Берн відкриває секрет

Берн безперестанку чатував біля вікна, занепокоєно пози­раючи на дорогу.

Урядова радіостанція не сповіщала про стан здоров’я пре­м’єра. Йоган губився у здогадках. А якщо Петеру вдасться підкорити її своїй волі? Тоді поліція переверне всю віллу. Як би він не ховався — його все одно знайдуть.

Неспокій Берна наростав з кожною годиною. Надвечір він вийшов на ґанок вілли. Навколо тривожно шумів ліс, з-за гори насувалася темна хмара. “Певно, буде гроза”, — подумав він.

Берн підвів голову і похолов від несподіванки. Прямо в двір опускався великий сіро-зелений вертоліт військового типу. В обличчя Берну вдарили струмені гарячого повітря з нижніх дюз вертольота.

“Тікати”, — промайнула в голові Йогана блискавична думка. Та було вже пізно. Машина, важко похитнувшись, приземли­лася за десять метрів від Берна.

Рука Берна опустилась в кишеню на холодну сталь брау­нінга. Ні, так просто вони його не візьмуть! Він не стане ляль­кою в руках Стара…

Але в наступну хвилину відкрилися дверцята вертольота і на пісок вистрибнула Евеліна, сяючи променистими очима. Вона була в тому самому сірому плащі і голубому береті. За нею з машини вийшов незнайомий Берну молодий військо­вий з холодними, байдужими очима.

Евеліна підбігла до Йогана.

— Ну? — Він міцно потиснув її руку.

— Все добре! Він згодився на всі умови… Він зовсім хворий. Напевно, його гіпноз не діє… Ми мусимо їхати. Петер казав, що енергії батареї вистачить тільки до твого по­вернення…

— Це не страшно. Я розрахував точно… А хто це з тобою?

— Особистий ад’ютант Стара. Він послав його зі мною.

— Мене не будуть переслідувати?

— Ні, все буде гаразд! Берн покликав Фріца:

— Допоможи мені повантажити деякі прилади на вер­толіт.

Вони зникли в будинку, а через кілька хвилин з’явилися знову, несучи невеликі, але важкі пакунки. Поклавши пакунки в машину, Берн повернувся до Фріца:

— Ти залишайся тут. Я скоро приїду.

Фріц з сумним обличчям поклонився Берну:

— Бережіть себе, докторе!.. — І відійшов од вертольота, витираючи старечу сльозу.

Йоган подивився на червоне сонце, яке, ховаючись за зуб­частою грядою гір, кривавим світлом обагряло грозову хмару, що ніби зупинилася серед неба.

— Одного разу, — прошепотів він сам до себе, — ти зро­бив помилку, Йогане. Що ж тепер? Добре чи зле?

Потім провів рукою по очах, ніби відганяючи якийсь при­вид, і рішуче повернувся до Евеліни:

— Поїхали!..

Вони зникли в дверцятах машини. За ними зайшов Ар-нольд.

— Це і є Берн? — запитав він Евеліну.

— Так…

Арнольд нічого не відповів, тільки скупа усмішка задово­лення майнула по його обличчю.

Приглушено загули мотори, вілла, річка і навколишні гори, пойняті темним нічним серпанком, попливли вниз.

Вертоліт взяв курс на Бруклінгем.

У нічному мороці за ілюмінаторами, в прогалинах між хмарами, пливли зорі. Евеліна, зморена пригодами дня, спала, відкинувшись на м’яку подушку сидіння. Берн дивився на її ніжне обличчя, і думка — невесела й тривожна — хвилювала його серце:

“Чого ти досягнув, Йогане? Це ті рожеві мрії про без­смертя, які штовхали тебе до шукань? Куди потрапив твій винахід, кому приніс користь?.. Замість радості й задоволен­ня, замість вдячності людства ти бачиш кров, чуєш прокльо­ни! Знову, як завжди, найгуманнішу ідею використали по­літичні пройдисвіти. Ганьба! В чому ж ти помилився? В чому?..”

Внизу засяяли вогні Бруклінгема. Вертоліт пішов униз і поволі опустився біля величезної будівлі аеровокзалу.

Евеліна відкрила очі, протерла їх кулачками.

— Що, ми вже прилетіли?

— Пора! — лагідно сказав Берн, підводячись. Арнольд зро­бив знак пілоту. Дверцята автоматично відкрилися. Зелене поле аеродрому, освітлене потужними прожекторами, розкинулось за бетонованою доріжкою. Берн побачив групу людей, що мовчазно дивились на прибулих.

— Нас зустрічають? — запитав він Евеліну. Та непевно знизала плечима.

— Не знаю… Можливо, Петер наказав.

Берн зійшов на землю, за ним Евеліна. В ту ж хвилину на Берна накинулось кілька чоловік. Не встиг він отямитися, як на його руках вже клацнули наручники.

Йоган з люттю повернувся до Евеліни.

— Оце такі його обіцянки?

Евеліна оторопіла. Потім гнівно підступила до поліцейсь­ких.

— Негайно відпустіть його! Я вам наказую!.. Сухий, довгий агент жовчно засміявся:

— Вона наказує. Ви чуєте?!

Поліцейські дружно зареготали. Агент ще раз поглянув на фотографію, задоволено хитнув головою:

— Так! Це він — Йоган Берн! У машину!..

— Хто вам дозволив? — захлинаючись сльозами, крикну­ла Евеліна.

— Вас, пані, ми теж просимо їхати з нами.

В цей час з вертольота вийшов Арнольд. Він вражено подивився на агентів, потім перевів погляд на Берна. Обличчя його посіріло. Він підійшов до сухорлявого агента і навідліт ударив його по щоці. Довготелесий оторопіло закліпав очима.

— Негайно відпустіть доктора! — владно наказав Арнольд.

Поліцаї миттю зняли з Берна наручники. Старший агент, потираючи долонею червону щоку, перелякано пробурмотів:

— Пане! Ми мали наказ від поліцай-президента.

Арнольд зневажливо подивився на нього, хотів щось ска­зати, але в цю мить біля них, скрипнувши гальмами, зупинив­ся відкритий автомобіль, з якого вискочив радісний Екельгафт.

— Де Берн? — крикнув він.

Арнольд криво посміхнувся. Евеліна і Берн з подивом чекали, чим все це закінчиться.

Екельгафт, побачивши Арнольда, нараз скис.

— А, пане ад’ютант! Значить, мої агенти запізнилися? Це вам вдалося спіймати злочинців?

— Ви недотепа, пане Екельгафт! — суворо відрубав Арнольд. — Ви про все дізнаєтесь пізніше за інших. Хірург Берн їде за викликом пана прем’єра… А це — її світлість Евеліна Стар.

Він простягнув Екельгафту охоронну грамоту за підписом Стара і, дивлячись прямо в булькаті очі поліцай-президента, сухо додав:

— Хірург Берн перебуває під захистом закону. Дайте на­каз припинити розшуки…

— Слухаю! — хрипло промовив Екельгафт.

Арнольд зробив знак Евеліні, і вони втрьох пішли до автоекспреса. На передньому склі спалахнула урядова ембле­ма. Авто помчало безлюдними вулицями до резиденції прем’єр-міністра.

…Через кілька хвилин машина зупинилася біля вілли. Охоронці мовчазно розступилися перед Арнольдом. Ад’ютант перший хутко піднявся по широких розкішних сходах до кімна­ти, різким рухом відчинив двері. Берн і Евеліна почули його радісний голос:

— Мій володарю, ваш наказ виконано!

— Де вони? — кволо озвався Стар.

— Тут, в коридорі…

— Поклич їх і залиш нас!

Арнольд жестом запросив Берна і Евеліну до кімнати і причинив за ними двері. Евеліна з радісною усмішкою набли­зилась до чоловіка. Червоні плями повзли по обличчі Петера, груди високо здіймалися від хвилювання.

— Йоган! — прошепотів він.

Якийсь клубок підкотився до горла Берна, але він стри­мав себе і майже суворо сказав:

— Здрастуй, Петере! Як бачиш, я приїхав своєчасно. Га­даю, ти зрозумієш без пояснень, чого мені це коштувало…

— Так, я розумію!.. — схопив його за руку Петер. — Мені Еве вже говорила… Але скажи тільки одне — я буду жити? Я хочу жити! Я відмовлюсь від усього… Оте кляте механічне серце!..

— Пізно говорити про це! — перебив його Берн. — Я не міг передбачити наслідків операції… Ти захопився маніакаль­ною ідеєю, ти став марити про якусь зверхність! Невже це Петер, мій товариш?..

Евеліна сіпнула Берна за рукав, благально подивилася на нього. Йоган за хвилю замовк, побачивши бліде обличчя Стара.

— Гаразд! — мовив він. — Насамперед — твоє здоров’я. Тільки умова та сама: після того, як я заміню тобі батарею, ми всі разом вилітаємо за кордон.

— Я вже дав слово Евеліні! — похмуро відповів Петер.

— Ти повториш його тепер?

— Клянусь!

— Добре. Я вірю тобі.

Берн опустився в крісло і, протираючи окуляри, сказав:

— Слухай. Мені залишилося роботи годин на двадцять. За цей час батарея буде готова.

— А якщо енергії не вистачить до того часу, як ти закін­чиш роботу? — стривожено запитав Стар.

— Зараз я перевірю інтенсивність твоєї батареї, — заспокій­ливо відповів Берн.

Він встав і вийняв з валізки чорний довгастий апарат. На шкалі під склом тремтіло кілька тоненьких стрілок.

— Роздягнися! — наказав Берн.

Стар хутко скинув сорочку, оголивши груди, які оперізу­вав товстий шар бинтів. Йоган почав розмотувати їх. Евеліна ще ніколи не бачила, що там, під тими бинтами…

Впав останній бинт. Евеліна скрикнула. Петер неспокійно підняв голову і поглянув на дружину.

— Еве! Люба! Ти краще не дивися на мене зараз.

— Ні! Ні! — тихо відповіла вона, невідривно дивлячись на Петера. — Я мушу бачити це, я повинна звикнути…

Берн, не звертаючи уваги на їхню розмову, вже замірю­вав активність батареї. Чорні стрілки тремтіли, поволі повзли по шкалі.

— Енергії вистачить на п’ятдесят дві години! — випрос­тавшись, сказав Берн. — Але тільки в тому разі, якщо ти не будеш напружувати свою волю. Ці два дні ти повинен відпо­чивати! А я встигну закінчити нову батарею…

Евеліна, тамуючи нервовий дрож, дивилася на груди Пе­тера. З чорної коробочки, де містилася атомна батарея, підво­дився блискучий шнур до невеликої капсули біля соска: “І цей провід несе енергію для холодного, бездушного механізму!” — думала Евеліна. їй хотілося закричати, хвиля дитячо­го розпачу охопила її.

— Значить, ти встигнеш, Йогане? — з надією запитав Стар.

— Я впевнений! — твердо відповів Берн. — А тепер слу­хай — я розповім тобі конструкцію батареї! Зачекай, замоту­вати бинтами поки що не будемо. Дивись…

Він витягнув із сумки на грудях Петера чорну плескату коробочку, зняв кришку. Під нею виднілося три блискучі кле­ми.

— Тут три елементи. Дуже прості за своєю конструкцією. Зовні — германієві напівпровідники, всередині — свинцевий сплав, покритий шаром радіоактивного елемента з атомним но­мером 111. Цей елемент має дуже велику інтенсивність радіації бета-променів. У замкненому колі, що починається від герма­нію, радіація безпосередньо перетворюється в електричний струм, який і живить твоє серце, вірніше — мотор компресора.

— Так просто? — прошепотів Петер. — А я…

— Просто? А ти знаєш, чого мені коштувало дістати цей елемент? Він добувається в незначних кількостях дифузним способом тільки на заводах “Золотого ангела”, та й то для експериментів. Але тепер я сконструював іншу батарею. Я використав як енергетичну силу еманацію[6] елемента 111. Це ліквідує активізацію твоєї нервової системи. Крім того, за­пасів еманації вистачить на два роки, а не на шість місяців.

Берн закрив коробочку, поклав її в сумку і почав замоту­вати груди Петера. Евеліна стежила за його рухами — похму­ра, пригнічена і мовчазна…

Великий годинник на стіні ударив раз, вдруге… Берн здриг­нувся.

— Треба поспішати. Дорога кожна хвилина… А тебе ще раз попереджаю — не вставай, не виїжджай з дому, старайся ні про що не думати.

— Йогане! Скажи мені, — несміливо озвався Петер. — Чому ти не заміниш батарею тим же елементом 111? Адже він в тебе є…

— Так, є! — твердо відповів Берн. — Але я не можу тепер вірити тобі! Не ображайся. Я не хочу знову помилитися…

До кімнати зайшов Арнольд. Рівним тоном промовив:

— Герман Тод нагадує, мій володарю, що о десятій годині нарада в корпорації!..

— Ти поїдеш? — Евеліна стривожено повернулася до Петера.

— Ні, ні! Заспокойся. Арнольде, передай Тоду, що я тяж­ко хворий і прибути не можу…

— І що Петер Стар лежатиме в ліжку не менше трьох днів, — додав Берн.

Арнольд поклонився і вийшов.

Евеліна подивилась вологими очима в обличчя Берна, розчулено сказала:

— Дякую тобі, Йогане! За все… Я залишаюсь. А ти… по­спішай…

Берн мовчки повернувся і вийшов з кімнати.

Ультиматум “Золотого ангела”

Петер залишився сам. Хвилину він лежав непорушно, але незабаром його охопив неспокій. Йому знову здалося, що в гру­дях не вистачає повітря, а в скронях стукають болючі молоточки.

Стар схопився з дивана і хитким кроком пройшов по кімнаті. Сперся рукою на стіну, схилив голову. Чоло торкну­лося чогось холодного, твердого. Підняв очі і впіймав синій полиск ствола старовинної, ще батькової рушниці. Той полиск нагадував йому давно минулі передсвітанкові години, коли він вибирався з друзями на полювання. А ось масивна по­пільниця, яку подарував йому Берн. Він, його колишній друг. А тепер не хоче відновити старий елемент, бо боїться його. Обіцяє виготувати нову батарею. Та чи вдасться йому це? Чекати, коли лишилося жити дві доби?.. Ні, він мусить діяти!

Потім до голови тихо прокралася несподівана думка:

“Адже тепер я можу сам відновити батарею… Я накажу Фінсу негайно роздобути цей елемент. Потрібно зовсім неба­гато — п’ять грамів…”

І тільки десь глибоко-глибоко в свідомості слабо звучала пересторога:

“Адже ти дав слово Йогану і Евеліні! Вони приїхали, щоб врятувати тебе!”

Та перша думка захопила Стара цілком. Внутрішній голос впевнено доводив:

“Якщо ти заміниш батарею, ти станеш безсилим і звичай­нісіньким, нікому не потрібним інженером! А твої мрії про панування над світом?.. Досить лише відновити шар елемента 111, і ти знову станеш всемогутнім! Ні, я не можу дотримати свого слова! Хай пробачать мені Еве і Йоган. Я просто не можу ждати, коли є можливість відновити елемент негайно…”

Через кілька годин Стар піднімався по сходах палацу “Зо­лотого ангела”. Гвардійці в своїх коротких шкіряних штанцях і важких черевиках завмерли по боках, як давньоримські легі­онери.

“Поки що вони підкоряються мені, — думав Стар. — Але, здається, в їхніх очах вже немає колишньої відданості”.

— Здрастуйте, пане Стар, — обірвав плин його думок імперський міністр, котрий чекав його на другому поверсі. — Сподіваюсь, сьогодні ви почуваєте себе краще? — В куточках його рота сховалась глузлива посмішка.

— Дякую, краще! — стримано відповів Стар, уникаючи погляду Тода. “Він не повинен відчувати, що я втрачаю свою гіпнотичну силу”.

Вони зайшли до невеличкого салону, де збиралася закри­та нарада корпоратистів. Приміщення різко контрастувало з вестибюлем і сходами. Тут не було нічого, окрім м’яких крісел і невисокою ебонітового пульта з рівними рядками кнопок і важельців, що давали корпоратистам змогу кожної хвилини здійснювати керівництво країною. Блискучі стіни випроміню­вали слабке рожеве світло, наповнюючи весь салон якимись примарно-мерехтливими хвилями.

В салоні зібралися лише найголовніші члени “Золотого ангела” — Шаукель, Фіне та шість найбільших фінансистів і промисловців країни.

Стар і Тод опустилися в крісла. Кілька секунд тривала напружена мовчанка. Нарешті Герман Тод, плямкаючи губами, промовив:

— Отже, сьогодні ми маємо вирішити все, що нас тур­бує. Час не жде! Будемо рішучими, панове! — Він зробив коротку паузу і глибоко вдихнув повітря. — Міжнародний комунізм упевнено займає позиції не тільки на світовій арені, але і всередині нашої імперії, у свідомості нашого народу. Я не буду говорити вам, до чого все це може призвести. Нам треба переходити в наступ, доки нас не знищили. Військово­го потенціалу імперії вистачить, щоб виступити на герць зі Сходом.

— Нас агітувати не треба, Германе, — буркотливо озвався Шаукель.

Імперський міністр скривився, незадоволено глянув на політичного боса.

— Головне, що нас турбує — це армія, — провадив він далі. — Зараза соціалістичних ідей проникла глибоко у свідомість народу, тому армія в такому вигляді, як вона є — ненадійна! Нам потрібна армія, яка буде зовсім вільною від усякого впливу, яка знатиме одного господаря — “Золотого ангела”. Покладати надії на Браунгтон, як ви, напевно, знаєте, нічого. Вони передають ініціативу в наші руки… Ми мусимо діяти самостійно. Досить зволікання і нерішучості! Ми органі­зуємо процес над інженером Грюнтером в справі Голубого Беркута, що дасть нам можливість посилити наступ на робіт­ників… Водночас уряд проведе підготовку армії до рішучого військового наступу. Ми чекаємо від вас, пане Стар, карди­нальних дій. Ви розумієте мене, пане Стар?

Тод замовк. Всі погляди звернулися на Петера. У го­лові Стара снувала одна думка: “Треба негайно вимагати елемент!”

Він обвів очима корпоратистів, зупинив погляд на об­личчі Фінса.

— Перше ніж говорити про справу, я хочу, панове, звер­нутися до вас з проханням.

Присутні здивовано переглянулися.

— Що ви хочете? — Нічого не розуміючи, Шаукель по­дався вперед. — Хіба ви не господар країни? Невже ваше прохання настільки казкове?

Стар схаменувся. “Шаукель має рацію! Я почав надто благально, і це насторожило їх!”

— Я звертаюся до вас, пане Фіне…

Герман Тод невдоволено затарабанив по столу пальцями. Весь його вигляд так і говорив: ну, що він знову грає коме­дію? Але Тод змовчав.

— Пане Фіне! — продовжував Стар. — Мені негайно по­трібно п’ять грамів радіоактивного трансуранового елемента 111. Не пізніше сьогоднішнього дня!

— Навіщо?.. Я перепрошую… — здивовано підняв ріденькі кущики брів Фіне.

— Я не схильний звітуватись перед вами! — різко промо­вив Стар.

— Але ж зрозумійте: ваше бажання виконати неможливо! Елемент 111 добувається в кількості двадцяти грамів протя­гом року, і всі наявні запаси його передаються в центральну лабораторію для експериментальних робіт над атомною зброєю.

Гнівна зморшка лягла між бровами у Стара. Його красиве лице спохмурніло.

— Мені набридли ваші пояснення, — не втримався Стар. — Ви повинні дати мені цей елемент.

Ерік Фіне, немов півень, схопився з місця.

— Пане! Ви забуваєте, що я почесний президент корпорації “Золотий ангел”! Як ви смієте говорити зі мною таким тоном!

Лють і відчай залили груди Стара. Він втратив здатність володіти собою, у голову важко вдарила кров. Очі прем’єра — гострі, налиті кров’ю — вп’ялися в Фінса.

— Я наказую тобі! — прохрипів він. — Я наказую тобі дати елемент 111!

Присутні заніміли, смертельна блідість вкрила обличчя Фінса. Всі чекали, що під гнівним, вольовим поглядом Стара Фіне перетвориться в слухняного кролика. Адже до нього було звернено наказ людини без серця. Та минула хвилина, друга, і нічого не змінилося. Фіне, полегшено зітхнувши, сів у крісло і єхидно засміявся.

Петер схаменувся. Він видав себе. Ганьба! Адже Берн зас­терігав його. Він не повинен був виходити з дому, вставати з постелі. В цьому напруженні волі витрачалися його останні запаси радіації.

Голова Стара низько схилилася. Треба шукати вихід! Де він? Єдиний вихід — відкрити секрет!.. Я потрібний їм — вони підтримають мене…

Петер Стар сухим поглядом подивився на Тода.

— Я розповім вам усе. Панове… я змушений говорити з вами відверто.

Корпоратисти з цікавістю перезирнулися.

— Моє серце зупиняється! — тихо промовив Стар.

— Ваше серце? — здивовано вигукнув Шаукель. — Ах так! — схаменувся він, згадавши, про яке серце говорить Стар.

— Так, — повторив прем’єр, — моє серце зупиняється. Сьогодні останній день мого життя. Якщо я не одержу еле­мента з атомним номером 111, — я не доживу до ранку.

— Хто вам сказав про це? — запитав Тод.

— Хірург Берн, який сконструював моє серце.

— Ви його бачили?

— Він приїхав, щоб попередити мене.

— Чому ж він не зробив усього, що треба?

— У Берна немає елемента.

Кілька хвилин Тод і Шаукель стиха перемовлялись між собою. Нарешті імперський міністр поглянув на Стара.

— І ви знову одержите свою силу після зарядки батареї? — спитав він.

— Так!

Герман Тод хвилину замислено дивився на свої довгі, кістляві руки, потім звернувся до Фінса:

— Іменем “Золотого ангела” ми просимо вас дати наказ про виділення необхідної кількості елемента 111 для прем’єр-міністра імперії! — урочисто промовив він.

— Воля “Золотого ангела” — закон! — пискнув Фіне і хитрувато посміхнувся.

Петер не міг стримати радісного пориву.

— Значить, я одержу… елемент?

— Сьогодні ж… негайно! — відповів Фіне.

— Ні, зачекайте! — рішуче озвався Тод. — Тепер розмова у нас піде інакше…

— Що ви маєте на увазі?

— Ви розумієте, Стар, — сухим, діловим тоном почав Тод, — тепер ваше життя цілком залежить від нас! Не турбуй­тесь, ми не будемо нагадувати вам про це. Забудемо маленьку суперечку на сьогоднішньому засіданні. Але запам’ятайте раз і назавжди — всі накази чи постанови “Золотого ангела” ваш уряд буде виконувати беззастережно. Без консультації з нами ви не здійсните жодного значного заходу. Коротше, у ваших діях повинна втілюватися воля “Золотого ангела”! Розумієте?..

— Це що — шантаж? — тихо запитав Стар. Його очі нагадували очі зацькованого звіра. Обурення піднялося в його грудях. Але він стримався, бо знав, що іншого виходу нема.

— Не шантаж, а ультиматум! — сухо відповів Тод. — Ви згодні зі мною, панове?

— Так! — схилив голову Шаукель.

— Так! — сказав Фіне.

— Так! — глухо відгукнулись інші члени корпорації. Запанувала тиша. Нарешті почувся в’ялий, непевний го­лос Стара:

— Я згоден! Воля “Золотого ангела” — моя воля!

Тод, не приховуючи своєї радості, встав і урочисто прого­лосив:

— Панове! Припинимо засідання! Пан прем’єр-міністр му­сить зробити все необхідне для свого здоров’я… Його здоро­в’я — наша спільна справа. Засідання продовжимо сьогодні вночі.

Стар підвівся, непевним кроком підійшов до Фінса.

— Поїдемо?

— Я до ваших послуг, пане прем’єр-міністр, — запобігливо верескнув старик.

Він рвучко підхопився з-за столу і попрямував до дверей. Стар важко пішов за ним. Велике нервове збудження остаточ­но знесилило його. Відчинилися двері. Петер ступив крок — і раптом світ поплив у його очах. Тіло Стара важко посунулося на підлогу.

Фіне підтримав прем’єра, злякано закричав:

— Панове! Допоможіть!..

Із залу вискочили Тод, Шаукель, ще кілька корпоратистів. По сходах уже біг Арнольд, перестрибуючи через три при­ступки. Він підхопив Стара на руки, тривожно подивився в його бліде обличчя.

— Володарю! Що з вами?..

— В лабораторію! — прохрипів Стар. — Негайно в лабора…

На губах прем’єра виступила піна. Арнольд безпорадно глянув на Фінса.

— Куди він хотів?..

— За мною, — скомандував старик. — Поїхали…

Слідом за “почесним президентом” корпорації Арнольд з на­тугою поніс Петера до машини. Заревів мотор, і чорний лімузин помчав по урядовій вулиці за місто, в район атомних заводів.

— Ну, тепер він у наших руках! — прошепотів Тод, дивля­чись услід машині.

— Якщо залишиться живим, — додав Шаукель.

Поиск по сайту: