Болонський процес і перспективи розвитку вищої освіти в Україні

Проблема врегулювання розвитку вищої освіти в Україні у контексті Болонського процесу надзвичайно актуальна, оскільки порушує питання адаптування вітчизняної системи вищої освіти до загальноєвропейського освітнього простору.

Приєднання України до Болонського процесу слід розцінювати не як революційну подію, що розтрощить устої вітчизняної вищої освіти, а як планомірну інтеграцію української вищої школи до європейського і світового освітнього і наукового простору. Адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу – це не стільки «впровадження нормативно-правових актів України, розроблених з урахуванням законодавства Європейського Союзу» [??, с. 23] [Вища Освіта України і Болонський процес. – Т., 2004], скільки тривалий процес узгодження рекомендацій, вироблених країнами-учасницями процесу, створення зони європейської вищої освіти та пріоритетів національної системи освіти.

Однією з передумов входження України до єдиного європейського освітнього простору є досягнення системою вищої освіти України основних цілей Болонського процесу, а саме:

- побудова Єврейської зони вищої освіти як передумови розвитку мобільності громадян із можливістю їх працевлаштування;

- формування та зміцнення інтелектуального, культурного, соціального та науково-технічного потенціалу України як складової Європи;

- посилення міжнародної конкурентоспроможності як національної, так і європейської системи вищої освіти, підвищення їх престижності у світі;

- змагання з іншими системами вищої освіти за студентів, вплив, гроші та престиж;

- підвищення визначальної ролі університету у розвитку національних та європейських культурних цінностей (університети як носії національної та європейської свідомості);

- досягнення більшої сумісності та порівняльності системи вищої освіти.

Для цього, в першу чергу, потрібно домогтися:

- визнання усіма учасниками освітнього процесу факту, що у системі вищої освіти України історично склалося просторове і часове поєднання здійснення академічної освіти та професійної підготовки, тобто здобуття особою академічної та професійної кваліфікації;

- завершення нормативного та методичного забезпечення освіти громадян України за двоступеневою структурою вищої академічної освіти, яка відповідає базовому та повному рівням вищої освіти, та професійної підготовки за дворівневою структурою вищої професійної освіти, яка відповідає освітньо-кваліфікаційним рівням молодшого спеціаліста та бакалавра-спеціаліста-магістра;

- гармонізації вимог системи стандартів вищої освіти з вимогами освітніх стандартів провідних університетів і стандартів професійних спілок європейських країн та з прийнятими у Європі критеріями, механізмами й методами оцінювання якості вищої освіти (наприклад, застосування тестових технологій оцінювання успішності навчання, сертифікації фахівців тощо);

- організації навчального процесу за модульним принципом та використання системи кредитних залікових одиниць;

- введення прийнятних для Європи градацій дипломів, ступенів, академічних кваліфікацій та додатків до дипломів;

- створення умов для розширення мобільності студентів, викладачів, дослідників та управлінців.

Досягнення цілей Болонського процесу неможливе без застосування таких складних і багатоаспектних механізмів та інструментів, як:

- перехід до чіткої структури ступенів освіти (якість, порівняльність);

- впровадження Європейської кредитно трансферної системи (ECTS – European Credit Transfer System);

- забезпечення зближення систем контролю якості вищої освіти та акредитації.

Основний зміст Болонської декларації полягає в тому, що країни-учасниці зобов’язалися протягом 10 років зробити максимально порівнюваними свої освітні системи. Вихідні позиції учасників конвенції у тексті Булонської декларації формулюються так: «Європа знання» - це сьогодні широко визнаний і нічим не замінний фактор соціального і гуманітарного розвитку, абсолютно необхідний компонент для становлення і збагачення поняття «громадянин Європи», забезпечення для громадян Європи можливостей і необхідних компетенцій для відповіді на виклики нового тисячоліття, а також розвитку загальних цінностей, приналежності до загального соціального і культурного простору. Булонська декларація виокремила проблему створення європейської системи вищої освіти як ключовий момент для розвитку мобільності громадян, їхньої затребуваності, глобального розвитку континенту.

Центральні положення Булонської декларації можуть бути зведені до трьох пунктів.

1. Створення системи академічних ступенів, що були б максимально порівнюваними, зокрема, за рахунок повсюдного введення уніфікованого додатка до диплома або еквівалентного йому документа, запропонованого ЮНЕСКО (у даний час навіть у межах однієї країни можна знайти співіснування відмінних систем підсумкової атестації, що зводиться до присвоєння відповідних кваліфікацій). Єдина система академічних кваліфікацій у «болонських»країнах буде сприти формуванню єдиного європейського ринку висококваліфікованої праці, а також міжнародній конкурентноздатності європейської вищої освіти як такої.

2. Перехід на дворівневу систему вищої освіти: бакалаврат (не менше трьох років) і магістратура. Закінчення бакалаврату як завершеної вищої освіти надає право займати вакансії на європейському ринку праці.

3. Уведення системи кредитів і механізмів, що відповідають кредитам, оцінки. Система кредитів – прикладом може служити відома ECTS (European Credit Transfer System) – має сприяти мобільності студентів, для яких бажаним вважається принаймні один семестр навчатися поза стінами «свого» ВНЗ, у тому числі за кордоном, з можливістю пере зарахування результатів атестації з прослуханих дисциплін. Принцип мобільності має поширюватися не тільки на студентів, а й на викладачів.

Першочергова мета Болонського процесу – не уніфікація освітніх систем, а їхня взаємо відповідність, порівнювальність, сумірність. Це досягається через розроблення близької за структурою і змістом моделі додатка до диплома, розробленого Європейською комісією, Радою Європи і ЮНЕСКО/SEPES, яка передбачає, серед іншого, зведення про загальну структуру освітньої системи і місце в ній певної кваліфікації. Без цього диплом фактично не дійсний.

Очевидним завданням є реальний аналіз системи, що наявна сьогодні в Україні. Адже досі в нас немає повної ясності в співвідношенні різних освітніх циклів, ступенів та різних кваліфікацій. Норми закону і постанови уряду погано погоджені між собою.

Основними напрямами цієї роботи є:

- адаптація до українських умов системи, побудованої на двох основних циклах навчання;

- впровадження в практику системи залікових одиниць (система кредитів) і відповідних механізмів оцінювання;

- участь у створенні й роботі національних систем оцінювання якості освіти, наприклад, шляхом включення в проекти Асоціації європейських університетів.

Перше завдання – впровадження додатка до диплома, рекомендованого ЮНЕСКО, Радою Європи і Європейською комісією. Для цього необхідно більш чітко законодавчо визначити статус європейського додатка до диплома, а потім організувати заміну додатків до дипломів за аналогією з практикою заміни паспортів на документи нового зразка. Цю роботу можна виконати в два етапи. Перший – визнання рівнозначності європейського і українського додатків до диплома і встановлення терміну, протягом якого ВНЗ мають право видавати документи як національного, так і європейського зразка. Другий етап полягає в повному переході усіх закладів вищої освіти на єдиний додаток до диплома. Другий етап неминучий, тому що практика йде шлхом уніфікації українських документів відповідно до міжнародних стандартів. Можливий і такий варіант: громадянам, що мають у дипломі додаток старого зразка, видати додатково Додаток європейського зразка з метою надання можливості працевлаштування за кордоном.

Друге завдання – формування системи дворівневої освіти, що включає двоступеневий цикл (3-4 роки) з одержанням ступеня бакалавра і після ступеневий (1-2 роки після першого циклу) з одержанням ступеня магістра і (або) доктора (за загальної тривалості навчання 7-8 років). Проблема переходу України до європейського варіанта дворівневої освіти полягає в тому, що в нас історично склалася інша структура системи освіти: вона поділяється на вищу і післядипломну («освіту дорослих»), причому вища освіта не дає наукового ступеня і складається з трьох ступенів: бакалавр (4 роки), спеціаліст (5 років), магістр (6 років). Післядипломна освіта включає підвищення кваліфікації, перекваліфікацію, одержання другої вищої освіти, аспірантуру (не більше 3-4 років) з присвоєнням наукового ступеня кандидата наук і докторантуру (не більше 3 років) з присвоєнням наукового ступеня доктора наук.

Один із варіантів вирішення проблеми полягає в тому, щоб залишити два ступені одержання вищої освіти з трьох, встановлених в українському законодавстві. Булонська декларація не обумовлює жорстко назв ступенів, досить того, щоб вони були порівнювані з бакалавром і магістром. Основна складність упровадження дворівневої системи освіти полягає як у законодавчому врегулюванні цього питання, так і в розробці нормативних документів – нового покоління програм і стандартів вищої освіти для бакалаврату і магістратури, а також визначенні набору кваліфікаційних компетенцій цих фахівців відповідно до посадових виробничих функцій, затребуваних європейським ринком праці.

Окремого законодавчого, включно процесуального та фінансового вирішення потребує проблема післядипломної освіти в сфері підвищення кваліфікації, перекваліфікації та другої вищої освіти, що здійснюється нині переважно за кошти фізичних і юридичних осіб, як правило без відриву від виробництва, знижуючи ефективність та якість такої освіти в цілому.

Щодо учених ступенів є досвід різних країн з їх модифікації та збереження. Оскільки наявна в Україні система вписується в європейську концепцію «навчання протягом усього життя», можливо їх доцільно зберегти. Варто лише вирішити, як зіставити два наукові ступені кандидата і доктора наук з одним європейським – доктора. Це можна зробити за двома категоріями: за термінами навчання і за якістю. Український учений ступінь кандидата наук за термінами порівнюваний до європейського ступеня доктора. Залишається невирішеним і проблематичним питання щодо статусу ученого ступеня доктора наук у системі освіти Європи.

Третє завдання – упровадження системи кредитів (залікових одиниць трудомісткості) на зразок ECTS – європейської системи перерахування залікових балів, що передбачає пере залік обсягу вивченого матеріалу і термінів навчання за кордоном. Основне завдання ECTS – забезпечення порівнюваності національних систем освіти за змістом навчальних дисциплін (курсів) і за термінами навчання. Для вирішення цього завдання варто розробити шкалу зіставлення нашої системи освіти з кредитною. Тому варто на урядовому рівні затвердити методику переведення нормативів державного освітнього стандарту в кредитну систему з метою однакового її застосування на території України. Вона має передбачати можливість переведення не тільки академічних годин навчального плану в кредити, а й кредитної системи – у формат державного освітнього стандарту держави.

Четверте завдання – сприяння мобільності викладацького персоналу і студентів. Її розвиток здійснюється з ініціативи як уряду, так і самих ВНЗ. На рівні урядових програм регулюється порядок прийому іноземних студентів до українських ВНЗ. Прийом іноземних студентів до державних освітніх установ за рахунок засобів бюджету здійснюється відповідно до міжурядових угод. У Булонській декларації закладена інша компетенція – не на основі двосторонніх угод між урядами, а шляхом усунення будь-яких перешкод ефективному здійсненню вільного пересування викладачів і студентів. створення умов для академічної мобільності лягає зараз на плечі ВНЗ. З ініціативи закладів вищої освіти і місцевої влади створюються і розвиваються міжвузівські і регіональні центри міжнародного співробітництва й академічної мобільності, що активно сприяють ефективному проведенню міжнародної і зовнішньоекономічної діяльності в сфері освіти. такі програми потребують спрощення візового та реєстраційного режиму для студентів і викладачів: українських – на території європейських держав, іноземних – на території України. Крім того, мобільність і співробітництво викладацького персоналу українських ВНЗ на європейському рівні мають здійснюватися як за рахунок партнерства між закладами вищої освіти, так і на основі міждержавних угод та за рахунок спеціальної державної програми.

П’яте завдання – співробітництво в забезпеченні якості освіти. національна система акредитації освітніх установ в Україні активно працює. Ця обставина полегшує входження нашої країни в Болонський процес. Вищим навчальним закладам, що одержали державну акредитацію, видається відповідний сертифікат, що встановлює або підтверджує на черговий термін статус вищого навчального закладу, перелік спеціальностей, що пройшли державну акредитацію і за якими ВНЗ має право видавати випускникам документи державного зразка про вищу освіту, а також ступені вищої освіти і кваліфікації.

Створення національних акредитацій них агентств – тільки перший етап організації європейського співробітництва в сфері забезпечення якості освіти. другий етап – об’єднання всіх цих агентств у єдину мережу на зразок ENQA (Європейської мережі забезпечення якості у вищій освіті). Передбачається формування таких акредитаційних агентств, що не залежать від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінювання буде ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках (компетенціях), що надбали випускники. Одночасно окреслюється введення стандартів транснаціональної освіти.

Потрібні законодавчі й нормативні документи, які дадуть можливість організовувати таку експертизу та офіційно визнавати державою її результати.

Шосте завдання – сприяння забезпеченню привабливості зони європейської вищої освіти, європейського підходу до неї. Насамперед визначимо, що значить європейський підхід до вищої освіти і як він співвідноситься з традиціями вітчизняної вищої школи. Європейські традиції університетської освіти створили таку систему, за якої класична модель університету, що виникла в Європі, синтезувала в собі визначальні цінності європейської культури, науку і наукове пізнання, тобто право вільного дослідження істини.. Вітчизняний університет відразу зі створенням став розглядатися не як «учене співтовариство», а як навчальна установа, підзвітна державі. Розрив між університетською освітою і фундаментальною наукою, по суті, закріплений у сучасному законодавстві в галузі наукових досліджень і вищої школи. У Законі «Про вищу освіту» не закріплена законодавча вимога і відповідальність за здійснення наукової діяльності та винагорода за неї співробітникові освітньої установи. Разом з тим є норма про те, що вищі освітні установи займаються науково-дослідною діяльністю. Цей розрив призвів до того, що випускники університетів найчастіше виявляються неконкурентоспроможними на світових ринках висококваліфікованої праці, а вітчизняна наука втрачає основу механізму кадрового поновлення.

Необхідно змінити статус університетів, але зробити це не тільки реалізуючи комплекс правових заходів, а в першу чергу вживаючи виховних, просвітницьких й інших заходів, що формують у суспільній свідомості нове ставлення до університетів як науково-освітніх установ.

Сьоме завдання – проблему ступеня участі в Болонському процесі треба розглядати не тільки в контексті професійних інтересів розвитку вищої школи, а й у контексті національних інтересів України, розвитку її зовнішньополітичного курсу, інтересів усього суспільства. Входження в Болонський процес – це не лише освітн проблема, а й проблема нашої участі в європейському ринку праці. Будь-яка держава регіону може сприяти реалізації Болонського процесу, зокрема шляхом регулювання ринку праці й трудового законодавства. Тому проблема стосується співвідношення системи освіти з національним і міжнародним ринком праці.

У багатьох країнах є чітке розмежування освітнього ступеня, який надається університетам та означає рівень освітньої підготовки з напряму (спеціальності) і кваліфікаційного рівня, який може визначатися як державою, так і роботодавцем чи професійною асоціацією або навіть громадським об’єднанням. В Україні за результатами державної атестації випускника ВНЗ державною комісією, до складу якої, к правило, входять викладачі та посадові особи вищого навчального закладу, йому присвоюється єдиний освітньо-кваліфікаційний рівень. Тому конкуренція на ринку праці не визначається компетенція ми випускника, бо їх у нього на робочому місці при зайнятті посади перевіряти не передбачено законодавством. Традиції європейських роботодавців такої спрощеної схеми визначення кваліфікації та наймання на роботу не передбачають. Тому в Україні є нагальна потреба удосконалення системи атестації саме фахового (кваліфікаційного) рівня. Треба визначити освітній та кваліфікаційний (назва професійної роботи) статус бакалавра і магістра, адаптований до вимог ринку праці, спрямованість (академічну або професійну), зміст і терміни їх підготовки та обсяги прийому і критерії зарахування на магістерські програми.

Одним із важливих положень Болонського процесу є орієнтація вищих навчальних закладів на кінцевий результат: знання випускників мають бути застосовані й практично використані на користь усій Європі. Усі академічні ступені та інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути полегшене. У цьому контексті потребує вирішення проблема працевлаштування випускників освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, який за болонськими вимогами відповідає закінченій вищій освіті.

Сьогодні в Україні ступінь бакалавра визначено як освітньо-кваліфікаційний рівень фахівця тільки з базовою вищою освітою, у зв’язку з чим у багатьох галузях (освіта, медицина тощо) використання фахівців цього рівня є проблематичним, оскільки в класифікаторі професій для бакалаврів є дуже мало первинних посад або й зовсім немає. Нормою було б таке положення, коли громадянин навчається в базовому форматі на бакалавра, отримує повну вищу професійну освіту, потім працює там, де його диплом визнається, та довчається на магістра. Таким чином можна вирішити проблему працевлаштування випускників та забезпечити умови для навчання впродовж життя.

Отже, інтеграція в європейський освітній простір потребує певних системних змін в організації та державному регулюванні вищої освіти. Для реалізації завдань Болонської декларації потрібні заходи правового, економічного, ідеологічного характеру. У законодавчому й іншому нормативному регулюванні потребують вирішення такі питання.

1. Вжити заходів для подальшого удосконалювання правового статусу суб’єктів освітніх відносин покликане забезпечити належні умови для реалізації конституційного права громадян України на якісну загальну і професійну освіту, реальну дієвість принципів доступної і безкоштовної вищої професійної освіти.

2. Визначення статусу європейського додатка до диплома на території України.

3. Уведення двох ступенів вищої освіти шляхом внесення змін у Закон України «Про вищу освіту». Надання освітньо-кваліфікаційноиу рівню «бакалавр» статусу повної вищої освіти.

4. Розмежування та визначення статусу державної освітньої та державної (або іншої) кваліфікаційної атестації випускників.

5. Встановлення еквівалентності наукових ступенів «кандидат наук», «доктор наук» європейському ступеню «доктор» шляхом укладення міжнародного договору в продовження Болонської декларації і прийняття відповідного закону України.

6. затвердження методики і шкали зіставлення нормативів державного освітнього стандарту з європейською системою пере зарахування кредитів шляхом прийняття постанови уряду. Для вирішення цього питання потрібно використовувати не тільки кількісний підхід при зіставленні академічних годин і одиниць трудомісткості, а й якісний метод зіставлення змісту досліджуваних курсів.

7. Сприяння академічній мобільності студентів і викладачів та наукових працівників шляхом затвердження урядом програм сприяння мобільності.

8. Вступу у європейську мережу забезпечення якості вищої освіти. реалізація завдання вимагатиме зіставлення українських і європейських освітніх стандартів, а також знань, умінь, навичок (компетенцій), набутих випускниками ВНЗ. Ці питання є визначальними для встановлення рівня української вищої освіти і можливості вступу в європейську мережу забезпечення якості вищої освіти.

9. Підтримання на законодавчому рівні інтеграції науки і вищої школи, створення таких правових умов, які стимулюють розвиток науки у вищих навчальних закладах, зокрема шляхом зняття наявних обмежень на одержання статусу наукової організації.

10 Розширення автономії університетів і забезпечення єдності освіти і науки шляхом зміни статусу університету вбік розширення академічних і господарський прав.

Поиск по сайту: