Розділ 1. Франція в 1870-1914 рр

Франко-прусська війна та її наслідки. Переломним моментом, що умовно ділить нову історію на два періоди, прийнято вважати французько-німецьку (франко-прусську) війну 1870-1871 рр.

Напередодні війни Франція залишалася великою європейською державою, що мала значний вплив на сусідні держави. Недостатню легітимність режиму Другої імперії, встановленого в грудні 1852 р., Наполеон ІІІ намагався компенсувати ефективним економічним розвитком держави та активною зовнішньою політикою. Одним з основних у зовнішній політиці Франції було німецьке питання: для збереження впливу в Європі Наполеону ІІІ було важливо мати по сусідству не сильну об'єднану Німеччину, а дрібні німецькі держави.

На початку 1860-х рр. в умовах пруссько-австрійських суперечностей Наполеон ІІІ підтримав Пруссію проти Австрії, намагаючись послабити обидві держави і розраховуючи в перспективі досягти територіального розширення Франції на схід за рахунок лівого берега Рейну, подальшого зміцнення французького впливу в Європі. Однак прогнози не виправдалися; в результаті перемоги в 1866 р. над Австрією відбулося значне посилення Пруссії й створення під її керівництвом Північно-німецького союзу. Вимоги Наполеона ІІІ щодо територіальних компенсацій Франції за рахунок передачі їй територій на лівому березі Рейну не були задоволені. Натомість канцлер Пруссії Отто фон Бісмарк пообіцяв посприяти приєднанню до Франції Великого герцогства Люксембург та Бельгії, знаючи наперед, що Велика Британія цього не допустить. Оскільки Франція компенсації так і не отримала, відбулося значне погіршення франко-прусських відносин та їх фактичний розрив у 1867 р.

Тоді Наполеон ІІІ зробив спробу зблизитися з Австрією, запропонувавши їй створити і очолити Південно-німецький союз (на умовах передачі Австрії Сілезії й південно-німецьких князівств, а Франції - лівого берега Рейну). Головним завданням Наполеона ІІІ при цьому було перешкодити вступу до Північно-німецького союзу держав, розташованих на південь від р. Майн (Баден, Баварія, Вюртемберг, Гессен), в усякому разі, без відповідної територіальної компенсації Франції. Висувалася також ідея незалежності німецьких князівств на південь від р. Майн як від Пруссії, так і від Австрії (створення “третьої Німеччини”), щоб захистити східний кордон Франції і змінити рівновагу сил в Німеччині на користь Франції.

Південно-німецькі держави були переважно аграрними державами, мало зацікавленими в утворенні загально-німецького ринку, їх католицьке населення не симпатизувало протестантській Пруссії й історично тяжіло до Австрії та до Франції. До 1866 р. вони мало цікавили Пруссію, однак після перемог над Австрією Бісмарк поставив за мету включити до об'єднаної Німецької імперії всі німецькі держави (крім Австрії). Для цього йому була потрібна оборонна війна, щоб згуртувати всі німецькі князівства, в тому числі південні, під патріотичними гаслами. За словами О. фон Бісмарка, “прірва, яку різні династичні впливи й різні уклади життя вирили в ході історії між північчю і півднем нашої Вітчизни, не могла бути ліквідована більш дієвим способом, аніж спільною національною війною проти сусіда”. Таким чином, війна проти Франції була частиною розробленого Бісмарком плану об'єднання Німеччини шляхом переможних війн.

Наполеон ІІІ також прагнув переможної війни, яка повинна була зміцнити позиції династії, відновити міжнародний престиж Франції та послабити Пруссію, під гегемонією якої відбувалося об'єднання Німеччини..

Усю відповідальність за розв'язання війни взяв на себе Бісмарк, оскільки був переконаний у її неминучості та необхідності. Тим більше, що термін військових конвенцій південних князівств з Пруссією, за якими у разі війни вони мали надати їй свої армії, закінчувався в 1871 р. і їх подальша доля була невідома. Однак Бісмарк шукав такого приводу до війни, що дозволив би зобразити її як оборонну, забезпечив їй популярність і підтримку населення. Намагаючись спровокувати Наполеона ІІІ на оголошення війни, він скористався суперечностями, що виникли між Францією і Пруссією з приводу кандидатури на іспанський престол. Стараннями Бісмарка була висунута кандидатура німецького принца Леопольда Гогенцоллерна, родича прусського короля, проти якого категорично заперечував французький уряд, оскільки вбачав небезпеку у тому, що Францію зі сходу і півдня будуть оточувати країни, очолювані представниками однієї династії. Коли 2 червня 1870 р., незважаючи на негативну позицію Франції, Леопольд офіційно заявив про свою згоду зайняти іспанський трон, це було сприйнято як відверто ворожий акт щодо Франції і напруження у відносинах між двома країнами досягло піку.

Прусський король Вільгельм І був схильний урегулювати конфлікт мирним шляхом: Перебуваючи у цей час на лікуванні в курортному містечку Емсі, він зробив усну заяву про відмову від підтримки кандидатури Леопольда, а 12 липня той офіційно оголосив про свою відмову від іспанського престолу. Виникала можливість урегулювати конфлікт мирним шляхом, однак імператорська рада Франції вирішила пред'явити Пруссії нові вимоги. Наступного дня, 13 липня, за дорученням уряду французький дипломат Бенедетті з'явився до короля Вільгельма І з вимогою письмово підтвердити зобов'язання Пруссії ніколи більше не підтримувати кандидатуру німецького принца на іспанський трон. Вільгельм розцінив цю вимогу як надмірну й відхилив її. Коли посол в той же день знову попросив у короля аудієнції, той його не прийняв. Наступного дня король зустрівся з Бенедетті й заявив, що переговори можуть бути продовжені після його повернення в Берлін; про зміст своїх переговорів з французьким послом він телеграмою повідомив Бісмарка.

Шукаючи привід до війни, Бісмарк здійснив у тексті телеграми такі скорочення, які істотно змінювали її зміст, надаючи йому характер, відверто образливий для Франції. Цю телеграму Бісмарк опублікував у пресі, знаючи наперед, який ефект вона матиме на французів. В історію вона увійшла під назвою “емської депеші” і послужила приводом для оголошення Францією війни Пруссії 19 липня 1870 р. Таким чином, Бісмарк досяг свого, примусивши Наполеона ІІІ прийняти рішення, завдяки якому Франція виглядала перед німецькими державами як агресор.

У Франції не мали сумніву щодо тріумфальної перемоги у війні. Ореол її військової могутності був на той час досить сильним; на озброєння армії прийнято новітню гвинтівку Шасспо, що за своїми технічними характеристиками значно переважала зброю прусської армії; реконструйовано прикордонні фортеці Бельфор і Мец тощо. Однак серйозним упущенням був низький рівень підготовки французьких резервістів, недоліки в комплектуванні, перевезенні й постачанні військ. Залізниць було мало, а ґрунтові дороги давно не ремонтувалися. Не вистачало багатьох речей, навіть карт прикордонних районів. Тож Франція не була готова до війни, незважаючи на запевнення військового міністра Лебефа: “Ми готові, ми архіготові, в нашій армії все в порядку, аж до останнього ґудзика на гетрах у останнього солдата”. Насправді французька армія значно уступала прусській за чисельністю, технічною підготовкою військ, якістю артилерії тощо. Сильною стороною прусської армії був добре навчений і озброєний резерв. Пруссія була здатна виставити більшу армію, аніж Франція. Її кількість мирного часу складала 1% населення країни. Підготовка до війни велася тут більш ретельно і організовано. Ще в 1869 р. прусський генеральний штаб розробив план військових дій Дипломатичними засобами було забезпечено сприятливий для Пруссії нейтралітет Росії. Будучи невдоволеним підтримкою Наполеоном ІІІ польського повстання 1863 р., Александр ІІ заявив, що в разі вступу Австро-Угорщини у війну на боці Франції, Росія почне проти неї військові дії. Таким чином, розрахунки Франції на підтримку з боку Австро-Угорщини було зірвано. Так само не спрацювали плани щодо залучення у війну Італії, оскільки італійський уряд обіцяв вторгнення в Баварію лише після того як французи займуть південь Німеччини. Отже, Франція залишилася без союзників.

Війна, яку французький уряд розпочав, будучи впевнений в перемозі, стала для Франції катастрофою. Прибувши до прикордонної фортеці Мец в Лотарингії і побачивши непідготовленість армії, головнокомандувач Наполеон ІІІ наказав упродовж тижня не починати військових дій. В результаті воєнні дії були розпочаті противником. Якщо перша битва 2 серпня 1870 р. була переможною для французів, то наступні три битви на кордоні французи програли і були змушені відступати вглиб країни, в результаті чого 6 серпня німецька армія вторглася в Лотарингію. В результаті дві французькі армії, очолювані маршалами Мак-Магоном і Бакеном, виявилися відрізаними одна від одної, що мало вирішальний вплив на подальший перебіг військових дій.

Наприкінці серпня маршал Базен був відкинутий зі своєю 100-тисячною армією до Меца, де його оточила 160-тисячна німецька армія. Коли решта війська під командуванням маршала Мак-Магона вирушила до Меца на підтримку армії Базена, шлях їй перетнули німецькі війська. Змушена відступати, вона була оточена біля містечка Седан на кордоні з Бельгією. Разом з армією в оточення потрапив Наполеон ІІІ. В битві під Седаном 1 вересня французька армія втратила 14 300 солдат вбитими й пораненими і 21 тис. полоненими. Хоча командувачі армії вважали за необхідне здійснити спробу вирватися з оточення, імператор наказав здати фортецю без бою (83 тис. чол.), щоб уникнути подальшого кровопролиття. Очевидно, він користувався при цьому не скільки військовими, скільки політичними мотивами. 2 вересня капітуляція була підписана і це остаточно повернуло війну на користь Північно-німецького союзу. З того часу слово «Седан» стало символом національного приниження французів. Седан означав кінець цілої епохи в історії Франції, був переломним моментом, що ліквідував міф про велику націю, яка панувала над Європою.

Революція 4 вересня 1870 р. в Парижі. Повідомлення про седанську катастрофу, отримане в Парижі увечері 2 вересня, було приховане від народу через страх перед революцією. Коли ж парижани дізналися страшну правду про становище, у якому опинилася Франція, вони звинуватили в поразці імператора Наполеона ІІІ. Вже увечері 3 вересня на вулицях почалися демонстрації під гаслами республіки, організовані бланкістами. В ніч з 3 на 4 вересня відбулися переговори між делегацією Законодавчого корпусу та імператрицею Євгенією, яка запропонувала голові парламенту Адольфу Тьєру прийняти владу. Наступного дня Тьєр виступив з пропозицією створити комісію управління і національної оборони, скликати Установчі збори для визначення форми правління.

4 вересня натовп народу увірвався до залу засідань Законодавчого корпусу в Бурбонському палаці з вимогами проголошення республіки. Щоб створити більш сприятливу обстановку для обговорення такого важливого питання республіканці на чолі з Леоном Гамбеттою й Жюлем Фавром повели їх за собою до міської ратуші на Гревській площі. Тут їх також зустрів народ з вимогами республіки. Бланкісти та неоякобінці в ратуші вже сформували список майбутнього революційного уряду. За таких обставин республіканці були змушені діяти швидко. Жюль Фавр звернувся до народу з промовою, в якій проголосив повалення імперії й проголошення республіки.

Отже, 4 вересня 1870 р. у Франції було проголошено ІІІ республіку (1870-1940 рр.). Випередивши бланкістів, республіканці першими оголосили список членів Тимчасового уряду, якими стали депутати Законодавчого корпусу від Парижа. Тимчасовий уряд мав управляти Францією до скликання Установчих зборів. Того ж дня Законодавчий корпус саморозпустився, а сенат оголосив про тимчасову перерву засідань. Увечері у тронному залі палацу Тюїльрі Францію було проголошено республікою.

Новий уряд складався з провідних діячів республіканської опозиції та монархістів-орлеаністів. Очолював його військовий губернатор Парижу орлеаніст генерал Трошю. Заступником прем'єра і міністром закордонних справ став республіканець адвокат Жюль Фавр, міністром внутрішніх справ - лівий республіканець Леон Гамбетта. Революція 4 вересня 1870 р., що скинула імперію й встановила республіканський лад, мала буржуазно-демократичний характер і була підтримана усією Францією. Однак в країні на той час склалася надзвичайна ситуація: одна французька армія була оточена в Меці, інша перебувала в німецькому полоні. Внутрішні райони імперії, включаючи Париж, виявилися беззахисними перед німецькими військами, що наступали.

З часу революції 4 вересня 1870 р. характер франко-прусської війни змінився. Тепер вона перетворилася на оборонну для Франції, хоча починалася як оборонна для Північно-німецького союзу. Уряд, що отримав після революції усю повноту влади, заявив, що буде продовжувати війну за звільнення національної території і став «урядом національної оборони». Навіть опозиція - бланкісти, неоякобінці, прудоністи, а також глава династії Бурбонів граф Шамбор - закликала підтримати новий уряд. Імператриця Євгенія, яка на той час перебувала в Англії, відмовлялася вступати в переговори з Бісмарком, щоб не заважати уряду. Однак сил для продовження війни не було. 19 вересня німецькі війська повністю блокували Париж, оточивши його 230-тисячною армією.

Продовжувати війну в цих умовах уряд міг, лише закликавши до зброї усіх громадян, як це було у 1792-1793 рр. На цьому наполягали революційні партії – неоякобінці, бланкісти, а також ліві республіканці, в тому числі Л.Гамбетта. Помірковані республіканці виступили проти, з огляду на можливість переростання війни в громадянську. В Парижі, однак, було створено Національну гвардію. До її складу спочатку увійшли представники заможних верств суспільства з 21-річного віку. На кінець серпня 1870 р. вона складалася з 90 тис. чол. під командуванням генерала Трошю. У вересні з метою захисту Парижу уряд був змушений погодитися на озброєння народу і включення його до складу Національної гвардії. На 19 вересня у її складі було вже 350 тис. чол., а на кінець року – 500 тис.

Більшість поміркованих республіканців скоро визнала необхідність досягнення перемир'я з Пруссією за міжнародного посередництва, якщо його умови не будуть надто принизливими для Франції. 19 вересня Жюль Фавр запросив у Бісмарка перемир'я, головною умовою якого визнавалося збереження територіальної цілісності Франції при її готовності оплатити німецьким державам усі військові витрати, передати Пруссії частину свого флоту й грошову компенсацію в обмін на евакуацію французької окупованої території. Умови перемир'я, запропоновані Бісмарком - відмова Франції від Ельзасу, здача фортець Страсбург і Туль, окупація німецькими військами паризького форту Мон-Валер'єн – виявилися неприйнятними для Франції. Їх визнання дискредитувало республіку, тим більше, що Наполеон ІІІ, перебуваючи в полоні, й імператриця Євгенія в Англії відмовлялися вести переговори про мир.

Отже, республіканський уряд був змушений продовжувати війну. З його складу було виділено спеціальну комісію з трьох чоловік, яка направилася в Тур для організації збройного опору німцям у провінції. Пізніше її очолив Л.Гамбетта, який вибрався з оточеної столиці на повітряній кулі. Його основним завданням стала організація народної війни й формування добровольчої регулярної армії з франктір'єрів (озброєних цивільних). Було сформовано три армії – Луарська, Північна і Вогезька в складі 600 тис чол., мета яких полягала у тому, щоб захопити Орлеан і прорвати блокаду Парижа. 7 листопада Орлеан було взято, що викликало велике піднесення французів, однак усі спроби прорватися до столиці успіху не мали. 27 жовтня капітулював Мец, блокада якого тривала 72 дні, а 4 грудня відбулася здача німцям Орлеану, що довершило військову поразку Франції. До лютого 1871 р. німці окупували понад третину території Франції з населенням в 10 млн. чол.

В критичному становищі опинився Париж, повністю відрізаний від решти країни, що мав з нею зв'язок лише за допомогою повітряних куль і поштових голубів. Через те, що його гарнізон нараховував до 500 тис. чол., німецьке командування відмовилося від штурму міста й намагалося тривалою облогою примусити його захисників до капітуляції. Під час облоги в місті було введено розподіл продуктів і палива за картками, але, незважаючи на це, їхні запаси швидко закінчувалися. Населення Парижу (1 млн. чол.) страждало від холоду й голоду. Вже 20 листопада скінчилися запаси яловичини і телятини, 15 грудня пайок конини складав 30 грам на день і вважався розкішшю. 15 січня пайок хліба на одну людину було скорочено з 500 до 300 грам на день. Біднота їла ворон, котів, собак, щурів. Усі знали, що після 31 січня харчів не залишиться зовсім. Зима відзначалася незвичним холодом – мороз досягав 17-18 градусів, а в столиці не було палива. Тож на дрова розпилювали дерева паризьких бульварів. На грудень 1870 р. від голоду і хвороб у Парижі померли майже 13 тис. чоловік. 26 грудня німці почали систематичний обстріл французької столиці з артилерії.

За період облоги бланкісти організували в Парижі два повстання (31 жовтня 1870 р. й 22 січня 1871 р.) під гаслом “Хай живе комуна” з метою скинути уряд Національної оборони. Так, 31 жовтня загони національних гвардійців на чолі з бланкістами зайняли ратушу й арештували більшу частину міністрів, у тому числі й прем'єра Трошю. Однак між керівниками повстання – бланкістами й прудоністами - не було єдності і тому одночасно було проголошено два уряди. Один - з поміркованих діячів (до якого увійшов і письменник В.Гюго), інший – з революціонерів на чолі з Бланкі. Однак того ж дня повстання було придушено вірними уряду військами. 22 січня 1971 р. в Парижі вибухнуло нове повстання на чолі з бланкістами. Інші угрупування його не підтримали і повстання було придушено. Тож уряд Національної оборони мав фактично перед собою два завдання: не лише оборону Парижа, але й “приборкання Парижа” - збереження влади перед загрозою внутрішнього безладдя.

На січень 1871 р. стало очевидно, що Париж переможений, а провінційні армії розбиті. В таких умовах далі відкладати підписання перемир'я було неможливо. 23 січня 1871 р. Жюль Фавр підписав умови перемир'я з Німеччиною. За п'ять днів до цього - 18 січня 1871 р. - у Версалі було проголошено створення Німецької імперії. Умови перемир'я цього разу були ще суворішими: Париж фактично капітулював: форти з усім озброєнням і боєприпасами були здані, а паризький гарнізон хоча й залишився в місті, але на становищі військовополонених. Для затвердження умов миру у Франції мали відбутися вибори до Національних зборів і сформовано “законний” уряд.

Підписання перемир'я революційні й ліво-республіканські угрупування зустріли з осудом. Так, лідер республіканців Л.Гамбетта пішов у відставку з міністерської посади і закликав відмовитися від перемир'я, відмінити вибори, встановити диктатуру і продовжити боротьбу з Німеччиною, спираючись на південні провінції. Настрої, що панували тоді у французькому суспільстві, добре описані письменником Флобером у його листі від 1 лютого 1871 р.: «Капітуляція Парижа, якої, втім, варто було очікувати, кинула нас в становище, описати яке неможливо … Франція так низько упала, так збезчещена, що краще їй згинути … Я зняв орден Почесного легіону, бо слово «честь» вилучено з французької мови…»

На виборах до Національних зборів, що відбулися 8 лютого 1871 р., перемогли прихильники миру з Німеччиною. Більшу частину з них складали монархісти. З огляду на важливість питання про мир монархісти і республіканці досягли компромісу: відклали суперечки щодо форми правління і поділили вищі державні посади порівну. Головою Національних зборів, що відкрилися в Бордо 12 лютого, був обраний республіканець Жюль Греві, а головою виконавчої влади (уряду) Французької республіки (як офіційно називалася держава) - Адольф Тьєр. Кабінет міністрів, який він очолив, також складався з монархістів і поміркованих республіканців.

26 лютого Тьєр підписав у Версалі прелімінарний (попередній) мирний договір, за яким Франція втрачала Ельзас (без фортеці Бельфор – за умови вступу німецьких військ у Париж) і більшу частину Лотарингії; відбувалося “вирівнювання” східного кордону Франції, в результаті чого від неї було відрізано 28 фортець; Франція зобов'язувалася сплатити Німеччині впродовж 3 років контрибуцію в розмірі 5 млрд. франків, до виплати якої німецькі війська продовжували окупацію Франції. 1 березня Національні збори після бурхливих дебатів схвалили договір переважною більшістю голосів (проти умов договору голосували депутати Едгар Кіне, Луї Блан і Віктор Гюго.)

Напередодні було отримано телеграму з Парижа від міністра закордонних справ Ж.Фавра, в якій зазначалося, що у зв'язку з очікуваним вступом німецьких військ до Парижа тут почалися народні демонстрації за участю Національної гвардії; в робітничих районах (Монмартр, Бенвіль) збудовано барикади; національні гвардійці захопили частину гармат, збройні склади і боєприпаси. Йшлося про підготовку військового виступу Національної гвардії проти Тимчасового уряду. З повідомлення витікало, що німецьке командування розуміло серйозність становища і схилялося до того, щоб відмовитися від введення своєї армії до Парижа, якщо прелімінарний мир буде ратифіковано негайно, що й вплинуло на рішення депутатів. Остаточно мирний договір між Францією і Німецькою імперією було підписано 10 травня 1871 р. у Франкфурті-на-Майні.

Таким чином, франко-прусська війна остаточно ліквідувала французьке домінування в Європі і призвела до утворення Німецької імперії. Вона сприяла також завершенню процесу об'єднання Італії, оскільки у вересні 1870 р. французькі війська, які виступали гарантом влади Папи Римського, було виведено з Риму, в результаті чого Рим було окуповано італійськими військами і приєднано до Італійського королівства. В результаті війни розстановка сил на континенті суттєво змінилася, чим скористалися інші держави для посилення своїх міжнародних позицій (наприклад, Росія для перегляду режиму Чорноморських проток, встановленого після Кримської війни 1853-1856 рр.). Під час війни, 4 вересня 1870 р. в Парижі відбулася революція, що повалила Другу імперію і призвела до проголошення Третьої республіки у Франції. Після завершення війни Франція пережила громадянську війну (березень-травень 1871 р.), початок якій поклало повстання парижан 18 березня 1871 р. Національне приниження, пережите Францією в результаті поразки у війні й втрати Ельзас-Лотарингії аж до початку ХХ ст. підтримувало у французькому суспільстві антинімецькі настрої, що стали одним з факторів розв'язання в 1914 р. світової війни.

Повстання 18 березня 1871 р., утворення Паризької комуни. Після того, як в результаті антиурядових повстань в Парижі 31 жовтня 1870 р. і 22 січня 1871 р. були заборонені революційні організації й заарештовані їхні вожді, найбільш організованою і масовою політичною силою Парижа стала Національна гвардія, яка нараховувала понад 250 тис. чол. На її озброєнні було 227 артилерійських гармат, з яких близько 200 були відлиті за гроші, зібрані парижанами.

Під час осади Парижа Національна гвардія організувала у робітничих кварталах окружні комітети, які у свою чергу сформували Центральний делегатський комітет. У лютому 1871 р. збори делегатів обрали Республіканську федерацію Національної гвардії, яку уповноважили захищати їх інтереси і попередити спроби повалення республіки. Керівним органом Федерації було обрано Центральний Комітет (ЦК), остаточно сформований 15 березня 1871 р. Він став центром політичної опозиції Національним зборам. Маючи реальну силу, ЦК Національної гвардії почав підготовку до захоплення влади в Парижі. Так, за наказом ЦК національні гвардійці перетягли гармати з артилерійських складів в робітничі квартали – Монмартр і Бельвіль.

8 і 16 березня уряд здійснив невдалі спроби захопити гармати Національної гвардії. Після прибуття до Парижу глави уряду А.Тьєра на спільному засіданні міністрів було прийнято рішення про військову операцію з роззброєння Національної гвардії в робітничих кварталах, захоплення артилерії, зброї й боєприпасів, розпуску ЦК Національної гвардії, арешту її членів та інших “небезпечних осіб”.

Рано вранці 18 березня 1871 р. урядові війська зробили чергову спробу захопити артилерію Національної гвардії на Монмартрі. Вона також завершилася невдало. По тривозі піднялися національні гвардійці Монмартра й інших округів, почалося будівництво барикад. Керівництво повстанням, що розпочалося стихійно, взяв на себе ЦК Національної гвардії. Частина солдат відмовилася стріляти в народ і перейшла на бік повсталих. Урядові війська були змушені відступити, однак генерали Леконт і Тома були схоплені національними гвардійцями і розстріляні. Наказ ЦК про захоплення урядових будинків послужив сигналом для евакуації урядових установ до Версалю. Слідом за ними залишили столицю представники заможних верств населення. Владу в Парижі захопила Національна гвардія.

Фактично 18 березня 1871 р. у Франції розпочалася громадянська війна. Вона була безпосереднім наслідком скрутних умов облоги Парижа під час війни з Німеччиною, а також відображенням глибоких суперечностей у тогочасному суспільному розвитку Франції. Розгортання промислової революції й високі темпи індустріалізації Франції супроводжувалися погіршенням соціального становища значної кількості дрібних власників, які розорювалися й були вимушені шукати нову роботу. Особливо важким було становище робітників заводів і фабрик, де умови праці були поганими, а заробітна платня низькою. Впровадження у виробництво машинної техніки і широке використання на фабриках некваліфікованої й низькооплачуваної праці жінок і дітей, призводило до зниження рівня заробітної платні робітників-чоловіків, зводило нанівець їх кваліфікацію, здобуту за роки праці в ремісничих майстернях. Все це сприяло зростанню незадоволення в низах суспільства.

Дезорганізація економічного життя Франції, пов'язана з війною і німецькою окупацією, також лягла додатковим тягарем на найбідніші верстви населення. Особливо тяжким було їх становище в оточеному Парижі. Тисячі сімей були позбавлені будь-яких джерел прибутку окрім 1,5 франків на день, що отримували за службу національні гвардійці. Для полегшення становища народу під час облоги уряд заборонив брати плату за наймання житла та стягнення за борговими зобов'язаннями.

Все ж воєнні тяготи навряд чи підштовхнули б парижан до масових антиурядових виступів, якби ними не володіла ейфорія свободи і оновлення. Ідеї захисту Вітчизни нерідко поєднувалися з ідеями соціального перевлаштування суспільства, що пропагувалися членами Інтернаціоналу. З тією ж легкістю, з якою було скинуто імперію, вони намагалися скинути й новий республіканський уряд усякий раз, коли він давав привід сумніватися у його патріотичних і республіканських переконаннях.

Національні збори й уряд Тьєра своїми діями фактично спровокували парижан на виступ. Після зняття німцями блокади Парижа було припинено виплату винагороди солдатам Національної гвардії, відмінено відстрочку на виплату заборгованості за квартирну плату, прийнято закон про термінове стягнення усіх комерційних боргів, що викликало різке невдоволення парижан. Воно підсилилося результатами виборів до Національних зборів, більшість яких складали монархісти, та перенесенням їх засідань до Версалю, в чому вбачалися завуальовані прагнення реставрації монархії. В цих умовах спроби уряду, сформованого Національними зборами, захопити гармати Національної гвардії спровокували парижан на стихійний виступ, який очолив ЦК Національної гвардії.

Отже, в результаті повстання 18 березня 1871 р. влада в Парижі перейшла до ЦК Національної гвардії, який фактично став Тимчасовим революційним урядом до виборів комуни – органу міського самоуправління Парижа (вибори до комуни відбувалися на основі загального виборчого права в розрахунку 1 член комуни на 20 тис. жителів). Спочатку прихильники уряду, які залишилися в Парижі, намагалися уникнути розриву між ЦК і Національними зборами; понад 10 днів між ними велися переговори. Національні збори погодилися на вибори комуни, але не визнали рішення ЦК про їх перенесення на більш ранній термін - 26 березня. Як наслідок, Національні збори оголосили вибори незаконними.

У виборах до комуни брала участь майже половина зареєстрованих виборців – 229 тис. з 485 тис. чол. Членами Генеральної ради комуни обрано 86 чол. – головним чином прихильників ЦК. Після того як прихильники уряду (21 чол.) відмовилися від своїх повноважень в комуні, 16 квітня було проведено додаткові вибори 17 нових членів. Спільна влада Генеральної ради комуни разом з ЦК Національної гвардії (який не саморозпустився після виборів, як обіцяв, а взяв на себе функції зв'язку між радою і Національною гвардією) стала називатися Паризькою комуною. Прихильники комуни називали себе федератами, у той час як їх противники називали їх комунарами.

Членами комуни були службовці, лікарі, адвокати, журналісти, робітники (в тому числі художник Гюстав Курбе), мало відомі широкій громадськості. Їх політичні симпатії поділилися приблизно порівну між неоякобінцями, прудоністами й бланкістами. Неоякобінці (ветерани революційного руху Шарль Делеклюз і Фелікс Піа, ін.) намагалися наслідувати політиці якобінців 1793-94 рр. і вважали головною метою захист республіки від монархічної контрреволюції й зовнішнього ворога, а не вирішення соціальних проблем. Бланкісти також були прихильниками революційних дій і диктатури (сам Бланкі був обраний заочно). З багатьох питань неоякобінці й бланкісти голосували разом, утворюючи більшість комуни, яка остаточно склалася наприкінці квітня – на початку травня. Прудоністи – меншість – відстоювали демократичні свободи, протестували проти «диктатури влади», головну увагу приділяли соціально-економічним проблемам комуни. Частина членів комуни не входила в жодне політичне угрупування.

Оскільки Паризька комуна, з одного боку, та Національні збори і уряд А.Тьєра, з іншого, не визнали легітимності один одного, між ними почалися військові дії. На початку квітня версальський уряд за підтримки Німеччини перейшов до наступальних дій. 21 травня урядові війська прорвалися в Париж, після чого впродовж тижня бої тривали на його вулицях («кривавий тиждень»). 28 травня комуна пала, проіснувавши 72 дні.

Особливості політичного устрою Паризької комуни. Услід за Марксом, Енгельсом, Леніним радянські історики вважали, що в результаті повстання 18 березня 1871 р., на відміну від попередніх революцій, відбулося завоювання політичної влади робітничим класом і створення влади нового типу – революційної влади трудящих на чолі з пролетаріатом.

Комуна дійсно створила нову форму влади. Оскільки старим державним апаратом вона не змогла скористатися через залишення Парижа представниками чиновництва вищої й середньої ланки і його повну дезорганізацію, стару бюрократію було замінено на людей, відданих революції; впроваджено принцип виборності, звітності й змінюваності усіх службовців в органах управління й суду; встановлено максимальну заробітну плату для службовців, що наближалася, але не перевищувала заробітну платню кваліфікованих робітників. Вищу законодавчу й виконавчу владу здійснювала Рада комуни (поділ влади на окремі гілки був відсутній). В ній виділено 10 комісій: виконавчу і 9 з окремих галузей управління: фінансів, військову, юстиції, громадської безпеки, освіти тощо. З кінця квітня з комісій виділилися делегати, що стали їх керівниками і фактично виконували функції міністрів. Вищим органом влади стали загальні збори Ради Комуни. Постійна армія і стара поліція були замінені озброєним народом у вигляді Національної гвардії (встановлено обов'язкову військову службу в Національній гвардії усіх здорових чоловіків від 18 до 40 років). Впроваджено революційний календар і червоний прапор як символ соціальної революції.

Ізольована від країни, Паризька комуна висунула гасло децентралізації - автономії усіх комун, що утворяться на території Франції. Єдність країни мав забезпечити союз автономних комун. Однак в інших містах комуни невдовзі були ліквідовані (в Ліоні комуна існувала – 22-25 березня, в Тулузі - 24-27 березня, в Нарбонні - 24-31 березня, в Крезо - 26-27 березня, в Сент-Етьєні - 24-28 березня, ін). Повстання в цих містах були локалізовані й розрізнені. Найдовше, крім Парижа, комуна існувала в Марселі – з 23 березня по 5 квітня 1871 р.

Соціально-економічна політика комуни. Під впливом прудоністів комуна схвалила низку соціальних реформ: про передачу непрацюючих, кинутих підприємцями майстерень робітничим асоціаціям для відновлення виробництва; конфіскацію деяких підприємств; впровадження робітничого контролю над виробництвом на державних підприємствах (Луврські збройні майстерні, національна типографія), над приватними залізничними компаніями і підрядчиками, які виконували замовлення комуни; заборонено довільні штрафи і вирахування із заробітної плати робітників; відмінено нічну працю в пекарнях; на підприємствах встановлено 10-годинний робочий день (хоч комісія праці, промисловості й обміну висловлювалася за 8-годинний робочий день, її пропозицію не було прийнято).

Комуна проголосила відокремлення церкви від держави, введення безкоштовної обов'язкової світської освіти для дітей, незалежно від соціального походження, та системи політехнічної профтехосвіти; підготовлено декрет про створення дитячих садків, про покращення матеріального і правового становища вчителів. Створено бюро з працевлаштування безробітних. Здійснено низку заходів в області культури – створено федерацію художників, якій доручено упорядкування музеїв; частково відновлено театральне життя Парижу, перерване в роки війни з Німеччиною. Однак масштабність поставлених комуною задач набагато перевищувала її можливості.

Більш плідною була робота Комуни щодо задоволення нагальних соціально-економічних потреб парижан. Серед здійснених заходів – списання заборгованості з квартплати; безкоштовне повернення з ломбарду речей, закладених на суму не більше 20 франків; введення відстрочки на 3 роки з комерційних кредитів. Налагоджено продовольче постачання Парижа, організовано муніципальні лавки, де ціни були нижчі за ринкові приблизно на третину, що відповідало інтересам бідноти. В останній період своєї діяльності Комуна конфіскувала деякі будинки великих власників і переселила в них робітників з підвалів і будинків, зруйнованих урядовими військами.

Падіння комуни, її роль в історії. Війна відзначалася жорстокістю та свавіллям з обох сторін. Після того як в сутичці з урядовими військами 3 квітня загони гвардійців були розбиті, а їх командири розстріляні, комуна видала декрет про заручників, що передбачав ув'язнення усіх громадян, визнаних судом присяжних «підозрілими у зв'язках з Версалем»; оголошено, що за страту кожного полоненого федерата комуна відповість стратою трьох заручників (суд присяжних утворився лише 19 травня). 1 травня в Парижі було створено Комітет громадського порятунку в складі 5 членів Ради, що мав найширші повноваження і був відповідальним лише перед комуною. Влада перейшла до рук радикалів. Коли бої вже велися на вулицях Парижа, комуна розстріляла частину заручників, в тому числі архієпископа Паризького. Відступаючи, федерати підпалили ряд громадських будівель у центрі столиці – палац Тюїльрі, Ратушу, Палац юстиції, Міністерство фінансів, рахункову палату тощо.

В результаті барикадних боїв на вулицях Парижа (збудовано 582 барикади, за якими стояли гармати, пов'язані між собою системою комунікацій) жертвами стали 17 тис. чоловік. Загальна кількість убитих у братовбивчій війні, за деякими даними, не менше 30 тис. чол. Близько 40 тис. осіб було заарештовано. За вироками військових судів, що діяли до 1876 р., винесено понад 9 тис. звинувачувальних вироків. Внаслідок громадянської війни революційний рух у Франції було розгромлено, а правлячі кола Франції отримали стійке неприйняття будь-яких «соціальних експериментів». Не дивно, що до початку ХХ ст. Франція відставала від інших розвинутих країн Європи у сфері соціального законодавства.

Досвід комуни став об'єктом ідеологічної боротьби. В ХІХ ст. у Франції комуна оцінювалася як наслідок масового блокадного психозу, результат голодування, бідності і п'янства, як змова Інтернаціоналу тощо. Анархісти (М.Бакунін, П.Кропоткін, Д.Гійом) бачили у ній яскравий прояв анархістського руху. Соціалісти-реформісти (Каутський, Вандервельде) після Жовтневої революції протиставляли комуну радянській владі і намагалися представити її як форму «чистої демократії», видати її слабкості за досягнення, за модель, за якою має розвиватися робітничий рух. Комуна розглядалася також як остання, завершальна ступінь паризького санкюлотського революційного руху, започаткованого французькою революцією кінця ХVІІІ ст. Радянські історики розглядали Паризьку комуну не лише в рамках французької історії, а як найважливішу подію світового розвитку ІІ половини ХІХ ст. Услід за Леніним вони розцінювали громадянську війну у Франції як першу в світі пролетарську революцію, а Паризьку Комуну як державу нового типу, перший досвід диктатури пролетаріату. Ленін називав її зародком і попередницею радянської влади. Досвід Паризької Комуни був ним узагальнений і практично застосований під час підготовки до захоплення влади в Росії та в перші роки радянської влади

Політична боротьба у Франції після франко-прусської війни. Франція вийшла з франко-прусської та громадянської війн дуже ослабленою. Тільки війна з Німеччиною обійшлася державі більше, ніж в 15 млрд. франків, ще 5 млрд. франків вона мала сплатити у вигляді контрибуції. Франція втратила провінцію Ельзас і частину Лотарингії, значна частина території країни була окупована німецькими військами. Суспільство було деморалізоване національним приниження, пережитим у війні з Німеччиною та внаслідок громадянської війни.

Основними завданнями, що стояли перед французькою владою по закінченні війн були: виконання обов'язків перед Німеччиною і припинення німецької окупації; заспокоєння країни; вирішення питання про форму правління. Франція достроково виплатила Німеччині контрибуцію і 16 вересня 1873 р. останні німецькі війська залишили її територію (хоча Бісмарк розраховував, що Франція не вкладеться в передбачений мирним договором 3-річний термін). В 1872 р. ліквідовано Національну гвардію і прийнято закон про загальну воїнську повинність з 5-річним терміном служби. Обмежено свободу друку, заборонено діяльність Інтернаціоналу на території Франції.

Найбільш гострим політичним питанням впродовж 1870-х рр. було питання про форму правління – бути Франції республікою чи монархією. З 630 депутатів, обраних до Національних зборів 8 лютого 1871 р., переважну більшість – близько 400 – складали монархісти. Теоретично це давало їм можливість легальним шляхом відновити монархію. Однак серйозною перепоною для цього була відсутність серед них єдності. Близько 100 депутатів належали до прихильників легітимної (тобто законної) династії Бурбонів, які підтримували на престол кандидатуру графа Шамбора, внука Карла Х. Більшість депутатів (близько 300) були орлеаністами і бачили майбутнім королем графа Паризького, внука Луї-Філіппа Орлеанського, скинутого революцією 1848 р. Частина монархістів – т.зв. бонапартисти – прагнули реставрації династії Наполеона.

Суспільно-політичне становище Франції у 80-90-ті рр. ХІХ ст. Помірковані республіканці, які прийшли до влади в 1879 р., утримували в своїх руках управління державою до кінця 1890-х рр. Після загальних виборів 1881 р. парламентське представництво монархістів різко скоротилося. В палаті депутатів вони отримали усього 90 місць (республіканці – 467). Після смерті в 1883 р. графа Шамбора легітимісти розкололися на два угрупування. Одне з них злилося з орлеаністами, визнавши законним претендентом на престол графа Паризького, інше перейшло в опозицію. Визнаючи існуючу форму правління, воно зосередилося на захисті в її рамках традиційних консервативних цінностей – релігії, церкви, власності, армії.

Початок 1880-х рр. ознаменувався фінансовими скандалами, хвилею тероризму та страйкового руху. 1882 рік було названо “роком великого краху”, під час якого збанкрутіло багато великих кампаній. Ланцюгову реакцію банкрутств викликав крах банку “Юньон женераль”, створеного в 1878 р. на капітали консервативних і католицьких кіл. Він розорив тисячі вкладників, викликав паніку на фінансових ринках, посилив недовіру власників капіталу до ризикованих капіталовкладень. Націоналісти приписували крах банку “Юньон женераль” інтригам так званого “високого банку” - групі старих приватних банків, що належали єврейським родинам Ротшильдів, Фульдів, Готтингерів та ін., що сприяло проявам у Франції антисемітизму. Невдоволення розорених власників проявилося в організованих анархістами терактах з використанням бомб. В січні 1883 р. відбулася серія вибухів у Ліоні, після яких було заарештовано 60 анархістів. Звинувачувані, в тому числі М.Кропоткін і Е.Готьє, були засуджені до тюремного ув'язнення від 6 місяців до 5 років.

З кінця 1870-х рр. відбувалося відновлення робітничого руху та створення соціалістичних організацій. Робітничі організації (синдикальні палати) спочатку перебували під впливом ідей Ж.Барбаре про необхідність створення виробничих кооперативів (на основі ідей Прудона) на противагу боротьбі за владу, страйкам і будь-якій революційній діяльності. Натомість соціалісти виступали прихильниками боротьби за владу і їм вдалося повести за собою більшість на ІІІ робітничому з'їзді 1879 р. у Марселі.

В 1880 р. соціалістами було створено Робітничу партію, яку очолили Жюль Гед і Поль Лафарг. Партія прийняла революційну програму, теоретичну преамбулу якої склав К.Маркс. Невдовзі (1881 р.) від неї відкололася група бланкістів, яка утворила власну організацію - Центральний революційний комітет (з 1898 р. – «Революційно-соціалістична партія») на чолі з Едуардом Вайаном. Партія бланкістів дотримувалася змовницької тактики, будувалася за принципами таємних громад на основі найсуворішої дисципліні і спочатку ставила за мету підготовку повстання, однак під керівництвом Вайяна поступово відійшла від такої тактики і зблизилася з марксистами.

В 1882 р. Робітнича партія розкололася на дві частини. Одна з них на чолі з Ж.Гедом зберегла стару назву (т.зв. «гедисти»), а інша стала називатися «Союз соціалістичних робітників Франції» або «Федерація соціалістичних трудящих» (т.зв. «посибілісти»). Її лідери Поль Брусс і Бенуа Малон проповідували «муніципальний соціалізм» і обмежували мету своєї організації досягненням можливого (possible). Вони вважали, що здійснювати соціалізм краще поступово, починаючи з перетворень на місцевому рівні, шляхом мирного вростання нового суспільства в соціалізм. Практична реалізація цих ідей стала можливою після обрання П.Брусса в 1887 р. членом і віце-президентом муніципальної ради Парижа, а також членом генеральної ради департаменту Сена. В 1890 р. від посибілістів відкололася «Революційно-соціалістична робітнича партія» на чолі з Жаном Аллеманом (т.зв. «аллеманісти»). Вони відкидали політичну боротьбу, в тому числі парламентську, і обстоювали ідею “прямої дії” – стихійних масових виступів робітників. Їх ідеї були близькі до анархізму, тому аллеманісти були єдиною партією, що співпрацювала з профспілками - синдикальними палатами, які з початку ХХ ст. перебували під значним впливом анархізму.

Помірковані республіканці у 80-ті рр. зосередилися головним чином на політичних реформах на противагу соціальним, що сприяло поширенню соціалістичних ідей. Політика республіканської більшості в палаті депутатів у 80-90-ті рр. відрізнялася соціальним консерватизмом. Навіть Л.Гамбетта, який в роки імперії називав себе “радикальним демократом” і підтримував вимогу соціальних реформ, тепер заявляв, що не можна знайти загального рішення для величезної кількості приватних соціальних проблем, тож необхідно здійснити передусім політичні реформи, а соціальні відкласти “до сприятливого часу” (au temps opportun), за що його назвали «опортуністом». У 1880-ті рр. це слово прижилося в якості характеристики поміркованих республіканців загалом.

Спочатку було прийнято ряд заходів, спрямованих на легітимацію ІІІ республіки, ліквідацію недоліків у законодавстві, що регулювало політичні та громадянські права громадян. Уряд і Національні збори переїхали з Версаля до Парижа, день взяття Бастилії (14 липня) оголошено національним святом, а «Марсельєза» стала національним гімном. Учасники Паризької комуни отримали амністію. В червні-липні 1880 р. прийнято закони про свободу зборів і друку, але водночас посилено покарання за підбурювання до насильства і вбивства. В березні 1884 р. було прийнято закон Вальдека-Руссо, за яким легальний статус отримали профспілкові об'єднання підприємців і робітників (заборонені законом Ле Шапельє 1791 р., частково відміненому в 1864 р.).

За ініціативи уряду Жюля Феррі 4 серпня 1884 р. Національні збори прийняли текст нового конституційного закону, що вніс зміни до конституції 1875 року. Найважливішим з них з політичної точки зору стало доповнення: “Республіканська форма правління не може бути предметом пропозиції про перегляд. Члени сімей, які царствували у Франції, не можуть бути обраними на посаду президента республіки”. 9 грудня 1884 р. сенат прийняв новий закон про заборону членам сімей, які царствували у Франції бути обраними до сенату і про ліквідацію інституту довічних сенаторів. В червні 1885 р. замість голосування по округам введено голосування за департаментськими списками з розрахунку обрання 1 депутата від 70 тис. жителів.

Важливою була серія законів про обов'язкову безкоштовну світську початкову освіту, про середню жіночу освіту тощо (1880-1881 рр.), прийнятих завдяки зусиллям Жюля Феррі, який займав в кабінетах того часу посади міністра народної освіти й прем'єр-міністра. Внаслідок цих заходів у 1901 р. у Франції залишалося неграмотними всього 19,4% жінок і 13,5% чоловіків.

Характерною для політики республіканських урядів 80-х рр. була антиклерикальна боротьбаМонархісти-консерватори і республіканці рішуче розходилися в поглядах на роль католицької церкви у суспільстві. На противагу монархістам, які вважали церкву однією з основ суспільного порядку і моральності, республіканці розглядали її як ворога республіки.

В 1880 р. Ж.Феррі домігся закриття навчальних закладів ордену єзуїтів і зобов'язав усі інші конгрегації, які утримували в країні велику кількість лікарень, притулків та учбових закладів, отримувати дозвіл уряду на свою діяльність. Заборона багатьох конгрегацій та застосування до них примусових засобів призвели до конфлікту республіканської влади з церквою, налаштували проти них значну частину віруючих. В країні сформувався сильний антиурядовий католицький рух, який знайшов собі союзника в консервативній опозиції і зміцнив її виборчу базу. Напередодні загальних виборів 1885 р. монархісти (легітимісти, орлеаністи і бонапартисти) об'єдналися в політичне угрупування “Конституційна опозиція”, виступили на виборах єдиним фронтом і досягли значного успіху, провівши до палати 202 депутатів. На ці вибори республіканці вперше після приходу до влади йшли під гаслом захисту республіки.

Відсутність соціальних реформ в той час, коли в сусідній Німеччині вже було започатковано «еру робітничого законодавства», викликала розчарування значної частини виборців і сприяла зростанню популярності невеликої групи політиків, які називали себе радикалами й заявляли про вірність колишній республіканській програмі демократичних і соціальних реформ. Суперництво між поміркованими республіканцями і республіканцями-радикалами виявилося вже на виборах 1881 р., після яких радикали вперше відокремилися від республіканської більшості, утворивши в палаті власну фракцію у складі 46 чоловік. Їх лідерами стали молоді журналісти Каміль Пельтан і Жорж Клемансо, майбутній прем'єр-міністр Франції. Після виборів 1885 р. радикали отримали в палаті депутатів 180 місць, майже стільки, як помірковані республіканці (200). В результаті республіканці остаточно розкололися на два угрупування – поміркованих республіканців (опортуністів) і радикалів.

Суперечності між республіканцями не могли не вплинути на стабільність урядів, змушених постійно враховувати можливість втрати парламентської більшості. Часта зміна урядів було справжнім лихом ІІІ республіки. До кінця ХІХ ст. їх було понад 20, тобто кожен кабінет перебував у влади в середньому менше одного року. Цю урядову нестабільність дещо компенсувало те, що персональний склад кабінетів був порівняно стабільним – як правило, частина міністрів колишнього уряду переходила до складу нового.

Колоніальна політика Франції у 80-ті рр. ХІХ ст. В першій половині 1880-х рр. урядами Ж.Феррі (1880-1881, 1883-1885 рр.) відновлено колоніальну експансію Франції, призупинену через франко-прусську війну. Шукаючи компенсації за втрачене панування в Європі, Франція різко посилила колоніальну експансію в Африці й Індокитаї. До початку ХХ ст. вона зуміла відновити свою колоніальну імперію. Майже 85% всіх французьких колоній було здобуто впродовж 1880-1914 рр.

Спочатку політика колоніальної експансії зазнавала опору з боку монархістів, радикалів, соціалістів-гедистів, навіть частини поміркованих республіканців (Фрейсіне, Рібо). Серед аргументів називали такі: колоніальна експансія могла зіпсувати відносини з Англією; вона розпорошувала сили, незважаючи на німецьку загрозу (лідер радикалів Ж.Клемансо був переконаний, що війна з Німеччиною неминуча, тож війська потрібно тримати в Європі на її кордонах); слабкий приріст населення і відсутність масового виїзду французів не давали можливості закріпити ці колонії за Францією. Однак до початку ХХ ст. ці заперечення було знято. Колоніальну експансію Франції підштовхував Бісмарк, щоб відволікти французів від ідеї реваншу над Німеччиною. За його підтримки в 1881 р. було встановлено протекторат Франції над Тунісом.

Натомість в Єгипті Франція зазнала поразки в конкуренції з Великою Британією. Після того, як під керівництвом французького інженера Ф.Лессепса було збудовано Суецький канал (1869 р.), що з'єднав Середземне і Червоне моря, оволодіння новим торговельним шляхом стало метою англійської політики. Придбавши у Єгипту в 1875 р. контрольний пакет акцій Суецького каналу, Англія отримала контроль над важливим стратегічним шляхом у Індію. Окупація англійцями Єгипту у вересні 1882 р. призвела до глибокого відчуження між Францією і Англією, що продовжувалося понад 20 років, до підписання Антанти в 1904 р. Втрату Єгипту Франція намагалася компенсувати в інших районах Африки, що ще більше загострило її відносини з Англією. У 1883-1885 рр. вона вела війну за володіння Мадагаскаром, в результаті чого домоглася визнання свого протекторату над ним, але через опір Великої Британії не змогла в цей час повністю поставити під свій контроль.

Ще з 1876 почалося планомірне розширення французьких володінь у Західній Африці на схід. На початку 1880-х виникли плани щодо розширення колонії Сенегал у напрямку до Нігеру з метою об'єднати залізницею область р. Нігер з областю р. Сенегал і з берегом Атлантичного океану. У 1883 рр. французи вийшли на берег Нігеру в Бамако, де заснували перший форт і встановили міцний зв'язок Сенегалу з Нігером. В результаті подальших завоювань у 1890-ті рр. вони створили на заході Африки кілька нових колоній (Французька Гвінея, Берег Слонової Кістки, Дагомея, ін.), що були об'єднані в одну - Французька Західна Африка.

В центральній Африці в конкуренції європейських держав за басейн р.Конго виграла Бельгія, однак частина басейну Конго (800 тис. кв. км.) за рішенням Берлінської конференції 1884-1885 рр. дісталася Франції. В центральній Африці створено французькі колонії Габон, Середнє Конго, Убанги-Шарі, Чад (до 1910 р. об'єднані у колонію Французька Екваторіальна Африка).

Серед планів французького уряду було проникнення в Сахару і побудова транс-сахарської залізниці. Однак смерть усіх учасників експедиції, спорядженої в Сахару (1880-1881 рр.), а також усвідомлення надзвичайних труднощів освоєння пустелі, примусили французький уряд відмовитися від цього плану.

Франція відновила завоювання Індокитаю, розпочате Наполеоном ІІІ (в 1863 р. встановлено контроль над Камбоджею, в 1867 р. – Кохінхіною). В 1883 р. направлено французькі війська до Тонкінської затоки, де знаходилися незалежні держави Тонкін і Аннам, наслідком чого стало підписання договорів про встановлення над ними французького протекторату. Ці договори не визнав уряд Китаю, який вважав ці держави своїми васалами. В результаті двох французько-китайських війн (1884 і 1885 рр.) Китай визнав колоніальні загарбання Франції в Індокитаї. Однак в березні 1885 р. французи зазнали поразки від китайців у битві біля Ланг-Сона, що мало наслідком падіння другого уряду Феррі і початок у Франції антинімецької кампанії, оскільки Феррі виступав за налагодження співробітництва з Німеччиною і проводив колоніальну експансію за її підтримки. В 1887 р. французи об'єднали Аннам, Тонкін, Камбоджу і Кохінхіну в Індокитайський союз під управлінням спільної колоніальної адміністрації. Було підкорено й інші території, в тому числі на Тихому океані - острови Таїті (1879), Нові Гібриди (1882), Нова Каледонія (1886) тощо.

Буланжизм. З виборами 1885 р., що проходили під патріотичними гаслами, пов'язаний підйом нової політичної сили – націоналістичного руху. Настрої ксенофобії, породжені незадоволенням конкуренцією з боку іноземних робітників, характерні для усіх розвинутих країн в умовах економічної депресії, у Франції підживлювалися настроями реваншу над Німеччиною. У той час як помірковані республіканці намагались усіляко утримуватися в

Поиск по сайту: