Варіант 4

Завдання до модульних контрольних робіт з курсу

«Соціологія масової комунікації»

Варіант №1

1. Теоретичні витоки радянської моделі масової комунікації.

2. Комунікаційні технології як об'єкт соціологічного дослідження.

3. Соціальні цінності як основа діяльності масово-комунікаційного процесу.

4. Сучасний медіапростір і процес соціалізації.

Варіант 2

1. Провідні школи дослідження масової комунікації в Західній Європі.

2. Аудиторія ЗМІ як об'єкт соціологічного дослідження.

3. Місце масової інформації в системі соціальних інститутів суспільства.

4. Гендерні репрезентації в засобах масової інформації.

Варіант 3

1. Провідні напрями досліджень масовій комунікації на пострадянському просторі.

2. Комунікатор і реципієнт як об'єкти соціологічного дослідження.

3. Аналіз чуток як метод дослідження ефектів масової комунікації.

4. Розвиток засобів масової комунікації і соціальна динаміка.

Варіант 4

1. Провідні школи дослідження масової комунікації в США.

2. Інформаційні війни як об'єкт соціологічного дослідження.

3. Прогностична роль соціології масової комунікації.

4. Соціологічний аналіз технології іміджу.

2.Як ми вже казали, мас-медіа включені у процес духовного виробництва, здійснюють переважно розповсюдження інформації за допомогою технічних засобів (преса, радіо, телебачення, кіно, відео) на чисельно великі аудиторії. Сучасні мас-медіа, особливо телебачення, набувають планетарного характеру, звертаються до мільйонних аудиторій, створюють новий тип культури — аудіовізуальний. Ці та інші особливості й функції стали приблизно з 20-х рр. ХХ ст. предметом вивчення соціології масової комунікації. Вважається, що початок їй поклав німецький соціолог М.Вебер, який у 1910 р. методологічно обгрунтував необхідність соціології преси, окреслив коло її проблем: орієнтації її на різні групи, вплив на людину, вимоги до журналістів, методи аналізу преси. Ряд дослідників розглядають мас-медіа і створену ними масову культуру як новий етап розвитку соціального спілкування і культури.

Головний напрямок досліджень в області соціології масової комунікації — вивчення ефективності масової інформаційної діяльності, пошук науково і практично обгрунтованих шляхів її підвищення. При цьому досліджується як суб'єкт діяльності по виробництву, розповсюдженню масової комунікації, так і суб'єкт її сприйняття і споживання, а також органи масової комунікації як спеціалізовані соціальні інститути і сама масова комунікація як сукупність знань, цінностей і норм. Рядом досліджень доказана розбіжність фактичної структури інформаційних запитів аудиторії з кількістю і якістю інформації, нерівномірність уваги мас-медіа до різних об'єктів дійсності, нерідко занадто велика централізація виробництва і розподілу інформації, обмеженість в цьому плані інформаційних прав територій. На ефективність дії масової комунікації впливає помітна диференціація духовних запитів різних верств населення, етнокультурних груп.

Проведення конкретних соціологічних досліджень у журналістиці вимагає від соціологів доброго знання внутрішніх законів журналістики, її організаційної структури, конкретних задач, які вирішуються журналістикою тощо. З теорією і практикою журналістики тісно пов'язані постановка проблеми, формування мети, розробка програми, визначення робочих понять, гіпотез, способів їх перевірки у теоретичних і практичних цілях, визначення шляхів оптимізації функціонування тієї чи іншої підсистеми журналістського механізму.

Соціологія масової комунікації стало пов'язана з журналістською наукою як системою теоретичних та історичних знань про специфічне соціально-культурне явище. Соціологія масової комунікації може допомогти вирішити багато проблем, які виникають у журналістській практиці. Наприклад, проблему формування "профілю" ("обличчя"), типологічних характеристик видання можна вирішити тільки при з'єднанні зусиль дослідників, які підходять до цієї проблеми теоретично, історично, соціологічно. Зокрема, не можна зрозуміти типологічних рис якогось видання, програми радіо і телебачення, якщо не враховувати даних соціологічних досліджень, які фіксують структуру аудиторії, мотиви її звертання до даного органу, читабельність різних розділів і рубрик, місце видання в системі джерел інформації для визначених груп населення, ставлення до органу журналістики як типу видання, запитів і побажань читачів, слухачів, глядачів.

Звичайно, що ігнорування одного підходу призводить до абсолютизації іншого і внаслідок цього до однобокого розкриття проблем і однобоким практичним висновкам і рекомендаціям. Те саме можна стверджувати і стосовно вивчення форм журналістської творчості (жанрів, стилів, напрямків): добрі результати і в цієї області досягаються поєднаними зусиллями істориків, теоретиків і соціологів. Без вивчення становлення журналістських форм, без з'ясування теоретичних засад їх диференціювання і єдності, внутрішніх властивостей взаємодії на газетних шпальтах чи в програмі радіо і телебачення, без розкриття їх реального "життя" в різних верствах аудиторії, характеру дійсного використання їх законів у творчій практиці, які з'ясовуються тільки на підставі соціологічних досліджень, наука не може задовольнити вимогу — "необхідно і достатньо".

3Сутністю масової комунікації як діяльності є вплив на суспільство шляхом впровадження в масову свідомість певної системи цінностей. Сутність її завжди залишається незмінною, а явище, зміст і форми здійснення можуть змінюватися в залежності від умов функціонування всієї СМК. Мета масової комунікації: зміна соціальних суб'єктів в інтересах інших суб'єктів або всього суспільства.

Соціальна цінність — значущість явищ і предметів з точки зору їх відповідності чи невідповідності потребам суспільства, соціальних груп і особистості.

Соціальні цінності існують як у формі колективних уявлень, так і суб'єктивних уподобань, переваг, будучи орієнтирами життєдіяльності людини.

Ціннісні орієнтації забезпечують стійкість особистості, послідовність певного типу поведінки, діяльності, що виявляється у спрямуванні потреб та інтересів. Тому ціннісні орієнтації є важливим чинником, який регулює, детермінує мотивацію особистості. До них належать світоглядні, моральні, політичні,-інші переконання людини, глибокі й постійні схильності, різноманітні принципи поведінки. У будь-якому суспільстві, яке піклується про свій розвиток, ціннісні орієнтації стають об'єктом виховання, цілеспрямованого впливу, що забезпечується системою соціальних інститутів.

Соціологічний підхід до ціннісних явищ полягає в дослідженні їх саме як стандартів, зразків, еталонів соціальної поведінки. Один з творців сучасної аксіології (теорії цінностей) Герман Лотце стверджував, що джерело цінності потрібно шукати не в дійсності, а в людській свідомості. Комплекс цінностей може визначатись як низка змістовних елементів, що мають для людини особливу значимість. Цінність відображає суттєве ставлення, де визначається значимість об'єкту для суб'єкту в якісних і кількісних показниках. Для того щоб те чи інше явище дійсності стало цінністю, необхідно мати певні властивості, що здатні бути корисними для людини. У такому розумінні цінність – об'єктивна. Цінність об'єктивна і тоді, коли сам відбір та використання потрібних властивостей визначається інтересами і потребами людей. І, мабуть, неправильно ототожнювати цінність з визначальним предметом. Цінність є значення предмету для людини. Поза людиною цінність позбавлена сенсу.

Важливою складовою частиною культурного освоєння людиною дійсності – соціальні цінності. Соціальні цінності характеризують значимість для суспільства або індивіда певних явищ дійсності. Соціальні цінності – основа прийняття рішень людиною, що визначають її життєдіяльність з допомогою надання стратегічних орієнтирів (рівність, свобода, щастя, добробут, справедливість, чесність, вірність та ін.), заради досягнення яких варто боротися і навіть померти, і конкретних рекомендацій стосовно того, які дії, вчинки мають звершити людина. Цінність – як деякий тип переконаності, ядро цілісної системи переконань людини, американський соціолог Макс Рокші розглядає як поведінку людини, рекомендації, які вона має або не повинна вести себе або в решті не варто досягати реалізації соціальних цінностей в житті.

4
У сучасному науковому і повсякденному мовою, поряд з поняттям масова комунікація використовується поняття "медіа". Поняття має латинське походження. Засоби комунікації займають середнє, проміжне становище в комунікаційній ланцюжку відправник - канал - одержувач повідомлення. Медіа являють собою механізм зв'язку між відправником та одержувачем повідомлення.
Масова комунікація є діяльністю, заснованої на системі правил і норм, а також на розвинутому контролі за їх виконанням. Особливостями масової комунікації є:
- Відправник є частиною організованої групи, а часто і представником інституту.
- В якості приймаючої сторони виступає індивід. Він часто розглядається передавальної організацією як частина групи з властивими їй загальними характеристиками.
- Канал повідомлення являє собою технологічно складні системи розповсюдження інформації. Вони включають в себе значиму соціальну компоненту, оскільки їх функціонування залежить від правових норм суспільства, звичок і очікувань аудиторії.
- Повідомлення зазвичай мають досить складною структурою.
- Публічний характер і відкритість
- Обмежений і контрольований доступ до засобів передачі
- Опосередкованість контактів передавальної та приймаючої сторін
- Певна нерівноправність у відносинах передавальної та приймаючої сторін
- Численність адресатів повідомлень
Складність масової комунікації як явища визначило його вивчення в рамках різних дослідницьких дисциплін. Соціологічне вивчення навколишньої дійсності передбачає, що індивід є продуктом соціальних відносин. Відповідно, оцінюючи роль ЗМК у зв'язку з різними проявами діяльності людей, ми обов'язково повинні враховувати особливості політичного, соціального, економічного, культурного та технологічного контексту цієї діяльності.
Відмінності масової комунікації від міжособистісного спілкування проявляються практично у зв'язку з усіма складовими комунікаційного процесу. Джерелом повідомлення в міжособистісної комунікації є сім'я, сусіди і т.п. У масовій же комунікації - якийсь інститут. Канал розповсюдження міжособистісної комунікації можна назвати "обличчям до обличчя". Масовий канал припускає наявність технологій розповсюдження. Час передачі в міжособистісної комунікації - безпосереднє, відстань мінімальне, замкнутий; в масовій - час передачі безпосереднє або із затримкою в часі, відстань - значне, або навіть необмежене. Приймачем в міжособистісної комунікації є сім'я, сусіди, тобто безпосереднє оточення; в масовій - анонімна різнорідна аудиторія. При міжособистісної комунікації є можливість безпосередньої реакції адресата (зворотний зв'язок). У масовій комунікації реакція переважно "відкладена" (в деяких випадках - пряма). Характер регулювання міжособистісної комунікації - особистий, індивідуальний; масової - з використанням систем правил і контролю.

Очевидно, що формування та зміни колективної ідентичності будь-якої спільноти є тісно пов’язаними із процесами суспільної комунікації. У сучасному (у тому числі українському) соціумі необхідна динаміка, масштаб і багато в чому зміст цих процесів забезпечується у першу чергу через національну систему мас-медіа, яка завжди тією чи іншою мірою інтегрована у глобальну систему масових комунікацій. Фахівці виділяють чотири основні функції ЗМК у нинішньому світі: а) спостереження за подіями (збір та розповсюдження інформації); б) редагування (її відбір та коментування); в) формування суспільної думки; г) поширення культури. З самих цих функцій випливає пряма (і переважно одностороння) залежність динаміки суспільної та індивідуальної свідомості від діяльності ЗМК.

Варто підкреслити, що в основі концепцій національної безпеки всіх провідних і більшості розвинених країн сучасного світу лежить т. зв. доктрина “м’якої сили” (soft power), яка передбачає досягнення відповідних внутрішньо- і зовнішньополітичних завдань насамперед через здійснення (або блокування) цілеспрямованих системних інформаційно-психологічних впливів на спільноти та особистість. Тому нині, в умовах значної інтенсифікації інформаційних впливів та застосування високоефективних технологій маніпуляції свідомістю, психологічно стабільна і лояльна до свого соціуму особистість повинна розглядатися як один з центральних елементів системи національної безпеки будь-якої держави.

Задля встановлення того, якою мірою національні медіа виступають сьогодні чинником формування сучасної української ідентичності та консолідації суспільства, необхідно визначити: 1) поточний стан відповідних аспектів суспільної свідомості; 2) основні риси української системи масових комунікацій; 3) можливі та бажані напрями її подальшого розвитку у контексті проблеми, що розглядається.

Масова свідомість українського суспільства у низці фундаментальних ціннісних орієнтацій є “розщепленою”. Так, прагнення жити “як на Заході” (передусім у матеріальному сенсі) співіснує з високим рівнем національного ізоляціонізму, значною етнокультурною дистанцією щодо представників розвинених країн і періодичним посиленням консервативних настроїв в дусі “радянської ностальгії”. Контент сучасного українського медіа-простору є одним з головних чинників підтримки та консервації цієї двоїстості: дискурс європейського вибору України, акцент на суто західних суспільних цінностях (економічний та громадянсько-правовий лібералізм, демократія, верховенство права) співіснує в ньому із величезною кількістю російського інформаційного продукту, де пропагуються пріоритети культурно-психологічного дистанціювання від Заходу. Це обумовлює наявність у суспільній свідомості перманентної колізії “цивілізаційного вибору”, конфлікту двох мало сумісних між собою “картин світу” і ціннісно-символічних систем на фоні відсутності добре розробленої та легітимованої власної, української.

Основні параметри та тенденції розвитку системи мас-медіа, що сформувалася в Україні, загалом не є адекватними потребам суспільства у формуванні сучасної української ідентичності, збереженні культурно-історичної самобутності, виробленні й артикуляції загальносуспільних цінностей, соціалізації особистості, забезпеченні інформаційно-психологічної безпеки громадян. Медіа-простір України практично не контролюється суспільством, неефективно (з точки зору інтересів громадян) контролюється державою і не є національним у сенсі домінування у ньому неукраїнського продукту. З іншого боку, близькою до нуля є інформаційна присутність нашої країни у світі. Україна до цієї пори не досягла інформаційного суверенітету, не виробила дієвих важелів опору культурній та економічній зовнішній експансії у сфері масових комунікацій. Сьогодні це – одна з головних стратегічних загроз подальшому повноцінному розвитку суспільства та держави.

Поиск по сайту: