Україна в умовах фашистської окупації

Фашистський окупаційний режим, встановлений на Україні, спростував усі сподівання лідерів українського національного руху. Він був антиукраїнським і нелюдським за своєю суттю. Напередодні й на початку війни у Німеччини не було чітко сформульованих і документально зафіксованих планів щодо України – у плані «Ост» містилися загальні засади окупаційної політики у СРСР в цілому. Відомі міркування міністра східних територій Альфреда Розенберга, який пропонував створити васальну, або навіть незалежну Україну аж до Дону й Кубані. Він добре розумівся на національних проблемах у СРСР і пропонував їх широко використовувати. Але вирішував не він…

Фашистська офіційна пропаганда проголошувала, що «...ворогами Німеччини не є народи Радянського Союзу, а лише єврейсько-більшовицький радянський уряд з його керівниками та Комуністична партія, яка прагне до світової резолюції». В документах, що розсилалися на початку війни в діючу армію, вимагалося уникати будь-яких розмов з місцевим населенням про національні питання й державність. Пропонувалося підкреслювати не національні розбіжності, а навпаки, інтернаціональну єдність народів СРСР і вживати такі терміни, як «радянський народ», «Червона Армія», «Радянський Союз» замість «росіяни», «Російська армія», «Росія».

Дійсне ставлення Гітлера до українського питання збереглося в німецьких архівах завдяки запротокольованим напівофіційним і неофіційним розмовам фюрера з вищими керівниками Рейху. Ось цитати з деяких розмов:

«Фюрер і рейхскомісар* відкинули ідею вільної України. Слов’яни – це родина кроликів. Якщо клас господарів їх не підштовхуватиме, вони самі ніколи не зможуть піднятися вище рівня кролячої родини. Природний стан, якого вони прагнуть – це загальна дезорганізація».

«Ми з трудом вириваємо в моря кілька метрів землі, ми мучимося освоюючи болота, тоді як на Україні безмежно родюча земля, гумус якої місцями має товщину десятки метрів і ця земля чекає на нас. Ми повинні створити для нашого народу умови, які сприяли би збільшенню його чисельності й водночас збудували би дамбу проти російських припливів і відпливів».

«Фюрер повернувся до питання про характер російського народу, сказавши, що українці також ліниві, погано організовані, по-азіатськи нігілістичні, як великороси. Тут не повинно стояти питання етики праці й обов'язку, ці люди не зрозуміють таких речей ніколи, оскільки вони реагують тільки на нагайку».

«Під свободою українці розуміють, що вони будуть митися один раз на місяць замість двох разів». «Було б помилкою дати освіту місцевим людям».

Великі міста в європейській частині СРСР планувалося зруйнувати, а Україну перетворити на аграрний придаток Німеччини. Окупаційним властям ставилося в обов'язок всіляко сприяти культурній, моральній і фізичній деградації місцевого населення; При цьому Гітлер зважав, що він виконує в Східній Європі цивілізаторську місію, подібну колонізації Північної Америки.

Далекосяжні плани германізації Сходу передбачали поступове знищення слов'янської раси. А на поточний момент головним завданням було – взяти й поставити на службу Рейху багатющі ресурси України. Сприятливі умови для виконання цієї мети мав створити новий політичний режим та адміністративний устрій. На окупованій українській території були знищені всі радянські владні структури й запроваджені німецькі. Вже у 1941 р. вона була поділена на такі адміністративні одиниці:

1. Рейхскомісаріат «Україна» (339275 кв. км на 1.01.43 р.) з центром у м. Рівному. Рейхскомісаром був призначений Е. Кох – один із найжорстокіших соратників Гітлера. Рейхскомісаріат поділявся на 6 генеральних округ: Волинь-Поділля, Житомир, Київ, Миколаїв, Дніпропетровськ і Крим, на чолі яких стояли генеральні комісари, призначені Гітлером. Нижчою адміністративної ланкою стали райони-повіти.

2. Генеральне Губернаторство «Польща» очолювалося губернатором і поділялося на 5 дистриктів Одним із них стала Галичина (64 кв. км). Дистрикти поділялися на округи, а ті – на повіти.

Усі верхні щабелі управління в Генерал-губернаторстві та Рейхскомісаріаті знаходилися в руках німців. Українці допускалися до управління лише на нижчих рівнях адміністративної структури. З місцевих жителів комплектувалася так звана допоміжна поліція, що підтримувала громадський порядок.

3. Північна Буковина, Одеса й західна частина Одеської області (55 кв. км) і Бессарабія були об'єднані у Трансністрію та передані Румунії, очевидно, на знак подяки за участь у війні проти Радянського Союзу. Румуни запровадили тут свою адміністративну структуру зі своїми управлінцями.

4. Закарпаття входило до складу Угорщини (14,9 кв. км) ще з довоєнних часів як звичайна провінція. Його статус не переглядався.

5. Східна й північно-східна частини України залишалася військовою зоною. Тут не було створено ніякої політичної адміністрації й уся повнота влади належала військовим.

В умовах фашистської окупації українці були позбавлені прав на будь-яку політичну діяльність. Усі політичні партії та організації були заборонені. Але існувало кілька центрів неполітичного характеру. В 1940 р. у Кракові німці дозволили створити Український Центральний Комітет на чолі з В. Кубійовичем. Його функції обмежувалися опікою шкільництва і наданням соціальної допомоги, а вплив поширювався на українські землі на заході від радянсько-німецького кордону 1939 р. Німці використовували УЦК у своїх цілях. Тому, після приєднання Східної Галичини до Генерал-губернаторства, українцям було запропоновано створити у Львові аналогічний УЦК Український Крайовий Комітет. Крім цього у Львові напередодні арешту Я. Стецька і припинення діяльності українського уряду, була створена Рада Сеньйорів, перейменована невдовзі в Українську Народну Раду. Німці формально не визнавали її, але допускали безплідні зібрання. У лютому 1942 р. вони поклали край її діяльності, а Український Крайовий Комітет приєднали до УЦК у Кракові.

У листопаді 1941 р. ОУН-М створила у Києві Українську Національну Раду, яка збиралася представляли український народ перед німецькою владою, боротися з більшовизмом, розвивати суспільне життя в межах дозволеного (в т. ч. культура, освіта, преса, церква), організовувати соціальну допомогу. Однак німці її не визнавали й на початку 1942 р. заборонили.

Окупанти бажали самі повністю контролювати ситуацію. В містах запроваджувалися комендантська година, загальна трудова повинність, хлібні картки. Здійснювалися масові знищення євреїв, радянських активістів, цивільних громадян. Україна вкрилася мережею з 200 концтаборів. Особливо жорстоко поводилися з військовополоненими – вони тисячами вмирали від голоду, тортур та непосильної праці. Тільки в Харкові та області гітлерівці знищили 200 тисяч мирних жителів і 22700 військовополонених.

У господарському житті України суттєвих змін проведено не було. Заводи й фабрики залишилися у державній власності, тільки власником стала Німеччина. На селі зберігалися колгоспи і радгоспи, хоча на початку війни німецькі листівки пропагували приватну власність на землю й вільну селянську працю.

На третьому році війни німецька економіка відчула серйозний дефіцит робочих рук. Цю проблему вирішували шляхом залучення іноземної робочої сили. А оскільки добровольців було дуже мало, то здійснювалася примусова відправка людей до Німеччини. Всього в роки Великої Вітчизняної війни з СРСР на примусові роботи до Рейху було відправлено 2,8 млн осіб, у т. ч. з України – близько 2,2 млн юнаків і дівчат, із яких 160 тисяч – харків’яни.

Внаслідок такої політики український народ розпочав активну боротьбу проти окупантів. Рух опору розвивався поступово від неорганізованих і поодиноких виступів до партизанської війни. Але об’єднати його під єдиним керівництвом не вдалось. Рух опору з Україні протягом всієї війни поділявся на радянський і націоналістичний. Вони мали єдину мету: визволення Батьківщини від загарбників, але керувалися з різних центрів і мали різні погляди післявоєнний устрій держави.

Радянський партизанський рух почав формуватися з перших днів війни стихійно. 18 липня 1941 р. ЦК ВКП(б) видав постанову «Про організацію роботи в тилу німецьких військ». Однак, реалізувати її було важко, оскільки, по-перше, німецький наступ був дуже стрімкий і не давав часу для організації боротьби, а, по-друге, напередодні війни радянська влада знищила підготовлені заздалегідь партизанські бази. Так що створювати мережу партійно-комсомольського підпілля та партизанські загони довелося з нуля і, в основному, на лівобережній частині України. Тільки на Харківщині у цей час було створено 94 партизанських загони, 15 з яких були передислоковані в інші області. Всього у роки окупації на території області активно діяли 49 партизанських загонів і десятки диверсійних груп. Крім того, в місті працювали підпільний ОК КП(б)У на чолі з І. Бакуліним та обком ЛКСМУ, очолений О. Зубарєвим, а після його загибелі – П. Глущенком. У районах міста й області було створено 37 підпільних РК КП(б)У та 26 РК ЛКСМУ.

У 1942–1943 рр. радянський партизанський рух розвинувся у значну силу. Так, у травні 1942 р. він налічував в Україні близько 26 тис. бійців, а до кінця 1943 р. зріс приблизно до 53,5 тисяч. Партизани й підпільники вели активну боротьбу проти окупантів: збирали роз відданні та переправляли їх до Москви, розповсюджували листівки, організовували саботаж і диверсії. Особливо «цікавилися» комунікаціями. За складом радянський партизанський рух був інтернаціональним, його мета – всебічне сприяння найскорішому звільненню України та відновлення тут радянської влади.

1942 року в Москві було створено Центральний штаб партизанського руху, а у червні – Український штаб на чолі з Т. Строкачем. Утворення єдиного керівного центру сприяло подальшій організації та піднесенню боротьбі в тилу ворога.

Партизанська війна охопила всю Україну. Втім, найбільші партизанські з'єднання діяли в лісистих північних районах республіки. Саме тут, на пограниччі України й Білорусі сформувалися 5 великих з'єднань. Найвідоміші пов’язані з іменами С. Ковпака, А. Сабурова, А. Федорова. Восени 1943 р. ці загони просунулися у район Полісся та Волині, де їм довелося вести запеклу боротьбу не тільки з німцями, а й з Українською націоналістичним підпіллям і новоствореною Повстанської Армією.

Український рух опору почав розвиватися пізніше ніж радянський. До кінця червня 1941 р. українські націоналісти сподівалися досягти своєї мети за допомогою німців, і навіть, коли це не вдалося, після невдалої спроби створення Української держави у Львові, всі українські угруповання, за винятком ОУН-Б заявили й потім неодноразово підтверджували свою лояльність Рейху і готовність співпрацювати з ним. Бандерівці також не поспішали проголошувати нацистів своїм головним ворогом. Їхні похідні групи слідом за німцями просувалися на схід, створювали органи місцевого самоврядування та поліції, вели націоналістичну пропаганду. Іноді відбувалися сутички з німцями. Але це були неорганізовані й поодинокі випадки.

Перший національний партизанський загін під назвою «Поліська Січ» у північно-західних районах України створив Тарас Боровець-Бульба. Загін не мав ніякого відношення до ОУН. Він був дозволений та озброєний німцями для боротьби з залишками Червоної Армії та радянськими партизанами. Він діяв з серпня по листопад 1941 р. У травні-червні 1942 р. Бульба-Боровець створив новий загін, який невдовзі приєднався до УПА.

У квітні 1942 р. ОУН-Б на своїй 2-й конференції прийняла рішення про організацію широкого народного збройного руху опору фашистським загарбникам. Після цього на Волині та Поділлі почали з’являтися озброєні групи самозахисту. А восени 1942 р. бандерівці приступили до об'єднання їх в Українську Повстанську Армію (УПА). Створювалася УПА спочатку на Рівненщині та Житомирщині, а з 1943 р. поширила свою діяльність на всю північно-західну Україну. Спочатку УПА командував з листопада 1943 р. полковник К. Савур-Клячківський, а головнокомандувачем став Р. Шухевич (псевдонім – Тарас Чупринка), якого в серпні було обрано головою ОУН-Б замість М. Лебедя. Таким чином, в руках Шухевича зосередилося і політичне, і воєнне керівництво в Організації Українських Націоналістів.

Протягом 1943 р. УПА невпинно зростала, зміцнювалася й стала грізною силою на Волині, Поділлі та Житомирщині, де їй вдалося звільнити від німців чимало районів. Українські повстанці воювали на 3 фронти: проти фашистів і проти радянських партизанів (близько 500 тис. з них були етнічними українцями), що контролювали зони півночі Волині, Полісся й Житомирщини, а також проти польських Армії Крайової та цивільного населення. За німецькими даними чисельність УПА досягала 30–100 тисяч вояків, хоча польське підпілля оцінювало її особовий склад у приблизно 50 тисяч бійців.

Не зважаючи на ворожнечу між радянськими та українськими партизанами, вони завдавали окупантам величезної шкоди: перешкоджали вивозу з України людей, сировини, продовольства, відволікали на себе значні військові сили ворога, ускладнювали постачання фронту та ін.

Отже, окупаційний режим, встановлений німцями в Україні був жорстоким і нелюдськи. Його основна мета полягала у створенні найсприятливіших умов для вивозу в Німеччину та використання на місці українських матеріальних і людських ресурсів. Задля цього Україна була розчленована, проти її населення здійснювалися масові репресії. Це призвело до організації та подальшого зростання руху опору. Він поділявся на дві течії: радянський і націоналістичний, які боролися проти німців та ворогували між собою. Радянські партизани боролися за відновлення радянської влади після визволення, а українські націоналісти – за Незалежну Соборну Українську Державу. Разом вони внесли вагомий внесок у справу підриву німецького окупаційного режиму.

Поиск по сайту: