Гартман. — Хочуть нас потру­сити добре й налякати. Знають, що наш завод для них — найважливіший об’єкт”.

Тим часом з контори вийшло кілька офіцерів і з ними сам директор. Вони обминули робітників і попрямували до реакторного цеху. Гартман тривожно глянув їм услід. Адже в тому цеху працювало найбільше прихильників Конрада, саме вони й переховували зброю. Невже Конрад вчинить якусь дурницю?

Щільна стіна робітників, що закривала вхід до цеху, нео­хоче розступилася, і військові зайшли досередини.

— Панове, — говорив директор, міцний, атлетичної будо­ви чоловік, — я запевняю вас, що ніякої зброї нема на довіре­ному мені заводі…

— Даремно запевняєте, пане директор, — обірвав його старший з офіцерів. — Ми маємо незаперечні відомості. В цьому цеху заховано сорок автоматів. Новий уряд не схиль­ний виявляти будь-яку лояльність до бунтівників.

— Але ж ви бачите, що це тільки верстати, — безпорадно розводив руками директор. — Я працюю тут десять років…

Старший по чину офіцер, з жовтим, наче цитрина, облич­чям і обвислими брезклими щоками, зміряв директора на­смішкуватим поглядом своїх водянистих очей і, нічого не ска­завши, попрямував назад з цеху.

Вийшовши надвір, офіцер підняв руку і гукнув натужно, намагаючись перекричати шум натовпу:

— Слухайте мене! В реакторному цеху переховують зброю. Ми знаємо це точно. Пропоную негайно здати її поліції.

З натовпу почулися вигуки:

— Даремно приїхали, пане офіцер!

— Тут завод, а не цейхгауз!

— Забирайтесь геть, панове!

Гартман уважно стежив за поліцейськими. Обличчя їхні були похмурі, насуплені, неприродно закам’янілі. Особливо вразило Гартмана поводження двох молодих хлопців з авто­матичними карабінами, що стояли до нього найближче. Гартману здалося, що він упіймав в їхніх очах божевільний блиск. Вони міцно стискували зброю, злісно поглядаючи на робіт­ників.

“Звідки їх привезли, таких навіжених? — подумав з тривогою Гартман. — Немов кожний робітник — їхній во­рог?”

Старший офіцер кілька разів пройшовся вздовж натовпу. На похмурі, насторожені погляди він відповідав неприхова­ною люттю.

Гартман, виступивши наперед, суворо промовив, дивля­чись прямо в лице офіцеру:

— Ваш задум шитий білими нитками, пане офіцер! Ми прекрасно розуміємо, що ви хочете спровокувати нас… Робіт­ники нашого заводу категорично протестують проти подібних дій уряду!

— Не дозволимо! — залунали обурливі вигуки над натов­пом.

Підвищивши голос, Гартман говорив далі:

— Я уповноважений заявити вам і адміністрації заводу, що робітники оголошують страйк в знак протесту проти сва­вільних дій уряду на Голубому Беркуті і таких актів, як ось тепер і…

— Значить, не хочете сказати, де схована зброя, ще й бунтувати надумали? — злісно перервав Гартмана старший офіцер і, повернувшись до свого почту, гукнув: — Панове, приступайте до обшуку. Дійте рішуче, це наказ нашого воло­даря!

Згадка про “володаря” пройняла офіцерів, немов елект­ричним струмом. Вони одразу ж підтягнулися, напружились і виблискуючи очима, попрямували до своїх загонів. За мить почулися гучні команди: “По цехах!”

Але поліцаям не вдалося проникнути в приміщення цехів. У дверях кожного цеху стало по кілька десятків робітників. Вони взялися міцно за руки і, створивши живу стіну, перего­родили шлях нежданим гостям.

“Вони роблять дурницю, — промайнуло в голові Гартмана. — Нехай краще обшукують. Справа може скінчитися кро­вопролиттям!”

Його побоювання виявилися не марними. Стрівши на своє­му шляху опір, поліцаї одразу ж вдалися до зброї. На голови робітників посипалися удари прикладів. Біля одного з цехів гримнув постріл. Можливо, цей постріл був випадковим, але він пробудив у душах поліцаїв щось дике й звіряче.

Почулися зойки, прокльони, благання порятунку. Гарт-ман, притиснутий до стіни натовпом, бачив, як поліцаї з озві­рілими обличчями стріляли в живу стіну людських тіл. Де­сятки людей вже лежали на землі, корчились у передсмерт­них муках.

В одному з цехів стихійно виник опір. Майже беззбройні робітники кидалися на своїх убивць, душили їх голими рука­ми, топтали ногами, закидали камінням. Жорстокість розпра­ви, вчиненої поліцією, викликала дику ненависть. Робітники мали єдину перевагу — їх було набагато більше, і це вирішило справу.

Натовп живою стіною посунув на поліцейських.

Офіцери сховалися в приміщенні заводоуправління. “За­раз викличуть підкріплення, — подумав тривожно Гартман. — На цьому справа не закінчиться”.

Через десять хвилин до воріт заводу підкотило ще кілька вантажних машин. Тепер прибули регулярні війська. Вливаю­чись у ворота нестримним потоком, вони розсипалися врізнобіч і, вишикувавшись у щільні шеренги, повели наступ на робіт­ників. Знову жива стіна посунулась до цехів. Сотні автоматів безперервно випльовували смертоносну зливу.

На ґанок вискочив старший офіцер. Він був розпатланий, розхристаний.

— Стріляйте! Всіх нищіть! — кричав він нестямним голо­сом. — Підривайте стіни цього клятого заводу!

Але й без його закликів війська творили щось жахливе. Гартман, якому вдалося з простріленою рукою проскочити на другий поверх, у хімічну лабораторію, бачив, як підбурю­вані офіцерами солдати добивали пострілами поранених і збитих з ніг.

Раптом, звернувши погляд до воріт, Гартман побачив не­звичайну картину. Якийсь плечистий білявий чоловік в сіро­му цивільному костюмі, стояв у відкритій легковій машині, немов головнокомандуючий, що приймає парад війська, і звер­тався з гучною промовою до вишикуваних перед ним сол­датів. Він гарячково вимахував рукою, вказуючи в бік заводу. За кілька хвилин солдати, по команді своїх командирів, зри­валися з місця і чимдуж бігли у ворота. До машини підходи­ли нові загони, чоловік знову звертався до них з промовою. Що він говорив, Гартман не чув, але здогадувався, що людина своїм виступом запалює солдатів на розправу. Тільки чому він у цивільному? Хто ця людина?

Гартман не міг знати, що то був Петер Стар, новий прем’єр-міністр країни.

Коли на віллу до Стара подзвонили з поліцай-управління і повідомили про події на атомному заводі, він вирішив не­гайно їхати туди із загоном військ. Хтозна, як виявить себе його вплив. Можливо, на відстані гіпноз втрачає свою силу. Зрештою краще спробувати на місці. Він обміркував усе до найменших подробиць, був спокійний, як ніколи, і сповнений рішучості.

Стар спинив машину за кілька метрів від заводських воріт і звелів вишикувати перед собою перший загін. Сказав солда­там коротко і твердо: “Слухайте мене! Це наказую вам я — Петер Стар, ваш володар. Наказую самовіддано й без жалості карати бунтівників, що порушують спокій нашої держави. На­казую виконувати волю своїх командирів так, як ви викону­вали б мою власну волю. Ідіть і дійте!”

Після цього війська ввійшли на територію заводу.

Петер Стар, спокійно, немов під час грандіозної вистави, спостерігав за ходом розправи над робітниками. Поряд з ним стояв поліцай-президент і передавав його наказ офіцерам.

Стрілянина на заводському подвір’ї все посилювалась. Петер Стар бачив, як стіна сірих військових френчів сунула до цехів. А на землі лишалися сотні непорушних розпластаних тіл.

— Ні, цього мало, мало! — бурмотів нестямно Петер. — Я мушу зробити більше. Мій перший крок повинен прогриміти на весь світ.

У його запамороченій свідомості малювалися страшні кар­тини спустошення і руйнувань, а розпалена уява вже нищила цілі континенти й народи. Заводські цехи, що височіли перед ним, здавалися йому велетенською фортецею.

— Полковнику! — крикнув він розлючено.

— Я вас слухаю, пане прем’єр-міністр, — виструнчився перед ним сухорлявий, довготелесий офіцер.

— Ваші солдати діють мляво, — гримів Стар. — Я вима­гаю фанатизму, я вимагаю самовідданості. Цей завод підняв свій голос проти нашої держави! Я вимагаю фізичного зни­щення всіх, хто чинив нам опір. Смерть і вогонь повинні очи­стити це грішне місце. Не жалійте будівлі, руйнуйте машини! Ідіть і дійте!

Стар зовсім втратив самовладання. З рота бризкала піна, очі блищали. Простягши вперед руку, немов звергаючись до неба, він кидав прокльони до похмурих заводських приміщень.

— Якщо цього буде мало, я викличу танки! — кричав він.

— Пане прем’єр-міністр, — запопадливо, тримаючи руку біля кашкета, відповідав полковник. — Ми впораємося без танків. Ваш наказ для нас святиня. Хай живе володар!

Повітря струснув вибух. За ним другий, третій, четвертий. Це, за наказом Петера Стара, війська застосували гранати…

Через кілька хвилин велетенський стовп диму й вогню знявся до неба. Горіло кілька корпусів. Війська поквапливо залишали зруйновані будівлі. Виносили поранених солдатів і офіцерів, викочували пошкоджені автомашини. Тільки робітникам-оборонцям шаленіюча пожежа була вже не страшна. Майже всі вони полягли від куль, посланих військами Петера Стара, першої “людини без серця”.

Поиск по сайту: