Як зберегти український степ

Понад третину території України, а конкретніше - сорок відсотків, займає степова зона, але тільки чотири відсотка її залишилося не розорано. Наразі вся смуга степів перебуває на межі повного зникнення. Тож слід негайно визначитися хоча б із першими кроками, які здатні покращити ситуацію в най­більш понівеченій із усіх природних зон України.

Невеликі ділянки степу майже повсюдно збереглися на кам'янистих виходах чи по крутих схилах балок через непри­датність для землеробства. Багато їх потрапили до складу за­казників місцевого значення, заповідних урочищ і пам'яток природи, але подальша їх доля дуже непевна. Та чи будуть ці фрагменти, навіть узяті під охорону, чи здатні вони до ста­більного існування й самовідновлення?

Як свідчать дослідження, площа степів уже менша від мі­німуму, необхідного для самовідновлення й збереження гено­фонду всієї степової екосистеми. В умовах людського наступу в колись степові зони проникає велика кількість рослин, біль­шість яких - злісні бур'яни, що можуть перешкоджати по­новленню степових екосистем.

У літературі наводяться дані про те, що для відновлення степу необхідно 70—100 років. Наразі важко уявити цей про­цес успішним без цілеспрямованого втручання людини.

Найбільшою проблемою є те, що в умовах зміненого ланд­шафту й мікроклімату степової зони України оголошення певного острівця природним заповідником, тобто територією, на якій виключається будь-яка діяльність людини, аж ніяк не сприяє його збереженню. Останнім часом усі ділянки заповід­ного степу тією чи іншою мірою охопили зміни, пов'язані саме зі встановленням на них заповідного режиму. Виведений з-під дії стабілізувальних факторів людської діяльності, степ швидко трансформується в чагарниково-деревні комплекси. Причина - відсутність тварин - природних стабілізаторів. За­раз через зміни мікроклімату, підняття ґрунтових вод тощо ці процеси значно прискорилися.

Створення природних заповідників, що, до речі, є унікаль­ною природоохоронною категорією, якої не мають ні Європа, ні Америка, ставить перед собою ще одну фундаментальну мету - збереження біологічного різноманіття. Якщо ми пла­нуємо колись цілеспрямовано перейти до відновлення на ви­ведених із сільськогосподарського обороту землях степових комплексів, то мусимо зберегти весь генофонд степових рос­лин і тварин.

Одночасно слід розробити й відпрацювати на степових те­риторіях, які ще збереглися, методику розселення степових тварин, що стабілізують степ. Створення мережі з'єднаних степових і напівстепових територій - степової екомережі - дасть змогу визначати спеціальні ділянки, придатні для гніз­дування степових птахів. Це мають бути заказники з режи­мом, сприятливим саме для цих видів.

Але самого захисту замало. Існує проблема несприйняття громадськістю необхідності збереження степових ділянок. Тоді як до відновлення й збереження лісів спільнота ставить­ся з розумінням, роботи на цьому напрямі фінансуються і вважаються пріоритетними, - про знищення степових комплексів згадується вкрай рідко. Частково причина в тому, що в розумінні сучасного українця степ - уже не території, по­криті ковилою, що вражають своєю первозданною величчю й красою, а неозорі лани зернових.

У таких умовах без цілеспрямованої кампанії й популяри­зації ідеї збереження степу не обійтися. А тому доля україн­ського степу залежить, більшою чи меншою мірою, від кожного з нас, від нашої самосвідомості.

49. Розписування хат — давній український звичай

Розписування стін хат, а часом і господарських будівель, було дуже популярне на українських землях в давнину, а міс­цями збереглося й донині. Стіни в українській хаті майже завжди білилися, як і піч, тому в хаті було багато вільних площ для прикрашування вішаними образами або ж мальова­ними різнобарвними орнаментами. Господині чи інші члени родини - жінки розмальовували стіни орнаментами різних кольорів. Найчастіше це були фантастичні дерева з птахами, півниками, щигликами тощо. Зовні розмальовували обраму­вання вікон і віконниці для кольорового узгодження житла із зеленню дерев і квітів довкола хати. Традиція розписування формувалася протягом тисячоліть і була тісно пов'язана з ма­гічними віруваннями й діями. Символіка цих орнаментів сьо­годні вже призабута. Самі ж мотиви «дерева життя» є чистим витвором фантазії з певними абстрактними оздобами, вигада­ними птахами тощо.

Таким чином, це «дерево життя» є не природним, але над­природним, святим, таким, що має магічну силу приносити щастя, відвертати нечисть, всяку зловорожу силу. Це - своє­рідний образ вигаданого дерева, що стоїть десь у Бога в раю, якого ніхто не бачив, але яке повинно бути надзвичайно гар­ним і чудодійним. Тому й кожне зображення цього дерева повинне бути найбільш фантастичним, а через те й найбільш магічно дієвим. Таку ж активну охоронну силу мали й інші мальовані символи: хрести, зірки, розетки, очі тощо.

У пізніші часи почали з'являтися більш натуралістичні мо­тиви в розписах (листки "дуба, клена, хмелю, барвінку, вино­граду, вінки й букети, сови й павичі). Орнаменти стінопису в окремих місцевостях наближаються до орнаментів вишивок, килимів, пічних кахлів, але, як правило, пишніші.

Розписують хати пірцем, пензлями, рогозою, віхтями. Кві­ти й листки найчастіше малюють пальцем.

Деякі регіони України, а саме: Київщина, Уманщина, Херсон­щина й Одещина, стали визнаними центрами народного розпису. А вже з початку XIX століття на основі настінного розпису по­чав витворюватися розпис декоративний, який виконується на різних предметах повсякденного вжитку: вазах, тарілках, гле­чиках, карафках, навіть елементах збруї та озброєння. Нині цей декоративний розпис, що практикується народними майстрами- професіоналами, отримав збірну назву «петриківського».

Зберігаючи всі традиційні мотиви настінних розписів, петриківський розпис вирізняється розширенням діапазону зо­бражень садових і польових квітів, залученням до узорів мо­тиву ягід калини, полуниці, винограду й листу папороті, а також бутонів. Крім того, петриківські орнаменти й мотиви розпису мають більше рис натуралізму. Окрім традиційних фарб рослинного походження, малювання якими потребувало періодичного підновлення, у петриківському розписі часто використовують олійні фарби.

Для прикрашання часто використовують також витинанки з метою доповнення внутрішніх оздоб житла, зокрема розма­льованих стін і печей. Цей вид декоративного мистецтва є чи не наймолодшим. Часом витинанки збагачуються ще додатко­вими кольорами. У деяких селах витинають з паперу цілі рушники, доповнюють їх аплікаціями або й розмальовують. Здебільшого при витинанні окремих фігур папір не перегина­ють, орнаментальні ж узори й прикраси витинають, складаю­чи папір удвоє, учетверо. Від кількості складань, залежить розмаїття форми й композиція узорів.

50 Українське бойове мистецтво

Раніше я думав, що термін «бойове мистецтво» стосується лише азіатських країн, зокрема таких, як Китай, Японія, Ко­рея, В'єтнам. Однак не так давно мені до рук потрапила книга В. Пилата «Бойовий гопак». Автор доводить, що в Україні існувала своя бойова техніка, яка нічим не поступалася про­відним стилям одноборств.

Багато дослідників вважають, що знаменитий український танець гопак є системою складних силових рухів, які були елементами рукопашного бою наших предків і за своєю склад­ністю навіть перевищували арсенал східних бойових мис­тецтв. Гопак - це досконала техніка, блискавична швидкість, потужні удари рук та ніг, сталева стійка, а головне - такти­ка, яка спантеличує супротивника, не залишаючи йому нія­кої можливості на адекватну відповідь. Якщо додати до цього фізичні дані середньостатистичного бійця системи «бойовий гопак», то мимоволі стане шкода людину, яка може стати його суперником. Адже ті люди, які досконало відпрацювали бойовий гопак, загартовані як фізично, так і духовно, тому є практично непереможними. Зазирнемо глибше в розмаїття прийомів бойового гопака, щоб уявити собі, як відбувався бій. Гопак в основному застосовували козаки під час воєнних дій, тому тактика була або оборонною, або атакувальною. Оборон­на тактика полягала в тому, щоб віртуозними рухами рук і ніг захистити себе та блокувати дії нападника. Атакувальна тактика - це блискавичний напад на супротивника і його швидке знешкодження.

Кожен прийом мав свою назву й потребував доброї муш­три. Особливою, родзинкою серед ударів була гопаківська «розніжка». Цей знаменитий елемент українського танцю є унікальним - він не зустрічається ніде в світі. Суть його по­лягає в тому, що танцівник присідає, потім стрибає і в повітрі робить шпагат. Цінність такого бойового прийому виявлялася в тому, що він давав змогу уразити двох супротивників одно­часно. Своєрідну техніку ведення двобою передають такі еле­менти гопака, як «повзунці» й «присядки», які виконуються в багатьох українських танцях. Така танцювальна манера пе­ресування була характерною рисою козацького бойового мис­тецтва і давала змогу бути в бою динамічним, рухливим, менш уразливим для ворога. Рухаючись легко, ніби танцюю­чи, козаки мали значні переваги над супротивником і могли наносити удар з найнесподіванішого боку.

Усесвітньо відомий танець гопак зберіг, на думку фахівців, основні елементи давнього бойового мистецтва українців, яке

сучасною мовою називають «стрибкова система віддаленого бою». Як зазначають знавці бойових одноборств, па україн­ського танцю - це доведені до досконалості акробатичні рухи, які переважають своєю складністю відомі східні техніки. Успішне оволодіння різними прийомами бойового мистецтва, відомого під назвою гопак, давало змогу нашим пращурам ви­являти чудеса майстерності.

Відродження бойового гопака почалося з 1985 року. Воло­димир Пилат систематизував знання, які йому вдалося зібра­ти від українців - майстрів поєдинку. Він зазначав, що значну частину техніки бою розшифрував завдяки дослідженню укра­їнських народних танців, насичених багатством бойових ру­хів. Знаний фахівець східних одноборств Анатолій Попович підкреслює, що бойове мистецтво є елементом культури будь-якої нації, втіленням її національного духу, бо ґрунтується на рідних для воїна традиціях, відчуттях, світосприйманні.

Сьогодні український танець «Гопак» викликає захоплен­ня у глядачів усього світ

51. Кава Юрія Кульчицького

Діялося це 1683 року далеко від України.

Величезна армія турецького султана Ахмета II, яка завою­вала багато європейських міст, узяла в облогу столицю Ав­стрії Відень. Урятувати нечисленних захисників Відня могли тільки союзники - німці й поляки, якби вони прийшли на допомогу. Але союзники не знають, що турецькі війська сто­ять під самими мурами Відня. Щоб передати таку звістку, пробратися через ворожі кордони зголосився вусатий чолов'яга з люлькою в зубах. Він сказав, що знає турецьку мову й легко може видати Себе за турка.

Це був український козак Юрій Кульчицький. На той час йому виповнилося сорок три роки. Народився він поблизу Самбора на Львівщині. Закінчив церковну школу і ще зовсім юним хлопцем подався на Січ. У походах і битвах швидко став бувалим козаком. В одному з походів йому не пощастило - по­трапив до турків у полон. Однак біда Принесла Кульчицькому й користь: здібний бранець бездоганно вивчив турецьку мову. Після викупу з полону Кульчицький переїхав до Відня, де спо­чатку працював перекладачем, а потім став купцем.

Австрійські воєначальники вручили сміливцеві листа. Він, переодягнувшись у турецьке вбрання, разом із товаришем сербом Михайловичем зміг пробратися через ворожий заслін і передати листа союзникам. Ті швидко зібрали військо і руши­ли до Відня, щоб урятувати столицю.

І оборонці протрималися, доки надійшла допомога. Під сті­нами Відня об'єднані війська німців, поляків і козацькі пол­ки розгромили турецьку армію.

Зібралися після перемоги найшанованіші люди Відня й за­питали Кульчицького, якої винагороди бажають сміливці. Михайлович захотів грошей, щоб будинок купити. Кульчицький нічого не захотів, лише попросив віддати каву, яку тур­ки покинули з переляку в своєму таборі. Пояснив, що дуже любить каву, звик до неї в турецькому полоні. Віддали йому гору мішків з кавовими зернами. І довго всі дивувалися, наві­що нормальній людині пити таку гіркоту.

Пізніше Юрій Кульчицький видав книжку про свої вій­ськові пригоди. Її прочитало багато людей. А в центрі Відня він відкрив першу в місті кав'ярню. І кожен, хто прочитав книжку, йшов до кав'ярні, щоб побачити героя. Купували каву, кривилися, аж сльози від тієї гіркоти їм з очей текли. І тоді Кульчицький вирішив додавати в каву цукор. Тепер усі пили її із задоволенням. І цей рецепт у нього перехопила вся Європа і ще й до сьогодні готує каву саме за ним. Шкода тіль­ки, що забули назвати її «кава по-кульчицьки».

Хороброго козака віденці запам'ятали не тільки героєм, рятівником свого міста. Він лишився для них ще й першим віденським кав'ярником.

Коли Кульчицький помер, уся столиця Австрії ховала його з великими почестями. Пізніше, у XIX столітті, одну з віденських вулиць назвали на його честь. А на одному з бу­динків було встановлено невелику бронзову скульптуру. Кульчицький зображений у турецькому одязі, його обличчя прикрашають чадові козацькі вуса. У лівій руці він тримає тацю з філіжанками кави, а в ногах знаходяться трофеї роз­битої турецької армії - пощерблені ятагани, бунчуки, хоруг­ви з півмісяцями.

Поиск по сайту: