Психолого-педагогічні вимоги до викладача вищої школи

??

??Більш поширеним у вищій школі є поняття науково-педагогічний працівник – вчений, який за основним місцем роботи займається професійно педагогічною і науковою або науково-технічною діяльністю у ВНЗ та закладах післядипломної освіти III-IV рівнів акредитації.

Посади науково-педагогічного працівника можуть обіймати особи з повною вищою освітою, які пройшли спеціальну педагогічну підготовку. Основними посадами науково-педагогічних працівників ВНЗ III-IV рівнів акредитації є: асистент, викладач, директор бібліотеки, працівник бібліотеки, доцент, професор, завідувач кафедри, декан, проректор, ректор.

Асистент – це перша науково-викладацька посада, на яку призначають за результатами конкурсу з числа випускників вищої школи з професійним ступенем магістра, інженера чи лікаря. Функцією асистента є проведення семінарських та практичних занять зі студентами академічних груп. Асистент обов’яково здійснює науково-дослідну роботу, що є підставою для його кар’єрного зростання. Асистент – це.також помічник професора у читанні лекцій в тому випадку, коли є необхідність у проведенні експериментів.

Викладач – фахівець із необхідною вищою фаховою і психолого-педагогічною підготовкою, який здійснює педагогічну, навчально-виховну та організаційно-методичну роботу у ВНЗ різних рівнів акредитації.

Доцент – вчене звання для викладачів. Присвоює Міністерство освіти і науки України особам, які мають, як правило науковий ступінь кандидата наук, друковані наукові праці, або винаходи, обрані на посаду доцента за конкурсом і працюють на цій посаді не менше року.

Професор – вчене звання, що присвоюється найбільш кваліфікованим викладачам вищих навчальних закладів і науковим співробітникам науково-дослідних установ за клопотанням цих установ. Звання професора присвоюється особам, які мають учений ступінь доктора наук, а в окремих випадках – висококваліфікованим спеціалістам, які не здобули вченого ступеня, але мають великі заслуги в галузі науки, техніки, в благодійній педагогічній діяльності, а також є авторами друкованих праць і навчально-методичних посібників.

Звання професор працівникам науково-дослідних установ присвоює Вища атестаційна комісія, а працівникам ВНЗ – Міністерство освіти і науки України.

Завідувач кафедри – здійснює наукове й методичне керівництво роботою колективу професорів, викладачів і наукових співробітників, що входить до складу кафедри навчального закладу, а також керує підготовкою науково-педагогічних кадрів з однієї або кількох споріднених дисциплін. Завідувач кафедри, як правило, професор або доктор наук, обирається за конкурсом (рішення вченої ради ВНЗ за результатами конкурсу приймається таємним голосуванням). У ВНЗ завідувач кафедрою водночас здійснює науково-дослідну, навчальну й методичну роботу (читає лекції, керує курсовим і дипломним проектуванням, курсовими й дипломними роботами, аспірантською підготовкою, відвідує навчальні заняття, контролює виробничу роботу й практику студентів тощо).

Декан – керівник факультету у ВНЗ, в закладі перепідготовки кадрів або підвищення кваліфікації. Здійснює керівництво факультету за допомогою органу адміністративно-навчального управління – деканату. Він персонально відповідає за підбір викладачів факультету, за якість навчальної, наукової і виховної роботи на факультеті, очолює раду факультету. Зазвичай обирається професорами, викладачами і науковими співробітниками факультету з числа провідних науковців, професорів і доцентів.

Ректор -

Основними напрямами діяльності викладача вищого навчального закладу є: навчальна, науково-методична, науково-дослідна, виховна та дорадча.

Навчальна діяльність – це цілеспрямована й упорядкована сукупність дій, прийомів і операцій, що забезпечують мотиваційну й активну включеність суб’єктів діяльності в організований дорослими процес навчання. За Ю.Бабанським навчальна діяльність вимагає від її організаторів і виконавців бачити в ній мету, мотив, зміст, способи дій, регулювання і контроль за її результатами.

Науково-методична діяльність пов’зана з підготовкою навчального процесу, його забезпеченням і удосконаленням

Виховна діяльність полягає в організації виховного впливу на майбутніх фахівців у процесі викладання навчальних дисциплін і в поза аудиторній роботі.

Науково-дослідна діяльність має за мету організацію наукових досліджень у певній галузі знань, підвищення наукового рівня та розвитку творчого потенціалу викладача і студента.

Дорадча діяльність має на меті надання професійної допомоги виробничникам, проведення наукових консультацій щодо підвищення якості виробничих процесів. Це також діяльність професорсько-викладацького персоналу в галузі підвищення професійної кваліфікації спеціалістів-практиків.

Найбільшого ефекту досягається у випадку єдності вказаних функцій.

Розглянемо професійні та особистісні якості викладача.

Практика роботи викладачів вищих навчальних закладів свідчить, що комплексним показником, який характеризує якість виконання науково-педагогічним працівником його функцій, є професіоналізм під ким розуміється сукупність знань, навичок поведінки та дій, що свідчать про професійну підготовку, навченість, придатність людини до виконання професійних функцій.

Професіоналізм педагога вищої школи має свою специфіку і полягає в ефективній реалізації системи професійних знань і умінь:

- соціальних (знання теорії своєї науки та практичні уміння застосовувати їх у практиці викладання);

- психолого-педагогічних (знання психологічних та дидактичних основ викладання обраної дисципліни, знання і урахування психологічних особливостей студентів і власних особистісних рис, закономірностей сприймання студентами змісту навчання);

- методичних (володіння методами, прийомами і засобами донесення наукової інформації до студентів);

- організаційних (оволодіння уміннями здійснювати оптимальну організацію власної діяльності та керування діяльністю студентів).

Досліджуючи рівень професіоналізму, М.Кузьміна здійснила диференціацію викладачів таким чином:

I рівень – репродуктивний (недостатній) полягає в умінні викладача передати студентам ту інформацію, якою володіє сам;

II рівень – адаптивний (низький) передбачає уміння пристосовувати виклад матеріалу до особливостей аудиторії;

III рівень – локально-моделюючий (середній) передбачає володіння педагогом стратегіями передавання знань з окремих розділів і тем;

IV рівень – системно-моделюючий (високий) полгає в умінні формувати систему знань, умінь і навичок з навчальної дисципліни загалом;

V рівень – системно-моделюючий (вищий) передбачає здатність педагога перетворювати свій предмет на засіб формування особистості студентів.

Перехід викладача з більш низьких рівнів на більш високі досягається в процесі професійного самовдосконалення: через самоосвіту (самостійне оволодіння найновішими досягненнями), залучення до системи підвищення кваліфікації, накопичення і осмислення передового педагогічного досвіду, аналізу власних здобутків і на цій основі реконструювання власної діяльності та через самовиховання (вивчення особистісних психологічних властивостей, і на цих засадах їх удосконалення, перебудова установок, цінностей, моральних орієнтацій, потреб, інтересів, методів педагогічної діяльності). На думку науковців (С.Вітвицька) єдність професіоналізму знань, професіоналізму спілкування та професіоналізму самовдосконалення дозволяє забезпечити розвиток цілісної системи – професіоналізму діяльності педагога [??, с.72-73] [Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи: Методичний посібник для студентів магістратури. – Київ: Центр навчальної літератури, 2005.].

Аналіз наукових досліджень та практики діяльності викладачів вищих навчальних закладів дозволив нам виявити вимоги до якостей особистості, що визначають ефективність взаємодії педагога і вихованця.

Однією з важливих вимог до особистості викладача науковці (М.Фіцула та ін.) висувають наявність у нього «педагогічної вираженість», що розглядається як своєрідна настанова на педагогічну діяльність і психологічна готовність до неї. Вона знаходить вияв у спрямованості прагнень і бажані виховувати і навчати студентів, удосконалювати моделі спілкування, поведінки та взаємодії з ними. Педагогічна вираженість має органічно поєднуватися з розумною любов’ю до вихованців та педагогічною вимогливістю.

Важливою вимогою до особистості викладача є умова виховання патріотів, гідних громадян, висококваліфікованих фахівців, носіїв національної культури. Це може зробити тільки педагог з високими моральними якостями, патріот з усвідомленим громадським обов’язком, який щоденно надає своїм вихованцям уроки моральності.

Дайте тлумачення словам К.Ушинського: «У вихованні все повинно базуватися на особі виховател, тому що виховна сила виливається тільки з живого джерела людської особистості. Ніякі статути і програми, ніякий штучний організм закладу, хоч як хитро він був придуманий, не може замінити особистості у справі виховання». [??, с.123] [Ушинський К.Д. Твори у 6 т. – К.: Рад. шк.., 1982. – Т.1.].

Наступною важливою вимогою до викладача є його взаємодія зі студентами. Вона впливає на становлення особистості молодої людини, оскільки дуже багато з того, що людина набуває в студентські роки, залишається з нею на все життя і визначає її життєву траєкторію. Тому викладач має бути ерудитом – різнобічно освіченою людиною. Окрім фундаментальних знань свого предмета та методики його викладання він повинен володіти ґрунтовними знаннями в галузі філософії, соціології, етики, політики, мистецтва, сучасної науки і техніки. Ерудованість допоможе йому бути цікавим співрозмовником, викликати повагу студентів і бути для них взірцем творчого відношення до праці, прикладом для наслідування.

Робота викладача вимагає особливої чутливості до постійно оновлюваних тенденцій суспільного буття, здатності до адекватного сприйняття потреб та вимог суспільства і відповідного коригування своєї роботи. Ця вимога до викладача ВНЗ набуває особливої значущості в сучасному постіндустріальному, інформаційному суспільстві, яка потребує від особистості багатьох принципово відмінних від попередніх навичок, умінь і відповідного мислення. Вища школа як один з найважливіших інститутів соціалізації людини, підготовки молоді до ролі активних суб’єктів майбутніх суспільних процесів повинна бути винятково уважною як до нових реалій і тенденцій суспільного розвитку, так і до нововведень у сфері змісту, форм і методів навчання та виховання. Відповідно інноваційність має характеризувати професійну діяльність викладача ВНЗ. Стрижнем інноваційних процесів в освіті є його налаштованість на творчий пошук упровадження новітніх досягнень психолого-педагогічної науки в повсякденну практику, вивчення, узагальнення та поширення передового педагогічного досвіду, прагнення до освоєння та застосування нових педагогічних технологій, активних форм і нових методів організації навчально-виховного процесу.

Важливою вимогою до викладача у педагогічній діяльності є спостережливість та уважність. Спостерігаючи за студентами, викладач отримує інформацію про їх індивідуально-психологічні особливості, відношення до навчальної діяльності, до студентів і викладачів, складає уявлення про здібності юнаків і дівчат, їх психічні стани та настрої тощо. Ці знання викладач повинен оптимально використати при організації навчально-пізнавальної та науково-дослідної діяльності вихованців, забезпечення індивідуального підходу до них.

Однією з вимог до викладача є уміння довгий час концентрувати увагу. Вона особливо потрібна у процесі проведення навчальних занять, адже йому слід логічно і науково обґрунтовано викласти значний об’єм інформації, не припускатися помилок у термінах, формулах, обчисленнях, забезпечити логіку викладу і водночас тримати в полі зору велику студентську аудиторію. Студенти добре сприйматимуть навчальний матеріал, якщо викладач може логічно, конкретно і чітко сформулювати свою думку, дохідливо, переконливо пояснити, використовуючи літературну мову.

Особливою вимогою до особистості викладача є наявність педагогічної тактовності – почуття міри у застосуванні засобів педагогічного впливу на студентів. педагогічний такт проявляється в умінні належним чином поводитися у певній педагогічній ситуації, знаходити педагогічно доцільну лінію поведінки: просто і переконливо розмовляти, ставити розумні і педагогічно обґрунтовані вимоги, поважати гідність студентів. прояв педагогічної тактовності є однією з важливих умов формування авторитету викладача, одне з джерел сили і ефективності його впливу як на студентський колектив у цілому, так і на кожного студента зокрема.

Необхідними рисами викладача мають бути також самокритичність та потреба у постійному самовдосконаленні, дисциплінованість і висока вимогливість до себе.

Загальновідомо, що педагогічна професія вимагає постійного і значного емоційного, інтелектуального і фізичного напруження. Соціально-психологічними та психологічними дослідженнями (О.Морозов, Д.Чернилевський) виявлено, що через 10-15 років педагогічної діяльності в структурі особистості фахівця виникають зміни, які отримали назву професійних деформацій. Виділяють загально педагогічні, типологічні, специфічні та індивідуальні деформації.

Загально педагогічні деформації характеризуються змінами, які є побічними у всіх осіб, котрі займаються педагогічною діяльністю. Вони проявляються: у процесі взаємодії зі студентами викладач використовує в основному, авторитарний стиль керівництва: «Ви повинні робити так, як я цього вимагаю», «Я сказав (ла), отже виконуй». У поведінці педагога починають переважати надмірна самовпевненість, ментарство, догматизм, відсутність гнучкості у спілкуванні з колегами і студентами.

Типологічні деформації викликаються у результаті поєднання в поведінкові комплекси індивідуальних особливостей викладача з відповідними структурами функцій педагогічної діяльності. Науковці (Т.Ларі) виокремлюють такі:

1. Педагог-«комунікатор», для якого характерними є надмірна комунікабельність, скорочення дистанції зі студентами, намагання обговорити глибоко особистісні теми приватного життя. Як правило, викладач такого типу багато уваги приділяє спілкуванню на сторонні теми і недостатньо – змісту навчального матеріалу. Самооцінка викладача зазвичай занижена. Переважає співробітницько-кондефікаційний тип міжособистісних стосунків.

2. Педагог-«організатор» - викладач з високою самооцінкою, владно-лідируючими або незалежно-домінуючим типом міжособистісних стосунків, гіпертимною акцентуацією характеру. Він намагається підкорити собі оточуючих, одноосібно і авторитарно керувати ними. Такий педагог надзвичайно активний, втручається у справи студентів і колег, намагається навчити їх «діяти правильно». «Організатори» залюбки реалізують свої здібності в громадських організаціях, неформальних об’єднаннях, партіях і т.п.

3. Педагог-«інтелект» - особистість з тяжінням до недовірливо-скептичних міжособистісних відносин (найчастіше з 20-25 річним стажем роботи). Це люди, у котрих сформувались схильність до філософських розмірковувань та мудрування. Залежно від умов «інтелекти» можуть стати «моралізаторами», які вбачають навколо себе тільки негативне, вихваляючи минуле і підкреслюючи аморальність сучасної молоді, або ж завдяки здібностям до самоаналізу, зануритись у власні переживання, зайнятись спогляданням оточуючого світу і роздумами про його недосконалість.

4. Педагог-«предметник» намагається внести елементи науковості в кожну, навіть побутову ситуацію. Студентів і колег зазвичай сприймає через призму відношення до навчальної дисципліни, ку викладає. «Предметники» - це люди як із завищеною так і з заниженою самооцінкою, незалежно-домінуючим, відповідально-великодумним, недовірливо-скептичним типом міжособистісних стосунків.

Специфічні деформації особистості педагога обумовлені специфікою навчальної дисципліни. Яку він викладає. Ця дисципліна накладає відбиток на одяг, міміку, манери спілкування тощо Так, наприклад, філологи можуть належати до демонстративного, екзальтованого чи тривожного типів акцентуацій (за К.Леонгардом). Їм може бути властива висока контактність, комунікабельність, яскравість почуттів. Водночас такі негативні риси як потреба бути весь час у центрі уваги, швидкі коливання настрою, імпульсивність можуть зробити таких педагогів предметом жартів, героями гумористичних розповідей студентів тощо. Так звані «технарі» можуть бути глибокими інтровертами, абстрагуючись від вияву емоцій та почуттів і т.п.

Індивідуальні деформації визначаються змінами, які відбуваються з підструктурами особистості і зовнішньо не пов’язані з процесом педагогічної діяльності, коли паралельно становленню професійно важливих для викладача рис відбувається розвиток якостей, які на перший погляд не мають відношення до педагогічної професії. До таких викладачів характерні низький рівень контактності, замкнутість, відірваність від реалій життя. Вони прагнуть усамітнення, типовими є емоційна холодність, ідеалістичність та ригідність мислення, впертість, занудство, безпричинне бурчання. Для інших характерні хвастощі, егоцентризм, блюзнірство. Третім притаманна необдуманість дій, розповсюдження пліток, лінощі, ухиляння від виконання своїх обов’язків.

Для запобігання професійних деформацій, порушень структури особистості необхідно стимулювання педагогів до само діагностування, корекції та самокорекції.

Поиск по сайту: