Експортна політика України

Основні етапи розвитку ЗЕД в Україні.

Сучасний стан розвитку зовнішньоекономічної діяльності країни

Структуризацію зовнішньоекономічної діяльності в Україні можна поділити на два періоди:

І період - з 1991 по 1995 роки;

ІІ період - з 1996 по цей час.

І період розвитку ЗЕД в Україні

Після проголошення в 1991 р. незалежності України були здійснені заходи, спрямовані на істотну лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності в країні, розширення прав підприємств і організацій у цій сфері. Зовнішньоекономічна діяльність починає розглядатися не тільки як складова господарської діяльності підприємства, але й як важливий фактор економічного зростання, створення передумов більш інтенсивного розвитку інтеграційних процесів на мікрорівні.

У цей період були прийняті і важливі законодавчі акти, зокрема закони України "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про єдиний митний тариф", "Про режим іноземного інвестування", Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" та ін.

Експортна політика України

На початковому етапі ринкових перетворень в Україні реалізовувалася концепція "захисту внутрішнього ринку" — комплексу заходів, спрямованих фактично на обмеження експорту товарів, дефіцит яких відчувався на внутрішньому ринку. Оскільки в умовах значного надлишку грошей дефіцит відчувався майже за всіма товарними групами, ця концепція набула антиекспортної спрямованості. Інструментами реалізації цього підходу в різні періоди були:

— оподаткування валютної виручки експортерів;

— зобов’язання експортерів продавати частину валютної виручки за нереальним, штучно завищеним курсом національної валюти (фактично приховане оподаткування експортної виручки);

— стягнення вивізного мита, спрямованого на компенсацію приблизно половини різниці між внутрішніми та світовими цінами;

— широке ліцензування та квотування експорту: на початку 1993 р. квотуванню підлягало більше 80 % українського експорту, наприкінці того ж року — близько 60 %, у травні 1994 — 30% експорту.

3 1994 р. - етап радикальної лібералізації економіки - спостерігається перехід до якісно іншої експортної політики. Значно скорочується перелік товарів, експорт яких підлягає квотуванню та ліцензуванню. З 1995 р. були вжиті заходи з демонтажу системи державних замовлень, завдяки яким раніше здійснювалося інтенсивне втручання держави у сферу експортних операцій.

Одним із нових інструментів регулювання експорту стали так звані індикативні ціни, які вказували експортерам мінімальні рівні експортних цін для широкого спектра товарів. Однак уже в лютому 1996 р. такі ціни перестали бути обов’язковими для більшості товарів і стали інструментом інформаційної підтримки ЗЕД.

Іншим заходом контролю за експортом з листопада 1994 р. стала реєстрація певних категорій зовнішньоекономічних контрактів (особливо бартерних операцій). Однак дуже скоро цей захід був обмежений під впливом суб’єктів ЗЕД України та міжнародних фінансових організацій.

У 1996 р. були спроби відновити експортне мито для низки "високоліквідних" товарних позицій, обсяги експорту за якими були значні. У квітні 1996 р. було введено мито в розмірі 50— 75 % на експорт живої худоби, 30—50 % на експорт відходів чорних та кольорових металів. Однак під сильним внутрішнім та зовнішнім тиском мито на відходи металів було ліквідоване, а стосовно інших товарів уряд пішов на значні поступки.

Лібералізація експортної діяльності мала виражений і разом з тим суперечливий вплив на розвиток українського експорту. Позитивний вплив — прискорення з 1994 р. темпів зростання експорту, збільшення його частки у ВВП. Це — ознака формування більш відкритої, орієнтованої на експорт економіки України. Негативний бік — утворення розриву між експортноорієнтованими галузями та виробництвами, орієнтованими в основному на внутрішній ринок.

Імпортна політика України на тому етапі також зазнала значної еволюції. До квітня 1994 р. спостерігалася майже повна відмова від митного захисту ключових галузей національного виробництва. Лише з січня 1993 р. була введена система імпортного мита на основі Єдиного митного тарифу України. Для більшості товарів ставки встановлювалися на рівні 0—10 %, для незначної кількості товарів — 15—30 %, максимум досягав помірної навіть за міжнародними стандартами величини 50 %. Для країн, що користувалися режимом найбільшого сприяння, імпортний тариф складав 2—5 %.

Однак ліберальний митний режим нейтралізувався знеціненням національної валюти, що вело до подорожчання імпортних товарів, а також відсутністю вільного ринкового доступу до іноземної валюти, необхідної для фінансування імпортних операцій.

Ситуація почала змінюватися в 1993 р. У грудні була зроблена спроба запровадити режим квотування та ліцензування на широкий асортимент імпортних товарів, але ця спроба була невдалою, оскільки у травні 1994 р. ці заходи були скасовані. З середини 1994 р. спостерігається чітка тенденція переходу до протекціонізму. Ставки імпортного мита зросли з 10— 20 % до 40—100 % (хутро, шкіра — 150 %, лікеро-горілчані та тютюнові вироби — 200—350 %). Були введені ПДВ та акцизні збори на імпортні товари.

Однак слід зазначити, що нарощення протягом 1994— 1995 pp. захисних антиімпортних заходів відбувалося головним чином через тарифний протекціонізм. Нетарифні обмеження були несистематичними і стосувалися лише окремих товарів: засоби захисту рослин, фармацевтичні препарати, косметика. З другої половини 1995 р. застосовувався диференційований підхід у митному регулюванні залежно від групи виробів, що виготовляються в межах країни "на недостатньому, достатньому та надлишковому рівні".

Важливим напрямком удосконалення інструментарію регулювання стало перешкоджання ухилянню від сплати ввізного мита та митних платежів (ПДВ, акцизів), для чого на більшість товарних позицій поширювалася дія специфічних митних ставок замість адвалерних.

Однак у цілому політика посилення протекціонізму в Україні виявилася неефективною. Основні причини цього:

— зростання тарифного захисту значною мірою нейтралізувалося "тінізацією" імпортної торгівлі з масовим ухиленням від сплати мита та митних зборів;

— український протекціонізм мав яскраво виражений пасивний, а не активний характер;

— не було стимулів для переорієнтації на імпорт інвестиційних товарів, технологій, закупівлі ліцензій для виробництва національних конкурентоспроможних товарів;

— слаборозвинутою залишалась система нетарифного регулювання за допомогою стандартів, екологічних, санітарних норм безпеки споживача, що створило ідеальні умови для перетворення ринку України на ринок збуту за низькими цінами неякісних та шкідливих для здоров’я і навколишнього середовища товарів. Тільки у 1996 р. було прийнято комплекс заходів контролю в галузі імпорту лікеро-горілчаних, тютюнових виробів та харчових продуктів, введена обов’язкова сертифікація певних видів продукції.

Для вирішення проблем ефективного захисту вітчизняного виробника і забезпечення достатніх доходів державного бюджету, поряд з певним зниженням середнього рівня імпортного мита, ліквідовуються пільги, що надавалися в рамках так званого преференційного режиму, яким користувалася раніше численна група країн, що розвиваються. Більшість із них сьогодні мають кращий економічний стан, ніж Україна, тому в 1996 р. ці пільги були ліквідовані.

Для української економіки була характерною, з одного боку, підвищена увага до залучення іноземного капіталу з метою макроекономічної стабілізації та стимулювання структурних змін, а з іншого — несприятливий інвестиційний клімат для будь-яких видів інвестицій (і зовнішніх, і внутрішніх), що зумовлювало низький рівень інвестиційної активності, особливо щодо оновлення обладнання. Зрозуміло, що в таких умовах значний приплив іноземних інвестицій, перш за все прямих, був неможливий.

Інвестиційна політика країни. До 1996 р. для України була характерною політика, яка полягала в забезпеченні підприємствам з іноземними інвестиціями суттєвих податкових пільг (автоматичне звільнення на 5 років від податків на прибуток (дохід) за умов наявності 20-від-соткової частки у статутному капіталі і при досягненні мінімально обумовленої суми інвестицій, яка з 1993 р. називалася кваліфікованою інвестицією). Ці пільги доповнювалися звільненням майна, що ввозилося як іноземна інвестиція, від ввізного мита та митних платежів. Частковою компенсацією таких пільг було оподаткування за ставкою 15 % прибутків та доходів, що вивозилися.

Така схема надання пільг на загальних засадах виявилася малоефективною. Більше того, вона створювала умови для ухилення національних виробників від сплати податків шляхом створення спільних підприємств за мінімальною участю іноземного капіталу, не пов’язаного з розвитком виробничих технологій.

Непродумана політика надання пільг більшості підприємств з іноземним капіталом забезпечувала їм односторонню перевагу перед суто національним виробником, що, у свою чергу, порушувало умови конкуренції на внутрішньому ринку і зумовлювало зменшення конкурентоспроможності останніх.

Слід зазначити, що багатьма солідними іноземними інвесторами такі пільги сприймалися як підтвердження наявності в країні несприятливого інвестиційного клімату, недоліки якого уряд намагався компенсувати податковими пільгами.

Поиск по сайту: