Виникнення та розвиток друкарства в Україні

Львівська друкарня Івана Федорова. Поняття "друкарство в Україні" вужче від поняття "українське друкарство". Як було показано вище, історію українського друкарства можна починати з діяльності першої Краківської кириличної друкарні кінця XV ст., що була створена для обслуговування насамперед України й Білорусі і, ймовірно, мала зв’язки з українськими культурними осередками. Не тільки на Білорусь, а й на Україну були розраховані видання білоруського першодрукаря Франциска Скорини, Симона Будного, Василя Тяпинського (за походженням українця), а також публікації заблудівської друкарні гетьмана Великого Князівства Литовського Григорія Ходкевича, нащадка київських бояр.

Водночас не випадковим був той факт, що перші друкарні на землях України виникли у Львові — осередку політичної, економічної та культурної активності міщанства, і у Острозі — резиденції найбагатшого і найвпливовішого тогочасного українського магната.

Неслушно було б вважати обидві перші в Україні друкарні породженням локальної ситуації у Львові й Острозі, насправді, заснування друкарень у цих містах було пов’язано з потребами громадсько-політичного і культурного руху всієї України.

Складовою частиною загального піднесення культури протягом останніх десятиріч XVI — першої половини XVII ст. закономірно став і розвиток друкарства. В цій галузі найбільші заслуги мали ті соціальні верстви і ті центри, які були найактивнішими і в інших сферах духовної творчості.

Вплив на характер українського друкарства мали культурні течії, що розвивалися не лише в межах України, а й у міжнародному контексті. Слід гадати, невипадково до третьої чверті XVI ст. належить початок постійного друкарства в цілій низці країн Центральної і Східної Європи, а також виникнення поза межами цього реґіону друкарень, спрямованих на його обслуговування. У Венеції в той час працював перший відомий нині друкар-болгарин Яків Крайков з Софії, в Брашові (Трансільванія) диякон Коресі почав друкування книг румунською мовою і паралельно з цим друкував також церковнослов’янські видання. В Тюбінґені й Ураху діяла друкарня Пріможа Трубара, що ставила собі за мету розповсюджувати протестантські книги (надруковані кирилицею, глаголицею, латинкою) серед південних слов’ян, насамперед словенців і хорватів. 1574 р. у Будишині побачила світ перша друкована книжка серболужицькою мовою. З 1575 р. у Любляні кілька років працювала перша словенська друкарня. У третій чверті XVI ст. розпочалося друкарство і в ряді інших міст Центральної та Східної Європи: Торунь — 1568 р., Познань — 1577 р., Банська Бистриця, Трнава і розташований неподалік від українських земель Бардіїв — 1577 — 1578 рр., Рига — 1578 р. і т. д. Очевидно, цілком співставними були темпи визрівання об’єктивних соціально-економічних передумов виникнення друкарства, попри всю різноманітність конкретних мотивів діяльності друкарів. Різнорідними були і суспільні верстви, пов’язані з першими друкарнями різних країн і реґіонів ¹.

Заснування перших друкарень у Львові і Острозі припадає на час піднесення суспільно-політичного руху. Водночас це була доба, коли і освіченому духовенству, і причетним до освіти мирянам стала зрозумілою потреба забезпечити всі храми церковно-літургічними книгами і добитися такої уніфікації тексту цих книг, якої не можна було досягти рукописним способом. Потрібна була саме друкована книга. Необхідною вона стала в цей час і для шкіл, і для полеміки з тими, хто заперечував політичні, релігійні та культурні права українців і білорусів.

Для виникнення друкарства саме у Львові щасливою обставиною стало те, що тут поєдналися інтереси й плани, з одного боку, львівських українських міщан, а з іншого — мандрівного друкаря Івана Федорова, який перед тим працював у Москві й білоруському містечку Заблудові. І якщо в Москві Іван Федоров був на службі в державній друкарні, а у Заблудові — в друкарні Г. О. Ходкевича, то тепер він вирішив відкрити власне підприємство, стати не лише друкарем, а й видавцем. Задумавши заснувати власну друкарню, Іван Федоров, якого в Україні називали Федоровичем, не випадково обрав Львів, велике торговельно-промислове і культурне місто.

Іван Федоров прибув до Львова, коли тут активізувалася політична й культурна діяльність міщан, на передмісті Підзамче діяли Миколаївське та Благовіщенське братства, велася підготовка до реорганізації Львівського Успенського братства і заснування його школи. Дедалі більше ставало міщан, які мали великі книжкові збірки. Іван Федоров уже в Заблудові міг довідатися про цю культурно-освітню діяльність львівських міщан, про їхню роль у суспільно-політичному русі, а тому мав підстави сподіватися, що саме у Львові знайде сприятливі умови для самостійної видавничої діяльності. Він не міг не знати, що у Львові жило багато кваліфікованих ремісників, у тому числі фахівців, яких можна було залучити до виготовлення та ремонту друкарського обладнання. Є навіть неясні вказівки про існування у Львові друкарні до приїзду туди Івана Федорова *, але жодної книжки від неї не збереглося, в той час, як відомо, понад півтисячі примірників федоровських друків. Тому наявність дофедоровської друкарні в Україні довести важко; якщо ж припустити, що така друкарня існувала, то тоді, в усякому разі, була дуже малопотужною і короткотривалою.

¹ Про передумови розгортання українського книгодрукування. Див.: Ісаєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. 2-ге вид. — Львів, 1983.

^* На надгробку Івана Федорова було вказано, що він "друкарство занедбане обновив".

За свідченням самого Федорова, він знайшов допомогу не серед "багатих і благородних", а від "неславних в мирі" — ремісників, крамарів, представників нижчого духовенства. Зокрема, освічений сідляр Сенько Каленикович безплатно надав друкареві житло, позичив йому значну суму грошей, допомагав налагодити зв’язки з краківськими ремісниками і купцями. У тогочасних документах приятелями Івана Федорова названі львівські міщани Михайло Дашкович, Іван Мороховський, швець Яцько, маляр з Підзамча Лаврентій Пилипович Пухала. На навчання до останнього друкар віддав свого помічника — юнака із Заблудова Гриня Івановича. З допомогою львівських знайомих Іван Федоров зайнявся виготовленням нового друкарського обладнання і ремонтом старого. Знайдені відомості про його винаходи в ділянці артилерійської техніки дозволяють припустити, що Федоров вносив технічні вдосконалення і у поліграфічне виробництво. Його верстат був на той час досить досконалим: в багатьох друкарнях верстати такої конструкції використовувалися навіть наприкінці XVIII ст.

У лютому 1573 р. львівська друкарня почала працювати, а через рік закінчила друкування Діянь і послань апостольських — книги, яку скорочено називали Апостолом. Перевидаючи Апостол, раніше надрукований у Москві, Іван Федоров наблизив правопис до загальноприйнятого в Україні, істотно доповнив вступну частину, збагатив орнаментику. А головне, що наприкінці книги він замість офіційної за стилем післямови включив "Повість откуда начася і како совершися друкарня сія". Це мемуарно-публіцистичний твір, в якому друкар схвильовано оповідав про свою вірність високому покликанню: служити людям і церкві "художеством" власних рук. На самостійну роль Івана Федорова як видавця і, можливо, на участь у виданні львівських міщан вказує друкарська марка, що включала герб Львова і особистий герб першодрукаря. Останній подібний до ґмерків — домових знаків міщан. У Львові у той час такі ґмерки застосовувалися як тавра на ремісничих виробах, прикрашали фасади будинків, зображалися на надгробках тощо.

Того ж 1574 р. Іван Федоров надрукував перший у Східній Європі друкований підручник — Буквар. Для його укладання використано відомі раніше рукописні посібники для вивчення грамоти, граматичні статті з рукописних збірників різного походження, в тому числі й білорусько-українських. Так, після літер і складів вміщено добірку найважливіших молитов, пізніше — уривки з Книги притч Соломонових про необхідність навчання, різні моралістичні сентенції. Після цього — звертання до батьків у формі досить логічної компіляції з різних біблійних книг. Тут залучено й тексти українсько-білоруського походження, про що свідчить мова окремих речень (наприклад, "Не дотикайся межей чужих і на поле сироти не вступуй"). У післямові, написаній церковнослов’янською мовою, видавець вказує на мотиви своєї праці над книгою: "Возлюблений честний, християнський, руський народе гречеськаго закона", — звертається він до читачів: "Аще сії труди моя благоугодни будут Ваші[й] любві, прийміте сія c любовію, а я і о іних писаніїх благоугодних c вожделінієм потрудитися хощу, аще благоволит Бог, вашими святими молитвами" ².

² Див.: Ісаевич Я. Літературна спадщина Івана Федорова. — Львів, 1989. — С. 107.

Підкреслення належності до "гречеського закону" ставить видання в контекст прагнень тодішніх українських і білоруських книжників протиставити грецькі коріння власної релігії та освіти латинській освіченості католиків. Вихідні дані в кінці книжки наведено не церковнослов’янською, а тодішньою українською писемною мовою: "Видрукувано во ЛвовЂ, року 1574".

Як видно зі змісту та післямови, книжка призначалася для дітей, які вивчали кириличну писемність. Хоч приклади відмінювання і навчальні уривки було подано церковнослов’янською мовою, оволодіння ними давало учням змогу читати й писати також українські й білоруські тексти. Церковнослов’янська мова розглядалася тоді як "високий стиль" рідної мови, тому Буквар, виданий у Львові для потреб місцевих українських школярів, цілком заслуговує назви першого відомого нам друкованого українського підручника.

Укладання і надрукування Федоровим у Львові Букваря пов’язане з освітніми планами міщан, які поступово піднімали рівень своїх шкіл. 1572 р. "представники всієї української громади та передміщан" Львова добилися від королівської влади визнання за українським населенням права посилати синів до гімназій та шкіл для вивчення "вільних мистецтв", а у квітні 1575 р. видання Букваря стало внеском у здійснення широкої програми культурно-освітніх заходів, наміченої міщанами Львова та інших міст.

Видавнича діяльність князя Острозького. Попри початкові успіхи Івана Федорова, вести самостійну друкарню йому було нелегко. Хоч друкареві не відмовляли в кредиті, а суми боргів і зобов’язань боржників зрівноважувалися, проте гроші, вкладені в друк, поверталися повільно. Це був один з мотивів того, що 1575 р. друкар Іван Федоров вступив на службу до князя Костянтина Острозького. Запрошення друкаря на службу до Острога пояснюється насамперед наміром князя видати церковнослов’янську Біблію, але поки готувався її текст, друкар отримував інші доручення. Зокрема, він став "справцею" (управителем маєтків) Дерманського монастиря. Втім, цілком ймовірно, що вже в Дермані були надруковані якісь малоформатні видання, які до нас не дійшли. Видавнича програма Острозької друкарні, з одного боку, була розроблена князем Острозьким і українськими, грецькими та іншими книжниками, яких він залучив до праці в Острозькій академії. З другого боку, авторитет Івана Федорова як друкаря і літератора був великим, тому видавець і його радники рахувалися з його думками й досвідом. Отже, острозькі видання, подібно до того як раніше заблудівські, стали виявом своєрідного компромісу між місцевими літературно-освітніми колами і друкарем. Текст передмов і післямов став ближчим до традиційних зразків, які на той час залишалися загальноприйнятими у кириличній східнослов’янській і південнослов’янській рукописній книзі. Водночас в ці роки в Острозі утверджуються елементи, характерні саме для друкованої книги: окремий титульний аркуш, вірші на герб, віршована присвята меценатові.

Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська "Азбука" (Буквар) з датою 18 червня 1578 р. Книжка містила грецьку абетку, далі надруковані паралельно молитви грецькою і церковнослов’янською мовами, передрук Львівського букваря і нарешті Сказання чорноризця Храбра "Про письмена". Цей твір — визначна пам’ятка староболгарської літератури — сприймався тоді як апологія слов’янської кириличної писемності, хоч за задумом автора йшлося про глаголицю. Прославляння у цій пам’ятці просвітителя слов’ян Константина-філософа мало на меті звеличити освітню діяльність іншого його тезки — князя острозького. Проводилася певна аналогія між діяльністю острозького гуртка і просвітництвом доби Константина-філософа.

Можливо, "Азбука" була виданням самого Івана Федорова, а не князя Острозького. На таку думку наводить те, що "першим овочем" князівської друкарні названа (у передмові до цього друку) "Книга Нового Завіту" — Псалтир і Новий Завіт, що вийшов у світ 1580 р. Книга невеликого формату була надрукована дрібним напівуставним шрифтом і призначалася, в першу чергу, для домашнього читання, хоч пізніше вживалася і в літургії. Щоб полегшити використання книги в богословських студіях, зокрема, в доборі аргументів при полеміці на захист православ’я, до Євангелія і Апостола було додано алфавітно-предметний покажчик. Цей укладений острозьким книжником Тимофієм Михайловичем покажчик вважають першим в Україні друкованим виданням науково-допоміжного, інформаційного характеру.

Справжнім шедевром друкарської майстерності стала Острозька Біблія, завершена 1581 р. Над підготовкою тексту до видання разом з друкарем Іваном Федоровим працювали українські книжники Герасим Смотрицький, Тимофій Михайлович та інші, вчені греки Діонісій Раллі-Палеолог, Євстафій Нафанаїл. За основу прийнято список Генадіївської Біблії, отриманий з Москви, а до редагування залучалися також грецькі, латинські, чеські тексти біблійних книг. На титульному аркуші підкреслювалося, що книга є докладним перекладом з грецької Біблії семидесяти толковників (Септуаґінти).

У вміщеному перед текстом вірші про герб князя Острозького видана в Острозі книга порівнюється зі зброєю ("острЂйшее меча обоюдуострое слово" — цитата з Апостола), яка допоможе подолати "еретиков полки умовредная". Далі єретики іменуються хижими вовками. Вірш про герб був своєрідною присвятою-зверненням до видавця. У більшості наступних видань після вірша вміщувалася прозова присвята меценатові, а тоді вже повчальна передмова до читача. Проте в Острозі сам меценат був видавцем, тому замість присвяти вміщено передмову-декларацію від імені видавця, а за нею — ще "предсловіє", яке закінчується віршем. Сама передмова від видавця чітко поділяється на дві, навіть на три частини. Перша і друга надруковані паралельно грецькою і церковнослов’янською мовами. Перша частина — це молитва видавця, який дякує Богові, що дозволив завершити задуману і почату справу. "Предсловіє" Герасима Смотрицького має богословський характер і присвячене значенню Святого Письма. Заключний вірш повторює вже знайомі нам мотиви про роль "слова" у боротьбі з "хижими вовками", про освітницький характер видавничої діяльності К. Острозького, який проголошується продовжувачем князів Володимира і Ярослава Мудрого. Перший варіант післямови (1580) складено лише церковнослов’янською мовою, другий (1581) має паралельний грецький текст. За формою перша післямова — традиційний колофон. Підкреслено ініціативу князя К. Острозького, названо його титули, після чого сказано про надрукування книги Іваном Федоровим. У другій післямові перша частина знову має форму молитви. У ній йдеться про "православного князя" (без прізвища і титулів), який дав змогу Івану Федорову надрукувати книгу.

Спершу наклад планували надрукувати до 12 липня 1580 р., і таку дату подано в післямові у частині накладу. На більшості примірників вказано іншу дату виходу — 12 серпня 1581 р. Цей день, очевидно, було визначено як остаточний термін надрукування Біблії, але, ймовірно, ще деякий час після того тривало додруковування тих частин, тираж яких був меншим.

Острозьку Біблію часто називали "руською", або "словенською", хоч тексти її на церковнослов’янській мові. Як сам текст Острозької біблії, так і її літературні додатки мали значний резонанс у східнослов’янських літературах. Острозьке видання Біблії було передруковано в Москві 1663 р. і служило основою для багатьох наступних перевидань. Авторитетність острозького видання сприяла прийняттю південними слов’янами саме східнослов’янської версії церковнослов’янщини.

Ще до виходу в світ Біблії, 5 травня 1581 р., в Острозі було надруковано окремою летючкою "Хронологію" — силабічні вірші на біблійні теми білорусько-польського за мовою творчості і литовського за походженням поета-кальвініста Андрія Римші.

Незабаром після закінчення праці над Біблією Іван Федоров повернувся до Львова і розпочав підготовку обладнання для нової власної друкарні. Як свідчать джерела, він "помислил бил болше книг ремесла своєго друкарського на потребу церквам святим розмаїтих для хвали Божеї в науку православним християнам видати" ³. Смерть перешкодила виконати ці плани. 5 (15) грудня 1583 р. Іван Федоров помер у Львові в будинку кравця Антона Абрагамовича, який став пізніше діяльним учасником суспільно-політичного руху львівських українців.

Друкарня Острозької Академії була втіленням в Україні витвореного у Західній Європі типу видавничого закладу при школі вищого типу і науково-літературному гуртку книжників. Нагадаємо про друкарні при Альдинській Академії, у Венеції, при "тримових ліцеях" у Лувені й Алькала, засновану пізніше друкарню при Замойській Академії. І хоча зв’язок Острозької друкарні із школою не став настільки безпосереднім, як планувалося спершу, ця друкарня вирізнялася з-поміж інших українських видавничих закладів різноманітністю репертуару. З 29 відомих нині її видань (загальним обсягом 1528,5 аркуша) до числа літургічних належить лише 8 (обсягом 575 аркушів) *. Таким чином, частка літургічної літератури була значно нижчою, ніж у будь-якій іншій православній друкарні в Україні. Також у масштабах православного кириличного друкарства це було явище виняткове. Зате Острозька друкарня започаткувала публікацію церковнослов’янських перекладів тих творів візантійської патристики, які користувалися популярністю у всіх православних народів ("Маргарит" Іоанна Златоуста, "Книжка о постничестві" Василія Великого) ⁴.

³ Першодрукар Іван Федоров та його послідовники на Україні (XVI — перша половина XVIII ст.): Зб. док. — Київ, 1975. — С. 80 — 82.

^* Приймаємо за одиницю підрахунку паперовий аркуш, що був рівний двом сторінкам формату Острозької Біблії.

⁴ Передрук у Москві 1641 р. "Маргариту" на підставі Острозького видання 1595 р. розглядається М. П. Кисельовим як перший крок в напрямі розкріпачення друку в Росії, оскільки ця книга стала першим московським виданням, призначеним для самостійного читання, а не для богослуження. Як бачимо, в Острозі цей крок був зроблений набагато раніше. Див.: Киселев Н. П. О московском книгопечатании XVII в. // Книга: Исслед. и материалы. Сб. 2. — С. 147 — 148.

Острог став також першим в Україні центром видання тогочасної публіцистики, яку пізніші дослідники назвали "полемічною літературою". Було видано, зокрема, "Ключ царства небесного" Герасима Смотрицького (1587), упорядкований Василем Суразьким-Малюшицьким збірник "О єдиной істінной православной віре" (1588), твір Клірика Острозького "Отпис на лист в Бозі велебного отца Іпатія Володимирського і Берестейського єпископа..." (1598), збірник "Книжиця" (1598), українське видання "Апокрисиса" Христофора Філалета. Принципово новим явищем стало двомовне видання "Лікарство на впалий умисел чоловічий" (1607), воно містило паралельно церковнослов’янський і український тексти. Тематична різноманітність видань друкарні була безперечною заслугою її літературних керівників, серед яких були такі визначні діячі культури, як Герасим Смотрицький, Василь Суразький (Малюшицький), Дем’ян Наливайко. У 1602 — 1605 рр. друкарня діяла в Дерманському монастирі під керівництвом Дем’яна Наливайка. Проте після смерті багатого мецената князя К. Острозького друкарня не змогла знайти достатніх засобів для продовження видавничої діяльності.

Друкарні Львівського братства та Києво-Печерської лаври. Незрівнянно довговічнішими виявилися дві інші найбільші українські друкарні — Львівського братства і Києво-Печерської лаври. Перша діяла як братська з 1591 до 1788 рр., після чого перейшла до Ставропігійського інституту; її безпосереднім продовжувачем стала навчальна майстерня поліграфічної школи на Руській вулиці. Заснована в 1616 p., Київська лаврська друкарня працювала три сторіччя. Після закриття Києво-Печерської лаври її приміщення і обладнання до 1941 р. використовувалося друкарнею Академії наук України; нині в її будинку Музей книги і друкарства України.

Львівська братська друкарня до 1648 р. видрукувала не менш як 36 книг обсягом 2842 арк., лаврська — не менш як 72 книги обсягом 3765 арк. Вказані числа є мінімальними, тому що ряд книг, особливо малого формату й обсягу, до нас не дійшли. Як сказано у програмному документі — підготованій самим братством грамоті константинопольського патріарха Єремії, друкарня Львівського братства була створена з метою "друковати... священныя книги церковные прилежно й з великим опатреньем, не токмо часословцы, псалтыри, апостолы, минеи й треоды, требники, синаксоры, евангелие, метафрасты, торжники, хроники сирЂч лЂтописцы й прочая книги богословов церкви нашея Христовы, но и училищу потребные й нужные, сырЂч грамматику, пЂитику, реторику й философію". При цьому першочерговою вважалась друга частина програми — випуск книг "училищу потребных". У числі первістків друкарні були знаменита грецько-церковнослов’янська граматика "Аделфотис" і збірник "Просфонима" — вірші, що їх декламували учні братської школи 17 — 18 січня 1591 p. під час урочистої зустрічі київського митрополита Михайла Рогози в братській церкві і школі. У другій з цих книг "Предослов от малых" і перший "лик" (хор) були надруковані грецькою і церковнослов’янською мовами, другий і третій хори — церковнослов’янською, але з численними українізмами. Це було перше в Україні окреме книжкове видання поетичного тексту і одночасно перший друк твору, який можна віднести до зародків драматургії. 1593 р. було видано грецькою і церковнослов’янською мовами полемічний твір Александрійського патріарха Мелетія Пігаса "О хрістіанском благочестіи к іудеом отвЂт", після чого в роботі братської друкарні сталася більш ніж десятирічна перерва. Нічого не видаючи самі, діячі братства допомагали в ці роки іншим друкарням — Біленській братській, Острозькій, після примирення братства з львівським єпископом Гедеоном Балабаном також і двом його друкарням в селах Стрятин і Крилос.

Наступний етап діяльності братської друкарні припадає на 1608 — 1616 рр. У цей час було видано збірник "О воспитанії чад" (1609), "Книгу о священстві" Іоанна Златоуста з цікавим додатком — документальною публікацією "Собор... в градЂ Вилни бывший" (1614), "Плач албо лямент на смерть Г. Желиборського (1615), "На рожство... вЂршЂ" — шкільні декламації, складені П. Бериндою (1616). З богослужбових книг видавалися ті, що були корисні в шкільному навчанні — Часослов (друге видання 1609 р.; перше до нас не дійшло), Псалтир (1615). Братство приступило до здійснення і другої частини своєї програми: друкувати церковні тексти "з великим опатренєм". У післямові "Типограф к читателю" Часослова з дня 2 січня 1609 р. читаємо: "СЂй Часослов из Часословов церковных ест изслЂдован, ему же типики потребные от ерусалимска Устава обрящеши". Далі підкреслювалося, що, на відміну від попереднього львівського Часослова, який за порядком видань наслідував попередні видання (венеціанські й Івана Федорова), текст починався послідуванням полунощниці, а не вечірні. Вказувалося, що це відповідає давній традиції: "сице бо испръва святыми апостолы предано бысть церкви, яко и в многих рукописаных старых Часословах я†ест". У Москві така зміна порядку частин Часослова була запроваджена патріархом 1653 р. Таким чином, мав рацію M. M. Строєв, який писав, що у Львові і Києві виправлення текстів за першоджерелами почалося задовго до аналогічної акції у Москві, яку там започаткував патріарх Никон. Про філологічний підхід до редагування текстів свідчить і Псалтир 1616 р., мова якого була виправлена ієромонахом Кирилом ⁵.

⁵ Ймовірно, це був Кирило-Транквіліон Ставровецький, або Кирило Іванович, який став пізніше проповідником в Замості. Див.: Исаевич Я. Д. Новые материалы об украинских и белорусских книгопечатниках первой половины XVII в. // Книга: Исслед. и материалы. Сб. 34. — С. 150; Ісаєвич Я. Д., Мицько І. З. Життя і видавнича діяльність Кирила-Транквіліона Ставровецького // Бібліотекознавство та бібліографія. — Київ, 1982. — С. 53, 54.

З 1617 р. починається нова перерва в діяльності друкарні Львівського братства, але в тому самому році естафету підхопила друкарня Києво-Печерської лаври: виходить її первісток — шкільний Часослов. Засновником друкарні став син диякона львівської братської церкви Хоми Єлисей (до висвячення Іван) Плетенецький — найвизначніший діяч лаврського друкарства. Для лаврського видавництва прислужилися також Іван Борецький, який прибув до Києва зі Львова, Памво Беринда, який працював раніше в Стрятині і Львові.

Одним з майстрів став Тимофій Вербицький, який свої кваліфікації отримав, ймовірно, в Острозі, а пізніше працював у Кирила-Транквіліона Ставровецького. Було використано й обладнання стрятинської друкарні Гедеона Балабана. Таким чином, швидке піднесення київського друкарства стало можливим на базі досягнень українських друкарень, які діяли раніше.

Спираючись на співробітництво визначних діячів братського руху і використовуючи фінансові можливості лаври, нова друкарня змогла взятися за видання, які раніше були не під силу українським видавцям. Найвищим досягненням лаврського книжкового гуртка можна визнати публікацію "Бесід" Іоанна Златоуста на чотирнадцять послань апостола Павла. Текст, перекладений раніше Киприяном з Острога, був звірений Лаврентієм Зизанієм "с извЂстнЂйшим архетипом еллінским в градЂ ЕтонЂ изображенным". Як видно з цитованих слів, київські філологи слушно визнали, що найдосконалішим з наявних оригінальних грецьких текстів твору Іоанна Златоуста було повне видання, надруковане 1612 р. в Ітоні (Англія) Генрі Севіллом (у друкарні Джона Нортона). Якщо видання Севілла вважалося першим в Англії великомасштабним науковим виданням, то на таку ж високу оцінку заслуговує і праця київських книжників, які використали в числі інших джерел також ітонську публікацію. З цим же виданням було звірене наступне київське видання — "Бесіди на діяння".

Серед видань першого періоду діяльності лаврської друкарні були монументальний Анфологіон (Мінея загальна і святкова) 1619 р., "Слово на латинов" Максима Грека 1620 р., ряд літературних творів, переважно панегіричних, українською книжною мовою — вірші Олександра Митури "Візерунок цнот... Елисея Плетенецького" (1618), укладена Захарією Копистенським "Книга о вЂрЂ единой святой соборной апостольской церкви" (бл. 1619 — 1620), "ВЂршЂ на жалостный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетьмана Войска... Запорозского, зложоныи през Касіана Саковича ректора школ кіевских в брацтвЂ, мовленые от его спудеов на погребЂ того цного рыцера" (1623), врешті — проповіді Захари Копистенського на похороні засновника друкарні Єлисея Плетенецького і в день річниці ("на роковую память") його смерті (1625), "Лексикон слов’янороський" Памво Беринди (1627). Видавалися і літургічні книги. У багатьох з них вміщувалися "восслідування росским святим", в тому числі піснеспіви на честь княгині Ольги, князів Володимира, Бориса і Гліба. Про те, що друкарня на той час була великим підприємством, свідчить друкований панегірик Петрові Могилі 1630 р. "Имнологія си ест пЂснословіе... през дЂлатели в типографии в даруночку низко принесеная". У ній опубліковано присвячені "опекунови й добродЂеви" вірші від імені 12 працівників і керівників друкарні ("всего типу правителя") Тарасія Земки і "типикароводца Памво Берынды") і її співробітників, які займали такі посади, як "типоназиратель", "типоблюститель", "наборщик", "типограф", "столпоправитель" (коректор), два батирщики, "писмолеятель" (словолитник), два "ізобразителі" ⁶.

⁶ Див.: Українська поезія. Кінець XVI — початок XVII ст. / Упоряд. В. П. Колосова, В. І. Крекотень. — Київ, 1978. — С. 359 — 386.

Латинсько-польське книговидання. Крім друкарень кириличного шрифту, в Україні почали засновувати і латинсько-польські: першою була діюча в 1592 — 1602 р. невелика друкарня у Львові, що змінила кількох власників, в 1608 — 1611 рр. працювала друкарня магната-кальвініста Яна Потоцького в Панівцях на Поділлі, в 1611 — 1617 рр. — друкарня Яна Щасного Гербурта в його містечку Добромилі. За ініціативою Гербурта, Ян Шеліґа надрукував латинською мовою перші видання хроніки магістра Вінцентія Кадлубка і першої частини історії Польщі Яна Длуґоша. Переселившись до м. Яворова, Шеліґа 1619 р. видав трагедію Якуба Ґаватовича з українськими інтермедіями, яка була виставлена ще того самого року школярами на ринку в Кам’янці-Струмиловій. Пізніше в його друкарні, що переїхала до Львова, побачили світ тези філософських диспутів латинською мовою (І. Саковича "Про всесвіт і його частини", Івана Могильницького про основи логіки), польськомовна поема Яна Доброцеського про перемогу польського війська і запорожців над татарами під Білою Церквою 1626 p., серія календарів, укладених "за львівським меридіаном". Першою в Україні стаціонарною польсько-латинською друкарнею стала друкарня Львівського єзуїтського колегіуму, що діяла з 1642 до 1773 р. Себастіян Новоґурський, який керував цією друкарнею 1649 р., не тільки виконував замовлення колегіуму, але й сам виступив як видавець. Серед книг друкарні колегіуму переважали релігійно-моралізаторські повчання, а світська за тематикою література репрезентована панегіриками.

Друкарство другої чверті XVII ст. Новий етап в історії українського друкарства починається з 30-х рр. XVII ст. Провідною друкарнею України залишається і далі лаврська, яка з 1633 р. перейшла під контроль митрополита і одночасно архімандрита Києво-Печерської лаври Петра Могили. Київський "могилянський" видавничий гурток, як і раніше Острозький, не був однорідним, не була однорідною і його продукція. Важливою подією у русі за зміцнення православної церкви стали підготовка і друкування "Православного ісповіданія віри", чотирьох видань короткого катехизису ("Събраніє короткої науки о артикулах віри"), фундаментального "могилянського" Требника 1646 р. 1633 р. лаврська друкарня купила від Львівського братства матриці латинського шрифту і того ж року видала "Мнемосине" — панегірик Могилі польською мовою від імені "заснованого ним в Києві Парнасу". Серед книг польською мовою підготовлена Сильвестром Косовим переробка Києво-Печерського Патерика, книга Афанасія Кальнофольського — "Тератургима" (з планом Києва і лаврських печер), полемічний трактат Петра Могили і його співробітників "Ліфос", панегіричні вірші Богданові Стеткевичу від імені його сина-студента, написані наставником ("інспектором") останнього Михайлом Голодовичем Остропольським. Всі латиномовні лаврські видання — панегірики, написані, почасти й декламовані, в стінах Києво-Могилянського колегіуму.

Певну конкуренцію лаврській друкарні становили дві київські приватні друкарні: близько 1624 — 1628 рр. — Тимофія Олександровича Вербицького, близько 1627 — 1631 рр. — Спиридона Соболя. Вербицький, який називав себе обивателем київським і одночасно товаришем Війська Запорозького, надрукував два видання Часослова, Псалтир, Буквар. Спиридон Соболь, який походив з білоруського Могильова і деякий час був викладачем Київської братської школи, видав Мінею общу, Октоїх, Апостол, Лимонар Іоанна Мосха. Для публікації Лимонаря він використав найстарший церковнослов’янський переклад в редакції, виправленій 1522 р. у Росії Досифеєм Топорковим; окремі місця були уточнені за латинським перекладом з видань А. Ліппомано (друкувались у Венеції 1558 р. і вдруге в Кельні 1583 р.) або X. Росвельда (друкувалося в Антверпені 1615, в Ліоні 1617 р.).

Виїхавши з Києва, Тимофій Олександрович Вербицький організував державну друкарню у Волощині, відновивши цим після півстолітньої перерви друкарство в цьому князівстві. Одним з керівників друкарства Волощини став Мелетій з Македонії, який вивчав друкарство у Києві. Трохи пізніше українські майстри з Києва і Львова надали допомогу в організації першої друкарні у Молдавському князівстві.

1630 р. відновила діяльність друкарня Львівського Ставропігійського братства. Починаючи з того часу вона видавала майже виключно богослужбові книжки, приділяючи багато уваги правильності текстів. Так, для редагування Октоїха 1630 р. було використано московське видання 1594 р., дерманське 1604 р., старовинний "сербо-болгарський" рукопис з молдавського монастиря Нямц і, врешті, грецький "істинний звод", надісланий константинопольським патріархом Кирилом Лукарісом. До частини накладу Євангелія 1636 р. були додані "Объяснения исправленій съ изводы старогреческими мЂст необрЂтающихся в... словенских изданиях, на инЂх же мЂстЂх избывающих, яже не обрЂтаются в греческих и толкованіи святаго Феофилакта, неотмЂнена же здЂ състоятся".

В 1630 — 1633 і 1641 — 1643 рр. як майстер у Львівській братській друкарні працював Андрій Скольський, в 1634 — 1637 і 1644 — 1648 рр. — Михайло Сльозка. Обидва вони намагалися і самостійно займатися видавничою діяльністю. Більших успіхів досягнув Сльозка. Він видавав не тільки кириличні книжки, але також латинські й польські, після того як купив латинські шрифти у спадкоємців Яна Шеліґи. Періоди, коли Сльозка співробітничав з братством, чергувалися з періодами конкурентної боротьби між ними.

Після смерті Михайла Сльозки кириличне друкарство було надовго монополізоване братством і монастирями (Києво-Печерська лавра, пізніше Унівський і Почаївський монастирі). Значно зросла питома вага літургійних видань, а серед книг світського змісту — панегіриків. На зміну творам, що зазнали впливу ренесансних зразків, приходять типово барокові тексти. У подібному напрямі еволюціонувало й оформлення: в книжках кінця XVI — початку XVII ст. помітні вияви ренесансної графіки, в пізніших виданнях простежуються риси мистецтва бароко. Характерною для української книжки стала насиченість ілюстративними гравюрами, емблемними і геральдичними композиціями. Для виготовлення кліше ілюстрацій, крім гравюри на дереві, стали зрідка використовувати і гравюри на міді (у Львові відомі з 1615 р., у Києві — 1641 р.). Для ряду ілюстрацій українських видань виявлені прототипи в книгах, надрукованих у Польщі, Німеччині, Італії та інших країнах. Проте, як підкреслював свого часу відомий російський мистецтвознавець В. В. Стасов, українські майстри використовували ці зразки творчо. В їхніх працях розвиваються давні традиції книжкового орнаменту, сильний струмінь народного декоративного мистецтва. Загалом зв’язки з мистецтвом інших країн не послабили, а навпаки, посилили риси національної своєрідності в оформленні української друкованої книги кінця XVI — першої половини XVII ст.

Книговидання України: успіхи і проблеми. З числа взятих на облік книг, виданих в Україні до 1648 р. включно, 18,6 % надруковані церковнослов’янською мовою, 13,9 — церковнослов’янською і українською, 11,2 % — українською. Оскільки церковнослов’янською мовою видавалися переважно найбільші за обсягом видання (літургічні книги, пам’ятки патристики), в загальному обсязі друкованої продукції частка церковнослов’янських текстів значно вища: понад 75 %. При цьому треба мати на увазі, що в Україні церковнослов’янська мова сприймалася в той час не як чужа, а як найвищий стиль рідної літературної мови. Крім церковнослов’янської мови, що застосовувалася в Росії і в південних слов’ян, мова українських видань відзначалася (крім іншої вимови) переважно системою наголосів, а також насиченістю елементами середньоболгарського правопису.

Орфографічні та лексичні болгаризми надавали церковнослов’янській мові архаїчності і тим самим авторитетності як мові сакральній, здатній забезпечувати спадкоємність розвитку культури. Підкреслювання давніх коренів вітчизняної культури, пошуки "власної античності" — це була свідома політика українських книжників, що служила зміцненню етнічної і релігійної самосвідомості. До речі, російське друкарство, починаючи з перших московських видань, стало на шлях наближення, щоправда, обмеженого і повільного, церковнослов’янських текстів до норм живої російської мови. У самостійній державі за відсутності безпосередньої чужинецької загрози для самобутності російської культури це можна було собі дозволити. Навпаки, в Україні та Білорусі вірність давнім традиціям, збереження архаїчних форм книжкової мови розглядалися як засіб опору денаціоналізаційному натискові оточення. Цим пояснюється пуризм редакторів українських церковнослов’янських текстів, їхнє прагнення очистити тексти від специфічно української лексики. Якщо в Росії елементи живої мови впроваджувалися до традиційних пам’яток, то українці пішли іншим шляхом: видання текстів двома мовами — максимально чистою, в розумінні книжників того часу, "словенською" мовою і українсько-білоруською "простою" мовою. Останньою видавалися вірші, публіцистичні твори, передмови богословських і навіть літургічних книг. До певної міри поширення діапазону пам’яток, що їх видано в перекладі з церковнослов’янської мови на "просту", можна пов’язати з реформаційними віяннями. Спершу в таких перекладах друкувалися переважно книжки для читання, але видання першої половини XVII ст. містять у перекладах також молитви (у складі київської "Книги о вірі" 1620 р.), окремі розділи літургічних книг (синаксарі у київській Тріоді пісній 1627 р. та її перевиданнях, перекладені Тарасієм Земкою). 1637 р. лаврська друкарня передрукувала Євангеліє учительне, перекладене Мелетієм Смотрицьким, за єв’їнським виданням 1616 р. (переклад Смотрицького був здійснений з церковнослов’янського перекладу XIV ст. тексту грецького Другого патріаршого гоміліарія ⁷).

⁷ Факсимільне відтворення видання 1637 р. вийшло як один з томів Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства: The Jevanhelije ućytelnoje of Meletij Smotryc’kyj. With an Introduction by David A.Frick. — Cambridge Mass., 1987 (HLEUL. — Texts. — Vol. 2).

Протягом 1586 — 1615 рр. тексти українською книжною мовою становили 8,5 % загального обсягу книжкової продукції друкарень України, а в 1616 — 1645 рр. — 9,1 %. Друкування цією мовою спричинило деяку модифікацію кириличного шрифту, щоб врахувати особливості української вимови. Зокрема, вживалися два варіанти літери г: г для позначення фрикативного звуку і ґ для вибухового (останній був розроблений на основі одного з варіантів грецької "гамми").

Книги латинською і польською мовами становили відповідно 26,2 і 28,7 % загальної кількості книг, надрукованої в Україні до 1648 р. включно. Оскільки переважно це були брошури, загальний обсяг їх незначний (5,4 і 10,2 % обсягу друкованої продукції друкарень України). Слід також зазначити велику питому вагу малотиражних видань — тез, диспутів, тих панегіриків, які друкувалися не для поширення, а для дарування меценатам.

У Львові діяла також вірменська друкарня, що надрукувала дві книжки старовірменською літературною мовою (грабар) і одну книжку літературною мовою більшості українських вірмен (вірмено-кипчацькою) ⁸.

⁸ Дашкевич Я. Вірменське друкарство на Україні // Укр. іст. журн. — 1966. — № 12.

Вірменські видання, як і єврейські, що їх почали видавати з кінця XVII ст., призначалися для відповідних етнічних громад в Україні та для їхніх співвітчизників в інших країнах. На відміну від них книги латинською і польського мовами призначалися також і для освічених українців, що знали ці мови і нерідко користувалися ними в літературній і науковій творчості. Тому всі латиномовні та деякі польськомовні видання друкарень України повинні розглядатися також в контексті української літератури (в широкому сенсі) і писемності як багатомовної. Багатомовність друкарства України визначалася характером літератури, що була явищем, породженим реальними суперечностями тодішнього життя. З одного боку, не можна забувати, що насаджування польської і до деякої міри латинської мови пов’язане з денаціоналізацією частини панівної верхівки і, зрештою, було спричинене несприятливими умовами для розвитку національної культури. З іншого боку, Україна залишалася частиною того реґіону, де особливо довго зберігалася середньовічна традиція — використовувати як літературну не "простонародну" мову, а книжкову. Не можна не визнати, що використання церковнослов’янської і латинської мови хоч і гальмувало розвиток літератури на основі народнорозмовної мови, проте відіграло на певному етапі й позитивну роль, полегшуючи культурні взаємозв’язки.

Друкарство України було тісно пов’язане з білоруським. Незважаючи на наявність специфічних рис для розглядуваного періоду, можна говорити про українсько-білоруське друкарство як вияв спільності культурного розвитку обох народів. Водночас видання латинським шрифтом можна розглядати в двох контекстах: і як невід’ємну частину всього українського друкарства, і як складову частину книгодрукування Речі Посполитої і сусідніх країн.

Разом в Україні з 1574 — 1648 рр. діяло 25 друкарень. З них 17 належали українцям і видавали книжки переважно церковнослов’янською і українською мовами, 7 друкарень вели книговидання латинською і польською мовами. Згадані 25 друкарень діяли в 17 місцевостях, з них 7 — у селах, решта — у містах і містечках. Головними центрами видавничої діяльності стали великі торговельні міста — Київ, Львів, Острог: тут були наявні не лише кадри ремісників, книжників, редакторів, але й можливості ширшого збуту. При великих друкарнях були свої книгарні. Продажем книжок займалися також працівники друкарень, купці і крамарі, які розповсюджували книги поряд з іншими товарами. Цікаве джерело про це — реєстр витрат і прибутків львівського купця Петра Кунащака, який торгував українськими книгами одночасно з продажем полотна, дзвонів та інших виробів.

Збут літургічних та учбових видань було налагоджено порівняно добре, тому тиражі розходилися швидко, що видно з перевидань однойменних книг: Анфологіон опубліковано у Львові 1632, 1638, 1643, 1647 — 1651 рр., Катехізм вийшов у Києві 1645 р. чотирма виданнями (два польських і два українських), а у 1646 р. українське видання було повторене у Львові. Книги лаврської друкарні у перші ж роки після видрукування поширювалися по всій Україні і Білорусі, аж до їхніх західних околиць. Львівськими виданнями торгували не лише в західноукраїнських землях, а й в Наддніпрянщині. Різними шляхами проникали книги також і в міста та села Російської держави. Багато з українських видань користувалися популярністю в Болгарії, Сербії, а також Молдавії, Волощині, Трансільванії.

Попит на книги був передумовою розширення поліграфічного виробництва. Водночас на діяльності друкарень негативно позначалося посилення цензурних утисків. Друкарня Івана Федорова діяла в умовах їхнього тимчасового послаблення, але вже 1595 р. князя Костянтина Острозького попереджували, щоб він не друкував книг без королівського дозволу. Навіть цей впливовий магнат не наважився вказати місце видання на ряді полемічних антикатолицьких видань своєї друкарні. 1610 р. був конфіскований "Тренос" Мелетія Смотрицького, надрукований Віленською братською друкарнею, а її керівника Леонтія Карповича за це ув’язнили. 1616 р. почалося судове переслідування Я. Щ. Гербурта за видання без привілею "Хроніки" Длуґоша. Природно, що українські друкарні у Львові боялися видавати публіцистичні твори, а Києво-Печерська лавра видала 1620 р. кілька полемічних книжок без вказівки на друкарню. Свою "Палінодію" керівник лаврської друкарні Захарія Копистенський теж не наважився надрукувати і при тому пояснив: "коли хто із наших, особливе проти латинников видасть книгу, теди такого преслідовати й през зверхность світськую опримовати не встидаються" ⁹.

⁹ РИБ. — Т. 4. — С. 318.

Надрукований Сльозкою панегірик православному єпископові було спалено за вказівкою католицької консисторії. Навіть для видання літургійних книг Львівське братство та Михайло Сльозка вважали необхідним заручитися королівськими дозволами. Характерно, що у Києві, де влада була змушена рахуватися з політичним впливом козацтва, лавра довгий час дозволяла собі видання релігійних книг без спеціальних привілеїв. Уряд не реагував на випуск 1645 р. у Києві польських та українських видань православного Катехізису, але як тільки його передрукували у Львові, одразу було порушено справу в королівському суді про надрукування "ворожого святій римській церкві твору" ¹⁰.

Православні діячі разом з протестантами виступали проти контролю державної влади над книговиданням, натомість деякі католицькі публіцисти вимагали заборони випуску некатолицьких видань. Ватиканський нунцій до Речі Посполитої наполягав, щоб у православних було відібрано право засновувати школи й друкарні. Спроба здійснити це була зроблена 1651 р., коли король після поразки українського війська під Берестечком конфіскував друкарні Львівського братства та Михайла Сльозки, а Андрій Скольський, який друкував в Уневі, був заарештований і підданий катуванням. Анулювати конфіскацію львівських українських друкарень вдалося, але програму діяльності західноукраїнських друкарень довелося ще більше звузити.

Крім державної діяла церковна цензура. Першою відомою спробою регламентувати друк кириличних книг було рішення православного єпископату 1591 р., що "без відомости архиєпископа, митрополита і єпископов видавани бити не мають ніякіє книги" ¹¹.

¹⁰ Першодрукар... — С. 247.

¹¹ Там само. — С. 107.

¹² ЦДІАУЛ, ф. 129, оп. 1, т. 953, арк. 1.

1595 р. львівський православний єпископ Гедеон Балабан вимагав запровадження таких порядків, "як ся заховуєт в школах і в друкарнях грецьких и латинських: жеби ся новозмишленного єретичеського в друк не подавало... А коли схочуть в друкарні що нового друковати, книги церковниє іли отеческіє іли іниє школьниє науки, мають міні єпископу оповідіти, а я з духовенством маю дозріти, а потом, пересмотривши, благословити" ¹². Подібні спроби впровадження суворої церковної цензури єпископам здійснити не вдалося, тим більше, що більшість з них перейшли в унію. Пізніше митрополит Петро Могила різко критикував книги, видані без схвалення духовної влади, і намагався, щоправда безуспішно, примусити Львівське братство подавати книги йому на цензуру. Він також розпорядився публічно спалити весь наклад книги Євстахія Ґізеля "Антапологія": в ній захищалась православна публіцистика, однак автор-протестант не приховував своїх симпатій до реформаційних поглядів Стефана Зизанія.

Католицькі видання, крім панегіриків та інших дрібних брошур, підлягали цензурі архієпископської адміністрації, монастирські видавці вважали достатнім дозвіл старших свого ордену. Це призводило до конфліктів орденів з архієпископом: 1642 р. останній розпорядився спалити видану у Львові без його згоди брошуру "Iudicia iudicans", хоч в ній начебто не було чогось єретичного. Львівська католицька консисторія втручалася і в справи православних друкарень. Папська курія вимагала беззаперечного виконання заборони читати книги, не дозволені католицькою цензурою. Щоб надати право уніатському прелатові Григорію Коленді читати "єретичні та інші заборонені книги" з метою їхньої критики, потрібне було рішення комісії з п’яти кардиналів. При цьому було наказано після смерті Григорія Коленди книги спалити ¹³.

¹³ ЦДІАР, ф. 823, оп. 3, спр. 303, арк. 1.

Посилення контрреформації в країні, як і зазначений вище наступ шляхти на економічні позиції та політичні права міщан особливо згубно відбився на діяльності дрібних друкарень, які не мали значних матеріальних резервів. До першої половини 40-х рр. XVII ст. належать останні спроби організації нових друкарень світськими людьми (Андрій Скольський, Павло Черкаський), а до середини століття з усіх приватних видавців на попередніх позиціях зміг втриматися лише Михайло Сльозка. Після його смерті залишилися лише друкарське підприємство Львівського братства і друкарні при монастирях. Характерно, що на польських землях і в Литві цей процес йшов одночасно: починаючи з 30 — 40-х рр. XVII ст. і там монастирі зайняли провідні позиції у книговиданні. Монополізація книговидання церковними установами зменшувала залежність видавців від попиту на літературу і це негативно позначалося на різноманітності книжкової продукції та її технічному рівні.

Даючи загальну оцінку початкового періоду історії українського друкарства, слід визнати, що найбільш творчим в його історії став перший етап — остання чверть XVI і перші десятиріччя XVII ст. Саме тоді, в умовах економічного піднесення і активізації суспільного руху, найвідчутнішим був вплив ренесансної культури. Діячам друкарства цього часу вдавалося поєднати вітчизняні традиції з творчим сприйняттям міжнародного досвіду. Не дорівнюючи за кількісними показниками західноєвропейським країнам, друкарство України за структурою і характером було ближчим до друкарства Західної і Центральної Європи, ніж до друкарства Росії. Українські видання були секуляризованішими за змістом і за оформленням. Друковану книгу використовували не тільки в богослужіннях, а й для домашнього читання, у шкільному навчанні. Нерідко друки переписувалися. Все це засвідчує функціонування друкованої книги як істотного чинника культурного життя, участь друкарів і книговидавців у процесі творення і поширення культурних цінностей.

Поиск по сайту: