АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

Світ ляже до моїх ніг

Він майже увіпхнув її в коридор. Похапцем зачинив за собою двері і, припавши вухом до щілини, кілька секунд на­сторожено прислухався. Пальці його дрібно тремтіли. Чи ніхто не йде за ними? Здається, ні. Петер взяв Евеліну за плечі і поквапливо, начебто лякаючись темного коридору, повів її в кімнату.

Вона все ніяк не могла отямитись, а він вже міряв твер­дим кроком свій кабінет і бурмотів собі під ніс:

— Все це так… Помилки немає… Якщо не вірити в факт, повинна переконати система фактів… Логічна послідовність… Цілком логічна…

Евеліна благально зашепотіла:

— Любий мій! Я не можу більше!.. Скажи, що трапилось, бо я збожеволію.

— Ти бачила катастрофу? Думаєш, це випадковість, не­щасний випадок! Помиляєшся, дівчинко! — Він став навпроти неї і урочисто звів догори вказівний палець правої руки, не­мов професор, що виголошує перед аудиторією велике науко­ве відкриття. — Це справа моїх… це… це я вчинив.

— Ти не сповна розуму! — вихопилось з вуст Евеліни. — Схаменись, Петере!

Він рубонув рукою повітря.

— Пусте! Я примусив шофера їхати на застережливий сигнал поліцейського. Якщо ти не віриш — пригадай вчо­рашній випадок. Може, забула, як я кликав тебе? Повірила в Шекспіра? Я сам не знаю, в чому справа, але мені здається… — Він раптом опанував себе і заговорив спокійним, розважли­вішим тоном: — Мені здається — це наслідки операції. Тепер я розумію, що сталося. Я можу без слів наказувати будь-кому, я можу передавати свою волю. — Обличчя його опро­мінилось напівбожевільним світлом, очі спалахнули безтям­ним вогнем.

Свідомість Евеліни потьмарилась. їй пригадалась розмова з Берном, дивовижні подробиці, які він так настійливо радив деякий час приховати від Петера. Звичайно, Йоган не міг передбачити наслідків свого винаходу. Він думав тільки про життя Стара, про його серце…

— Прошу тебе, заспокойся! — кволим тоном озвалась жінка. — Заспокойся. Візьми себе в руки, Петере. Можливо, це справді велика подія в твоєму житті… у нашому житті.

Стар підійшов до вікна. Надворі вже пломенів гарячий червневий день. Цієї обідньої години, коли від спеки навіть автомобільний рух на вулицях починав поволі завмирати, місто, з його нагромадженням похмурих квадратних будівель, нага­дувало велетенське закам’яніле море.

Стар задивився в далечінь. Можливо, велична, грандіозна картина міста знайшла відгук в його думках — так само без­мірних і безконечних.

Трохи заспокоєний, він промовив, не обертаючись до Евеліни:

— Життя — як безмежний океан. Не всякому кораблю дано проплисти по ньому. Але мені здається, що я пройду найважчим і найславетнішим курсом. Мені навіть самому страш­но. Тільки я відчуваю в собі щось неземне, якісь нелюдські сили.

Евеліна підійшла до нього і ніжно взяла його за руку.

— Ти не ображайся, Петере, — тихо озвалася вона. — Звичайно, щось трапилось з твоїм організмом. Ти став силь­нішим, ти подавив мене своєю волею. Але ж га подія на ву­лиці… хіба це не могло бути випадковим… Я боюся, Петере, що ти захопишся нереальними мріями, тебе заполонить фан­тазія…

— Ха-ха! — грубим, чужим для неї сміхом зареготався Стар. — Нереальна фантазія?

— Петере, все так незвичайно…

— Ну, гаразд, ми ще раз перевіримо… Я переконаю тебе і… себе теж… Бо хіба ж в моїй свідомості не сидить прокля­тий хробак сумніву. Зараз, зараз ми пересвідчимося… — Він поглянув за вікно, на сіру похмуру будівлю на протилежному боці вулиці. Потім ковзнув очима вниз. — Ага, дивись, Евеліно, бачиш, онде на перехресті поліцейський-регулювальник. Гордовита постать, чи не так? Охоронець порядку, що підко­ряється тільки велінням закону і свого капрала. Ха-ха! Тож дивись, дивись уважно.

Він спохмурнів і невідривним, настирливим поглядом впив­ся в поліцейського. “Ти, ти, хлопчино, — гарячково вирувала в його голові думка, — ти чуєш мене?” В очах Стара блиснув вогник зухвалих веселощів. Він безперестанно, до болю в скро­нях, повторював подумки фразу: “Я наказую тобі, хлопчино на перехресті, я наказую тобі залишити своє місце і зайти в мою квартиру. Перший будинок зліва від площі, п’ятий по­верх, квартира Петера Стара. Чому ж ти стоїш? Зійди з свого місця! Негайно зійди з свого місця…”

Евеліна теж прикипіла поглядом до високого стрункого поліцейського. їй здавалося, що вона бачить сон, що перед нею оживає одна з тих чарівних казок про “скатертину-самобранку” чи про “палицю-стукалицю”, які в ранньому дитинстві їй розповідала бабуся-няня. Незвичайність, неймовірність того, що мало статися, в чому переконував її Петер, була запамо­рочливою. Вона навіть не хвилювалася. її свідомість дійшла до тієї грані напруження, коли вже ніякі контрасти дійсності, ніякі несподіванки не можуть похитнути в людині душевного спокою.

Так, вона бачила ясно й чітко все, що відбувалося на перехресті неподалік від їхнього дому. Спершу поліцейський стояв непорушно. Але ось він дивно захвилювався. Здавалось, до його слуху донеслись чиїсь накази, хоч він ніяк не може збагнути, звідки його кличуть. Він повернув голову праворуч, потім ліворуч, звів очі догори, навіть провів долонею по лобі, немов йому щось заважало краще роздивитись обриси навко­лишніх будинків.

Його руки в білих рукавицях, до яких була прикована увага десятків водіїв, безсило опустилися. Рух на залюднено­му проспекті припинився. По центральній і бічній вулицях підкочувалися все нові й нові машини, але на самому пере­хресті вони збивалися докупи. Навколо поліцейського утво­рилося суцільне море блискучих корпусів, фар, громіздких кузовів.

А поліцейський стояв і, все ще пройнятий подивом, роз­дивлявся навкруги. Раптом він зійшов з білого кружала, яким позначався його пост, і швидко, вже не вагаючись, попряму­вав до будинку Стара. Евеліна, низько перехилившись через підвіконня, ще встигла побачити, як він затримався на мить перед фасадом їхнього дому, роздивився над входом номер і зник в під’їзді.

— Він іде, — майже пошепки озвалася вона, не дивлячись на свого чоловіка. В її словах чулися страх і розгубленість, наче вона чекала приходу розгніваного месника. Кожна секун­да здавалася їй вічністю.

— Петере, він іде, — знову прошепотіла Евеліна. В її го­лосі почулося благання.

А Стар, зовсім спокійний, врівноважений, дивився на двері і чекав.

— Нехай заходить. — Його слова прозвучали з такою діло­вою розважливістю, що одразу стало ясно: Стар вже давно був готовий до нового незвичайного повороту в своєму житті.

Він сам, не чекаючи дзвоника, пішов у передпокій, на мить затримався там і, коли в дверях почулося несміливе шкрябання й шамотіння, — певно, поліцейський намацував кнопку дзвоника, — рішуче відімкнув двері.

— Заходьте!

Поліцейський мовчки вступив до коридору. Після яскра­вості літнього сонячного дня він ніяк не міг призвичаїтись до сутінок, що панували у коридорі. Петер широко розчинив пе­ред ним двері в кімнату. Рішуче запросив:

— Прошу сюди!

Тільки тепер, опинившись у багато мебльованій кімнаті і побачивши перед собою Стара й Евеліну, поліцейський зва­жився на слово:

— Ви мене викликали?

Евеліна перелякано щулилася на канапі. їй здавалося, що поліцейський, ось цей здоровий, при повному глузді чоловік, струсне із себе страхітливу ману, збагне ідіотизм свого стано­вища і розвіє безглузде фантазування Петера.

Але поліцейський мовчав. Мовчав і Стар. Дивився на прибулого і поволі беззвучно ворушив губами. Очі поліцейсь­кого, немов у зацькованого звірка, бігали по кімнаті, руки безпорадно крутили портупею. Евеліна помітила, як дрібно тремтять його ноги.

Раптом… що це? Що він робить? Він… він стає на коліна. Він здіймає до неї руки. Він беззвучно благає її. Його очі, його зібганий рот, кожна риска молодого красивого обличчя перетворилися в суцільну маску покори. Евеліна шарпнулася назад, втиснулася в м’яку спинку канапи.

Тоді до поліцейського підійшов Стар і, поклавши йому на плече руку, мовив владним тоном:

— Встаньте і йдіть геть! Ви більше нам не потрібні!

Той підвівся і мовчки, не піднімаючи голови, залишив кімнату. Стар проводжав його до дверей. Міцний запах шкіри і дешевого одеколону лишився в повітрі.

Коли він повернувся в кімнату, Евеліна сиділа в тій самій розгубленій позі, втиснувшись в м’яку спинку канапи. Її во­лосся безладно спадало на плечі. В очах світився страх.

— Тепер ти віриш в могутність свого чоловіка? — бадьоро спитав Петер.

Він простягнув до неї руку, щоб приголубити її, але жінка відсахнулася, як дика кізка, яку сполохало наближення мис­ливця. Очі ще більше розширились від жаху. Сама постать Стара, вираз його обличчя, його рухи паралізували її.

— Ну, чого ти лякаєшся?

— Стій, не займай мене! Це щось не так! Якась мара! — безтямно белькотіла Евеліна. Руки її трусилися, нажахані очі бігали по кімнаті.

— Отакої! — Петер розвалькувато сів на канапу, обіперся руками на коліна. Довга попеляста пасмина волосся впала йому на лоба, й він, взявши її між зуби, почав роздумливо жувати. Йому хотілося якось заспокоїти дружину.

А Евеліна думала: “Що ж воно таке?” В казках її покійної няні траплялися чудеса, та й ті казки завжди мали добрий кінець. Маленька Еве не могла заснути, коли розповідь кінчала­ся горем, невдачею, сльозами. Вона тоді сама плакала і прохала бабусю, щоб з’явилася чародійка або грізний морський цар, або сталося ще якесь незвичайне диво, і щоб вони принесли з со­бою щастя. В казках буває диво, але ж це не казка. Це її Петер, чоловік і друг, якого вона знає до найменших дрібниць, котрого так добре вивчила за минулі роки товаришування. Безперечно, виною всьому операція. Це Берн накоїв лиха. Але ж хіба він знав, що спричинить механічне серце? Та й чи лихом буде все, що зараз діється? Може, маячіння Петера — велике щастя! Він прославиться, він вчинить велику справу, він допоможе люд­ству ввійти в добу щастя… Ось зараз вона поговорить з ним…

— Петере, ми підемо до Берна, — промовила Евеліна врівноваженим, привітним тоном. — Ти вибач, що я так дивно допіру поводилась. Я просто злякалась. Але ми повинні піти до Берна. Він пояснить твою таємницю. Ти тільки поду­май: його механічне серце не просто врятувало тобі життя. Воно зовсім перетворило твій організм. Для людства, для світо­вої науки це…

Петер зміряв Евеліну зневажливим поглядом:

— Ти піклуєшся тільки про Йогана.

— Петере, не говори дурниць. Це наша спільна справа. Якщо Йоган з’ясує, в чому річ, він відкриє для людства нову блискучу сторінку.

— Геть! — люто вигукнув Стар. Він схопився з канапи і червоними, налитими кров’ю очима глянув на Евеліну. — Не хочу я чути ні про яке людство! Годі! Петер Стар не буде піддослідним кроликом, на якому світова наука здійснить свій перший великий експеримент. Механічне серце належить мені, я його володар.

Гнівний погляд Стара знову прикував Евеліну до канапи.

— Але що ж ти хочеш робити? — промовила вона кволим голосом.

— Не знаю, Еве. Тільки переді мною відкривається мож­ливість, котрої не мала жодна людина світу. Яким же я був би нікчемою, коли б не скористався з цього неповторного випадку.

— Тому ми й повинні йти до Берна, — несміливо докину­ла Евеліна.

— О ні, мій шлях інший. Я буду служити не науці, а собі, Еве. — Він схилився до жінки і заговорив квапливим гаряч­ковим напівшепотом: — Ти тільки подумай: я стану першою людиною в державі, я завоюю владу, я піднімуся на незвідану височінь, і світ… світ ляже до моїх ніг. О, ради такої мети я ладен піти на все. Тепер ніщо вже не втримає мене. Провидін­ня кличе мене. Це воно дало мені знак, я не смію мовчати. Облиш, не умовляй мене і не дивися на мене такими наляка­ними очима. Я не втратив розуму. Невже тебе не приваблює наше фантастичне майбутнє? Наше, Еве, наше з тобою! Ти станеш королевою моїх мрій і мого життя. Тобі під ноги я кину світ. Ні, не світ — всесвіт.

Евеліна заперечливо похитала головою.

— Ти не віриш? — спитав він тихо.

— Можливо й так, Петере, — озвалася Евеліна, — але ти забув одну річ. Твоє життя надто коротке. Можливо, ти й здійснив би свої плани, але через два місяці, ні, навіть мен­ше… ти загинеш… Тільки Берн, який володіє секретом твого механічного серця, може продовжити твоє існування.

Петер важко опустив голову. Пройшовся по кімнаті раз, вдруге. Щось напружено обмірковував, на щось зважувався. Важке м’ясисте підборіддя його нервово рухалося з боку в бік.

— Ти кажеш — Берн? — спинився він раптом посеред кімнати. — Я не можу жити без нього. Це вірно. Тоді в мене лишається єдиний вихід. Я приневолю його, він буде викону­вати мої накази, він стане моїм невідступним слугою. Були ж колись у великих імператорів і королів мудрі лейб-лікарі. Нехай це навіть нечесно по відношенню до Берна, до мого давнього товариша, нехай… Майбутнє велить мені діяти без­жалісно. Я не зупинюсь ні перед чим. Мене не злякають ріки крові. Нехай смерть іде за мною. Мільйони людей віками гинули заради нікчемних дрібниць, угноювали землю для та­ких самих нікчемних майбутніх поколінь. А я… я людина но­вого світу.

“Він втратив глузд, — подумала Евеліна. — Говорити з ним — даремна річ. Треба попередити Берна. Якщо він загіп­нотизує і Йогана — скоїться невиправне лихо. Бідний Петер, він захворів страшною хворобою. До Берна, якомога швидше до Берна!”

— Ти розумієш мене, Еве? — спитав Петер, блискаючи безтямними очима.

— Я все розумію, все, тільки я вкрай втомилася. — Еве­ліна відкинулася на спинку канапи і заплющила очі.

— Мені теж не дуже добре. Мабуть, я перенапружив свої нерви.

Тим часом Евеліна гарячково обмірковувала плани по­дальших дій. Петера треба затримати. Він нізащо не повинен зустрічатися сьогодні з Йоганом, принаймні до того часу, доки вона наодинці не поговорить з ним.

— Я завжди вірила в твій тверезий розум, Петере, — озвалася жінка. Вона вже надумала, що має робити, і поспіша­ла здійснити свій задум. — Ми з тобою — одне ціле. Адже так? Ти не покинеш свою кохану Еве? — Вона намагалася говорити якомога щиріше, її великі очі заполонили Стара.

— Ти моя єдина, моє життя, — з такою ж щирістю відповів він.

— Тоді послухай, — вела далі жінка. — Ми підемо до Берна разом і по-чесному, по-діловому про все йому розпові­мо. Я вірю, що він стане на твій бік, він теж фантазер і мрійник, і тоді без примусу без насильства ви станете робити велику спільну справу. Він залишиться нашим другом, нашим порадником. Хіба ж ти не розумієш, що друг завжди принесе більше користі, ніж пригнічений, подавлений раб, безвільний лейб-медик?

— А якщо він не погодиться? — нетерпляче урвав її мову Петер.

— Якщо він не погодиться, тоді… — Евеліна на мить зава­галася. — Тоді ти будеш діяти, як тобі підказує твій великий розум.

Він погодився, і навіть у душі зрадів такому повороту справи. Його дружина ніколи не радила йому дурниці. Нехай буде так, як вона каже. Сьогодні вони не підуть до Берна. Сьогодні вони будуть відпочивати. І без того цей день надто важкий. Але завтра зранку в його житті розпочинається нова сторінка.

— Ти кудись зібралася? — спитав він, побачивши, що Евеліна шукає свою сумочку.

— Полежи трохи, Петере, я сходжу до моєї кравчині і за півгодини буду вдома. Берись до роботи, а може, краще ляж, відпочинь.

Стар заспокоївся, втихомирився. Важка втома опанувала все його тіло, навіяла сон. Він ліг на канапі.

— Йди, Еве, — промовив він. — Тільки не барися.

Берн зник

На аеродромі пана імперського міністра зустрічав сам полі­тичний бос корпорації “Золотий ангел” Ганс Шаукель. Герман Тод — імперський міністр — повертався з далекої заокеансь­кої столиці, куди він їздив для важливих переговорів.

Ганс Шаукель, низенький, опасистий, з круглими рум’я­ними щічками, уже стояв біля бетонованої доріжки, коли ве­летенський реактивний літак підкотив до похмурої каркасної будови аеропорту. Шаукель був у доброму гуморі. Він мав чим похвалитися сьогодні своєму другу й соратнику по най­важливіших державних справах — імперському міністрові Тоду.

Коли Герман Тод, високий, сухорлявий старик зійшов по східцях з літака, і вони щиро потиснули один одному руки, Шаукель сказав:

— Ну, Германе, що за вісточку ти привіз нам з Браунгтона? Щось у тебе не дуже радісне обличчя. Чи не провели тебе заокеанські товстосуми за ніс?

Тод похмуро відрубав:

— Похвалитись нічим.

— Овва! І заради такого висновку треба було гайнувати десять днів?

— Ти, Гансе, прекрасно розумієш, що людей, котрі їдуть з проханням, рідко зустрічають квітами. Наші браунгтонські друзі від самого початку взяли диктаторський тон. Добре, що мені вдалося виканючити у них хоч деякі поступки. Так, так, у повному розумінні слова — виканючити.

Опецькуватий Шаукель, здавалось, слухав неприємні но­вини з байдужим і навіть вдоволеним виглядом. Справді, чим гірші справи у Тода, тим яскравішими будуть політичні пере­моги, яких домігся він сам за час відсутності імперського міністра.

— Шкода, що нашій державі доводиться канючити, — мовив Шаукель з виразом робленого смутку на обличчі.

Герман Тод нічого не відповів. Він крокував до машини. Його густі волохаті брови нависали над глибокими западина­ми очей. Серед моря сліпучого сонячного світла, на тлі яскра­вої зелені аеродромного поля висока похмура постать Германа Тода справляла враження привида, що випадково потрапив з чорних підземель під проміння ясного літнього дня.

Шофер у блискучому шкіряному комбінезоні, з великою поліцейською кокардою на кашкеті запобігливо відчинив пе­ред ними дверцята автомобіля.

Тод важко опустився на заднє сидіння і ще дужче втягнув у плечі свою видовжену голову.

— Куди накажете, панове? — спитав шофер.

— На віллу, — пробурчав імперський міністр.

Кілька хвилин їхали мовчки. Політичному босові хотіло­ся, щоб Тод сам запитав його про політичні справи. Але той не виявляв ані найменшого бажання до розмов.

— Я хочу порадувати тебе, Германе, — почав Шаукель. — Корпорація впевнено дивиться в майбутнє.

Тод звів у подиві брови.

— Я давно не чув з вуст мого політичного боса таких оптимістичних фраз. Мабуть, справи справді блискучі, якщо ти заговорив таким тоном, Гансе.

Заохочений увагою міністра, Шаукель пожвавішав:

— Ти знаєш, що я не перший рік керую корпорацією “Зо­лотий ангел”. Коли ти поїхав, я був твердо переконаний, що нам не варто покладати особливі надії на панів з Браунгтона. Тим хлопцям вистачає клопоту й у себе вдома. Звичайно, я не хотів розхолоджувати тебе і бажав тобі тільки успіхів. Але за час твоєї відсутності ми діяли. Загони зеленоберетників збільше­но до ста тисяч чоловік. Хлопці — що треба! Звичайно, їхня поведінка не зовсім… Але дарма. Зате це надійна сила в разі політичних заворушень. Коли почнуться страйки на заводах, особливо на атомних, ми зможемо використати їх проти робіт­ників. Треба дати їм якусь запальну назву, щось із відтінком романтики. До речі, газети їх вже охрестили “Вогняним сер­цем”. Для молодих голів це непоганий стимул.

— “Вогняне серце”, — пробурмотів Герман Тод, про щось думаючи. — Політичні заворушення…

Шаукель заглянув у очі Германа Тода. Здавалося, хотів упіймати в його погляді затаєну мисль.

— Політичні заворушення, Германе, — річ можлива, — заговорив він квапливо, розуміючи, що інколи словом можна примусити співбесідника піти в думках тією стежкою, якою ти бажаєш. — Ми маємо міцний меч і міцну руку, яка їх тримає.

Той патетичний тон здавався Герману Тоду трохи смішним. Коли Шаукель виступав з помпезними промовами перед блис­кучою аудиторією можновладних корпоратистів і генералів, його пафос справляв враження. Але нащо вживати такий прийом зараз, у машині, де всі політичні мотиви розкрито до краю.

— Якщо ми маємо міцний меч, — прошамкав старечим ротом Герман Тод, — то я хочу знати, коли ми вдаримо.

— Але ж треба підготувати політичну основу… Населення співчуває комуністам…

— Форсуйте роботи на Голубому Беркуті! — все більше розпалювався імперський міністр. — Нехай весь світ поба­чить, на які злочини здатні комуністичні агенти.

— Безперечно, Голубий Беркут… — Шаукель запопадливо посміхнувся. — Добра пташка має міцні крила, але їй треба ще трошки підрости.

Герман Тод стомлено відкинувся на сидіння і безнадійно махнув рукою.

— Тебе, Гансе, не переговориш. Роби, як знаєш, тільки пам’ятай: час, час і час!

Шаукель вдоволено потер руки. Все йде, як слід. Імперія піднімається на своїх сталевих ногах, і скоро її крок грізною луною рознесеться по світу. Шаукель говорив замріяно, уро­чисто, мабуть, забувши в цю мить, що його майже ніхто не слухає. Власне, говорив для себе, бо вже давно кохався в фанатичній ідеї всесвітнього панування корпоратистської імперії.

— До речі, Германе, як у Браунгтоні дивляться на наші військові приготування? Сподіваюся, що це не дуже їх турбує. Вони повинні розуміти…

Міністр ніби аж ожив. Він повернув до політичного боса своє довгасте обличчя з яструбиним носом і хитрувато по­сміхнувся.

— Дві руки, які тримають один меч, не бояться одна одної!

— Ну, от бачиш, — зрадів бос, — наші діла не такі вже й погані. Якщо там не проти…

Імперський міністр підніс догори свого кістлявого вказів­ного пальця.

— Там не тільки не проти, але навіть вимагають найрішучіших дій. Там ставлять питання так: якщо ми хочемо одер­жати фінансову підтримку Браунгтонського уряду, ми повинні форсувати військові приготування проти Сходу. Час не тер­пить. Зволікання може привести до найприкріших наслідків. Технічний потенціал комуністів уже перевищив наші вироб­ничі можливості. До того ж, останнім часом вони здійснили кілька грандіозних винаходів. Я сам читав у Браунгтоні по­відомлення про те, що московські вчені закінчують роботи по продовженню життя. Крім того, вони вже пустили навко­ло нашої грішної планети дванадцять супутників і тепер мо­жуть вільно координувати обстріл нашого континенту своїми далекосяжними ракетними снарядами. Зрештою, ви й самі це прекрасно знаєте. Напевно, наша контррозвідка не марнує часу.

— Так, про це я поінформований, — скромно підтвердив Шаукель.

— Тоді ти мусиш знати, що нам треба діяти якнайрішучі­ше. Політичні загони — це крапля в, морі. Нас повинні цікави­ти, насамперед, роботи наших дослідних інститутів.

Шаукель самовдоволено посміхнувся.

— Чому ти радієш? — глянув на нього з подивом імперсь­кий міністр.

— Маю підстави, Германе. Даремно ти думаєш, що Ганс Шаукель займається тільки дрібними політичними авантюра­ми. Ми теж готуємо грандіозне відкриття, можливо, навіть грандіозніше, ніж все, що роблять зараз на Сході. Коротше: механічне серце сконструйоване.

— Овва? Нарешті! — Герман Тод рвучко подався вперед.

— Винахід Берна поставить нашу країну на перше місце в світі. Звичайно, роботи ще не цілком завершені, але вже ясно, що ми одержуємо колосальну зброю. Таємна поліція встано­вила нагляд за клінікою Берна. Вчора мені повідомили, що перший вдалий експеримент над людиною здійснено. В нашо­му місті вже є людина з механічним серцем. Берн не знає про наші наміри, але тепер, мені здається, коли роботи закінчено, треба розкрити карти. Сьогодні ж ми викличемо його до себе і поговоримо про все відверто.

— Людина з механічним серцем! — вражено бурмотів ста­рий міністр.

— Механічне серце — це броньоване серце, принаймні та­ким його можна робити, це серце солдата, який не боїться кулі, якому не страшна примара смерті, — все дужче й дужче запалюючись, говорив Ганс Шаукель.

— Це сто тисяч, п’ятсот тисяч, мільйон безсмертних, не­вразливих вояків, які підуть за нашим наказом хоч до чорта в пекло. О господи! — Імперський міністр набожно звів догори руки. — Нарешті ти зглянувся на твоїх вірних слуг!

— Ну, ось так завжди буває, — напівжартівливо поскар­жився Шаукель. — Хтось робив справу, а дякують Богові!

Міністр повернувся до Шаукеля і поплескав його по плечі.

— Гансе, корпорація ніколи тебе не забуде. Ми робимо спільну справу, а Бог… що ж, нехай він допомагає нам усім. У Браунгтоні мені сказали, що ми повинні самі собі допомогти і самі собі віддячити за наші турботи. — Він показав рукою на схід. — Он там. Розумієш мене? Подяка там.

— Вічні обіцянки, — пробуркотів Ганс Шаукель, хоч на обличчі його вже проступив вираз задоволення. Імперський міністр таки оцінив його старання.

Вони вже в’їхали в місто, коли політичний бос раптом сказав:

— Треба викликати поліцай-президента. Може, він по­відомить нам що-небудь цікаве.

Шаукель взяв трубку радіотелефону і, натиснувши потрібні кнопки, гукнув у мембрану:

— Пане поліцай-президент! Говорить Шаукель. У трубці почулася швидка відповідь:

— Слухаю вас, пане Шаукель. Я тільки-но дзвонив до вас в резиденцію, але мені сказали, що ви виїхали…

— Так, я їду з аеродрому, — перебив його бос. — Як справи з Берном?

Кілька секунд трубка не озивалась. Погойдуючись на м’я­кому сидінні, Шаукель нервово притиснув навушник до вуха. Врешті почувся непевний голос поліцай-президента:

— Трапилась непередбачена обставина. Агенти загубили слід Берна. Крім того, деякі події… незвичайні події… я мушу доповісти вам…

— Ви маєте на увазі наслідки операції? — роздратованим тоном вигукнув Шаукель.

— Так, пане. Справа в тому, що…

— Ні, зачекайте, зараз я їду до вас. Приготуйте всі факти, викличте людей.

Він недбало кинув трубку в нішу, трохи розгублено повер­нувся до імперського міністра. Той допитливо подався вперед.

— Що там?

— Трапився непередбачений випадок… Зник Берн. Я мушу їхати… негайно. Від цього залежить дуже багато. Якщо ти хочеш…

Тод ствердно кивнув головою.

— Так, я їду з тобою.

Машина промчала через центральну площу, проминула незграбне сіре приміщення імперського банку і зупинилась біля управління таємної поліції.

Двоє агентів провели поважних відвідувачів до кабінету поліцай-президента. Шеф таємної поліції Екельгафт був ни­зенького зросту, міцний чоловік, з довгими мавпячими рука­ми, з булькатими очима і виступаючими наперед вилицями. Він сам поспішив їм назустріч.

— Прошу, панове. — Він кілька разів шанобливо схилив голову, намагаючись надати своєму обличчю якомога улесли­вішого виразу. — Не сподівався, що ви приїдете так швидко.

— Наша поліція завжди у всьому запізнюється, — кинув недбало Тод, звертаючись до політичного боса.

Натяк був досить влучний. Поліцай-президент розумів, що справа з Берном може коштувати йому дуже дорого. Тому він квапився наперед викласти події в найбільш вигідному для нього світлі.

— Прошу до мого кабінету, панове. Мої агенти тільки-но повідомили, що дві години тому Берн зник. Дома він не з’яв­лявся. Можливо, він став жертвою нещасного випадку, а може…

— Та кажіть прямо! — гримнув на нього Тод. Зайшовши першим до кабінету шефа поліції, він одразу ж втомлено впав у м’яке глибоке крісло.

— Я маю на увазі іноземну агентуру.

— Що? — Бос, який стояв біля крісла імперського міністра, підняв свою кругленьку голову. Його оченята-шпаринки гнівно блиснули на поліцай-президента. — Ви дозволили іноземній розвідці зірвати плід з-під самого носа? Ви… ви тюхтій! Ви нікчема!

— Перепрошую… але я діяв у повній згоді з вашими вка­зівками, — кволо, з безнадійним виразом обличчя виправдо­вувався Екельгафт. — Ви самі настійливо радили мені не втру­чатися в справи Берна. Ви казали, що він ні в якому разі не повинен знати про наш контроль.

Бос криво посміхнувся.

— Ви забуваєте, пане поліцай-президент, що ви — кримі­наліст. Не всі факти піддаються точній регламентації. Ніякі інструкції не можуть передбачити того, що повинен відчува­ти… так, так, відчувати інтуїтивно справжній криміналіст…

— Мені здається, — озвався з глибокого крісла імперсь­кий міністр, дивлячись з-під кошлатих брів на шефа поліції, — що ви даремно сперечаєтесь, панове. Пане Екельгафт, які нові факти ви можете повідомити нам? Я не хочу вірити, що ваша агентура втратила всі сліди.

Екельгафт підбадьорився. В словах високого гостя він відчув слабку надію на порятунок. Може, йому ще вдасться виправдатись! Може, він переконає Шаукеля і Тода, що його поліцейське око не втратило гостроти. Поліцай-президент при­гадав ранкові події, котрі він сам ще не встиг осягнути як слід. Вони спалахнули в його свідомості, немов рятівні зірки. Так, треба розповісти про них, пов’язати їх з справою Берна. Може, хоч це відтягне скандальний кінець…

— Сьогодні вранці, — почав він несміливо, — на розі проспекту Рошаль і вулиці Бохум з невідомих причин скоїла­ся страшна автомобільна катастрофа… Загинули десять чоловік, поранено — дванадцять. Рівно через дві години на цьому пере­хресті поліцейський Горман втратив самовладання і, наче навіжений, кинувся в один з сусідніх будинків. Як виявилося пізніше, хтось із провокаційною метою закликав його на п’я­тий поверх і примусив стати навколішки перед господарями квартири номер сорок дев’ять.

— Не говоріть дурниць, — обірвав його бос. — Хто б міг примусити поліцейського стати навколішки перед невідомими людьми? Ви тверезі, пане Екельгафт?

Але поліцай-президент, відчувши в погляді імперського міністра мовчазну підтримку, продовжував далі:

— Я гадаю, що… ці дивні обставини вимагають детального вивчення…

Тим часом Шаукель підійшов до великої карти міста, що висіла на стіні, і почав її уважно розглядати.

Екельгафт стежив за товстим вказівним пальцем Шау­келя, яким той водив по карті, розшукуючи перехрестя Ро­шаль і Бохум. Його думки гарячково шукали порятунку. І раптом в його пам’яті спалахнула іскорка. Як він тільки не пригадав цього раніше? Адже агенти, котрі стежили за Бер­ном, не раз доповідали йому, що хірург часто заходить в дім на перехресті Бохум і Рошаль. Так, так, тепер він пригадав донесення агента номер шість: той називав навіть номер квар­тири…

— Прошу вибачення! — Екельгафт кинувся до свого сто­лу, став поквапливо перегортати паперовий мотлох. — Одну хвилину. Я, здається… Так, знайшов. Повідомлення агента но­мер шість… Доктор Берн тричі за час встановлення посту на розі Бохум — Рошаль відвідав дім номер десять, і кожного разу він заходив у квартиру номер сорок дев’ять.

Тод і Шаукель зацікавлено повернули до нього голови.

— А сьогодні вранці?.. — вихопилося в Шаукеля. Поліцай-президент тріумфально підняв догори записку.

Його булькаті очі засяяли гордовитим блиском.

— А сьогодні ранком поліцая Гормана було закликано в квартиру номер… — Екельгафт витримав невеличку паузу. — …сорок дев’ять.

— Негайно висилайте туди людей! — гаркнув політичний бос. — Затримайте всіх, хто там буде!

Герман Тод вдоволено закивав головою. Він цілком схва­лював рішучість свого політичного помічника.

— Дійте якомога швидше, панове, — вимовив він спокій­ним доброзичливим тоном. — Я певний, що тепер наша таєм­на поліція виправдає покладене на неї довір’я.

Треба тікати

Біля під’їзду клініки Берна Евеліна вискочила з автоексп­реса, кинула шоферу асигнацію.

— Можете їхати!..

Машина безшумно зникла за рогом. Евеліна проминула невеликий палісадник, відгороджений від вулиці ґратчастим парканом. Серце її билося тривожними лункими ударами. Вона притиснула до грудей руку, немов хотіла вгамувати той стукіт.

— Спокійно, спокійно, — шепотіла вона до себе. — Треба все обговорити з Берном!..

Поправила звичним жестом волосся, зайшла до приймаль­ної кімнати. Назустріч їй ввічливо встав з-за столу широко­лиций санітар.

— Чим можу служити, пані?..

— Мені потрібний Йоган Берн! — якомога спокійніше відповіла Евеліна.

— Доктор дуже зайнятий.

— Я прошу вас викликати його!

— Шановна пані, доктор не велів…

— Справа надзвичайно важлива! — нервово наполягала Евеліна. — Передайте йому мою візитну картку…

— Гаразд! Зачекайте! — промовив санітар. — Я доповім йому. — Він включив невеличкий телевізійний апарат, що стояв на столі. — Підійдіть-но сюди…

Евеліна схилила своє обличчя до об’єктиву телевізора. На екрані з’явився Берн, запитливо подивився на санітара.

— Докторе, вибачте за порушення вашого наказу… — заго­ворив той. — Вас просить дама!..

Йоган побачив Евеліну.

— Еве? — здивувався він. — Що таке?

— Йогане! Негайно прийми мене…

— Що-небудь трапилось?

— Так! Нещастя!..

— Проведіть даму до мене! — наказав Берн.

— Слухаю! — відповів санітар.

Виключивши телевізор, він жестом показав Евеліні на двері.

— Прошу…

Довгим безлюдним коридором Евеліну провели до две­рей кабінету шефа клініки.

Безшумно відчинилися двері, і назустріч Евеліні з глиби­ни кабінету швидко вийшов Берн. Радісно усміхаючись, він потиснув ніжну руку жінки.

— Ну, як Петер? Все гаразд…

Крім Йогана, в кабінеті ще був його асистент Франц Гельд.

— Прошу вибачення, — сказала Евеліна. — Я мушу пого­ворити з тобою наодинці!..

Гельд мовчки схилив голову, запитливо подивився на Евеліну і вийшов.

— Це твій найближчий асистент? — запитала вона.

— Так!..

— Ти цілком довіряєш йому?..

— Не зовсім! — У тоні Берна почулася гірка безнадія. — З того часу, як мені повідомили, що поліція стежить за моїми роботами, його поведінка здається підозрілою. Може, це да­ремні сумніви… Ну, гаразд, скажи, що трапилось?

— Йогане, — схвильовано почала Евеліна, сідаючи на ка­напу. — Скоїлося лихо!.. І ти… ти, напевне, в цьому винен!

— Що? З Петером погано?

— Ні. Не зовсім… Сьогодні трапилися страшні речі… Ні! Не так! Ще раніше я почала відчувати, що з Петером не все гаразд. Він став якось дивно впливати на мою психіку…

— Чому ж ти відразу не сказала мені про все?

— Я не надавала цьому ніякого значення!.. Я думала, що сама винна. Ти ж знаєш, скільки довелося пережити. Мої нерви після операції Петера зовсім розладнались. Я гадала, що це депресія.

— Говори, говори, — квапив її Берн.

— Кілька днів тому мені здалося, що мене покликав Петер. Я була на кухні… Я прийшла до нього… Він сказав, що не кликав мене. Вірніше, кликав, але в думках. Потім став плести щось про Шекспіра… про духовний зв’язок між закоханими. Я заспокоїлася, але в серці моєму лишилася підозра…

— Цікаво! Цікаво! — прошепотів Берн.

— Такий випадок повторився знову, — продовжувала Еве­ліна. — Петер схвилювався, подумав, що в нього розладнуєть­ся мозок. Ми вирішили зустрітися з тобою.

— Чому ж ви одразу не приїхали? — тривожно запитав Берн. Неясні передчуття опанували його. — Ну, говори, що ж було далі?

— Ми зупинилися перед світлофором. І раптом скоїлась страшна катастрофа. Автобус з пасажирами врізався в зустрічну машину… Це було жахливе видовище! А Петер залишався спокійним. Ні! Він тріумфував. В його очах було щось боже­вільне, безтямне.

— Ну, а далі, далі! — Берн, нахмурений, грізний, швидко ходив по кімнаті, аж розлітались поли білого халата. Схре­щені за спиною руки судорожно стискались..,

Він слухав Евеліну, напружуючи всі сили, щоб не втрати­ти самовладання. Трапилось найжахливіше, найнеймовірніше. Катастрофа на вулиці Бохум… дикий, безглуздий вчинок полі­цейського… божевільне маячіння Петера Стара… Бернові зда­валося, що він бачить перед собою оті кошмарні картини, ніби чує голос Стара: “Я маю страшну силу. Я можу наказувати людям! Я стану володарем світу!”

— Ну, так, а далі? Що було далі? — підганяв Берн Евеліну.

— Я думала, що все це сон, дике видіння, — розповідала гарячково жінка. — Але це був не сон. Я більше не могла витримати. Я прийшла до тебе. Ми повинні… ти, ти повинен діяти… негайно! Найжахливіше те, що Петер за характером — егоїст, самозакоханий егоїст. Він і раніше мріяв про славу, а тепер просто осатанів.

— Ти гадаєш, він не заспокоїться? — запитав Берн, щось обдумуючи.

— Де там! — Евеліна відкинулась на спинку крісла і без­надійно махнула рукою. — Він примусить і тебе служити своїм божевільним планам. Адже від тебе залежить…

— Знаю! — роздратовано обірвав Йоган. — Знаю, що я накоїв. Якщо він з’явиться сюди, ми загинули.

— Не тільки ми…

— Так! Наше місто і наші друзі, а може, навіть… мені страшно подумати. Він стане фанатиком, маніяком. Жадоба влади остаточно запаморочить його свідомість.

— Йогане! — майже розпачливо вигукнула Евеліна. — Але що ж це? Від чого? Невже операція?..

— Безумовно!.. Я все зрозумів… Радіація елемента, оче­видно, пробила екран і проникла в організм Петера. Мозок і нервова система його активізувались в мільйони разів! Немає нічого дивного в тому, що він на відстані паралізує волю інших людей. Я дав йому можливість масового гіпнозу!..

— Що ж тепер робити? — Евеліна судорожно вчепилась побілілими пальцями в бильця крісла.

— Треба тікати, — суворо одказав Берн. — Про дії Стара, мабуть, уже знає поліція… Його використають політичні і фінан­сові кола… Це страшніше, ніж залізне серце, яке вони хочуть вставити своїм солдатам! Але, слава богу, секрет атомної бата­реї ще нікому не відомий! Стару залишилося жити місяць.

— Ти хочеш… щоб він вмер? — з жахом запитала Евеліна. її била нервова лихоманка.

Берн стиснув руки жінки.

— Послухай, Еве! — сказав він. — Справа дуже серйозна! Ми повинні вирішити — смерть одного чоловіка чи смерть мільйонів! Ти ж сама говорила, що він замислив.

— Так! Але, Йогане… Я думала, ти зможеш що-небудь вдіяти… Я ж люблю його, Йогане!..

— Гаразд! — Хірург різко зупинився на місці. — Я спро­бую за місяць сконструювати батарею, яка знищить його ак­тивізацію! Але для цього нам треба виграти час! Ти розумієш, що тут залишатися ми не можемо. Це єдиний вихід! Ми по­їдемо на мою віллу в горах. Про неї ніхто не знає… Полетимо туди літаком, негайно!..

— Що ж, полетимо! — вагаючись, сказала Евеліна. Берн підійшов до телефону, набрав номер.

— Алло! Контора повітряних сполучень?.. Вільні місця на Шліссельдорф є? Через двадцять хвилин? Дуже добре! Два квитки!

Берн обернувся. На порозі стояв асистент.

— Що вам треба? — різко запитав Берн.

— Докторе! Вас просять на консиліум у клініку професо­ра Шлісса…

— Я не можу! Я від’їжджаю!..

— Сьогодні?

— Негайно!.. Операції доручаю проводити вам. Я повер­нусь не скоро, можливо, через місяць!

— Не секрет, куди доктор їде?

Евеліна застережливо подивилася на Берна.

— Вибачте, я не маю часу, — сухо відрізав Берн. Асистент поклонився і вийшов.

— Мені не подобається його поведінка, — похитала голо­вою Евеліна. — Чому він без дозволу зайшов? Він, очевидно, чув твою розмову по телефону.

— Потім, потім, — Берн квапливо став одягати сірий плащ. — У нас залишились лічені хвилини! Ти готова?

— Так!

— Пішли.

Берн повернув ручку на панелі. В стіні відкрилися по­тайні двері, за якими темнів вузький коридор. Вони спусти­лися тісними, крутими сходами на задній двір клініки. Берн відкрив гараж, підійшов до коричневого лімузина

— Сідай.

Через хвилину машина Берна мчала до аеродрому. Евеліна тривожно поглядала на хронометр.

— Залишилося вісім хвилин!

— Встигнемо!

Завищали гальма, авто зупинилося біля аеровокзалу. До них підійшов чиновник у форменому картузі.

— Пане Берн?

— Так!

— Ось ваші квитки… Поспішайте до літака.

— Дякую! Машину поставте в гараж.

Берн допоміг Евеліні вийти з машини. Вона сперлася на його руку.

— Де наш літак?.. — запитала вона, озираючись на всі боки.

— Пішли! Онде він.

Берн підвів Евеліну до велетенського пасажирського вер­тольота. За кілька хвилин він мав піднятись у повітря. Його широко розкидані врізнобіч лопасті, немов павучі лапи, по­волі оберталися в повітрі.

В коридорі їх чекав провідник.

— Ось ваша каюта, — він відкрив маленькі блискучі двер­цята.

Берн і Евеліна зайшли в невелику комфортабельну каю­ту, де було двоє м’яких крісел і круглий стіл. Евеліна на хвилину затрималась в проході і озирнулася назад. Рвучко закривши двері, схопила Берна за руку:

— Йогане… В літак щойно зайшов якийсь чоловік у тем­них окулярах. Здається… Я впізнала його. Це… він.

— Що ти кажеш? Значить… Значить… Я так і знав!

— Невже… В твоїй клініці — агент?..

Берн не відповів. Заревіли мотори. Вертоліт плавно піднявся в повітря і взяв курс на захід.

Евеліно, вернись!

Відчай пройняв Петера. Минуло вже п’ять годин, відколи Евеліна пішла з дому. Зникла, як у воду впала. Спочатку він думав, що вона подалася до Берна. Подзвонив у клініку, але йому відповіли, що доктор поїхав у якійсь терміновій справі. Петер зв’язався зі всіма знайомими, близькими, збігав до сусідів по будинку, однак все було марно.

— Евеліно, де ти? — говорив він сам до себе, стоячи посеред порожньої кімнати. — Евеліно, вернись!

Він бігав по кімнаті, обхопивши у відчаї голову, стояв подовгу біля вікна, хвилинами вслухався чи бува не задзе­ленчить телефон, вихилявся з вікна і дивився вниз на тро­туар, вишукував її очима серед перехожих. Все нараз стало йому осоружним і чужим у цій старій, давно обжитій квар­тирі. Немов Евеліна, його золотава струнка Евеліна забрала із собою часточку його власного життя, винесла тепло з його оселі. Ні, без неї він не може жити. Навіть дикі плани світового панування, власного звеличення і безсмертя зда­лися йому далекими і майже нездійсненними. Хіба зможе він жити без неї? Хіба вистачить у нього сил подолати всі перепони, пройти найскладнішими шляхами, найзаплутанішими манівцями?

“Я мушу розшукати її, — вирішив Стар. — Піду в полі­цію. Це їхня справа. Наша поліція завжди хизується своєю оперативністю. Я буду вимагати від них, я пообіцяю їм все, навіть свої послуги”.

За кілька хвилин він стрімголов летів вниз по сходах. Швидше, швидше… Можливо, вона зазнала нещастя. Може, вона чекає його помочі. Швидше. Ох, ці кляті перехожі! Скільки ж їх! Поліцай-управління недалеко. Один квартал, другий.

Шарпнув велетенські темно-коричневі двері і зайшов до просторого, виповненого урочистою тишею і прохолодою вес­тибюля. Його спинив черговий у формі сержанта поліції.

— Вам куди? В управління кримінальної поліції, чи, може… — Він багатозначно вказав на широкі сходи, що вели до заскле­них димчастим склом дверей. Весь другий і третій поверх займало управління таємної поліції.

— Мені треба… Я шукаю людину. Я інженер Стар з атом­ної лабораторії Штраузе. — Петер стояв у нерішучій позі, благально дивлячись на поліцейського.

— Тоді прошу, це на першому поверсі, — озвався той і шанобливим жестом показав на довгий коридор, що тягнувся ліворуч від вестибюля.

Петер, недовго думаючи, вскочив до першої ж кімнати. З-за високого бар’єра на нього глянув крізь великі рогові окуля­ри поліцейський чиновник, старенький чоловічок із зморшку­ватим мишачим обличчям і круглими, як у сови, очима.

— Моє прізвище Стар, — швидко заговорив Петер. — Сьогодні вранці… об одинадцятій годині зникла моя дружина. Я бігав до сусідів, до її батьків, звертався в клініку Берна, вона буває там… Ніхто нічого не знає…

— У клініку Берна? — підозріло перепитав чоловік в оку­лярах. Потім похопився і, надавши своєму обличчю улесливо-співчутливого виразу, промовив: — Ох, прошу, я вас слухаю. Вона їздила до Берна, і що ж їй сказав Берн?

Протягом цього дня весь штат поліцейського управління, від найвищих чинів таємної поліції і до останнього детектива-криміналіста, жив лихоманковими чутками про втечу лікаря Берна. Звичайно, Петер не здогадувався, що значила ота ко­ротка фраза, яку йому кинув сьогодні по телефону черговий асистент клініки: “Берн виїхав у терміновій справі”. Але для старенького чиновника в рогових окулярах поява схвильова­ного і збудженого Петера Стара, особливо ж після того, як він назвав ім’я Берна, здалася підозрілою.

— Мені дещо відомо про вашу дружину, — бовкнув він навмання, аби тільки виграти час. “Цю людину треба затрима­ти, — майнуло в голові поліцейського. — Непогано, якщо він причетний до справи Берна. Здається, вперше в житті мені посміхнулося щастя”. А до Петера ввічливо промо­вив:

— Зачекайте хвилинку, я вийду до сусідньої кімнати і дещо з’ясую.

Петер кивнув йому із виразом щирої подяки на змарніло­му обличчі і сів на стілець

Минуло кілька хвилин. Чиновник в окулярах не з’являв­ся. Стар почав нервово ходити по кімнаті. Важкі роздуми заповнили його голову. Всередині піднялася нестримна хвиля гніву: “Він забув про мене? Чи, може, це пастка?”

Раптом широко розчинилися двері, і до кімнати ввійшов з коридору поліцай-президент, політичний бос Шаукель і двоє нижніх чинів таємної поліції.

Стар одразу ж зірвався з стільця і кинувся їм назустріч:

— Це неподобство! — вигукнув він роздратовано. — Я двадцять хвилин чекаю вашого службовця. У мене зникла дружина… я прошу допомогти мені…

— Хто ви такий? — запитав поліцай-президент, зупинив­шись навпроти Петера і міряючи його уважним поглядом.

— Моє прізвище Петер Стар. Я інженер атомної лабора­торії в Штраузе…

— Де мешкаєте?

— Вулиця Рошаль 10, квартира 49.

Від його слів присутні здригнулися. Петер помітив, як двоє поліцаїв, задкуючи, відійшли до дверей і стали навпро­ти виходу. “Що таке? — подумав Стар. — Невже вони здога­далися, що я винуватець ранкової катастрофи? Ні це немож­ливо”.

— Нам доведеться затримати вас на деякий час, — промо­вив суворим тоном поліцай-президент. — Прошу вас, ідіть за нами.

Він відступив убік і, пропустивши поперед себе Петера, перший пішов за ним. Праворуч і ліворуч крокували охо­ронці. Шаукель залишив кімнату останнім.

“Здається мене заарештували, — промайнуло в голові Пе­тера. — Я можу застосувати свою силу, примусити їх випус­тити мене. Але ж тоді я нічого не дізнаюся про Евеліну. Не­хай поки що буде так, як вони хочуть. Побачу, що вони роби­тимуть далі”.

Минувши коридор, вони вступили до великої похмурої кімнати з двома рядами лав під стінами і невеличким столи­ком в правому задньому кутку. Ліворуч під заґратованим вікном частина кімнати була відгороджена залізним ґратчас­тим бар’єром. Напевно, туди заводили арештованих під час допиту або побачення з близькими й рідними.

Старові запропонували сісти на окрему лаву під стіною. Поліцай-президент опустився на стілець за столом, Шаукель лишився стояти. Поліцаї зайняли місця по праву і ліву сторо­ни від Петера.

“Значить, я заарештований”, — знову промайнуло в го­лові Стара.

— Ваше ім’я Стар Петер. Ви проживаєте по вулиці Ро-шаль 10, квартира 49? — не приховуючи свого вдоволення, промовив Екельгафт.

— Цілком вірно. — Петер ствердно кивнув головою. В цю мить він не почував ні злості, ні страху, вся його увага була зайнята незвичайною для нього процедурою поліцейського допиту. Він потішався думкою: “Нехай роблять, що хочуть, нехай вдають з себе володарів, але ж я сильніший за них. Досить мені одного напруження нервів, одного розумового імпульсу, і вони стануть моїми слухняними рабами”.

Ця впевненість настроювала його на бадьорий лад. Він дивився на присутніх відкритим, незлобивим поглядом, і ку­точки його рота злегка кривилися в посмішці.

Поліцай-президент кілька секунд допитливо дивився в обличчя Стара. І раптом він щосили ляснув по столу рукою.

— Досить блюзнірствувати! — Напевно, це був давній прийом, що мав одразу деморалізувати підслідчого. — Де зна­ходиться доктор Берн?

Від несподіванки у Петера відняло мову. Що він чує? Берн зник. Берна розшукує поліція. Все одразу склалося доку­пи в пам’яті Стара: ранковий дзвінок в клініку, насторожений погляд чиновника в рогових окулярах, його квапливе виба­чення…

— Я й гадки не маю, де може бути Берн, — відповів Петер твердим голосом. Але присутні завважили в тому го­лосі тремтливі нотки хвилювання.

— Молодий чоловіче, — продовжував крикливо Екель­гафт, — ваше зволікання може тільки нашкодити вам і вашій дружині.

Петер насторожився. Напевно, втеча Берна має якийсь зв’язок із зникненням Евеліни. Тоді доведеться розповісти все і разом з ними вдатися до розшуків.

Але в ту ж мить поліцай-президент вимовив фразу, яка остаточно зіпсувала всю справу. Екельгафт вирішив збрехати і своєю брехнею спонукати Стара до відвертої розмови.

— Ми знаємо, де знаходиться ваша дружина. Від нас зале­жить її повернення додому. Але, шановний пане Стар, ви по­винні розповісти нам все, що ви знаєте про хірурга Берна і, головне, допомогти поліції розшукати його сліди.

“Значить, втеча Берна не має ніякого відношення до зник­нення Евеліни, — промайнуло в голові Петера. — А я вже подумав недобре про Йогана. Що ж, тоді ці панове не почують від мене жодного слова”.

Він відхилився до стіни, широко розставивши ноги. В дорогому сталево-сірому костюмі, з вольовим обличчям, він сидів, немов якась можновладна особа. Його очі з-під краси­вих тоненьких, майже дівочих брів, задерикувато дивилися на поліцай-президента.

— Дивуюся, панове, — промовив він, розтягуючи слова. — В нашій країні людину безпідставно затримують в поліцейсь­кому управлінні і поза всякими правилами вчиняють їй до­пит. Я сподівався одержати від вас допомогу, але бачу… — Він багатозначно глянув на своїх охоронців, що стояли праворуч і ліворуч від нього, — я бачу, що моє уявлення про нашу демо­кратію було невірним…

— Даремно ви пащекуєте, шановний пане Стар, — пони­зив голос Екельгафт. Виставивши вперед щелепу, він злісно примружив очі і процідив скрізь зуби:

— Інтереси державної безпеки змушують нас застосувати до вас найсуворіші заходи.

— Тобто? — Петера не залишав жартівливо-зухвалий настрій.

— Таємна поліція володіє засобами…

— Га-га-га! — Петер гучно розреготався. Засунувши руки в кишені, він рівномірно розгойдувався з боку на бік. — Яке чудесне відкриття! Панове, ви просто зачарували мене!

Тоді до столу підійшов політичний бос. Він нахилився до поліцай-президента і прошепотів йому щось на вухо. В ту ж мить Екельгафт різко підвівся.

— Ми не можемо марнувати часу, — промовив він загроз­ливим тоном. — Ви негайно будете відповідати або ми засто­суємо до вас найсуворіші заходи. Ви будете відповідати?

— До кого ви звертаєтесь? — Петер зміряв Екельгафта глузливим поглядом.

— Встати! — гаркнув поліцай-президент.

— Я не звик до такого тону, панове.

— Поставити його на ноги! — наказав Екельгафт полі­цейським офіцерам.

Чотири дужі руки вчепилися в Стара і шарпнули його догори. В першу мить Стар навіть не второпав, чого вони хочуть. Але ось його опанувала скажена лють. Лице налилося кров’ю, очі майже викотилися з орбіт. Кілька секунд він без­тямно ворушив губами і раптом, шарпнувшись вперед, замах­нувся кулаком на поліцай-президента.

Це була його фатальна помилка. Він не встиг сконцентру­вати своєї думки, не встиг своїми вольовими імпульсами па­ралізувати ні Екельгафта, ні Шаукеля, ні охоронців. Охопле­ний шаленим гнівом, він піддався звичайному людському по­риву і кинувся на свого супротивника з наміром розквасити його гидку мавпячу пику.

В ту ж мить один з охоронців вдарив Петера ручкою револьвера по голові і збив з ніг. Стар відчув пекучий біль у тімені. Щось гаряче й липке поповзло за шию, і він непритом­ним повалився на підлогу.

Втеча з тюрми

Голова гуде. До горла підкочується млість. Хочеться роз­плющити очі, але повіки немов придавлені гарячими п’ятака­ми. Всередині пече — випікає.

Врешті Петер розліпив повіки. Побачив сліпучо-білу сте­лю, залиту яскравим світлом. Перевів очі ліворуч — знову стіна, праворуч — теж стіна. Аж онде віконце. Тоді він все пригадав: страшні вирячені очі поліцай-президента, його хрип­кий окрик, гострий біль в тімені…

Петер підняв голову, роздивився навкруг себе. Отже, він у тюремній камері. Електрична лампочка під стелею. Яскраве світло забиває памороки, давить на мозок.

Стар пригадав усе, що він читав про тюрми, про в’язнів, і став усвідомлювати, навіщо ота яскрава лампочка під стелею. Це теж частка тортур, оце пекуче настирливе око, що залазити­ме йому в душу, гнітитиме його день і ніч, доки не висотає з нього останні сили, доки він, позбавлений волі і самовладання, не стане слухняною іграшкою в руках поліцейських властей.

“Я, всемогутній, непереможний, мушу скніти в цій дірі й гинути заради примх якогось мопса? — Лють піднялася гаря­чою хвилею в душі Петера. — Я вчинив дурницю, і це приве­ло мене в камеру. Досить. Зараз вони заспівають під мою дудку”.

Він підійшов до дверей і заглянув у вічко. Але воно було зачинене ззовні, з коридору. Це ускладнювало справу. Треба діяти, негайно діяти! Тільки як? Адже, не знаючи людини, не дивлячись їй у вічі, він не здатен підкорити її своїй волі. Кого він примусить відчинити йому двері? Хто стане жерт­вою його гіпнозу?

Охоплений відчаєм, Петер став крокувати по камері. Ду­мав про Евеліну, та від тих думок його неспокій ще більше зростав. Минали години, а він ще не зробив жодного кроку для її врятування. Він — “завойовник всесвіту”!

Безсилля породжувало в ньому незвідану раніше лють. Тільки б вирватись звідси, тільки б оволодіти становищем! О, він зуміє довести їм, що “людина — залізне серце” вміє мсти­ти за кривди.

“Я мушу сконцентрувати свої думки і прийти до певного рішення”, — подумав Петер. Він сів на невисоке ліжко з то­неньким матрацом, застеленим грубою повстяною ковдрою, і замислився. На кожному поверсі в’язниці, напевно, чергує один поліцейський. Треба, щоб він підійшов до камери. Тоді можна буде роздивитися його і діяти. Але як його покликати? Посту­кати в двері? Закричати? Чи зважають тут на людські крики?

Петер насторожив слух. Страшна німота виповнювала при­міщення в’язниці. Було так тихо, що Петеру здавалося, ніби він чує ледь-ледь вловиме посвистування в грудях. “Моє сер­це, — думав він. — Вони замкнули людину з механічним сер­цем, мене, безсмертного і непереможного. О, кляті! Кляті… Що це? Кроки? Так! Здається, вони йдуть”.

У коридорі, справді, почулася чиясь хода. Петер одним стрибком підскочив до дверей і став шалено гамселити по залізній оббивці. Але масивні, амортизовані двері поглинали стукіт. Петер майже не чув ударів. Тільки дарма набив собі кулаки.

Повернувся до вікна і саме в цю мить почув, як клацнуло вічко. Охоронець заглянув до камери. Петер рвучко повернув­ся до дверей, але було вже пізно. Вічко зачинилося.

Кілька разів після того Петер чув клацання в маленькому залізному віконці — напевно, за ним невідступно стежили. Але кожного разу, коли він намагався побачити охоронця, металевий п’ятачок затуляв отвір.

Минав час, Петер думав про Евеліну. Яке лихо могло скоїтися з нею? Може, вона пограбована, знівечена, замкнена в такій же камері? Він знав, що володіє страшною силою, і водночас усвідомлював своє ганебне безсилля.

Раптом йому на думку спала цікава вигадка. Він обдурить охоронця. Він заманить його в камеру і тоді…

Петер швидко підсунув до вікна ліжко, перекинув його. Потім зняв піджак і одним рукавом став обмотувати собі шию. З такою недосконалою петлею навмисне обережно, по­волі виліз на перекинуте ліжко. Зачекав трохи, спустився до­долу. Через хвилину почав знову чіплятися за залізні прути. Підтягнувся раз, вдруге…

В коридорі загупотіли квапливі кроки. Значить, його ма­невр удався. Охоронець вчинив тривогу, помітивши підозрілі дії Петера. Адже в’язень, про якого піклувався сам поліцай-президент, намагався повіситися на залізних ґратах вікна.

Петер уже стояв на ліжку і, дотягнувшись до вікна, по­квапливо прив’язував другий кінець піджака до металевих ґрат.

— Стійте! — почувся позаду переляканий вигук вартового.

Стар повернув до нього обличчя і зміряв його обережним вивчаючим поглядом. Здається, все йде як слід. Тепер можна діяти.

В камеру тим часом зайшло кілька поліцейських, і серед них — начальник в’язниці.

— Схаменіться, Стар! — гукнув начальник в’язниці. — Злізайте негайно донизу, ми все одно не дозволимо вам на­класти на себе руки!

— Гаразд, я злізу, але відійдіть до дверей, — примирли­вим тоном озвався Стар. Його мозок вже працював з макси­мальним напруженням.

Поліцейські слухняно відійшли до виходу.

Петер зліз на підлогу.

Розставивши широко ноги, він пильно дивився на тюрем­ників. Дивився і поволі, з настирливою невідступністю вла­зив їм у душу своїм поглядом. Підняв руку і притишеним голосом промовив:

— Складіть зброю… там! — Він показав рукою на найдаль­ший куток під вікнами. — Негайно, всі до одного!

Сім чоловік, що були в камері, поволі, немов у напівсні, втупившись у Стара, попрямували в куток і покидали на підлогу зброю. В очах начальника в’язниці, в поглядах інших тюрем­ників з’явились дивні гарячкові вогники. Здавалось, вони втра­чають розум, проймаючись якимось фанатично безтямним поривом, якоюсь звірячою відданістю. Зброя на підлозі, руки по швах, очі — невідривно спрямовані на Стара. Кожен нерв, кожен м’яз напружені до краю. Зараз він дасть команду, і вони сліпо кинуться її виконувати. Вони вже втратили людсь­ку подобу, вони вже придаток, безвільна часточка його нервів, його думок.

— А тепер всі в коридор! — гримів наказ Стара.

Слухняні, збиті докупи тюремники, товплячись, наступа­ючи один одному на ноги, посунули з камери. Позаду кроку­вав Петер.

Кілька охоронців, що трапились їм в коридорі, спочатку здивовано витріщились на цю незвичайну картину. Але Стар одразу ж приєднав їх до гурту.

— Гей ви, в коридорі! Сюди, до мене!

І вже не сім, а десять, п’ятнадцять чоловік, немов слухня­на отара овечок, тупотіли яскраво освітленим коридором.

— Стій!

Люди зупинились.

— У кого ключі від камер?

Начальник тюрми, втягуючи перелякано свою квадратну голову в плечі, проштовхався наперед.

— До ваших послуг, пане Стар, — мовив він, злегка заїка­ючись. — Ключі у чергових по коридорах. Лецков, Зееле, Францман, сюди! — звернувся він до своїх підлеглих.

Троє поліцейських підійшли до начальника в’язниці.

— Віддайте ключі панові Стару.

Петер спинив їх одним жестом руки.

— Ні, робіть те, що я вам накажу.

Стара охопило гарячкове почуття свавілля і дикої по­мсти. Зараз він відплатить за все. Нарешті він по-справжньо­му доведе свою силу. Він розтрощить цю кляту в’язницю, він розгонить цих нелюдів-тюремників.

— Відчиняйте камери!

Заклацали замки, загрюкали двері. Десятки людей — сірих, виснажених, доведених до останньої межі відчаю, почали ви­ходити з камер. Це була в’язниця кримінальних злочинців. Петер побачив озвірілі, напівдикі обличчя вбивць, злодіїв, бродяг. Вони виходили несміливо, крадькома, зиркаючи по­хмуро спідлоба злісними, глибоко запалими очима.

З другого й третього поверхів спускались нові й нові в’язні в смугастих штанях і куртках, в жовтих фесках і важких дерев’яних черевиках. Коридор сповнився приглушеним го­моном, перестуком дерев’яних підборів, брязкотом заліза.

Петеру зробилося страшно. Він ніколи не думав, що таїться в темних закапелках його міста, в світі отих напівздичавілих людей, які кожного дня, кожної години творять найжахливіші злочини, топчуть найсвятіші людські почуття, нівечать людську гідність. Ось невелика часточка того підземного світу. Ось його ненажерливі руки, його дика жадоба грабунку і вбивства, що проступає в кожній рисі обличчя. І це в той час. коли пани з корпорації “Золотий ангел”, усі оті імперські міністри твердять щоденно про соціальну рівність, про зростаючу культуру насе­лення. Хіба ж не вони локаутами[5] на заводах, розоренням фер­мерів спричинили існування оцієї армії нелюдів і вбивць!

А в’язні натискували, п’яніли від усвідомлення своєї сво­боди. Вони вже шастали галасливими зграями по коридорах, збившись у купки, про щось домовлялися, гарячково до чо­гось готувалися.

Тоді Петер, піднявши догори руку, гучно крикнув:

— Всі, хто є в коридорі, на вулицю!

Сотні людей скорилися його волі. Секунда, друга, і вони покірною масою рушили до виходу. З ними змішались полі­цейські. Хтось боляче штовхнув Петера, хтось притиснув його до стіни.

— Швидше! Швидше! — гукав Стар, намагаючись криком заглушити в собі мимовільний страх перед цим озвірілим табуном людей. Немов тріска, підхоплена повінню, він плив довгим коридором. Він відпихався руками від смугастих ха­латів, з огидою відвертав обличчя від смердючих тіл, що лізли йому під самий ніс, і думав: “Я знову втрачаю владу над становищем, знову щось сильніше від мене кидає мною, немов нікчемною смітинкою. Де ж моя дивовижна воля? Що я можу вдіяти з цими людьми?”

Його опанувало легке каяття: навіщо він зробив це? Він накаже охоронцям навести лад. Досить! Треба кінчати з цим. І геть, геть звідси.

Опинившись у дворі, оточений вируючим натовпом, Петер розшукав очима кілька сіро-зелених постатей з широкими каш­кетами на головах — то були збиті докупи й затиснуті в куток тюремного двору охоронці і, напруживши всі сили, гукнув:

— Гей, ви, до мене!

Голос його потонув в оглушливому гаморі. Тоді він зак­ричав майже істерично:

— Начальник тюрми, до мене! Охоронці, до мене!

І не встигли ще поліцейські проштовхатись до нього крізь сіру брудну каламуть смугастих курток і жовтих фесок, як він уже, не думаючи, віддав дикий, безглуздий наказ, породже­ний його гарячковим мозком.

— До зброї! Всіх загнати в камери!

Можливо, за інших умов поліцаї не зважились би на та­кий крок — адже їх оточувало справжнє море оскаженілих людей. Але тепер вони діяли швидко, з точністю механізмів. Невідомо звідки в їхніх руках з’явилися карабіни і ско­рострільні автоматичні пістолети. До першої групи поліцаїв приєдналося більше двадцяти повністю озброєних охоронців, які були у вартівні.

Петер бачив, як очолена начальником тюрми варта почала з двох боків наступ на в’язнів. Злочинці чинили оскаженілий опір. Збуджені думкою близького звільнення, вони з безтям­ною люттю відбивалися від охоронців.

Перед Старом розгорнулася картина справжньої баталії. Спочатку вартові намагалися загнати в’язнів назад у приміщення тюрми криками і ударами прикладів.

Але ось пожбурена кимсь каменюка повалила на землю одного з поліцаїв. Одразу ж загриміли постріли. Стогони по­ранених і вмираючих заповнили просторе тюремне дворище.

Кулі засвистіли над головою Стара. Якийсь здоровенний чолов’яга, зірвавши з себе смугасту куртку, з божевільними очима кинувся на поліцая, що стояв неподалік від Петера. Поліцай, майже не цілячись, прошив його короткою чергою. В’язень зробив ще два-три кроки і, розмазуючи по обличчю кров, упав біля ніг Петера. Він корчився в передсмертних судорогах, намагаючись дотягнутися до Петерового черевика.

Блідий, тремтячий, Стар підскочив до начальника тюрми, — той саме безжалісно топтав разом з двома охоронцями вже бездиханне тіло у смугастому вбранні, шарпнув його за плече і розпачливо крикнув йому в обличчя:

— Випустіть мене звідси! Негайно відчиніть двері і ви­ведіть мене геть!

Через кілька хвилин Стар у супроводі двох поліцаїв прой­шов до запасного виходу. Охоронці з напруженою готовністю відчинили маленькі двері, що вели з підвального приміщення тюрми на вулицю і, виструнчившись, запопадливими очима впилися в Петера. Він, не озираючись, шаснув у відчинені двері і зник у глухому завулку.

Частина друга

Голубий Беркут

На заміській віллі Германа Тода зібралась нарада керів­них діячів корпорації “Золотий ангел”.

Герман Тод, політичний бос Ганс Шаукель, поліцай-президент Екельгафт і ще кілька високопоставлених осіб сиділи в невеликій затишній вітальні. Глибокі м’які крісла, овальний стіл, вкритий темно-синьою оксамитовою скатертиною, вели­кий екран телевізора, що займав усю стіну праворуч від две­рей — оце й усе, що могло впасти у вічі при побіжному огляді кімнати Тода.

Обговорювались останні тривожні вісті: зникнення Берна і фактичний провал розрахунків на механічне серце.

— Нічого втішного, панове, — порушив мовчанку Герман Тод, злегка похитуючи головою. — Про становище розкаже Шаукель. Прошу, Гансе.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 |

Поиск по сайту:



Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.089 сек.)