Особистісне зростання

Проблема розвитку особистості розв'язується у психології неоднозначно.

Фундаментальною ідеєю більшості вітчизнаних досліджень є ідея про те, що особистість людини (так само як потреби і свідомість) створюється тими суспільними за своєю природою відносинами, в які людина вступає у своїй діяльності. Ситуація розвитку дитини, як відзначав Л.С.Виготський, з самого початку є соціальною і культурною ситуацією: всі відносини дитини зі світом опосередковуються для неї стосунками з іншими людьми, і насамперед із дорослими.

Поява самосвідомості означає новий етап у розвитку особистості, позаяк стає можливим оволодіння (Л.С.Вигот­ський) процесом розвитку власної особистості, активне й цілеспрямоване її самовиховання (С.Л.Рубінштейн). Інакше кажучи, поява самосвідомості означає радикальну зміну самого типу розвитку особистості.

Розвиток особистості на цьому етапі визначається не лише тим, як вона сприймає себе на сьогодні, а й тим, як вона усвідомлює своє минуле, як бачить ближні й віддалені життєві перспективи (О.М. Леонтьев).

У стабільному соціальному середовищі розвиток особис­тості опосередковується внутрішніми психологічними законо­мірностями і проходить фази адаптації, індивідуалізації та інтеграції (А.В.Петровський).

Народження свідомої особистості — це початок тривалого і драматичного шляху розвитку особистості дорослої людини.

Людина впродовж життя переживає вісім психосоціальних криз (за Е.Еріксоном), специфічних для кожного віку. Сприятливий чи несприятливий вихід з них визначає мож­ливість подальшого розвитку особистості. Термін "криза" грецького походження і в перекладі означає "момент прийнят­тя рішення". Криза — це розвилка на дорозі. Один шлях веде до успіху, інший — до невдачі. У медицині криза — це поворот­ний пункт, після якого пацієнт може почати одужувати або його стан серйозно ускладниться. Інакше кажучи, за будь-якою кризовою ситуацією завжди приховано дві можливості.

Ідеалом різнобічно розвиненої людини є гармонійна особистість. Гармонійні відносини між особистістю і світом означають гармонію між тим, чого особистість вимагає від інших, і тим, що вона може й повинна дати їм.

Гармонійна особистість — це людина, яка перебуває в єднос­ті зі світом, людьми і сама з собою. Вона є, безперечно, моральною особистістю. Причому структура особистості набуває гармонійності не у зв'язку з розвитком усіх її рис, а внаслідок максимального вдосконалення тих здібностей лю­дини, які утворюють домінуючу спрямованість її особистості, роблять змістовними життя і діяльність.

Дисгармонійна структура особистості складається тоді, коли у свідомості переважають високі самооцінки і домагання, бажання за всяку ціну бути на рівні своїх уявних можливостей як у власних очах, так і в очах інших людей, а в царині несвідомого — невпевненість у собі, яку людина не допускає до свідомості.

З віком в одних людей з'являється потреба виправдати свої дії, вони починають перетворювати "пороки в чесноти", тобто ставитися до своїх вад як до цінностей. На перший погляд, "неузгодженість" між свідомістю й поведінкою ніби зникає, однак насправді залишається, оскільки такі люди постійно заходять у конфлікти з оточенням, їх мучать сумніви й почуття меншовартості, пов'язані, як їм здається, з недооцінкою їх особистості. Інші люди продовжують свідомо вірити в засвоєні ними моральні цінності, і конфлікт між цими цінностями з особливостями їх особистості призводить до розладу з собою.

Так формуються люди, котрі завжди не в злагоді з собою й оточенням, мають багато негативних рис характеру. В них нерідко розвивається схильність до злочинності.

Вважають, що особистість досягає самовдосконалення лише шляхом внутрішніх борінь і криз. Проте є й інший погляд. Зокрема, М.Мольц вважає, що кризи можна контролювати-"Ніколи не пізно змінити образ власного "Я", отже почати нове життя", — писав він і як шлях до щастя пропонував виробити позитивне ставлення до самого себе.

Поиск по сайту: