Берн починає нове життя

Дзвонила Евеліна.

— Йогане, — сумно і втомлено звучав у мембрані її голос, — скоїлось найстрашніше.

— Про яке лихо ти говориш?

— Всю ніч Петер мучився, — розповідала Евеліна. — Під ранок йому стало гірше, і він подався до Тода..

— Я нічого не розумію, — роздратованим тоном озвався Берн. — Ти не можеш приїхати зараз до мене і розповісти мені все як слід?

— Я приїду… — Голос Евеліни зовсім ослаб, і Берн навіть не помітив, коли вона поклала трубку.

Він підвівся з-за столу. Неспокійні думки оволоділи ним. “Що ж там трапилось? Невже?.. Ні, цього не може бути, адже вони про все домовились. Петер не посміє вчинити такий крок, він просто побоїться залишитись без моєї підтримки. Все йде добре. Ще кілька годин напруженої роботи — і можна буде випробувати нову батарею”.

— Пане докторе, — пролунав голос швейцара з невеличко­го динаміка на столі. — До вас прийшла пані Евеліна Стар. Ви можете прийняти її?

— Негайно пропустіть!

Евеліна майже вбігла в лабораторію. її обличчя було бліде й змарніле. Вона безсило опустилася в крісло. Відкинувши голову на м’яку спинку, Евеліна промовила:

— Все пропало, Йогане!..

— Я не розумію тебе, Еве. Невже він міг…

— Так, він зрадив своє слово… Добре, що його радіація вже не діє. Інакше він затримав би мене і, можливо, я ніколи не змогла б передати тобі цієї новини.

— Але ж чому? — Берн стояв перед нею розгублений і безпорадний. — Розкажи все, поясни мені.

Йоган Берн мовчки слухав Евеліну, не озиваючись ні сло­вом. Сухе обличчя його ще більше загострилося.

— Значить, кінець? — якось непевно, ніби перевіряючи себе самого, запитав Йоган.

— Треба тікати. Я не залишусь з цим маніяком. Він лякає мене. Я ненавиджу його…

— Любиш чи не любиш, але мусиш залишитись в домі Петера Стара, — несподівано промовив Берн.

— Як? — Очі Евеліни розширились від жаху. — Ти хо­чеш, щоб я теж перетворилася в його рабиню? Щоб і мої руки вмилися кров’ю невинних?

Йоган сумно посміхнувся. Ні, він цього не бажає, він зро­бить так, щоб Евеліна не підпадала під вплив Петера Стара. Вона буде першою людиною, яка зуміє чинити опір “залізно­му дияволу”.

Берн підійшов до свого письмового столу і вийняв звідти маленьку металеву пластинку.

— Ось річ, — сказав він, — яка врятує тебе…

Евеліна взяла з рук лікаря металеву пластинку і оглянула її з усіх боків. Щось схоже на мініатюрний приймач. Яка ж в ньому сила? Чому так заспокійливо дивиться на неї Йоган Берн? Він коротко пояснив:

— Це — напівпровідниковий нейтралізатор. Ще на віллі я прийшов до висновку, що треба сконструювати зброю проти біорадіації… Адже невідомо, як будуть розвиватись події. Цей маленький апарат сконструйований дуже просто… Впіймавши хвилю біорадіації, він нейтралізує і охороняє людину від уп­ливу гіпнозу… Просто і ефективно!..

Евеліна вражено слухала Берна. Тепер вона зможе, не покидаючи Петера Стара, стежити за кожним його рухом. Він вважатиме, що вона така ж рабиня, як і всі, що оточують його. Поступово і наполегливо вона керуватиме його поведін­кою, можливо, їй навіть удасться зірвати задуми “Золотого ангела”.

— Значить, я мушу тримати пластинку весь час на голові?

— Так, вона повинна щільно прилягати до тім’я, — мовив Берн. — Давай, я одразу ж прикріплю її.

Він дістав з шухляди ножиці, вистриг на тімені Евеліни невеличкий п’ятачок і прикріпив нейтралізатор до оголеного місця.

— Ти відчуваєш що-небудь? — спитав він.

— Анічогісінько…

— От і гаразд, а він тим більше не здогадається ні про що. На цьому місці ти краще зроби якийсь чудернацький завиток. — У голосі Берна почулися жартівливі нотки. — Адже ви, жінки, мастаки робити собі найхимерніші зачіски.

— На зачіски я майстер. В цьому ти, Йогане, не помилив­ся, — одказала з ледь прихованим сумом в голосі Евеліна. — Якщо справа тільки в зачісці, ми обов’язково переможемо…

Вони деякий час сиділи мовчки. Кожен розумів, що те­пер починається нове життя, довге, напружене, сповнене ней­мовірних зусиль. Вони будуть робити спільну справу, відділені одне від одного непрохідною стіною.

Насуплений Йоган раптом тепло посміхнувся і, взявши Евеліну за руку, лагідно мовив:

— Хороша ти, Еве. Скільки в тобі сил! Як ми зможемо жити, не зустрічаючись?..

Евеліна поклала на його руку свою долоню.

— Зустрічатись ми будемо, Йогане. Це потрібно для нашої спільної справи і… — Раптом щось гарячою хвилею залило її серце. Адже ця лагідна людина, цей мужній, скромний, вольо­вий вчений, руку якого вона колись так беззастережно відхи­лила, ввійшов у її життя. Він став її першим і найщирішим другом. — У мене є подруга на вулиці Бохум, 17. Вона — кравчиня. Через неї ти дізнаєшся, як зв’язатись зі мною. А зараз… я навіть не уявляю, що ти будеш робити.

— Мені одному не під силу така справа, — тихо, ніби щось зважуючи в думках, мовив Йоган Берн. — Я буду шу­кати людей, які допоможуть нам. Ці люди є. Я дам в їхні руки зброю, проти якої безсилі навіть чари “залізного дия­вола”.

Евеліна встала з крісла. Простягнула Йогану свою тендіт­ну красиву руку. Він припав до неї гарячим поцілунком.

— Мужайся, Евеліно! — прошепотів Берн пристрасно, ледве тамуючи в собі хвилювання.

— До швидкої зустрічі, Йогане! — з теплотою одказала Евеліна.

Вона вийшла, а Берн, прислухаючись до її кроків, що поволі завмирали в коридорі, тільки беззвучно повторював: “До швидкої зустрічі… до швидкої зустрічі…”

Вечоріло. Берн навмисне не включав світла. Хотілось побу­ти на самоті. Стояв посеред просторого приміщення лабораторії, серед столів з безліччю пробірок і реторт, з дивовижними апара­тами та інструментами, стояв і прислухався до внутрішнього голосу. Немов перевіряв своє життя, свої дерзання і мрії.

Чого домігся він, створивши механічне серце? Він пер­ший вивів людський організм на шлях безсмертя. Своєю дум­кою він осягнув найзаповітнішу таємницю природи й буття, відчинив двері у невідомий світ. Чи, може, то все було тільки його фантазією?

— О господи! — простогнав у відчаї Берн і безсило опус­тився на стілець. — Може, ти караєш мене за гординю, за мою зухвалість, за те, що посмів я зробити крок у твій незвіданий світ? Навіщо я створив те кляте серце, коли, крім крові й сліз, воно нічого не принесло людству? Якби тільки міг, якби мені сила, я своїми власними руками знищив би “залізного диявола”, плід моєї одвічної мрії…

— Ні, докторе, ви зробили велику справу, людство зали­шиться вам вдячним.

Йоган здригнувся. Чиясь рука лягла йому на плече. Він обернувся, і в пітьмі упізнав свого асистента Франца Гельда.

— Як ви потрапили сюди, колего? — тремтячим голосом запитав Йоган Берн.

— Я прийшов до вас, докторе, — спокійно одказав Гельд, — бо тільки ви можете врятувати нашу країну від страшних лихоліть, які готує їй “залізний диявол”.

— Скажіть чесно, — промовив Берн хрипким голосом, — чого ви хочете від мене? Хто послав вас?

— Насамперед, докторе, давайте кінчимо грати в містерію і включимо світло. — Гельд сам підійшов до вмикача і натис­нув кнопку. — Ну, ось, тепер ми більше схожі на людей. Ви дозволите мені сісти? Дякую.

— Гельд, — заговорив Берн, — я хочу, нарешті, дізнатися, якими картами ви граєте…

— Ви вимагаєте відвертості? — Гельд прямо подивився в обличчя Берна своїми розумними темними очима.

— Я хочу знати правду. Можливо, ми знайдемо спільну мову. Розумієте, колего, тільки правду!

Франц Гельд рвучко підвівся і підійшов до вікна. Став спиною до Берна, кілька хвилин мовчав.

— Докторе, я шукаю правду з шістнадцяти років, відколи мого батька завалило на шахті і мені довелося утримувати сім’ю. Але давайте зараз говорити не про правду, давайте дума­ти разом, як врятувати країну, весь наш континент від нових жахів війни, від сліз і крові, що готує кліка “Золотого ангела”. Ваше залізне серце потрапило до рук пройдисвітів, котрі ціну­ють науку тільки з погляду її використання для власного збага­чення, для здійснення людиноненависницьких планів.

— Ви даремно проповідуєте мені доктрини червоних, — урвав його мову Берн. — Ви знаєте, що я не займаюся політи­кою…

Гельд зробив крок до Берна.

— Докторе, — Гельд похитав головою. — Ви навіть не уявляєте, як ви далеко зайшли в політику, не бажаючи того… Витвір ваших рук, вашого генія… так, так, вашого генія… ро­бить страшну політику. Ви чесна людина і не повинні лякати­ся слова “політика”. Від нього вам все одно не втекти.

Берн застережливо підняв руку.

— Я згоден взяти свої слова назад, — сказав він примир­ливим тоном. — Але кажіть конкретно, що ви хочете. І, зреш­тою, скажіть, хто ви?

— Я — ваш асистент, крім того, я — друг вільних людей. — Гельд говорив неквапом, зважуючи кожну фразу, невідривно стежачи за виразом обличчя Берна. — Вільних людей у нашій країні багато, докторе, не будемо уточнювати, хто вони і як вони звуться по-справжньому. Знайте тільки одне: вільні люди хочуть допомогти вам. Надто страшні плоди принесло країні ваше відкриття. Тож давайте діяти спільно. Ви згодні?

Берн мовчки кивнув головою. Він раптом відчув себе безпорадним і безсилим.

Гельд розповів доктору про останні новини. Яскраво й де­тально змалював йому трагедію на Голубому Беркуті і криваву подію на атомному заводі під Бруклінгемом, переконливо дові­вши, що це були дві ланки одного безкінечного ланцюга зло­чинної політики, яку провадить корпорація “Золотий ангел”.

— Ви, докторе, — говорив Гельд, — ніколи не відкривали мені таємницю свого винаходу, і тому я не знав, яким шляхом ми повинні йти…

Берн дружньо взяв Гельда за руку і, дивлячись йому до­вірливо в очі, сказав:

— Тепер для вас, колего, не буде таємниці. Я вірю вам, і ви повинні знати правду.

Протягом години Йоган Берн детально розповідав своєму асистенту принцип дії механічного серця. Він креслив перед ним на папері складні схеми, підводив його до апаратів, включав найскладніші механізми… Він розкривав йому велику таємницю свого життя, вірячи, що слова його падають на плідний грунт.

— Тепер ви розумієте, в чому річ? — спитав він Гельда, скінчивши свої наукові пояснення. — Проклята біорадіація. Я не повинен був створювати механічного серця.

Але Гельд не погодився з ним. Він розумів, що Берн зро­бив велике відкриття: примусив метал служити живій ма­терії, перекинув місток від органічного світу до неорганічного.

— Однак, скажіть мені, шановний докторе, — говорив Гельд, — невже ви коли-небудь серйозно вірили в те, що метал може бути не тільки містком, але й здатен замінити органічну матерію?..

— Я не тільки вірив у це, — тихо озвався Берн, — вся моя праця грунтувалася на цій передумові. Вічне серце робить лю­дину безсмертною, перетворює її органічні клітини у вічно функціонуючу категорію… Очевидно, я помилився.

— Я думаю, докторе, що ви справді помилились, — м’я­ко мовив Гельд, — але ваша помилка не в тому, що ви скон­струювали механічне серце. Ні, це серце ще послужить люд­ству. Однак я гадаю, що воно ніколи не замінить живого серця. Ви пригадуєте, ми говорили колись про роботи мос­ковських вчених?

— Так, — кивнув головою Берн, — здається, щось про відновлення органічної речовини…

— І про використання вашого механічного серця в по­єднанні з великим відкриттям наших московських колег.

Берн ніяково посміхнувся. Йому було приємно говорити з Гельдом, він відчував його допитливий глибокий розум, просту людську щирість і дружню прямолінійність.

— Я підозрював тоді, що ви хочете знищити мій винахід, знецінити його…

— Ваше недовір’я гнітило мене страшенно. — Гельд рішуче підвів голову. — Ну, гаразд, для спогадів у нас зараз обмаль часу. Давайте краще подумаємо, як запобігти лихові, яке має скоїтись, а власне, вже скоїлось.

— Мабуть, думати доведеться більше вам, колего, — Берн хитрувато глянув у вічі Гельда.

— Як?.. Не розумію…

— У принципі я розв’язав проблему самооборони. Я ви­найшов апарат, який дає можливість рятуватись від згубного впливу біорадіації Петера Стара. Від вас залежить, чи зможе­мо ми перетворити його в засіб масової оборони.

— Апарат виправдав себе, ви певні?

— Я не тільки певний, — сказав Берн, — але й перевірив його в своїх лабораторних умовах. Людина, забезпечена цим захистом, може не боятися вольових імпульсів “залізного диявола”.

— О, як нам потрібні зараз такі апарати! — вигукнув Франц Гельд. — Ви можете передати нам свій винахід?

Берн пройшов у куток лабораторії, відкрив невеличкий сейф і вийняв звідти кілька металевих пластинок.

— Ось вони…

Гельд вражено подивився на руку Берна.

— Ні, ви… ви жартуєте, — пробурмотів він недовірливо. — Невже оці залізячки…

— Так, саме ці залізячки, — посміхнувся Берн. — Звичай­нісінький нейтралізатор-резонатор, який перехоплює біорадіацію і надійно захищає мозок. Простий напівпровідниковий контур, настроєний на хвилю біорадіації…

— Так, справді геніально і просто! — не стримав свого подиву Гельд.

— Але для виготовлення нейтралізаторів необхідні лабо­раторні умови.

— Зачекайте, а ваша лабораторія?.. Берн сумно похитав головою.

— У тому й річ, що я перебуваю тут останні хвилини. Вчора ввечері Петер Стар пообіцяв мені залишити свій зло­чинний шлях, своє прислужництво “Золотому ангелу”. Я по­вірив йому і відкрив секрет батареї. Годину тому я дізнався, що Петер Стар зрадив своє слово. Він знову з корпоратистами. Тепер він примусить мене обслуговувати його механічне серце, працювати над його удосконаленням.

— Ви повинні залишити клініку.

— Так, єдиний вихід — це втеча. А раз так…

— …Значить, ви не матимете змоги конструювати нейтра­лізатори, — додав за нього Гельд стурбованим голосом.

— Ви маєте цілковиту рацію, колего. Голими руками ці залізячки не виготовити.

Гельд думав недовго.

— Мої друзі допоможуть вам. — Гельд хвилину помов­чав. — Що ж до лабораторного обладнання… то ми заберемо все, що є найціннішого в цій клініці.

Берн сумним поглядом обвів велику простору кімнату. Несподіваний жаль заполонив його серце. Своїми руками він мав пограбувати цю прекрасну лабораторію, оце святилище, де було здійснено стільки дивовижних дослідів.

— Що ж, іншого виходу немає, — тихим голосом пого­дився Йоган.

Вони заходилися відбирати обладнання й препарати, які належало вивезти.

— Одному цього не винести, — констатував безпорадно Берн.

— Я допоможу вам, — рішуче сказав Гельд. — Зараз я поїду до товаришів, повідомлю їх. Ви готуйтесь. Рівно через півтори години ми приїдемо за вами.

Берн слухав мовчки, тільки кивав головою.

— Ну, здається, все. — Франц Гельд востаннє озирнувся по кімнаті. — Ми ще повернемось в цю лабораторію. Не су­муйте, докторе!

— Звідки у вас така певність, колего? — Бернові раптом забракло слів, він міцно стиснув губи і опустив голову. Але якась дивна, гаряча хвиля виповнила його груди. Він подав Гельдові руку. — Я хочу вірити так, як вірите ви. Йдіть, я чекатиму вас.

Берн провів Гельда в коридор, повернувся до лабораторії. Зупинився посеред просторої кімнати — насторожений, зібра­ний, вольовий. Стояв і слухав, як гучно калатало його серце. Він знав, що найтяжчий шлях тепер був йому нестрашний.

Берн відкривав нову сторінку свого життя.

Частина третя

Перший крок

Стар натиснув кнопку на столі. До кімнати зайшов Арнольд.

— Слухаю, мій володарю!..

— Арнольд!.. — Обличчя Стара набуло привітного виразу. — Ти один відданий мені по-справжньому…

— Ваша воля, володарю, для мене — закон! — з чіткістю механізму відповів Арнольд. Але одразу ж опустив очі, хова­ючи холодний вогник.

— І тому… — Стар на якусь мить замовк. — Тому я вирішив призначити тебе начальником моїх імперських гвардійців.

Арнольд чогось мерзлякувато знизав плечима і підняв голову.

— Ваша воля для мене закон, володарю, — вимовив він непевно. — Але така справа може бути мені не до снаги.

— Ти не хочеш служити мені? — здивувався Петер Стар, почувши в голосі свого ад’ютанта досі невідомі нотки.

— Ні, я боюся, що не зможу догодити вам, володарю.

— Твоя відданість і безжалісність у виконанні моїх на­казів — найголовніше для інтересів імперії.

— Моя безжалісність? — ніби прокинувшись, перепитав Арнольд і, швидко опустивши голову, став механічно обмацу­вати свою портупею.

Петер Стар підійшов до свого ад’ютанта. Поклав йому на плече руку.

— Ти дивуєш мене, хлопче, — сказав з щирою приязню. — В тебе ніби вселився якийсь біс непевності й страху. Ти за­був, з ким маєш справу.

— Слухаю вас, володарю, — виструнчився Арнольд.

— Отак краще, — повеселішав Стар. — Я доручаю тобі і твоїм людям стежити за діями Германа Тода і Шаукеля. У мене немає сумніву, що їхня політична поліція контролює кож­ний мій крок. В їхніх руках — я звичайна маріонетка. Але я хочу покласти цьому край. Я вирвуся з полону і перетворю їх самих в слухняних рабів. А тому… — Він помовчав, потім про­мовив загрозливо: — Паралізуй політичну поліцію, перетягай їхніх людей на свій бік. Контрдії — ось наша система.

Стар говорив усе гарячковіше, все нестримніше, думки виникали в його голові, немов короткі блискавки, примушу­вали його збуджено крокувати по кабінету. Тепер він уже не помічав Арнольда і говорив кудись у простір, наче перед ним стояла втілена в живий образ його фанатична мрія.

— Для завоювання світу я мушу створити імперію, яка буде підкорятись тільки моїй диктатурі! Я не піду проти інте­ресів корпоратистів, — тобто проти їхньої фінансової могут­ності. Нехай ці ненажерливі тварини керують своїми завода­ми, нехай витискують з них все, що їм треба. Нехай беруть піт, а мені віддадуть кров. Я прагну політичної влади…

— Вони ніколи не погодяться на те, щоб віддати вам всю повноту політичної влади, — несміливо докинув Арнольд.

Слова ад’ютанта трохи охолодили Стара. Він спохмурнів і якимись злісними очима зиркнув на Арнольда

— Тоді ми їх примусимо це зробити, — промовив Стар з посмішкою на жовтому зморшкуватому обличчі. — Ми… ми знищимо політичну верхівку корпорації! — люто вигукнув Стар і стиснув перед собою кулак.

Він спинився посеред кімнати і втупився невідривним поглядом у підлогу.

— Арнольде, — озвався він по хвилі, — якої сили охо­ронні політичні загони?

— П’ятдесят або шістдесят тисяч чоловік, — одказав Ар­нольд.

— Скільки в особистій охороні Германа Тода?

— Біля п’яти тисяч.

Стар підняв голову і почав уважно роздивлятись стелю, ніби шукав там відповідь на якесь запитання. Його губи скри­вилися в гримасу сарказму.

— Ти знаєш, чому ця суха мумія, оцей всемогутній Герман розмістив охоронні полки в казармах Траумвальда? — запитав він чи то себе, чи то свого охоронця, і одразу ж, не даючи йому сказати й слова, промовив: — Він боїться, щоб вони не потрапили під мій вплив. Я кілька разів просив його дозволити мені відвідати Траумвальд і познайомитись із ста­ном поліцейських загонів. Адже, крім усього, я військовий міністр, це мій прямий обов’язок. Але він твердо відмовив мені в цьому. Хитра лисиця.

Зненацька Арнольд підійшов до Стара і сказав:

— Я знаю, володарю мій, що Герман Тод тримає в горах додаткові гарнізони. Це переважно танкові частини.

Стар спалахнув.

— Підступні собаки! — Його очі горіли нелюдським блис­ком. — Вони бояться мене, як гієни, і водночас судорожно чіпляються за мене. Але ми перші завдамо удару. Я наказую тобі, Арнольде. Сьогодні ж, після офіційного призначення на пост начальника імперської гвардії ти почнеш збирати сили. Ударним кулаком будуть наші гвардійці. Кожного дня ми бу­демо збільшувати їхню чисельність. Це моя армія! Все. Мо­жеш іти!..

Петер Стар залишився сам.

Рішення, яке він тільки-но прийняв, збентежило його і навіть трохи налякало. Він був переконаний в нездоланності свого гіпнотичного впливу, знав, що армія підтримає його. Але що буде, коли він позбудеться підтримки корпоратистів? Чи стане йому сил керувати величезною країною, чи знайде він опору в нових обранцях? Та зрештою, не можна забувати й про охоронні частини Германа Тода. Ними керує син Тода, молодий здібний генерал Альфред Тод. Він ще ні разу не бачився зі Старом, він досі лишився поза його впливом. Дізнав­шись, що проти батька готується удар, він, не вагаючись, вда­сться до рішучих дій. Мабуть, ці військові частини теж таять у собі небезпеку. Якщо в місто ввійдуть броньовані частини війська Альфреда Тода, його гіпнотичні імпульси виявляться безсилими. Треба діяти обережно. Обережно і рішуче. Інакше одного чудового дня “Золотий ангел”, встановивши своє без­роздільне панування на континенті, знищить його…

Уже смеркало, а Петер самотньо крокував по кабінету, не впускаючи до себе нікого. Він напружено обмірковував ситуа­цію. Могутність Стара зростала, але становище його залиша­лося, як і раніше, ненадійним. Він був зв’язаний з корпоратистами залізними нитками. “Золотий ангел” тримав у своїх руках всі атомні заводи. “Залізне серце” могло зупинитися першого-ліпшого дня.

Три варіанти обдумував Стар. Перший — розшуки Берна. Другий — остаточне усунення від влади корпоратистів. Третє — війна проти Сходу.

Кожен з цих варіантів мав свої вади. Але кожен з них обіцяв і цілковиту перемогу.

Стар обмірковував, зважував, вагався. Адже йшлося про останній удар, який мав вирішити все. Прем’єр зупинився перед великим дзеркалом, глянув на своє відображення. Жах­ливо старіє його лице! Він уже давно зрозумів, що постійне напруження при передачі вольових імпульсів знищує його організм і набагато скорочує життя… А Берн ніби у воду впав.

Прем’єр відійшов од дзеркала, глянув у вікно, замислився. Ждати не можна!.. Він негайно розпочне війну проти Заходу, ситуація на континенті ускладниться, і через рік можна буде знайти привід для походу на Схід… Так! Він завдасть страшно­го блискавичного удару по комуністичній конфедерації, і тоді… тоді роботи їхніх учених потраплять до його рук… Треба буде тільки своєчасно після першого ж удару викинути в район інститутів, що працюють над проблемою довголіття, оперативні парашутні десанти!..

Лице прем’єр-міністра засвітилося надією. Він потер до­лоні, зняв трубку телефону.

— Алло! Пане Тод? Я б хотів бачити вас! Ви збирались до мене?.. Гаразд!

Стар запалив сигару, замислився. Треба прибрати до рук цю стару лисицю! Необхідно вжити ряд рішучих заходів, щоб застрахати Тода і головних членів “Золотого ангела”. Потім на місце Екельгафта поставити свою людину. А старого дурня вигнати геть. Він ні до чого не здатний та ще й скомпромето­ваний. А може!.. Принадна думка блискавкою пронеслася в голові прем’єра…

— Добрий день, пане Стар! — почувся біля дверей скри­пучий голос. До кабінету зайшов Тод. — Ви хочете говорити тільки зі мною? — запитав він, сідаючи в крісло.

— Так!.. Потім ці питання ми розглянемо на розширеному засіданні. Якщо будемо вважати за потрібне…

— Он як! — здивовано підняв брови Тод. — Гаразд, кажіть…

— Я гадаю, що вже можна починати нашу велику справу… Тод радісно стрепенувся.

— Проти Сходу, звичайно?

— Ні! Я вирішив почати на Заході, — твердо відповів Стар.

— Ви збожеволіли! Проти нас виступить вся західна коа­ліція.

— Дарма! Доки вони отямляться, ми завоюємо оператив­ний простір. Після першого успіху ми вдаримо по комуні­стичній конфедерації. Я впевнений у перемозі!..

— Ні! — спохмурнів імперський міністр. — Я не можу згодитися з таким планом. Браунгтон виступить проти.

— А ми його й питати не будемо, — скипів Стар. — Ці хитрі ділки тільки крутять хвостом. Нам нема чого прислуха­тися до голосів з-за океану. Ми самі вирішимо долю нашого континенту!

Обличчя прем’єра налилося кров’ю, очі заіскрились. “Ще до мене застосує свою силу, — з острахом подумав Тод. — Хай йому біс…”

А вголос сказав:

— Хай буде по-вашому! Але ми повинні не робити необ­думаних кроків. Краще не дратувати Браунгтон.

Стар засміявся.

— Переможців не судять!

Тод підвівся, пройшовся по кабінету.

— А яку зброю ви думаєте застосувати? — запитав він.

— Зброю? Всяку. І ядерну теж…

— Ядерну?! — Тод злякано подивився на Стара. — Ви серйозно це говорите?..

— Звичайно.

— І бомби?..

Стар завагався, хвилину щось обдумував.

— Ні! — нарешті сказав він.— Ми застосуємо тільки так­тичну ядерну зброю. Стратегічна буде напоготові!..

Тод похитав головою, промовчав.

— Нікому нічого сповіщати не будемо!.. Парламент поста­вимо перед фактом. Ви згодні?..

Тод зневажливо махнув рукою.

— Що парламент! Але члени корпорації мусять знати все.

— Хай буде так!.. Тепер ще одне. Пора розпочати процес по справі Голубого Беркута і атомних заводів.

— Атомних заводів? — здивувався Тод. — Що ви хочете сказати? Кого ж ми обвинуватимо в цьому?

— А кого ми звинувачуємо в справі Голубого Беркута? — усміхнувся Стар.

— Гаразд! Там ми знайшли Грюнтера. Він був зв’язаний з будівництвом. А тут…

— А тут теж були люди, зв’язані з розправою! — обірвав його Стар.

— Мені здається… — почав Тод.

— Зараз ви побачите самі.

Прем’єр підняв трубку, включив номер прямого зв’язку.

— Екельгафт? Негайно до мене! Захопіть з собою імперсь­кого прокурора Гакера і чотирьох поліцейських офіцерів.

— Що ви надумали, Стар? — захвилювався Тод.

— Зараз побачите! — Стар поклав трубку. — Мені вдалося дізнатись про дуже цікаві речі…

Через десять хвилин до кабінету прем’єра несміливо зай­шов Екельгафт, за ним Гакер і чотири офіцери в формі поліції. Вони виструнчились перед Старом.

— Сідайте, — сказав прем’єр. — Я покликав вас у важ­ливій справі… Мені стало відомо, що у вищих урядових колах є зрадник.

У Тода поза шкірою забігали мурашки. Він зрозумів, що Стар зараз вчинить якусь дурницю.

— Дозвольте… хто це такий? — випалив Екельгафт.

Прем’єр єхидно засміявся, потім нахмурився, пронизав поліцай-президента очима.

— Ви ще питаєте? Встаньте!

Екельгафт зірвався з місця, злякано втупився в Стара.

— Дивіться, Тод! — показав на нього прем’єр. — Зараз він нам все скаже.

— Стар! — прошепотів імперський міністр. — Що ви хо­чете робити?

— Стривайте! — відмахнувся той. — Пане Гакер! Мені вдалося дізнатись, що десять років тому поліцай-президент Екельгафт зв’язався в іноземною розвідкою. З того часу він систематично передає своїм господарям необхідні відомості. Розправа над робітниками на атомних заводах — це його ро­бота.

— Пане прем’єр! Що ви говорите? — пробелькотів приго­ломшений Екельгафт.

Але Стар, впившись страшним поглядом в його лице, гримів далі.

— Все це було вчинено за наказом тієї ж розвідки, щоб скомпрометувати наш уряд! Ви чуєте, Екельгафт? Ми все знає­мо!.. Визнаєте ви свою вину?

Тод злякано витріщив очі на прем’єра. Тепер він розумів, до чого йдеться. Екельгафт закліпав повіками, прохрипів:

— Так точно! Винен!

— От бачите! — засміявся Стар, іронічно зібгавши губи. — Винен? Тепер визнає вину… Гакер, ви чули?

— Чув! — приголомшено відповів прокурор. Він ніяк не міг збагнути того, що тут відбувається.

— Тоді заведіть справу на нього і підключіть до процесу Голубого Беркута. Про хід слідства доповідайте мені.

— Слухаю!

— Арештувати! — наказав Стар офіцерам. — Відправити до тюрми! Ідіть і дійте!..

Офіцери поспішно вивели Екельгафта з кабінету. Проку­рор теж вийшов, не промовивши й слова. Тод отямився лише через кілька хвилин.

— Що ви накоїли?..

— Але ж… вибачте… він визнав усе! — роздратовано ви­гукнув Стар.

— Гаразд! Гаразд! — все ще розгублено шепотів Тод. Сце­на, свідком якої він був допіру, вивела його з рівноваги. Він ніяк не міг зібрати думок. Він просто боявся. Того й чекай… проклятий Стар перетворить скоро і його в безсловесного раба, а там і до суду недалеко. Ні! Треба якомога швидше використати його, а потім знищити!

Так думав хитрий Герман Тод, а вголос говорив тихі, примирливі слова:

— Кого ж ми поставимо на місце Екельгафта? Країна охоплена неспокоєм. Необхідна міцна і надійна рука. Я пропо­ную…

— У мене вже є кандидатура, — урвав його мову Стар.

— Хто ж це?

— Новий начальник імперської гвардії — Арнольд Рок! Його я пропоную на пост поліцай-президента.

Тод прикусив губу, промовчав.

— Ну, а тепер, — вів далі Стар, — перейдемо до найваж­ливішого… Як ви гадаєте, з чого ми почнемо?..

— Ми почнемо з Штайнфельду, — твердо сказав Тод. — Чуєте — з Штайнфельду!..

…Через день прем’єр-міністр імперії Петер Стар приймав у себе голову автономної прикордонної області Штайнфельд Шіп’єна, терміново запрошеного до Бруклінгема. Присутніми були тільки Стар, Шаукель, Тод, Фіне, Шіп’єн та його заступ­ник.

Після офіційних привітань Стар підвівся з крісла і, звер­таючись до Шіп’єна, сказав:

— Я буду говорити відверто. Вже багато років ваша об­ласть має статус автономії. Але, я гадаю, ви не будете запере­чувати, що наша імперія має всі законні права на цю область. Я вважаю…

— Як? — підскочив Шіп’єн. — Що ви хочете сказати? Для чого ви, власне, викликали мене?..

— Для того, щоб урегулювати питання про зміну статусу вашої області, — спокійно мовив Стар.

— Пане прем’єр! — Шіп’єн став блідий, як смерть. — Ви забуваєте, що Штайнфельд знаходиться під протекторатом Світової ради!..

— Ми не забули цього! — обізвався Тод. — Але історична справедливість вимагає, щоб область була повернена законно­му господарю — нашій імперії. Бог знає, що наші предки спільно тримали меч. Але навіть тепер більшість населення вашої об­ласті…

— Ніколи цього не буде! — істерично закричав Шіп’єн. — Це шантаж!..

Стар взяв з стола великий аркуш паперу з надрукованим на ньому текстом.

— Заспокойтесь. Прочитайте, будь ласка, — подав він ар­куш Шіп’єну.

Той, вагаючись, почав читати. Члени “Золотого ангела” з цікавістю стежили за ним…

А Стар, втупивши погляд у Шіп’єна, сконцентрував волю і гарячково думав:

“Підпиши! Підпиши цей документ!”

— Зважаючи… історичні аспекти… керуючись волею наро­ду, — бурмотів Шіп’єн, — уряд Штайнфельду вирішує добро­вільно приєднати автономну область до… імперії… Панове! Як же це?.. Це нечуване насилля. — Шіп’єн розгублено оглянув присутніх, потім перевів погляд на Стара, кілька секунд ди­вився в його магнетичні очі і врешті безвільно опустився в крісло. На його обличчі виступив рясний піт, рот скривила жалібна судорога безпорадності.

— Гаразд! — тихо і байдуже промовив Шіп’єн. — Я згод­ний!

— Пане прем’єр! — підскочив його заступник. — Схаме­ніться!

— Мовчіть! Так буде краще…

Стар підсунув йому ручку, чорнило.

Шіп’єн серед повної тиші з гарячковою поспішністю підпи­сав документ. Нижче поставив свій підпис міністр закордон­них справ Штайнфельду.

Стар переможно оглянув присутніх. Тод і Шаукель ніяко­во перезирнулися.

— Я гадаю, ми скінчили справу? — байдуже запитав Шіп’єн.

— Звичайно, — люб’язно усміхнувся Стар. — Ми дуже вдячні вам за виявлену вами державну мудрість.

Потиснувши гостям руки, прем’єр провів їх до дверей. Потім різко обернувся.

— Отже!.. — почав було Тод.

— Отже, зроблено перший крок! Війська повинні бути приведені в бойову готовність! А тепер я вимагаю надати мені необмежені повноваження диктатора на час військових дій!..

Війна

Над світом дихнув вітер війни. Все почалося звичайно й просто. Власне, так починалися десятки і сотні воєн.

Уряд Пер’єну надіслав уряду Петера Стара ультиматум, який був складений у рішучому, загрозливому тоні. Пер’єнівці застерігали уряд Петера Стара проти введення військ на тери­торію Штайнфельду, бо Штайнфельд ще за давніх часів нале­жав до Пер’єнівської держави.

Але їм не бракувало й глузду для розуміння того, що Петер Стар тільки й чекає їхнього ультиматуму. Вони писали дуже гнівно і дуже урочисто: “Наш уряд, вірний священним ідеалам справедливості, глибоко переконаний в непохитності принципів свободи, сповнений рішучості відстоювати ці бла­городні принципи всіма силами і зі всією непоступливістю, урочисто попереджає, що введення ваших військ на територію Штайнфельду буде розглядатись нами, як казус федеріс[7] і примусить нас вдатись до кардинальних кроків”.

Рік тому ультиматум Пер’єну міг би врятувати мир. Те­пер цей ультиматум означав війну. Але чи не так траплялося завжди: хто хотів війни, той ніколи не виявляв надмірної поквапливості.

Петер Стар, одержавши цей меморандум, тільки презир­ливо зареготав.

Наступного дня дві дивізії озброєних до зубів солдатів перейшли кордон Штайнфельду. Невеличку автономну область заповнили автомашини, танки, на її аеродромах почали сідати важкі бомбардувальники.

В той самий день парламент Пер’єну офіційно оголосив війну Бруклінгему. На стратегічні об’єкти імперії було скину­то перші бомби, над прикордонними містами зав’язалися по­вітряні бої.

Диктатор вилетів до основних контингентів військ, скон­центрованих на західних кордонах. Його бойовий вертоліт приземлився неподалік від головного міста Штайнфельду. На величезному полігоні завмерли в струнких шеренгах солдати імперської армії і гвардійські загони. Вітер колихав бойові знамена, десь за горизонтом гуркотіла канонада. Там ішли бої з передовими частинами військ Пер’єну.

“Ось він — початок мого піднесення”, — подумав Стар. Броньовані загони пройдуть по всьому континенту, і вже не “Золотий ангел” диктуватиме йому свою волю, а він сам ке­руватиме світом, і вчені всіх країн працюватимуть тільки для нього. Вони допоможуть йому навіки зберегти свою молодість, і не буде кінця його пануванню.

Диктатор сів у відкритий автомобіль, під’їхав до першої ко­лони військ. Перед ним виструнчився генерал. Стар недбало підняв руку, вислухав рапорт. Потім кинув похмурий погляд на солдатів і офіцерів, які, заціпенівши, стежили за кожним його рухом.

— Солдати! — пролунав над полігоном голос прем’єра. — Жорстокий і підступний ворог оголосив нам війну, імперія в небезпеці. Ворог посмів підняти руку на націю, що покликана вершити долю світу. Обов’язок кожного з нас — помститися за страшний злочин ворога і піти шляхом, що приведе нас до панування над світом! З нами бог! Ідіть і дійте!

Солдати! Будьте сміливими і жорстокими! Розмовляйте з ворогом тільки мовою вогню і сталі! Хай там, де пройдете ви, залишиться пустеля! Хай здригнеться ворог перед вашою жорстокістю і впаде до ваших ніг! Імперія дивиться на вас, вірні мої солдати! Ідіть і дійте!..

Очі солдатів і офіцерів загорались божевільним блиском, їхні руки судорожно стискали короткі важкі автомати. Вони вже рвалися в бій, вони тільки чекали наказу.

Стар поїхав по неосяжному полігону повз піхотні, мотори­зовані, бронетанкові частини, повз колони пілотів і парашутистів.

Шість годин тривала підготовка.

Стар втомився. Витерши на обличчі піт, диктатор покли­кав генерала — командуючого фронтом. Відкинувшись на си­діння автомобіля, він чітко і роздільно промовив:

— Головний удар ви завдасте через двадцять хвилин. Введіть у дію оперативні атомні загони. Перед тим бомбар­дуйте позиції ворога важкими ракетами. Атомних бомб поки що не застосовувати, а моторизовані й піхотні війська ввести в дію після того, як по лінії фронту на глибину ста кілометрів утвориться зона смерті. Я буду стежити за операцією з по­вітря.

— Слухаю вас! — генерал хвацько віддав честь.

Диктатор пересів у бойовий реактивний вертоліт. Зарев­ли дюзи на коротких крилах, машина блискавично піднялася в повітря. Стар бачив, як дорогами Штайнфельду підтягуються до кордону колони танків, машин. А там, попереду, клубочився дим, спалахували вогні пострілів, здіймалися хмаринки вибухів.

— Це дрібниці проти того, що зараз буде! — зловтішно шепотів Стар, поглядаючи на хронометр.

Через круглий ілюмінатор кабіни диктатор жадібно при­кипів поглядом туди, де проходили позиції військ Пер’єну, і раптом здригнувся. Навіть тут, на висоті двох кілометрів, він почув, як на рівнині пролунав страшний грізний гуркіт. Лінія фронту закуталася клубами чорно-зеленого диму від вибухів ядерних снарядів. Лавина вогню покотилася далі, в глиб тери­торії Пер’єну, залишаючи позаду страшну задимлену землю. Услід вогняній лінії фронту з виттям помчали низько над землею реактивні гостроносі штурмовики, велетенські раке­ти, оперезані сяючим кільцем, пронизали густий дим… Грім канонади став віддалятися. Потроху розвіювався дим. Вер­толіт Стара повис над кордоном. Диктатор бачив, як мото­ризовані частини нестримним потоком ринули на спалену територію Пер’єну. Жахлива усмішка осяяла блідо-зелене обличчя Стара.

— Вдалий початок! — прошепотів він.

Потім повернувся до пілота і наказав повертати назад. Вертоліт опустився біля будинку штабу. До машини вже бігли офіцери. Побачивши диктатора, вони виструнчились.

— Закритий броньовик з протиатомним захистом! — на­казав Стар. — Оперативна бронетанкова група поїде зі мною.

На полігон з оглушливим гуркотом вилетів броньований загін, що входив до гвардійської частини диктатора. Стар сів у один з броньовиків, наказав рушати вперед за фронтом. Раптом його зупинив блідий і розгублений начальник штабу. Він щойно вибіг з будинку.

— В чому річ? — крикнув Стар.

— Пане прем’єр! — Офіцер навіть забув віддати честь. — Тільки що одержано повідомлення. Наші бомбардувальники дальньої дії в районі міст Паре, Гаане, Лієндена зіткнулися з невидимою перепоною і майже всі загинули. Вдалося устано­вити, що ця перепона є високочастотним електромагнітним полем великої потужності, яке виводить з ладу електрооблад­нання літаків…

— Нездари! — гримнув Стар. — Негайно встановіть коорди­нати поля і киньте туди оперативні атомні загони! Бомбардуйте місця, де встановлена апаратура, ракетами, атомними снарядами! Продовжуйте просування без жодних затримок… Ідіть і дійте!

— Слухаю! — механічно відповів офіцер і побіг назад, до штабу.

Бронетанковий загін Стара рушив услід за фронтом. Швидко насувалася ніч. Коли диктатор переїжджав кордон, навколо було темно, тільки на горизонті спалахували яскраві заграви. Проїжджали мима колишніх укріплень Пер’єну. В сяйві потужних прожекторів видно було чорні руїни броньо­ваних ковпаків, дотів, траншей, танків, гармат і безліч обвуг­лених трупів солдатів…

Далі на їхньому шляху лежали залишки міста, яке нара­ховувало раніше близько півмільйона чоловік. На колишніх вулицях, серед закіптюжених, просякнутих смородом руїн, Стар побачив колони своїх піхотних частин, що посувалися на захід.

Це було страшне видовище. Солдати й офіцери йшли, як манекени, — в сірих плащах, з масками на обличчях. На прозорих забралах виблискувало слабке проміння місяця, і в тому тьмяно­му, моторошному світлі військо нагадувало колони привидів.

Навіть у диктатора на якусь мить мороз пробіг поза шкірою. Але в наступну хвилину він опанував себе. Знову запрацювала думка, гарячково і нестримно: “Вперед! Вперед! До повної перемоги!..”

Диктатор схилився до мікрофона, і в пітьмі загримів страшний, демонічний голос:

— Вперед, мої вірні солдати! Нема в світі такої сили, яка б зупинила вас!.. Пустеля і трупи хай залишаються там, де пройдете ви! Вперед — за імперію!

— Слава володарю! — заревли тисячі горлянок, і той не­людський крик луною прокотився поміж руїнами в неосяжній пітьмі.

Колона за колоною просувалась армія. Заграви пожеж освіт­лювали божевільні обличчя. Удари кованих чобіт, брязкіт зброї, грім могутніх машин потрясали чорну випалену пустелю.

…Десь за тридев’ять земель вояки Петера Стара плюндру­вали чужу землю, нівечили працю поколінь, а тут, у серці імперії, на вулицях Бруклінгема наростав грізний, немов вул­канічна лавина, вир протесту. Вдень і вночі з гучномовців лунали переможні реляції, впереміжку з нервовим скигленням танцювальної музики, вони тонули в прокльонах і грізних пересторогах демонстрантів. Нескінченним потоком надходи­ли на адресу президента листи і телеграми, кожне слово яких дихало гнівом і великою мужністю. Ті маленькі клапті паперу, на яких ставили свої підписи простий вчитель і рядовий свя­щеник, чиновник і дрібний підприємець, лікар і двірник, жа­хали керівників “Золотого ангела” не менше, ніж могутня хвиля страйків, що з кожним днем наростала по всій країні.

Країна вимагала суду над винуватцями трагедії Голубого Беркута, над убивцями бруклінгемських робітників.

Тепер навіть Тод, який раніше рішуче виступав проти плану Петера Стара, зрозумів, що судовий процес треба про­вести якомога швидше.

Вночі на терміновому засіданні “Золотого ангела” було вирішено діяти негайно. Імперський прокурор Гакер і пред­ставники військового трибуналу одержали найсуворіші інструкції: перетворити суд над Грюнтером і Екельгафтом у процес проти всіх вільнодумців і нелояльних елементів.

Ранком країну спантеличило сенсаційне повідомлення. Його оголосили в пресі, по радіо і телевізору.

Хлопчики-газетярі гасали вулицями Бруклінгема і з запа­лом горлали:

“Небачений процес… Розкриття таємниці Голубого Бер­кута… Знайдено винуватця кривавих подій на атомному за­воді… Народ вимагає покарання злочинців…”

Процес мав проходити у великому, просторому залі, де часто відбувалися світові асамблеї вчених, дипломатів, мо­лоді. А тепер цей зал — храм муз і розуму — перетворювали в ганебне судилище.

“Золотий ангел”, переконаний у своїй перемозі, діяв без­церемонно й нахабно. Процес оголосили відкритим, матеріали слідства навмисне широко публікувались у пресі. Очевидно, корпоратисти вирішили влаштувати грандіозну політичну провокацію.

Арнольд Рок, новий поліцай-президент, з хвилюванням чекав цього дня. Всю відповідальність за цей процес володар поклав на нього. Чи ж виконає він його наказ? Так, він зро­бить усе, він буде слухати голос володаря, він пам’ятатиме його слова: “Той, хто вірно служитиме мені, — увійде разом зі мною під склепіння безсмертя”. Ось тільки Екельгафт! Тро­хи дивує Арнольда ця історія. Надто вже легко, зовсім охоче визнає він себе винним у страшних злочинах!.. Навіть не віриться. Всі знають його як жорстоку і несправедливу людину, а тут виявляється, що він працював на користь комуністів! Та дарма! Це справа володаря, це його наказ!

Арнольд натиснув кнопку. До кабінету зайшов його по­мічник.

— З’єднайте мене з начальником оперативних груп!

— Слухаю!

Помічник вийшов. Арнольд зняв масивну трубку телефо­ну. На малесенькому екрані з’явилося обличчя — худе, з гач­куватим носом. Начальник оперативних груп шанобливо усміх­нувся, побачивши поліцай-президента.

— Що накажете?

— Вільд! — різко промовив Арнольд. — Задійте всі опера­тивні групи поліції. Чергуйте неподалік від будинку, де відбу­ватиметься процес. Найменші спроби викликати непорядки — рішуче ліквідуйте! Вогнестрільної зброї не вживайте, хіба що в крайньому випадку. Користуйтеся тільки хімічними куля­ми! Зрозуміло?..

— Ясно, пане поліцай-президент!

— Сподіваюся, що ви забезпечите повний порядок. Таке бажання пана Стара!..

— Я виконаю наказ володаря!

Арнольд поклав трубку, одягнув свій темно-синій берет з ор­лом. А через хвилину закритий лімузин мчав його до залу суду…

У приміщенні, де розпочався процес, зібралося близько трьох тисяч чоловік. Передні ряди амфітеатру були зайняті молодчиками з легіону “Вогняне серце”. Серед робітників, службовців та студентів чувся стриманий гомін. Передавались непевні чутки, що готується вирок, який дасть поштовх до переслідування прогресивних організацій і партій.

Навколо столу трибуналу метушилися оператори кіно і телебачення, безугавно клацали камерами фоторепортери. На­решті під стелею спалахнули велетенські люстри. Легка хвиля збудження прокотилась по залу. З високих дверей позад суд­дівського столу вийшли члени військового трибуналу — висо­кий, огрядний генерал і два полковники. Через хвилину, слідом за ними, з’явились імперський прокурор Гакер і два оборонці в чорних мантіях. Вони зайняли свої місця…

Присутні в залі захвилювались. Тихо задзижчали апара­ти, спалахи на мить засліпили членів трибуналу. З бічних дверей вийшли поліцейські, стали шпалерами вздовж проходу між рядами. Швидким рішучим кроком вступив до залу поліцай-президент Арнольд Рок, блідий, суворий, підтягнутий. Він скупо кивнув членам трибуналу і пройшов у ложу неподалік від прокурорського крісла.

Голова трибуналу повернувся до дверей, і ті, що сиділи в передніх рядах, почули старечий, надтріснутий голос:

— Введіть підсудних!

Під конвоєм чотирьох охоронців між шпалерами поліції пройшли колишній головний інженер будівництва Грюнтер і колишній поліцай-президент Екельгафт. Вигляд у інженера був пригнічений, розбитий, він ішов з низько похиленою головою, втупившись очима в підлогу. Екельгафт, навпаки, йшов, підстри­буючи, немов за кожним кроком його боляче оперізували ззаду батогом. Його булькаті очі розгублено бігали.

Екельгафт і Грюнтер сіли за чорним бар’єром на лаві підсуд­них. Праворуч і ліворуч від них стали охоронці.

Генерал підвів голову від паперів, кивнув імперському прокуророві.

— Ваше слово, пане Гакер.

Представник державного обвинувачення Гакер поважно, зберігаючи на своєму обличчі вираз непохитної суворості і самовпевненої пихи, твердим кроком підійшов до пульта. Роз­крив перед собою велику папку.

— Ваша честь! — Він низько, з традиційною шанобою схилив голову перед генералом, потім так само поштиво кив­нув членам трибуналу. — І ви, панове судді! Усіх нас, весь народ нашої імперії і наших друзів за кордоном до глибини душі схвилювала й обурила страшна трагедія в долині Голу­бого Беркута, а потому — ще жахливіша трагедія на атомних заводах в Бруклінгемі. Народ справедливо вимагає розсліду­вання і покарання тих, хто спричинився до смерті тисяч безвинних людей. їхня кров волає розплати! Хто ж ці винуватці? Хто несе відповідальність за невинні жертви?

Прокурор на хвилину замовк. У задніх рядах зчинився якийсь рух. Арнольд занепокоєно оглянувся, генерал суворо підвів голову, але хвиля неспокою одразу ж вгамувалася.

— Відповідальність за згадані події, — продовжував Гакер, — цілком і повністю лягає на злочинні підривні елементи, зв’язані з міжнародним комунізмом, які мали своїх агентів навіть у висо­ких урядових колах… Я буду говорити коротко, панове судді!

Спершу щодо трагедії в долині Голубого Беркута. Голов­ний інженер будівництва Грюнтер виявився агентом комуні­стичної конфедерації. Виконуючи завдання своїх господарів, він передчасно заповнив водою резервуари велетенських во­доймищ, призначених для зрошення наших полів. Від його злочинницьких дій загинуло п’ять тисяч жителів долини і кілька охоронних батальйонів, які були послані для евакуації населення Голубого Беркута. Ця акція мала на меті кинути тінь на імперський уряд…

— Смерть комунізму! — зарепетували сотні голосів в передніх рядах. Але в задніх рядах грізно полинув гомін не­задоволення і протесту. Прокурор, блиснувши очима, підняв РУКУ-

— Підривні елементи не вдовольнились цим злочином! Вони спровокували на заводах Бруклінгема страйк, який був жорстоко придушений, незважаючи на заборону уряду імперії! Цю акцію виконав агент іноземної держави, колишній поліцай-президент Екельгафт!.. Спеціальна урядова комісія розслідувала події і наочно пересвідчилась у справедливості обвинувачен­ня…

В залі пролунали крики обурення, які перемішувались з демагогічними вигуками легіонерів “Вогняного серця”. Голова трибуналу встав, подивився в зал.

— Поводьтеся пристойно, або я накажу очистити при­міщення. Тут, очевидно, є спільники злочинців!..

— Немає потреби говорити далі, — підсумував прокурор. — Я прошу трибунал заслухати самих підсудних, і вони підтвер­дять справедливість моїх слів!..

Голова трибуналу кивнув прокурору. Той сів за свій столик, втупився в папери. Генерал, не повертаючи голови, наказав:

— Підсудний Грюнтер! Встаньте!..

Інженер підвівся, поглядом мерця обвів зал, повернувся до трибуналу. Генерал зашелестів паперами.

— Ви дали наказ про передчасне затоплення водоймищ? — різко запитав він.

— Так! — тихо, байдужим голосом відповів інженер.

— Які цілі ви переслідували цією акцією?

— Я виконував наказ.

— Хто вам дав наказ?

— Резидент комуністичної розвідки.

— Давно ви зв’язані з ним?

— Три роки…

— Що вам було обіцяно за цей злочин?

— Виїзд в комуністичну конфедерацію і десять мільйонів доларів…

Прокурор переможно глянув у зал. Генерал вдоволено про­мовив:

— Підсудний, сядьте!

Інженер понуро сів і завмер в непорушній позі. Голова трибуналу повернувся до оборонців.

— У вас є запитання?

— Ні,— лаконічно відповіли ті.

— Підсудний Екельгафт! — почувся знову голос генерала. — Встаньте!

Екельгафт підскочив, немов наелектризований, витягнув вздовж тіла свої довгі руки, закліпав повіками.

— Ви послали загони поліції для придушення страйку?

— Так! — хрипко відповів Екельгафт, бездумно дивля­чись на генерала.

— Вам було передано наказ про те, щоб ви не вживали зброї?

— Так точно!

— Чому ви порушили цей наказ? З якою метою ви спро­вокували кровопролиття?

— Я мав вказівки від іноземної розвідки.

— Розвідки якої країни?

— Комуністичної конфедерації.

— Давно ви служите цій розвідці?

— Десять років…

— Сідайте!

Екельгафт сів, витираючи на лобі піт. Генерал полегшено зітхнув, хотів щось сказати, але в цей час із задніх рядів пролунав жіночий голос:

— Не слухайте його! Це провокація.

Різко задзеленчав дзвоник. Голова трибуналу грізно по­дивився в той бік, звідки почувся вигук.

— Хто порушив порядок? Пане поліцай-президент! Вживіть заходів!

Арнольд зірвався з місця, щось сказав начальнику полі­цейського конвою. Але в цей час натовп біля входу розсту­пився, і через весь зал до стола трибуналу швидко попрямува­ла жінка з пакунком в руках. її супроводжувало двоє чо­ловіків. Арнольд зблід. Це була його мати — Гелена. Спочатку він хотів щось сказати, та в останню мить стримався.

Гелена наблизилась до стола трибуналу.

— Це я порушую “порядок”, — промовила вона.

— Що ви хочете? — різко спитав генерал.

— Все те, що твориться на суді і в чому ви обвинувачуєте підсудних — провокація і страшна брехня!..

Задні ряди підтримали ЇЇ слова вдоволеними вигуками. Члени трибуналу обмінялись тривожними поглядами. Гене­рал, втупившись очима в Гелену, проскрипів:

— Ви хочете виступити свідком?

— Так!

— Принесіть присягу.

Жінка поклала праву руку на невеличкий молитовник, що лежав край столу, і урочисто повторила за генералом:

— Клянусь Богом всемогутнім, що я буду свідчити прав­диво й чесно…

— Ви знаєте, яку відповідальність берете на себе?

— Так! Але я знаю, що роблю! На цьому процесі обвину­вачуються не ці два підсудні, а наші робітничі організації, всі прогресивні люди країни…

— Досить! — суворо крикнув генерал. — У вас є факти?

— Є! — відрізала Гелена. — Ось вони!..

Зал завмер. Люди, витягнувши голови, намагалися поба­чити, що робиться біля столу трибуналу. Гелена передала па­кунок двом чоловікам, які супроводжували її. Вони швидко розгорнули папір. Це був портативний магнітофон.

— Що ви принесли? — запитав генерал.

— Тут записана розмова, яка має пряме відношення до сьогоднішнього процесу.

— Хто ви така? Ваше прізвище?

— Гелена Рок! Працюю у Германа Тода.

— Імперського міністра?

— Так!..

Один з членів суду схилився до генерала і прошепотів йому на вухо:

— Це мати поліцай-президента… Будьте обережні!

Голова трибуналу глянув на Арнольда і одразу ж переконався, що гак воно і є. Поліцай-президент сидів схвильований і блідий.

— Ви мусите вислухати запис! — пролунали десятки го­лосів. — Конституція для всіх!

— Тихо! — Генерал щосили закалатав дзвоником. — Суд об’єктивно й справедливо оцінить всі факти… Прошу вас, пані, що ви хотіли сказати?

Арнольд грізно подивився на матір, але вона тільки об­пекла його презирливим поглядом.

Один із супутників Гелени включив магнітофон. І всі почули розмову, яка відбувалася в кабінеті Германа Тода в день трагічного затоплення долини Голубого Беркута.

Трибунал заціпенів. Генерал не знав, що робити. Арнольд важко дихав, дивлячись широко відкритими очима на матір, яка, мов переможець, стояла біля трибуналу.

— Ганьба! — залунали тисячі голосів. Та генерал завере­щав на весь зал:

— Ваші свідчення фальшиві! Це підступні дії комуністич­них агентів!

Гелена блиснула очима, вибігла на підвищення.

— Фальшиві?! — гукнула вона. — Як ви смієте це говори­ти, коли своїх вірних слуг, котрі сидять на кріслі підсудних, ви судите для того, щоб розправитися з ненависними вам людьми! Адже всім відомо, що придушити страйк дав наказ не Екельгафт через якогось там міфічного резидента, а новий прем’єр-міністр Стар! Ви використали його для розв’язування нової війни, для розправи з нашими братами й сестрами! Ви хочете весь світ перетворити в німих і покірних рабів, які мовчазно виконуватимуть волю “Золотого ангела”…

В залі здійнявся страшенний крик.

— Брехня! Геть уряд Петера Стара! Припинити фальшиве судилище!

Гелена підняла руку.

— Ви чуєте голос народу?.. Народ вимагає, щоб Петер Стар припинив страшну ядерну війну, яка загрожує світові катастрофою! Геть уряд, який іде проти волі народу!

Раптом на підвищення вискочив оскаженілий Арнольд. В його руці синювато виблискував револьвер. Очі поліцай-президента сипали іскрами, нічого людського не було в тих очах. Чужа воля керувала ним, вона наказувала йому: “Хто проти мене, той твій ворог, ворог імперії”.

— Замовчи! — прогримів Арнольд.

У ту ж мить запанувала зловісна тиша. Навіть члени три­буналу й прокурор не могли отямитися. Вони ніколи не бачи­ли поліцай-президента в такому розлюченому стані.

— Геть звідси, виродку, — продзвенів голос Гелени. — Ця людина — мій син! Стар перетворив його в слухняного раба — сліпого виконавця його волі!..

— Замовчи! — зарепетував Арнольд, зовсім скаженіючи. Пролунав постріл. Гелена схопилась рукою за груди і зі стого­ном впала на поміст.

— Закон! Де закон? — загримів зал. — Вбивці!..

— Розігнати це бидло! — крикнув Арнольд. Поліцейські дали з карабінів чергу в повітря. Публіка, ламаючи стільці, кинулася до виходу. Надворі охоронні загони оточили буди­нок. Вони хапали людей і кидали їх у закриті машини.

Арнольд, заціпенівши, стояв біля матері і божевільними очима дивився в ЇЇ мертве лице. Потім він нагнувся, взяв її на руки і тихо пішов до виходу. Ніхто не зупинив його. Він ішов з піднятою головою, з гарячковим блиском в очах, ішов не­квапом, похитуючись, немов саме втілення божевільного відчаю і каяття.

В залі залишилися тільки члени військового трибуналу.

Процес продовжувався. До вечора були закінчені всі фор­мальності. А на ранок преса повідомила всій імперії вирок імперського суду:

“Головний інженер будівництва в долині Голубого Беркута Альфред Грюнтер та колишній поліцай-президент Сильвестр Екельгафт за зв’язок з іноземною розвідкою, за зраду держави, за терористичні і диверсійні акти, спрямовані на підрив могут­ності імперії, — засуджені до смертної кари. Вирок виконано”.

Поиск по сайту: