В інтелектуальній думці ХХ ст

Міcце неомарксизму

Інтелектуальна думка ХХ ст. (особливо другої його половини) нерозривно пов“язана з таким складним і суперечливим явищем у духовному житті людства, як неомарксизм. Однак, розпочати хочу з констатації того факту, що поняття «неомарксизм» є надзвичайно розмитим внаслідок відстності чіткого розуміння, кого саме відносити до неомарксистів. Етимологія власне терміну складнощів не викликає («новий марксизм»), однак є певні складнощі щодо формального віднесення до неомарксизму. Перша згадка терміну датується ще початком ХХ ст. (є думка, що вперще визначення «неомарксизм» було застосовано ще в 1913 р. щодо поглядів французького мислителя Ж. Сореля).

Часто, говорячи про неомарксизм, акцентують увагу на кількох значеннях: 1) т.зв. «західний марксизм» (на противагу радянському марксизму-ленінізму); 2) Франкфуртська соціологічна школа (та її «критична» теорія як найвідоміша школа неомарксизму); 3) рух «нових лівих» у 50-х - 60-х рр. ХХ ст. в країнах Заходу; власне неомарксизм - як сукупність соціально-філософських та економічних концепцій, ХІХ-ХХ століть у руслі марксистської ідейної традиції, які протиставили себе т.зв. ортодоксальному марксизму (як у версії Енгельса-Каутського-Плеханова, так і у версії Леніна-Сталіна). Останнє визначення є широким, загальним, тоді як інші – вузькими і частковими.

Неомарксизм як явище був породжений низкою об“єктивних та суб“єктивних чиників.

До об“єктивних варто віднести нагальну необхідність здійснити теоретичну розробку низки проблем, на які не міг дати відповіді традиційний марксизм. Серед таких проблем - питання про позицію лівих партій щодо Першої світової війни та Жовтневої революції 1917 р. в Росії; питання про те, чому в Західній Європі не відбулися соціалістичні революції, незважаючи на розвинений робітничий рух; чому в цей же час в Європі стався підйом нацистського руху. Такі питання призвели до серйозних теоретичних пошуків в рамках марксизму і привели до виникнення неомарксизма. Отож, оскільки неомарксизм (попри всю його роль в інтелектуальній думці людства), сформувався задля вирішення тих завдань, на які ортодоксальний марксизм відповісти був неспроможній, то може розглядати лише в контексті з класичним марксизмом, адже лише в опозиції до останнього він наділяється смислом і може бути адекватно сприйнятий.

До суб“єктивних я би відніс появу в інтелектуальній думці Заходу низки концепцій та мислителів, які займалися суміжною чи дотичною з марксизмом проблематикою і які ігнорувати було неможливо (однак які ортодоксальний марксизм намагався саме ігнорувати):

1) Поява психоаналізу (відомого ще в історії філософської думки як фрейдизм – концепція Зигмунда Фрейда). Фрейдизм розглядав те, чого марксизм взагалі не торкався (психіку людини, її внутрішній світ і культуру як втіленя цього внутрішнього світу індивіда). Досить швидко певні ідеї Фрейда його радикальними учнями були пристосовані для аналізу соціальних явищ (при доповнення їх елеменами марксистської методології). Так виник фрейдомарксизм – школа соціальної критики на підставі синтезу ідей Маркса і Фрейда. Засновником цієї школи вважається Вільгельм Райх (наш земляк – народився у Галичині, а дитинство і юність провів у с. Южинці – тепер Кицманського району). Він розробив доволі радикальну концепцію «сексуальної революції» як продовження революції соціальної (без сексуального звільнення соціальне залишиться неповним) і в однойменній праці доволі гостро критикував більшовиків, які не допустили руйнування «буржуазної родини» та сексуального звільнення народних мас). Радянська влада на початку 20-х рр. із певною симпатією дивилася на фрейдомарксизм (Л. Троцький навіть закликав відмежуватись від «спроб оголосити психоаналіз "несумісним" із марксизмом и... повернутись до фрейдизму спиною»), але після поразки троцькістів у середині 20-х рр. розпочалась консервація марксизму-ленінізму і ставлення до фрейдомарксизму змінилося до різко негативного.

Однак певні ідеї Райха (і загалом фрейдомарксизм) вплинули на формування Франкфуртської соціологічної школи. Представники останньої переконані, що марксизм має справу тільки з масами людей, класами і т.д., тому він не може дати адекватне пояснення поведінки окремої людини і повинен бути доповнений вченням Фрейда, яке, на їхню думку, дає науковий аналіз психології та поведінки індивідуума і тому здатне подолати обмеженість філософії Маркса. Зокрема, такої думки був Еріх Фромм. Останній вказував на три, на його думку, небезпечних помилки в мисленні Маркса: недостатня увага до морального фактору в людині, помилкова оцінка шансів на здійснення соціалізму і визнання того, що соціалізація засобів виробництва є не тільки необхідною, а й достатньою передумовою для перетворення капіталістичного суспільства в соціалістично-кооперативне.

2) Поширення з кінця ХІХ — початку ХХ ст. соціологічних ідей Макса Вебера. Потрібно відмітити, що значна частина веберівських праць прямо чи опосередковано присвячені критиці марксизму і написані в полеміці з ним. Не буде великим перебільшенням стверджувати, що Маркс для становлення Вебера відіграв роль, аналогічну тій, що Гегель колись відіграв у становленні молодого Маркса. А починаючи з 20-х рр. розпочався зворотній вплив Вебера вже на марксизм. Щоправда, вплив цей був не на офіційному рівні (ортодоксальний марксизм гостро критикував Вебера за його опозицію ідеям соціальним і економічним ідеям Маркса), а на неофіційному (запозичення підходів, проблематики та ін. – без посилань на автора). Щоправда, радянський марксизм цього впливу майже не відчув – більшовицькі теоретики з подання Леніна не відчували потреби доповнювати «універсальне вчення» Маркса ідеями буржуазної філософії та соціології (єдине виключення – Бухарин, за що його Ленін нещадно критикував, а також, певною мірою, піздній Троцький, чия критика радянської бюрократії склалась, вочевидь, з урахуванням напрацювань Вебера).

3) Формування в 20-х – 30-х рр. вигнаним з СРСР Л. Троцьким критики соціальної та політичної ролі радянської партійно-господарської бюрократії. Ця критика, відома як концепція «радянського темідора», по суті заклала основи марксистської соціології тоталітаризму на основі лівомарксистської критики т.зв. «деформованої робітничої держави» (між іншим, Троцький був одним з перших, хто провів паралелі між сталінським та фашистськими режимами). Ця концепція не вплинула на радянський марксизм (в якому з легкої руки Сталіна троцькізм ототожнювали виключно з вульгарною трактовкою теорії «перманентної революції»), оскільки роботи Троцького періоду його останньої еміграції в СРСР не друкувались аж до кінця 80-х рр. Однак саме концепція «радянського термідору» відчутно вплинула на формування неомарксистської соціології.

4) Поширення інтересу до вчення Антоніо Грамші – лідера і видатного теоретика італійських комуністів, який майже 10 років провів у фашистській в“язниці, де написав фундаментальний труд – «Тюремні зошити». В останніх Грамші розглядав найрізноманітніщі питання філософії, соціології, економіки та культури. При цьому, специфіка робіт полягала в тому, що, з суто конспіративних міркувань, він змушений був викладати свою думку немарксистською термінологією. Таким чином, фактично, Грамші став одним з тих, хто заклав основи для розширення неомарксистської термінології та проблематики за рахунок термінології та проблематики буржуазної соціології та культурології. Зокрема, Грамші справив суттєвий вплив на критику економічного детермінізму ортодоксального марксизму, заклав новий погляд на співвідношення базиса та надбудови (т.зв. «теорія гегемонії») та ін. Ідеї Грамші в СРСР залишилися майже невідомими (їх видали набагато пізніше з великими купюрами), однак в Західній Європі вони вплинули в другій половині ХХ ст. на формування напрямку «єврокомунізму» (який, на думку одніх науковців, був близьким до неомарксизму, а, на думку інших, являв собою однин з його напрямків).

Характерно, що в основі усіх напрямків неомарксизму було характерне: по-перше, намагання деканонізувати спадшину Маркса і, відповідно, десакралізувати його фігуру і, по-друге, використання марксистського методу для аналізу нових явищ (політичних, соцально-економічних, культурних) ХХ ст. При цьому нерідко до марксистського методу долучалися напрацювання інших філософських школ та течій (в західному марксизмі це були, як правило, неофрейдизм та екзистенціалізм, у радянському неортодоксальному марксизмі практикувалося звернення до Гегеля). Також для більшості неомарксистських течій (особливо для тих, які вийшли з неофрейдизму та екзистенціалізму) було притаманним протиставляти «раннього Маркса» «піздньому», або протиставляти Маркса Енгельсу. Інколи доводиться навіть зустрічати твердження, що Енгельс начебто «сфальсифікував» марксизм. Такі протиставлення потребують деякого пояснення.

Після смерті Маркса його вчення було далеким від зведення його в систему. Цим зайнявся Енгельс, який заради цього навіть відклав свої проекти (найвідомішим з яких була «Діалектика природи»). Енгельсу, який долучив до цієї роботи інтернаціональну групу молодих теоретиків (Карла Каутського, Едуарда Бернштейна, Георгія Плеханова), вдалося перетворити марксизм на, з одного боку, науково-філософську школу, а, з другого, на ідеологію міжнародного суспільно-політичного руху. Так, власне, сформувався класичний (ортодоксальний) марксизм. Тобто Енгельс змушений був «дописати» Маркса, за влучним висловом О.Шубіна, він добудував стіни там, де Маркс не проснувся долі фундаменту.

Вже наприкінці ХІХ ст. відбулося «замикання» марксизму в межах тієї ортодоксальної проблематики, яка сформувалась силами отоження Енгельса. І це викликало низку ревізіоністських підходів під виглядом як «нового прочитання Маркса», (Бернштейн) так і, мовляв, боротьби за збереження ідейної чистоти марксизму (Ленін).

Однак неомарксисти запроопонували радикальніший шлях – повернутись до «раннього» Маркса, очистити марксизм від нашарувань «енгельсизму». А ранній Маркс – це насамперед концепція відчуження, викладена ним в одному неопублікованому рукописі, який німецькою мовою вперше був оприлюднений лише в 1933 р., а російською в 1956 р. під умовною і досить схематичною назвою «Економічно-філософські рукописи 1844 року». Представники неомарксизма стверджують, що Маркс розробляв свою філософську концепцію ("антропологічного гуманізму") саме в ранніх творах - "Економічно-філософських рукописах 1844 року" і певною мірою в "Німецькій ідеології", а в "Капіталі" ця філософсько-гуманістична проблематика вже відсунута на другий план. Тому вони вважають, що слід звертатися саме до ранніх робіт Маркса, оскільки наступні містять чимало "догматичних" нашарувань.

І ключова проблема раннього Маркса – відчуження (тобто аналіз тієї сили, яка відчужує в людини результати його власної праці і змушує відчувати певні психологічні та екзистенційні проблеми). Маркс тут виступає з загальногуманістичних позицій і під значним ще впливом Гегеля. І от неомарксизм в другій половині ХХ ст. повертається до проблеми відчуження людини, розглядаючи и саме під цим кутом її існування. Наприклад, відомий неомарксист Герберт Маркузе і його послідовники робили висновок про "катастрофічнеу" становище людини в будь-якому "сучасному" суспільстві, беззахисності його перед економічною і політичною силою. Тому звільнення людини пов'язано не із соціальною революцією, але перш за все з революцією "психобіологічною", "антропологічною".

Поиск по сайту: