В другій половині ХХ ст. розвиток неомарксизму був стимульований низкою чинників об“єктивного характеру

1) Криза ортодоксального марксизму. Соціал-демократичний рух починає дедалі сильніше проникати неоліберальними ідеями, а комуністичний переживає найсильніший розкол у зв“язку з ХХ з“їздом КПРС. З одного боку, смерть Сталіна і хрущовська лібералізація зменшили в середовищі західних інтелектуалів ставлення до марксизму як до ворога, його починають вивчати в академічному середовища, а, з іншого, події 1956 р. в Угорщині та 1968 р. в Чехословаччині вдарили по авторитету СРСР і змусили низку західноєвропейських інтелектуалів (як, наприклад, британський історик Еріх Хобсбаум) на знак протесту залишити лави комуністичних партій і перенести марксизм з політичною площини у академічну (т.зв. постмарксизм).

2) Масовий молодіжний протест другої половини 60-х рр., який відбувався під впливом ідеології «нових лівих» – неомарксистської суміші різних ідей та теорій. Масове захоплення молоді марксизмом сприяло діалоги між різними неомарксистськими течіями і – в кінцевому підсумку – тому, що марксизм поступово зі сфери реальної політики починає емігрувати у сферу контркультури (а потім, через певний час, і масової культури).

3) Розпад СРСР і світової системи соціалізму викликав гостру кризу і, фактично, розпад школи ортодоксального марксизму-ленінізму (представники якого перейшли до різних течій ревізіонізму, неолібералізму та неомарксизму). З іншого боку, той факт, що реставрація капіталістичних відносин на теренах колишніх соціалістичних держав відбувалася у вигляді первинного нагромадження капіталів, викликав відновлення інтересу до робіт Маркса і взагалі марксистської проблематики. Таким чином, активізовується постмарксизм, який породив низку серйозних мислителів на теренах СНД (найвідоміші з яких Олександр Тарасов, Борис Кагарлицький, Олександр Бузгалін, Олександр Колганов, Любов Булавка та ін. В Україні – Володимир Кизима).

Течії, напрямки та школи неомарксизму:

І. Західний марксизм:

==> Франкфуртська соціологічна школа. Франкфуртська школа - організаційно оформлене течія в неомарксизмі, що склалася в 30-і роки на базі очолюваного М.Хоркхаймером Інституту соціальних досліджень навколо керованого ним "Журналу соціальних досліджень" у Франкфурті-на-Майні. У різний час в цю групу входили Т.Адорно, Е.Фромм, Г.Маркузе, Ю.Хабермас. В руслі Франкфуртської школи склалася "критична теорія суспільства". Критикуючи сучасне буржуазне суспільство, представники неомарксизму бачили в його соціальних інститутах, у розвитку науки і техніки фактор, що дозволяє панівному класу формувати через механізм потреб новий тип масового "одномірного" людини, який легко стає об'єктом маніпуляції і втрачає здатність займати соціально-критичну позицію. Тому революційна ініціатива приписується соціальним групам, що займає "проміжне", "маргінальне" положення і не пов'язаним з пануючими потребами, цінностями та інститутами (частина інтелігенції, молодь, невлаштовані іммігранти і т.д.).

Головною розробкою школи, яка мала вирішальний вплив на формування ідейних поглядів "нових лівих", стала так звана "критична теорія". За висловом одного з її прихильників, вона являла собою "обґрунтовану критику всіх без винятку елементів західної культури, у тому числі християнства, капіталізму, авторитету родини, патріархату, ієрархічної структури, традиції, сексуальних обмежень, вірності, патріотизму, націоналізму, етноцентризму, конформізму і консерватизму". Фактично в роботах усіх теоретиків "нових лівих" "критична теорії " займає стрижневе місце.

Найвідомішими (найпопулярнішими) представниками Франкфуртської соціологічної школи доцільно вважати Еріха Фромма (який прийшов у неомарксизм з фрейдизму) та Герберта Маркузе (учня М. Хайдегера, який у неомарксизм прийшов з екзистенціалізму, пірвавши зі своїм вчителем, коли той вспупив у НСДАП).

==> Філософські вчення Ж.-П. Сартра (писав з точки зору екзистенціалізму про проблему відчуження).

==> Троцькізм та неотроцькізм (школа послідовників Л. Троцького, яка намагалася дати, за словами Б. Кагарлицького, «недогматичну інтерпретацію ленінської спадшини як марксистської політилогії»; причому центальною темою лишається проблема зради вождів та переродження революційної партії та його керівництва). Саме троцькістам вдалося відродити інтерес частини західноєвропейської молоді до марксистської теоретичної проблематики.

==> Ідеї угорського філософа-комуніста Дьордя Лукача (учня Макса Вебера) першої половини ХХ ст. (центральною проблемою робіт останнього була проблема масової свідомості, зокрема, класової, партійної та ін.).

==> Школа «світ-системного аналізу». Остання (одним з засновників і найвідоміших представників якої є американський соціолог Іммануїл Валлерстайн) ще в 70 – 90-х рр. ХХ ст. почала розвивати марксистські уявлення про імперіалізм як про світову соціально-економічну систему. Представники школи фактично дійшли висновку, що Марксова модель класового антагонізму «буржуазія – пролетаріат» із початком процесів глобалізації світових соціально-економічних, політичних та культурних процесів, по суті, поширюється на міжнародні стосунки: периферія - «світовий пролетаріат» (слаборозвинуті країни Азії, Африки та Латинської Америки) протистоїть сьогодні ядру сучасної «світ-економіки» - «світовому капіталісту» (країни «золотого мільярду»).

ІІ. Східноєвропейський «ревізіонізм»:

Останній був представлений низкою робіт інтелектуалів-громадян країн «народної демократії». Тому представники східноєвропейського ревізіонізму, на відміну від західного марксизму, розвиваючись в руслі офіційної марксистсько-ленінської філософії, змушений був розробляти свої ідеї виключно в проблемному колі і термінології останньої.

До цього напрямку можна віднести Лешека Колаковського у Польщі (займався морально-етичними проблемами історичного прогресу в філософії історії), Будапештська школа в Угорщині (ідея нав“язаних суспільством потреб), група «Праксис» в Югославії (критикували «Діалектику природи» Енгельса, протиставляючи його погляди поглядам Маркса і закликали очистити марксизм від залишків гегельянства) та ін. На рубежі 80-х – 90-х рр. більшість східноєвропейських неомарксистів перейшли на позиції неолібералізму.

В СРСР неомарксистами цього штибу можна вважати кількох професійних філософів-шістдесятників, з-поміж яких особливо виділяється масштабна і трагічна постать Евальда Ільєнкова (займався проблемами діалектичної логіки), який півжиття прожив під ідеологічним пресингом і в 1979 р. покінчив життя самогубством.

Як можна оцінити роль неомарксизму в інтелектуальному життя ХХ ст. Вочевидь, не буде великим перебільшенням вважати, що це був один з найвпливовіших напрямків у світовій філософії, політології, соцології та культурології (особливо другої половини ХХ ст.) Наприклад, марксизм, позбавлений свого революційного змісту (діалектичний метод), ліг в основу цілого напрямку західної соціології – «соціології конфлікту» (американський соціолог Р. Дарендорф та ін.). До неомарксистів можна віднести стільки мислителів із світовим ім’ям, що лише перелік їхніх прізвищ займе не одну сторінку (варто назвати лише Ф. Броделя, Е. Хобсбаума, Г. Маркузе, Ю. Хабермаса і багатьох інших). Неомарксизм був одним з фундаментів ідеології «нових лівих» і, відповідно, ідейною основою масового молодіжного протесту, який охопив країни Західної Європи та США в 60-х рр. ХХ ст. На початку 90-х рр. ХХ ст. неомарксизм завоював сильні позиції на юридичних факультетах Гарвардського, Стенфордського та Джорджтаунського університетів; з’явилися інтелектуальні видання марксистського напрямку, виник навіть такий напрямок у марксизмі як «марксистський фемінізм» тощо. Нарешті, саме неомарксистською є ідейно-філософська основа сучасного антиглобалістського руху.

Поиск по сайту: