Педагогічна компетентність викладача вищого навчального закладу

Провідною метою модернізації вищої освіти в Україні є досягнення принципово нового рівня якості підготовки випускника вищої школи. В умовах впровадження компетентнісного підходу з змінюється сам зміст поняття «знання». Сьогодні науковці, практики, представники ділового світу занепокоєнні занадто високою академічністю знань, які отримують студенти, не розвиненістю у випускників вищих шкіл вмінь керуватися отриманими знаннями, застосовувати їх на практиці. вирішення цих завдань значною мірою залежить від педагогічних кадрів – викладачів, які безпосередньо забезпечують успіх вищих навчальних закладів у підготовці майбутніх фахівців. Викладачі вищої школи у сучасних умовах є головним суб’єктом інновації у сфері вищої освіти, інноваційного розвитку вищого навчального закладу і успішного врахування зовнішніх факторів інноваційних процесів у суспільстві.

Загальновизнано, що в умовах компетентнісного підходу до підготовки фахівців з вищою освітою поняття «якість освіти» набуває нового звучання і охоплює не тільки знання уміння й навички, а й особистісні утворення особистості, що забезпечують їй успіх у подальшій професійній діяльності. крім того, виконати сучасні вимоги до організації навчального процесу у вищій школі (щодо особистісної орієнтації навчального процесу; використання інтерактивних і сучасних інформаційних технологій навчання; спрямованості навчання на особистісний, професійний і творчий розвиток майбутніх фахівців; формування у них професійно-значущих якостей, здатності до самостійного поповнення знань, навчання упродовж життя тощо), що спрямовані на підвищення якості підготовки фахівця з вищою освітою, здатний лише викладач із сформованою педагогічною компетентністю.

Педагогічну компетентність викладача вищого навчального закладу розглядаємо як інтегровану професійно-особистісну характеристику викладача, що забезпечує ефективність викладацької діяльності у вищому навчальному закладі та відображає: рівень сформованості професійно-значущих для педагогічної діяльності якостей його особистості; результат його педагогічної підготовки (сформованість педагогічних компетенцій), який визначається сукупністю ціннісних та мотиваційних установок, необхідним обсягом знань та умінь, рівнем педагогічної майстерності та досвідом діяльності у вищій школі. Педагогічна компетентність викладача вищого навчального закладу можна структурно подати у вигляді окремих компетенцій. Компетенція відповідно до європейського контексту включає знання й розуміння (теоретичне знання академічної області, здатність знати й розуміти), знання як діяти (практичне й оперативне застосування знань до конкретних ситуацій), знання як бути (цінності як невід’ємна частина способу сприйняття й життя з іншими в соціальному контексті). Таким чином, поняття «компетенція» включає не тільки когнітивну й операційно-технологічну складові, але й мотиваційну, етичну, соціальну, поведінкову (результати освіти, знання, уміння, систему ціннісних орієнтацій).

За таких умов постає проблема створення цілісної системи формування педагогічної компетентності викладача вищого навчального закладу. Актуальність цього завдання посилюється такими факторами.

По-перше, сьогодні спостерігається недостатня увага до професійно-педагогічної підготовки викладачів вищої школи як в умовах магістратури, так і в системі підвищення кваліфікації. Разом з тим, коли конкуренція між вищими навчальними закладами за контингент студентів значно зросла, пріоритетне значення надається ефективній організації навчального процесу, якісному навчанню. Переваги надаються вищому навчальному закладу, де викладачі розуміються у психологічних особливостях студентської аудиторії, орієнтуються у сучасних досягненнях педагогічної науки і практики, володіють різноманітними інтерактивними технологіями навчання; засобами і методиками професійно-творчого розвитку і саморозвитку студентів. Саме тому викладач повинен постійно поповнювати свої знання у предметній галузі і водночас турбуватися про своє професійне зростання як педагога, розвивати власний стиль педагогічної діяльності; опановувати новітніми знаннями у галузі педагогіки і психології, методики викладання, підвищувати рівень педагогічної майстерності. Зміщення акцентів у меті вищої освіти з формування фахівця на вирішення проблеми комплексного розвитку особистості студента, підготовки його до творчої професійної діяльності в умовах швидкозмінного інноваційного розвитку суспільства вимагає від викладача оволодіння новими компетенція ми.

По-друге, студентський контингент у будь-якому вищому навчальному закладі за останні десять років значно змінився, тому традиційні підходи до навчання студентів можуть виявитися неефективними. З одного боку, відкритість суспільства, інформаційне середовище і технології сприяють підвищенню інтелектуального і технологічного рівня студентства, а, з іншого, дестабілізація соціокультурного процесу у суспільстві, зміст інформаційного середовища, розрив між цінностями, що декларуються, і реальними у житті, призводять до зміни у відношенні студентів до явищ, які раніше одностайно засуджувалися, до утвердження у студентському середовищі прагматизму, меркантилізму, цинізму. Спостерігається зниження морально-психологічної та ціннісно-формувальної спрямованості навчального процесу. Ця проблема пов’язана із проблемою зниження виховую чого потенціалу вищої школи, що, значною мірою, зумовлено непідготовленістю педагогічних кадрів до роботи у нових умовах, а також нерозумінням викладачами власного місця і ролі у формуванні особистості майбутнього фахівця. Сьогодні у багатьох викладачів відсутній потяг до самовдосконалення, до змін адекватних реаліям сьогодення.

По-третє, використання сучасних технологічних засобів у навчальному процесі вищої школи, таких як телекомунікаційні і комп’ютерні технології, мережа Інтернет, змінили навчальне інформаційне середовище практично всіх вищих навчальних закладів. Очевидно, що для використання сучасних інформаційних технологій у навчальному процесі вищої школи, зокрема такої перспективної форми навчання як дистанційна, викладачі вищої школи повинні отримати спеціальну підготовку. Саме тому виникає нагальна потреба в упорядкуванні знань викладачів, пов’язаних з феноменом інформаційної культури, у підвищенні їх рівня інформаційної і комп’ютерної грамотності.

По-четверте, значної уваги потребує формування методологічної культури викладача, озброєння його методологічними знаннями (теоретичними, методичними, методології навчального предмета, методології пізнання відповідної галузі науки), оскільки сучасні викладачі повинні: вміти самостійно спроектувати навчальний процес, самостійно створювати різні програми та навчально-методичне забезпечення; шукати, обробляти різну інформацію; володіти методами аналітико-синтетичної переробки інформації, конструювати тексти як наукові, так і навчальні.

По-п’яте, організація педагогічної підготовки магістрів і перепідготовки викладача вищої школи повинна базуватися на андрагогічній моделі навчання, тобто такій організації спільної діяльності учня і викладача, при якій:

а) учень – дорослий в силу об’єктивних факторів (сформованість особистості, незалежне економічне, юридичне, соціальне й психологічне положення, життєвий досвід, наявність серйозних проблем, для вирішення яких необхідно вчитися, орієнтація на негайне використання отриманих, у процесі навчання знань та умінь) відіграє провідну роль в організації процесу навчання, визначаючи разом з викладачем всі навчальні параметри процесу навчання: цілі, зміст, форми, методи та засоби навчання;

б) викладач виступає як консультант, експерт з технології навчання, надаючи дорослому-учню допомогу в організації процесу навчання. До андрагогічних принципів навчання відносять найбільш загальні принципи організації процесу навчання дорослих людей: пріоритет самостійного навчання; принцип спільної діяльності; принцип опори на досвід учня-дорослого; індивідуалізації навчання; системності навчання; контактності навчання; принцип актуалізації результатів навчання; принцип елективності навчання; принцип розвитку освітніх потреб; принцип свідомого навчання.

Андрагогічна модель формування педагогічної компетентності магістрів та перепідготовки викладачів повинна базуватися на структурі педагогічної компетентності викладача вищого навчального закладу непедагогічного профілю та відображати:

- вимоги до сучасного викладача вищої школи в контексті інноваційних тенденцій розвитку суспільства;

- взаємозумовленість між предметною і професійно-педагогічною складовою змісту підготовки;

- спрямованість змісту кожного модуля підготовки на формування відповідних компетенцій;

- організаційно-методичні та псизхолого-педагогічні умови реалізації змісту підготовки, спрямовані на рефлексивно-творче осмислення змісту і технологій підготовки відповідно до власного досвіду викладацької діяльності.

Запровадження ступеневої системи вищої освіти й введення нових освітньо-кваліфікаційних рівнів «бакалавр» та «магістр» надає широкі можливості для вирішення завдань щодо формування педагогічної компетентності викладача вищого навчального закладу на етапі його навчання магістратурі. У Європейському вимірі ступінь магістра надає фахівцю можливість викладання у вищій школі, саме тому у країнах Європейського союзу магістри отримують відповідну психолого-педагогічну підготовку.

На основі аналізу рекомендацій Європейської комісії щодо універсальних компетенцій [] [Комплекс нормативних документів для розроблення складових системи стандартів вищої освіти // За загальною редакцією В.Д.Шинкарука. Укладачі: К.М.Левківський, В.Л.Гуло, Л.О.Котоловець, Т.Ю.Морозова, М.О.Писаренко, М.І.Тимошенко. – К., 2007. – 79 с.] до найважливіших педагогічних компетенцій, на формування яких має спрямовуватися підготовка викладача вищого навчального закладу, відносимо:

Соціально-особистісні компетенції:

- розуміння ролі власної викладацької діяльності (щодо підготовки майбутніх фахівців) для соціально-економічного розвитку держави;

- здатність до викладацької діяльності;

- розуміння та сприйняття етичних норм поведінки відносно інших людей;

- сформована система цінностей та мотивації до педагогічної діяльності;

- креативність, здатність до системного мислення;

- адаптивність і комунікабельність;

- наполегливість у досягненні якості навчання студентів з предмета;

- відповідальність за якість навчання студентів з предмета;

- толерантність, полі культурна грамотність;

- здатність до сприймання змін у суспільних сферах та освітній галузі та самовдосконалення й саморозвиток відповідно до цих змін.

Інструментальні компетенції:

- володіння основами педагогічної майстерності;

- здатність до письмової та усної комунікації державною та рідною мовами;

- знання іншої мови (мов);

- володіння сучасними методами та інтегративними технологіями навчання, спрямованими на розвиток особистості студента, підготовки його до життя і праці в умовах інноваційних тенденцій розвитку суспільства;

- навички роботи з технічними засобами навчання, комп’ютером, сучасними інформаційними технологіями; використання програмних засобів і інтернет-ресурсів; уміння створювати бази даних;

- навички організації навчального процесу, зокрема за дистанційною формою, та управління навчально-пізнавальною діяльністю та самостійною роботою студентів;

- дослідницькі навички;

- навички полі культурного виховання;

- уміння щодо створення та естетизації навчального середовища;

- навички використання у навчальному процесі здоров’язберігаючих технологій.

Загальнонаукові компетенції:

- базові знання фундаментальних розділів педагогіки і психології в обсязі, необхідному для організації ефективної взаємодії зі студентами в процесі навчання та її спрямованості на цілісний розвиток особистості студента, зокрема інтелектуальний і творчий;

- методологічні знання;

- базові знання в галузі інформатики й сучасних інформаційних технологій;

- базові знання в галузі фундаментальних природничих, гуманітарних, та соціально-економічних наук, необхідних для реалізації між предметних зв’язків;

- базові знання в галузі методики викладання, які необхідні для ефективного засвоєння навчальної дисципліни.

Професійно-педагогічні компетенції:

- загальні професійно-педагогічні (спрямованість навчання на професійний розвиток і саморозвиток студента; підготовка студента до самостійного поповнення та оновлення знань, до навчання і професійного самоудосконалення впродовж життя);

- спеціалізовані професійно-педагогічні (професійна спрямованість змісту навчання предмета; при можливості інтегрування змісту навчального предмета з професійно-орієнтованими дисциплінами).

Поиск по сайту: