Література. В.о. начальника кафедри

Затверджую

В.о. начальника кафедри

теорії й історії держави та права

підполковник міліції

Кузьменко В.Б.

Лекція

З навчальної дисципліни “Історія держави і права України”

По темі “Суспільно-політичний лад і законодавство України в 1945 – 1991 рр.”

Для курсантів факультету підготовки фахівців кримінальної міліції,

підготовки фахівців транспортної міліції, міліції громадської безпеки, підготовки фахівців для підрозділів слідства та дізнання

Обговорено і схвалено на засіданні кафедри теорії й історії держави та права

Протокол №___
від “___”____________2010 р.

Одеса 2010

План.

Вступ

1. Повоєнне державне будівництво. Перші кроки десталінізації та їхні наслідки в Україні.

2. Зміни в законодавстві України часів хрущовська відлиги в Україні.

3. Кодифікація права УРСР у 1960-х роках.

4. Основні риси цивільного, сімейного, трудового, кримінального права.

5. Дисидентський рух в Україні. Шестидесятники.

Висновки

Навчальна мета лекції: ознайомити курсантів і студентів з історією розвитку української державності та права на українських землях;

Виховна мета лекції: виховувати у курсантів почуття гордості за минуле своєї держави.

Зв’язок з іншими темами, навчальними дисциплінами: Історія України т. 13, 14, Історія вчень про державу і право т. 13.

Зв’язок з практикою: у лекційному матеріалі містяться відомості про основні кодифікаційні роботи повоєнного періоду, що надає можливість зрозуміти особливості і внутрішню логіку кодифікаційних робіт сучасного етапу (нового Кримінального кодексу України, Цивільного кодексу України тощо).

Література

Хрестоматія з історії держави і права України. У 2-х т. Т.2/ За ред. В.Г. Гончаренка. – К.: Ін юре, 1997. – С. 10-16, 18-19, 21-24, 36-40, 52-60.

Історія держави і права України. У 2-х ч. - Ч. 2 / За ред. А.И. Рогожина. – К.: Ін юре, 1996. – С. 37-68.

Історія держави і права України / За ред. В.Г. Гончаренка. – К.: Вентурі, 1996. – С. 173-190.

Історія держави і права України: Підручник / А.С. Чайковський (Кер. авт. кол.), В.І Батрименко, Л.О. Зайцев, О.Л. Копиленко та ін. За ред. А.С. Чайковського. – К.: Юрінком Інтер, 2003. - С. 261 – 275.

Історія України. Навчально методичний посібник / М.М. Столбуненко, В.М. Красовський, Т.В. Житкова, В.М. Чумак, Ю.Г. Бєлоєнко, М.М. Юрченко, В.Б. Ковальов, В.А. Савченко. – Одеса: Астропринт, 2003. – С. 325 - 344.

Кульчицький B.C., Настюк М.І., Тищик Б.Д. Історія держави і права України. – Львів: Світ, 1996. – С.152-168.

Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч.посібник. – К.: Знання, 1999. – С. 310-342.

Музиченко П. Долматова Н.І., Крестовська Н.М. Практикум історії держави та права України: Навч. посіб. – К.: Вікар, 2002. – С. 251 - 277.

Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. – К.: Вид-во т-ва “Знання”, 1993. – С. 67-84, 96-118.

Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. – К.: Либідь, 1999. – С. 197 - 231.

Вступ

Після смерті Сталіна у стані вищого партійно-державного керівництва розпочалася боротьба за і владу. Одним із тих, хто претендував на роль наступника» вождя був Л. Берія, який, з метою реалізації своїх замірів, намагався заручитися підтримкою республіканських каральних структур, передовсім в Україні. Проте в липні 1953 р. Берія зазнав поразки, був заарештований, а до влади прийшло угруповання М. Хрущова. Фізична смерть Сталіна не означала кінця сталінщини й тоталітаризму, які надовго скували живу думку, волю та активність людей. З приходом Хрущова до влади почали здійснюватися важливі політичні й господарські заходи, спрямовані на і ліквідацію негативних явищ, пов'язаних з тоталітарним режимом. Уперше офіційно на пленумі ЦК КПРС (липень» 1953 р.) було заявлено про шкідливість і недопустимість» «культу особи». Робилися певні кроки в напрямі розрядки міжнародної напруженості, підвищення матеріального добробуту населення, ослаблення регламентації культурного і життя. Здійснювані з цією метою за ініціативою першого і секретаря ЦК КПРС М. Хрущова заходи сприяли відчутному пом'якшенню політичного режиму. Відомий письменник І. Еренбург влучно назвав цей період «відлигою».

1. Повоєнне державне будівництво. Перші кроки десталінізації та їхні наслідки в Україні.

У червні 1953 р. першим секретарем ЦК Компартії України став О. Кириченко — перший українець на цій посаді з часу виникнення КП(б)У. Відбулися зміни в партійному та Радянському керівництві областей та районів республіки.

Вже в перші місяці після смерті «вождя народів» нове партійно-державне керівництво здійснило ряд кроків — від несміливих, вкрай обережних до рішучих, спрямованих па пошуки шляхів подолання тоталітаризму. Восени 1953 р. були ліквідовані інструменти масових «чисток» і терору — воєнні трибунали військ МВС й Особлива нарада МВС.

Ліквідовувалися концтабори, була розформована значна частина внутрішніх військ. Важливе значення мала амністія громадян, звинувачених у співробітництві з нацистами в роки війни. Адже чимало українців, особливо мешканців західного регіону, що опинилися під фашистською окупацією, нерідко безпідставно звинувачувалися в «пособництві ворогові» й відправлялися до Сибіру чи інших віддалених регіонів країни.

До березня 1957 р. повернулися до рідних осель 20 043 учасники оунівського руху і 22 497 «бандпособників», 1666 осіб, засуджених за зв'язки з «небезпечними елементами», 5713 осіб із тих, хто служив у німецьких формуваннях, 6416 осіб, засуджених за інші антирадянські виступи, 9111 членів сімей оунівців, висланих за рішенням Особливих нарад МВС СРСР. Уже в 1953—1955 рр. були переглянуті всі основні політичні справи післявоєнного часу, пов'язані з репресіями сталінського режиму. Однак лідер партії не наважився на перегляд політичних процесів 30-х років.

У лютому 1956 р. учасники XX з'їзду КПРС заслухали доповідь М. Хрущова про культ особи Сталіна. Це був акт громадянської мужності й далекоглядності нового лідера. Проте зміст доповіді та зроблені з неї висновки відбивали можливості того часу: завдання послідовної, радикальної критики культу особи не вирішувалося. В основному йшлося про розвінчання Сталіна як керівника, як особи, безпосередньо причетної до репресивної політики. До повного руйнування тоталітарної системи було ще далеко.

У другій половині 50-х років центр пішов на деякі поступки союзним республікам. Було ліквідоване Міністерство юстиції СРСР. Розширювалися компетенції республік в адміністративно-політичній сфері. Зокрема, в їхнє відання передавалися питання обласного та крайового адміністративно-територіального устрою. Дещо розширювалися законодавчі права. До компетенції союзних республік віднесено прийняття цивільного, кримінального і процесуального кодексів, встановлення Основ законодавства про судоустрій і судочинство. Розширювалися компетенції респуб­лік і в економічній галузі. В їхнє підпорядкування переда­валося багато промислових і транспортних підприємств. Внаслідок цього питома вага республіканської промисловості в Україні зросла з 36 % у 1953 р. до 76 % у 1956 р. Були створені союзно-республіканські міністерства чорної металургії, вугільної, паперової та деревообробної, легкої, текстильної промисловості, вищої освіти і зв'язку. Проте розширення прав і компетенцій республіки у ці роки не могло глибоко вплинути на реальний економічний і політичний суверенітет України.

Короткий період ревізії політики сталінського режиму був використаний в Україні для висування культурно-національних вимог. В цих умовах формується молода генерація інтелігенції — так звані шістдесятники, які промотували проти задушливої атмосфери в суспільстві, боролися за відродження української культури, національної самосвідомості й людської гідності. При цьому відкидалися ідеї співпраці з системою, яка заперечувала найелементарніші національні та людські права. Шістдесятників репрезентували письменники Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський та ін. Проте після короткого дебюту молодих українських інтелектуалів почалося цькування їх владою. Розвінчання культу особи дало можливість критикувати радянську політику в національному питанні. Цей процес ставав небезпечним для адміністративно-командної системи, однак непослідовність і обмеженість процесу десталінізації, незавершеність демократичних перетворень у період хрущовської «відлиги» зумовили новий сплеск боротьби з будь-якими проявами інакомислення. Відповідно до нових політичних реалій формувалася законодавча база, яка значно розширила можливості владних структур у проведенні політичних репресій. Зокрема, 25 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про кримінальну відповідальність за державні злочини». У кримінальний кодекс УРСР введено сумнозвісну статтю «антирадянська агітація та пропаганда». З'явилися численні «рекомендації» КДБ, союзної прокуратури тощо. Була введена така форма боротьби з інакодумством як офіційне застереження від імені державної безпеки.

На основі згаданих нормативних та законодавчих актів з 1959 по 1986 р. в Україні було притягнуто до кримінальної відповідальності 719 інакодумців. Масового характеру набули політичні репресії в 1959 р., коли відбувся XXI з'їзд КПРС. У наступні роки під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників владні структури змушені були вдаватися до більш завуальованих форм політичних репресій. Впроваджувалось покарання представників опозиції не за політичними, а за суто кримінальними статтями, вико­ристовувались можливості каральної психіатрії, здійснювався тиск по службовій лінії тощо.

Життя вимагало від партійно-державного керівництва дати оцінку причинам відставання радянської економіки, яке ставало дедалі відчутнішим. Спеціалістами було зроблено висновок, що західний світ вступає у фазу науково-технічної революції і дальше відставання загрожуватиме СРСР катастрофічними наслідками. У липні 1955 р. відбувся пленум ЦК КПРС з проблем науково-технічного прогресу. Він прийняв деякі рішення, спрямовані на поліпшення стану справ у цій галузі, зокрема, про доцільність закупок за кордоном передових промислових технологій. Однак пленум не зміг критично оцінити господарський механізм, що склався у 30-ті роки й був неспроможний забезпечити інтенсифікацію виробництва.

З ініціативи М. Хрущова в 1953 р. уряд почав здійснювати широкомасштабні заходи, спрямовані на поліпшення життя колгоспників. Державні закупочні ціни на зерно за п'ять років зросли майже в сім разів, а на тваринницьку продукцію у 5,5 рази. З колгоспів списали попередню заборгованість, колгоспники почали одержувати на трудодні грошові аванси. З метою розв'язання зернової проблеми на початку 1954 р. було прийнято рішення про освоєння цілинних і перелогових земель, переважно в Казахстані. З України на цілину виїхали десятки тисяч юнаків і дівчат, в основному механізаторів. Протягом п'яти років в Україні, як і в СРСР у цілому, спостерігалося стале зростання сільськогосподарського виробництва. Таким чином, у ці роки було зроблено спробу не змінюючи виробничих відносин, які вважалися соціалістичними, а лише шляхом деяких послаблень, особливо в податковій політиці та ціноутворенні, зупинити деградацію сільського господарства.

«Відлигу» в суспільно-політичному та культурному житті Хрущову не вдалося відстояти. Вона була загублена діями самого лідера КПРС. Ініційовані Хрущовим численні реформи, створюючи ілюзію безперервних перетворень, не зачіпали основ тоталітаризму. У критичних для системи ситуаціях використовувалися сталінські методи, про що свідчать події в Угорщині в 1956 р. чи в Новочеркаську в 1962 р.

Ліквідуючи зайві управлінські структури, хрущовське керівництво водночас намагалося включити в процес оновлення суспільства народні маси. З цією метою розширювалися права і склад органів місцевої влади. В Україні кількість депутатів місцевих рад збільшилася з 322,6 тис. У 1950 р. до 381,5 тис. у 1959 р. Відповідно до постанови ЦК КПРС (січень 1957 р.) суттєво розширювалась компетенція місцевих рад у питаннях планування, будівництва, бюджетно-фінансовій сфері та ін.

Аналіз перетворень хрущовського періоду дає підстави стверджувати, що розпочаті перетворення хоча й не ліквідували адміністративно-командної системи, все ж певною мірою сприяли процесові децентралізації у сфері державного будівництва.

З великим розмахом у 1954 р. відзначалося возз'єднання України з Росією. Кам'янець-Подільську область було перейменовано в Хмельницьку, а обласний центр Проскурів — У Хмельницький. Головною подією ювілейних торжеств стала передача Україні зі складу РРФСР Кримської області. Цей акт мотивувався спільністю економік, територіальною близькістю, тісними господарськими й культурними зв'язками між Кримом і Україною. Зазначимо, що в історичній літературі існують різні оцінки цієї події. Деякі дослідники вважають, що передача Україні Криму була виявом сваволі вищого партійно-державного керівництва, зокрема М. С. Хрущова, який проігнорував волю населення Криму. Звернення до історичних фактів дає підстави стверджувати, що Катерина II проголосила про приєднання Криму до Росії в односторонньому порядку, розгромивши суверенне Кримське ханство. Відомо також, що в 1917 р. кримсько-татарський курултай проголосив Кримську Народну Республіку. Однак новостворена республіка була ліквідована більшовицьким експедиційним корпусом, що прибув із Петрограда. Фактично це була повторна анексія Криму до Росії, але тепер уже радянської.

Оцінюючи акт 1954 р., слід брати до увага, що в умовах тоталітарного режиму вся повнота влади зосереджувалася в руках вищих партійних і радянських органів. Їхні рішення вважалися єдино законними, конституційними. У цьому розумінні постанова Президії Верховної Ради РРФСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР від 5 лютого 1954 р., як і інші постанови законодавчих органів Росії та України з цього питання — легітимні, юридичне правові акти радянської влади. Слід визнати, що інших процедур й інших підходів у той період не існувало.

Відомо, що відразу ж після депортації корінного кримсько-татарського населення у травні 1944 р. партійні та державні органи СРСР здійснили кампанію по масовому заселенню Криму вихідцями із внутрішніх областей Росії. В передвоєнні роки населення Кримської АРСР складалося наполовину з росіян, татари становили 19,4 %, а. українці — 13,7 %. Після депортації татар, греків та німців автономію Криму було скасовано. Склад населення істотно змінився. В середині 50-х років питома вага росіян становила приблизно 70 %, а українців — понад 20 %. У момент передачі Криму Україні корінне населення півострова насильно утримувалося за тисячі кілометрів від своєї землі і поступово гинуло у сталінських концтаборах. Таким чином, передача Криму до складу України здійснювалася згідно з нормами державної діяльності того періоду, однак без урахування волі, бажання, прав корін­ного народу — кримських татар.

У роки «відлиги» активізувалася діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то на кінець 1955 р. — 29. Розширювалися політичні, економічні й культурні зв'язки республіки із зарубіжними країнами, проте як і раніше українська дипломатія йшла у фарватері дипломатії СРСР.

Посилення Москвою антинаціоналістичної боротьби спонукало правлячі кола й громадські організації західних країн виробити нові концептуальні підходи до цієї проблеми. У 1954 р. була створена Асамблея поневолених європейських націй, а згодом й Американський комітет поневолених націй на чолі з колишнім президентом СІЛА Г. Гувером. У липні 1959 р. конгрес СІЛА прийняв спеціальний закон про «Тиждень поневолених націй». До числа останніх під «номером четвертим» потрапила й Україна, що на офіційному рівні сталося вперше в американській історії. Закон мав сприяти поступовій ерозії радянської системи, активізації боротьби за права людини, розв'язання національних проблем.

2. Зміни в законодавстві України часів хрущовська відлиги в Україні. Хрущовські реформи розхитали тоталітарний режим, але не знищили його. Вони стерли гострі кути сталінської моделі соціалізму, не зачепивши її основ і самої конструкції. Зрушення, що сталися за часів «відлиги», відображали лише внутрішню еволюцію тоталітаризму, зміну його форм. Поразка хрущовського реформаторського курсу негативно вплинула на соціально-економічний розвиток України. 14 жовтня 1964 р. пленум ЦК КПРС увільнив М. Хрущова з посад голови Ради Міністрів СРСР та першого секретаря ЦК КПРС «у зв'язку з похилим віком і погіршенням стану здоров'я». Справжньою причиною усунення Хрущова від влади було його надто радикальне ставлення до сталінської спадщини в політиці. Досить швидко критика «волюнтаризму і суб'єктивізму» вилилася в практичне заперечення хрущовського реформаторства і будь-яких спроб оновлення суспільства. Процес демократизації суспільства, розпочатий М. Хрущовим, досить швидко захлинувся в потоці консерватизму, що заполонив усі сфери життя. Нове партійне керівництво, очолюване Л. Брежнєвим, наполегливо згортало, а не розвивало лінію XX з'їзду КПРС. Це особливо яскраво проявилося в застосуванні воєнної сили в Чехословаччині в 1968 р., розгортанні широкомасштабної критики економічних концепцій «ревізіонізму», обмеженні косигінських реформ у промисловості та сільському господарстві.

Брежнєвське керівництво повернулося до політики жорсткого централізму, всіляко обмежувало суверенітет республіки. Парламент України не мав права відмінити рішення уряду СРСР чи опротестувати їх, навіть якщо вони стосувалися території республіки й суперечили інтересам П народу. Загальносоюзні міністерства та відомства мали цілковитий пріоритет перед урядом України. Вони визначали податки, ціни на продукцію, встановлювали частку відрахування в союзний бюджет.

Ради народних депутатів, особливо місцеві, були позбавлені реальних прав, оскільки конституційні гарантії не підкріплювалися реальними можливостями. Зокрема, кошти радянським органам України виділялися із союзного бюджету. Не маючи необхідних матеріально-технічних і фінансових ресурсів, місцеві ради були позбавлені можливості впливати на вирішення економічних і соціальних питань. Функції рад по суті виконували партійні органи, які «керували» ними, застосовуючи адміністративно-командні методи.

Соціально-економічний розвиток України характеризувався залежністю від центру, ігноруванням національних інтересів. Десятиріччями нещадно експлуатувалися природні багатства української землі. В республіці, що займала всього 2,6 % території СРСР, було побудовано 40 % атомних енергоблоків, електроенергія яких використовувалася не для власних потреб, а постачалася в європейські країни. На території України розміщувалися техногенні та особливо шкідливі виробництва, у тому числі, 1000 хімічних заводів, причому лише кілька відсотків вироблюваної ними продукції республіка використовувала для власних потреб. Значна частина фінансових, матеріальних і людських ресурсів, необхідних для освоєння територій Сибіру та Далекого Сходу, викачувалася з України. На освоєння східних родовищ нафти та газу виділялися велетенські ресурси. До того ж з України було мобілізовано тисячі найбільш дієздатного населення. В Тюменській області нині мешкає понад півмільйона українців. У Результаті незбалансованого розвитку народного господарства частка галузей, що працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29 %, тоді як у розвинутих країнах вона сягала 50—60 %.

У 70 - 80-ті роки соціальна політика радянської держави спричинила кризові явища в сільському господарстві. Різко зменшилися обсяги випуску сільськогосподарської продукції, відбувався загальний занепад села. Щорічно на теренах України зникало 80 сіл, а з 1969 по 1987 р. в сільській місцевості припинили своє існування 1502 населених пункти. Соціальна невлаштованість села створила загрозу депопуляції населення майже в половині областей України. В 1980 р. 40 % колгоспів у республіці були нерентабельними. Зокрема, збитковим було виробництво продуктів тваринництва, цукру, інших видів сільськогосподарської продукції.

Кризові явища, що охопили Україну, виявилися, зокрема, у зниженні продуктивності праці в сільськогосподарському виробництві, відставанні в розвитку НТП, зменшенні приросту працездатного населення, процесах урбанізації і занепаду сільських районів, погіршенні екологічного становища. Крім того, зростав нееквівалентний товарообмін, коли республіка більше вивозила продукції ніж ввозила. Найбільш розвинуті паливно-енергетична, металургійна та машинобудівна галузі щорічно поглинали 75 % промислових інвестицій республіки. 15 % національного доходу поглинав військово-промисловий комплекс, розвиток якого був пріоритетним для центру. Галузі легкої та переробної промисловості, сільське господарство перетворилися на інвестиційного донора індустрії.

В червні — вересні 1977 р. в країні обговорювався проект нової Конституції СРСР. Хоча партійні й державні лідери, офіційні засоби масової інформації постійно твердили про «всенародне обговорення», сам хід цієї кампанії ніяк не настроював на діловий тон, тверезий аналіз обстановки. До того ж, як свідчать документи, не враховувались пропозиції громадян, спрямовані на демократизацію суспільства, вдосконалення державного апарату тощо.

Декларативне забарвлення мало положення нової Конституції щодо права кожної нації на самовизначення. По-перше, не було з політичних мотивів розроблено механізму його реалізації. По-друге, Основний закон захищав бюрократичну надцентралізацію державного й суспільного життя.

Суперечлива ситуація склалася і в духовній сфері України. Ігнорувалася культурна спадщина українського народу, проводилася цілеспрямована русифікація всього суспільного життя, звужувалася сфера функціонування української мови, знижувався рівень її вивчення. В 60—70-х роках, за даними комісії Спілки письменників України, різко скоротилася кількість шкіл з українською мовою навчання. В обласних центрах і в Києві українські та змішані російсько-українські школи становили лише 28 %, а російські — 72 %, в інших великих містах республіки — відповідно 16 і 84 %. Подібне становище склалося й у дошкільних закладах. Не приділялося належної уваги також задоволенню мовних потреб некорінних національностей.

Виступи опозиційних сил за суверенітет України. Громадськість України все більше усвідомлювала необхідність існування власної незалежної держави, спроможної захистити націю від геноциду, зберегти генофонд українського народу. Окремі групи інтелігенції виступали із заявами, протестами, спрямованими на захист прав людини та її свобод, збереження культурної спадщини минулого, завоювання реального суверенітету України. Це були дисиденти, критично мислячі люди, патріоти своєї землі.

Вже після смерті Сталіна в українському суспільстві з'являються надії на зміну політичного режиму. В різних регіонах України виникають нелегальні групи, учасники яких за допомогою листів, заяв, маніфестів висловлюють свої сподівання на демократизацію суспільного життя. В березні 1953 р. партійно-державне керівництво України дізналося про існування Українського революційного центру (УРЦ). В кореспонденції, яка надходила зі Львова, цензура вилучила 52 антирадянські документи. Вони були видруковані на машинці й надсилалися до сільських рад, колгоспів і навчальних закладів восьми областей Західної України. У зверненнях повідомлялося про створення революційного центру, здатного очолити в Україні національно-визвольний рух. У розповсюджених документах піддавався різкій критиці сталінський диктаторський режим. Сталін і його оточення звинувачувалися в узурпації влади, переселенні селянства, у смерті мільйонів українців, які загинули на фронтах або ж померли від голодомору.

В «Маніфесті українського революційного центру» визначалися тридцять три «принципи свободи». Поряд із Романтичними побажаннями в документі висувалися вимоги запровадження демократичної системи, суверенітету України, встановлення державних кордонів нації в її етнографічних землях, свободи організації різних політичних Партій. Ставилася вимога, щоб найважливіші питання політичного життя, законодавства, формування бюджету Приймалися виключно шляхом всенародного голосування. Обґрунтовувалося право вільної критики уряду і виборні організацій, пропонувалося висувати кандидатів на урядові посади. Український революційний центр наголошував, що основним принципом його програми є, перш за все, воля народу. «Кожній нації — державність»,— заявлялося в маніфесті УРЦ. Лише тоді, коли кожна нація матиме можливість утворити незалежну державу, тільки тоді буде встановлена на землі справедливість і виникне можливість вільного братерського союзу націй. А досягти цього можна тільки шляхом знищення всіх і всяких імперій, під яким би виглядом вони не існували.

Оформлення ідеології дисидентства слід віднести до 1955 р., коли українські політв'язні мордовських концтаборів написали «Відкритого листа» до 00Н. Це був перший документ, в якому узагальнювались головні вимоги українського дисидентства на початковому етапі його становлення. В ньому висловлювався рішучий протест проти дискримінації радянською владою всього українського, приверталася увага світового громадянства до безправного становища України.

Українські дисиденти боролися проти тоталітарної системи як відкрито, так і в підпіллі. На офіційному рівні дисиденти 50-х років вимагали головним чином реабілітації невинно засуджених діячів культури і мистецтва, колишніх політичних діячів України, повернення творів «розстріляного відродження», протестували проти утисків творчої інтелігенції. Обережність цих вимог пояснювалась бажанням сприяти пробудженню національної свідомості українства й водночас уникнути переслідувань з боку органів радянської влади, які всіляко намагалися ізолювати від народу національне свідому інтелігенцію «за антирадянські виступи».

Спробу перейти до організованих форм боротьби за суверенітет України здійснила група Левка Лук'яненка, яка намагалася в 1959 р. утворити Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). Левко Лук'яненко та Степан Вірун, які працювали штатними пропагандистами Радехівського райкому партії Львівської області, підготували проект програми майбутньої організації. Він складався з трьох частин: загальнодемократичної, робітничої і селянської. В документі наголошувалося, що Москва окупувала Україну, піддавалася критиці діяльність Комуністичної партії. Йшлося також про штучні голодомори в Україні масові репресії, бюрократичні методи керівництва народним господарством, згубну національну політику. Заявлялося, що Компартія України — це філія московської КПРС, яка є передовим загоном російського імперіалізму, то інтелігенція, весь народ позбавлені будь-яких прав і свобод, робітники не мають вільних профспілок. Констатувалося, що Україна позбавлена суверенітету, права політичних та економічних відносин з іншими державами, все суспільне життя в ній зрусифіковане, а українська нова не стала державною, витіснена з офіційного вжитку.

За таких обставин Україні потрібно скористатися своїм конституційним правом і шляхом референдуму визначитись щодо СРСР. У самостійній Україні політичний лад має бути радянським, а економічний — соціалістичним. Україна, як самостійна соціалістична держава, могла б залишитися у співдружності соціалістичних держав. Група Лук'яненка відкрила новий, «безкровний» етап визвольних змагань. Вона практично однією з перших в Україні поставила на порядок денний питання про ненасильницький, конституційний шлях до здобуття соборності, самостійності України. Незважаючи на мирні, цивілізовані підходи до вирішення національного питання, учасники групи зазнали суворих покарань. Усіх їх було засуджено до великих строків ув'язнення.

«Справа юристів» не була поодинокою. У вересні 1962 р. КДБ республіки доповідав ЦК КПУ, що за останні п'ять років в Україні створено «ворожими елементами 46 антирадянських груп з числа інтелігенції та молоді, в яких налічувалося 245 чоловік». КДБ СРСР ще в липні 1962 р. видав наказ «Про посилення боротьби органів державної безпеки з ворожими проявами антирадянських елементів». Передбачалося, зокрема, «посилення чекістської роботи» у вищих і середніх навчальних закладах, «перестановка агентурного апарату» тощо. Отже, на поверхні вирувала «відлига», активізувалися шістдесятники, а владні структури в цей час здійснювали своєрідне перегрупування сил, готуючись до чергової кампанії, спрямованої проти інакодумців

Тоталітарний режим не жалів зусиль, щоб припинити діяльність опозиційних сил. У 1964 р. в Одеській області компетентні органи» викрили «Демократичний союз соціалістів», який ставив питання про надання суверенітету Україні. На Миколаївщині в 1969 р. була припинена спроба Українських патріотів утворити організацію «Боротьба за Спільну справедливість». Того ж року в Луганську були Арештовані й засуджені на тривалі строки організатори партії боротьби за реалізацію ленінських ідей» Ці та інші організації ставили за мету добитися демократичних перетворень, врятувати український народ від політичної, економічної та духовної катастрофи.

Гасло відродження української державності висунув і Український національний фронт, утворений наприкінці 1964 р. на західноукраїнських землях. Його ініціаторами були Дмитро Квицько, Зиновій Красівський, Михайло Дяк та Мирослав Мелень. До своєї організації вони намагалися залучати переважно представників селянства. Учасники УНФ розробили програму перебудови українського суспільства на демократичних засадах. Аграрна програма передбачала різні форми власності. Організація намагалася проводити агітацію серед населення за вихід зі складу СРСР й утворення самостійної Української держави. З цією метою було організовано видання журналу «Воля і Батьківщина». Всього вийшло 16 номерів. Активісти УНФ розповсюджували також старі видання ОУН-УПА. Щоб привернути увагу до проблем розвитку української культури УНФ надіслав делегатам XXIII з'їзду КПРС, а також до редакцій центральних газет «Меморандум УНФ». Автори цього документу вимагали від властей захистити рідну мову, повернути українців із місць заслання, реабілітувати жертви сталінського терору.

5. Дисидентський рух в Україні. Шестидесятники. Реальні можливості для зближення України з країнами європейського регіону виникли після Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі, що відбулася влітку 1975 р. в Гельсінкі. Як відомо, керівництво СРСР поставило підпис під Заключним актом Наради. Дотримання прав людини, співробітництво в гуманітарних та інших галузях становили серцевину положень цього документа. Виникли можливості встановлення контактів між Радою Європи і СРСР. Проте позиція партійного і державного керівництва Радянського Союзу була непослідовною. Практика показала, що воно не збиралося виконувати взяті на себе зобов'язання. Внутрішнє законодавство з прав людини не відповідало загальноприйнятим міжнародним нормам. Більше того, після Гельсінкі в СРСР посилилися репресії проти інакомислячих. Будь-яка критика західними країнами позиції центрального керівництва щодо союзних республік, зокрема України, розцінювалася як втручання У внутрішні справи СРСР.

Особливу увагу питанням захисту прав людини, суверенітету України приділяла Українська Гельсінська група, утворена в листопаді 1976 р. Вона створювалась дисидентами як відкрита громадська організація. Не посягаючи на існуючий режим, група ставила завдання легальним шляхом домагатися від властей дотримання законодавства щодо прав людини. У програмній заяві Гельсінської групи говорилося: «Вільна Україна гарантує всі права народам, що населяють Україну: росіянам і полякам, євреям і татарам, румунам та угорцям. Ми надто добре пізнали, що таке підневільне колоніальне існування тому заявляємо, що людям, які заселяють нашу Батьківщину, ми надаємо якнайширші політичні, економічні й соціальні права».

Правозахисний рух привернув увагу урядів країн світу та їхніх законодавців до проблем України. В листопаді 1976 р. у Вашингтоні було створено Комітет Гельсінських гарантій для України, до складу якого увійшли представники відомих зарубіжних правозахисних організацій.

У своєму зверненні до країн — учасниць Белградської наради влітку 1977 р. Українська Гельсінська група наголо­шувала, що Україна, увійшовши до складу СРСР втратила свій суверенітет, свою державність. «Ми глибоко шануємо культуру, духовність, ідеали російського народу, але чому Москва має вирішувати за нас на міжнародних форумах ті чи інші проблеми, зобов'язання?» Кожен народ, говорилося у зверненні, повинен бути у спілці демократичних держав «вільним чинником, незалежним творчим духом». Лише тоді зникнуть ті деформації, що спотворюють стосунки між народами, сіють розбрат і підозріння. Народ має бути господарем своєї землі, своєї традиції, своєї волі до побудови кращого життя — для всіх, для кожного». Виходячи з цього УГГ заявляла, що «найрадикальніша вимога української нації для себе і для братерства народів – повна суверенність творчого прояву в усіх сферах духовно-господарського життя. Ніщо в світі не може зупинити втілення цієї ідеї в зримі форми історичної реальності».

Досягнення суверенітету України, на думку авторів документа, можливе лише за умови вирішення загальнодемократичних завдань: досягнення реальної свободи слова свободи волевиявлення, свободи в'їзду та виїзду з своєї країни, вільного поширення своїх ідей і знайомства з ідеями інших людей, вільного створення творчих, мистецьких, наукових асоціацій тощо. Пропонувалося звільнити всіх політв'язнів і ліквідувати відповідні статті у кримінальних кодексах союзних республік і СРСР, забезпечити вільний обмін інформацією, ліквідувати цензуру. Пропонувалося також засудити на рівні Організації Об'єднаних Націй саму ідею убивства й війни.

Зазначимо, що опозиційні сили, які виступали за суверенність України, на тому етапі не мали ні власних організаційних структур, ні цілісної програми. Значною мірою це зумовлювалося жорстокістю репресивних заходів влади проти інакомислячих. Утім український дисидентський рух був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї до платформи, близької до інтегрального націоналізму (В. Мороз), — і являв собою реальну моральну та ідеологічну загрозу авторитарній системі. І хоч у заявах та діях опозиційних сил переважав викривальний пафос, їхні позитивні ідеї потенційно були спрямовані на оновлення тогочасних суспільних відносин та державного життя.

Висновки по лекції

Виступаючи проти тоталітарного режиму та пов'язаних із ним деформацій, пропонуючи шляхи реформування суспільства на демократичних засадах, українські опозиційні сили тим самим допомагали багатьом людям усвідомити необхідність корінних перетворень в усіх сферах життєдіяльності суспільства. Саме дисидентам, правозахисникам та іншим опозиціонерам належить пріоритет у постановці практично всіх «перебудовчих» проблем, про які голосно заговорили у другій половині 80-х років.

Поиск по сайту: