НЕП у промисловості

З резолюції XII з'їзду РКП(б), квітень 1923 року

Відродження державної промисловості при загальній господарській структурі нашої країни знаходитиметься в найтіснішій залежності від розвитку сільського господарства, необхідні оборотні кошти повинні утворитися в сільському господарстві як надлишок сільськогосподарських продуктів над вжитком села, перш ніж промисловість зможе зробити рішучий крок вперед. Але настільки ж поважно для державної промисловості не відставати від землеробства, інакше на основі останнього створилася б приватна індустрія, яка, врешті-решт, поглинула б або розсмоктала державну. Переможною може виявитися лише така промисловість, яка дає більше, ніж поглинає. Промисловість, що живе за рахунок бюджету, тобто за рахунок сільського господарства, не могла б створити стійкої і тривалої опори для пролетарської диктатури. Питання про створення в державній промисловості додаткової вартості — є питання про долю Радянської влади, тобто про долю пролетаріату

Радикальні перетворення сталися і в промисловості. Главки були скасовані, а замість них створені трести — об'єднання однорідних або взаємозв'язаних між собою підприємств, що отримали повну господарську і фінансову незалежність, аж до права випуску довгострокових облігаційних позик. Вже до кінця 1922 р. близько 90% промислових підприємств були об'єднані в 421 трест, причому 40% з них було централізованого, а 60% — місцевого підпорядкування. Трести самі вирішували, що виробляти і де реалізовувати продукцію. Підприємства, що входили в трест, знімалися з державного постачання і переходили до закупівель ресурсів на ринку. Законом передбачалося, що «державна казна за борги трестів не відповідає».

ВРНГ, яка втратила право втручання в поточну діяльність підприємств і трестів, перетворилась на координаційний центр. ЇЇ апарат був різко скорочений. Саме у той час з'явився господарський розрахунок, при якому підприємство (після обов'язкових фіксованих внесків до державного бюджету) має право само розпоряджатися доходами від продажу продукції, само відповідає за результати своєї господарської діяльності, самостійно використовує прибутки і покриває збитки. В умовах Непу, писав Ленін «державні підприємства перекладаються на так званий господарський розрахунок, тобто, по суті, в значній мірі на комерційні і капіталістичні початки».

Не менше 20% прибутку трести повинні були направляти на формування резервного капіталу до досягнення ним величини, що дорівнювала половині статутного капіталу (незабаром цей норматив понизили до 10% прибутку до тих пір, поки він не досягав третини первинного капіталу). А резервний капітал використовувався для фінансування розширення виробництва і відшкодування збитків господарській діяльності. Від розмірів прибутку залежали премії, отримувані членами правління і робітниками тресту.

У декреті ВЦИК і Раднаркому від 1923 р. було вказано наступне:

трести — державні промислові підприємства, яким держава надає самостійність у виробництві своїх операцій, згідно із затвердженим для кожного з них статуту, і які діють на початках комерційного розрахунку з метою досягнення прибутку.

Стали виникати синдикати — добровільні об'єднання трестів на початках кооперації, що займалися збутом, постачанням, кредитуванням, зовнішньоторговельними операціями. До кінця 1922 р. 80% трестируваній промисловості було синдиковано, а на початок 1928 р. налічувалися 23 синдикати, які діяли майже у всіх галузях промисловості, зосередивши в своїх руках основну частину оптової торгівлі. Правління синдикатів обиралося на зборах представників трестів, причому кожен трест міг передати на свій розсуд більшу або меншу частину свого постачання і збуту у ведення синдикату.

Реалізація готової продукції, закупівля сировини, матеріалів, устаткування здійснювалася на повноцінному ринку, каналами оптової торгівлі. Виникла широка мережа товарних бірж, ярмарків, торгівельних підприємств.

У промисловості і інших галузях була відновлена грошова оплата праці, введені тарифи, зарплати, що виключають зрівнялівку, і зняті обмеження для збільшення заробітків при зростанні вироблення. Були ліквідовані трудові армії, скасовані обов'язкова трудова повинність і основні обмеження на зміну роботи. Організація праці будувалася на принципах матеріального стимулювання, що прийшли на зміну позаекономічному примусу «військового комунізму». Абсолютна чисельність безробітних зареєстрованих біржами праці, в період Непу зросла (з 1,2 млн чоловік на початку 1924 р. до 1,7 млн чоловік на початку 1929 р.), але розширення ринку праці було ще значнішим (чисельність робітників і службовців у всіх галузях народного господарства збільшилася з 5,8 млн в 1924 р. до 12,4 млн в 1929 р.), так що фактично рівень безробіття знизився.

У промисловості і торгівлі виник приватний сектор: деякі державні підприємства були денаціоналізовані, інші — здані в оренду; було дозволено створення власних промислових підприємств приватним особам з числом зайнятих не більше 20 чоловік, якщо підприємство було без мотора і 10 чоловік, якщо з мотором (пізніше ця «стеля» була піднята). Серед орендованих «приватниками» фабрик були і такі, які налічували 200—300 чоловік, а в цілому на долю приватного сектора в період Непу доводилося біля п'ятої частини промислової продукції, 40—80% роздрібної торгівлі і невелика частина оптової торгівлі.

Ряд підприємств були здані в оренду іноземним фірмам у формі концесій. У 1926—27 рр. налічувалося 117 угод, що діяли, такого роду. Вони охоплювали підприємства, на яких працювали 18 тис. чоловік і випускалося ледве більше 1% промисловій продукції. У деяких галузях, проте, питома вага концесійних підприємств і змішаних акціонерних суспільств, в яких іноземці володіли частиною паю, був вагомий: у видобутку свинцю і срібла — 60%; марганцевої руди — 85%; золото — 30%; у виробництві одягу і предметів туалету — 22%.

Окрім капіталів в СРСР прямував потік робітників-іммігрантів зі всього світу. У 1922 р. американською профспілкою швейників і радянським урядом була створена російсько-американська індустріальна корпорація (РАІК), якою було передано шість текстильних і швейних фабрик в Петрограді, чотири — в Москві

Бурхливо розвивалася кооперація всіх форм і видів. Роль виробничих кооперативів в сільському господарстві була незначна (у 1927 р. вони давали лише 2% всій сільськогосподарській продукції і 7% товарній продукції), зате простими первинними формами — збутовій, постачальницькій і кредитній кооперації — було охоплено до кінця 1920-х більше половини всіх селянських господарств. До кінця 1928 р. невиробничою кооперацією різних видів, перш за все селянською, було охоплено 28 млн чоловік (у 13 разів більше, ніж в 1913 р.). У усуспільненої роздрібній торгівлі 60—80% доводилося на кооперативну і лише 20—40% — на власне державну, в промисловості в 1928 р. 13% всій продукції давали кооперативи. Існувало кооперативне законодавство, кредитування, страхування.

Замість знецінених і фактично відкинутих грошовим обігом совзнаків в 1922 р. був початий випуск нової грошової одиниці — червінців, що мали золотий вміст і курс в золоті (1 червінець = 10 дореволюційним золотим рублям = 7.74 г чистого золота). У 1924 р. що швидко витіснялися червінцями совзнаки взагалі припинили друкувати і вилучили із звернення; у тому ж році був збалансований бюджет і заборонено використання грошової емісії для покриття витрат держави; були випущені нові казначейські квитки — рублі (10 рублів = 1 червінцю). На валютному ринку як усередині країни, так і за кордоном червінці вільно обмінювалися на золото і основні іноземні валюти за довоєнним курсом царського рубля (1 американський долар = 1.94 рубля).

Відродилася кредитна система. У 1921 р. був відтворений Держбанк СРСР, що почав кредитування промисловості і торгівлі на комерційній основі. У 1922—1925 рр. були створені цілий ряд спеціалізованих банків: акціонерні, в яких пайовиками були Держбанк, синдикати, кооперативи, приватні і навіть у свій час іноземні, для кредитування окремих галузей господарства і районів країни; кооперативні — для кредитування споживчої кооперації; організовані на паях сільськогосподарські спілки; замкнені на республіканських і центральний сільськогосподарські банки; суспільства взаємного кредиту — для кредитування приватної промисловості і торгівлі; ощадні каси — для мобілізації грошових накопичень населення. На 1 жовтня 1923 р. в країні діяло 17 самостійних банків, а доля Держбанку в загальних кредитних вкладеннях всієї банківської системи становила 2/3. До 1 жовтня 1926 р. число банків зросло до 61, а доля Держбанку в кредитуванні народного господарства знизилася до 48%.

Економічний механізм в період Непу базувався на ринкових принципах. Товарно-грошові стосунки, які раніше намагалися забрати з виробництва і обміну, в 1920-і роки проникли у всі пори господарського організму, стали головною сполучною ланкою між його окремими частинами.

Всього за 5 років, з 1921 по 1926 р., індекс промислового виробництва збільшився більш ніж в 3 рази; сільськогосподарське виробництво зросло в 2 рази і перевищило на 18% рівень 1913 р. Але і після завершення відновного періоду зростання економіки продовжувалося швидкими темпами: у 1927 і 1928 рр. приріст промислового виробництва склав 13 і 19% відповідно. В цілому ж за період 1921—1928 рр. середньорічний темп приросту національного доходу склав 18%.

Найважливішим підсумком НЕПу стало те, що вражаючі господарські успіхи були досягнуті на основі принциповий нових, невідомих доти історії суспільних стосунків. У промисловості ключові позиції займали державні трести, в кредитно-фінансовій сфері — державні і кооперативні банки, в сільському господарстві — дрібні селянські господарства, охоплені простими видами кооперації. Абсолютно новими виявилися в умовах непу і економічні функції держави; докорінно змінилися цілі, принципи і методи урядової економічної політики. Якщо раніше центр прямо встановлював у приказному порядку натуральні, технологічні пропорції відтворення, то тепер він перейшов до регулювання цін, намагаючись непрямими, економічними методами забезпечити збалансоване зростання.

Держава чинила тиск на виробників, заставляла їх знаходити внутрішні резерви збільшення прибули, мобілізовувати зусилля на підвищення ефективності виробництва, яке лише і могло тепер забезпечити зростання прибули.

Широка кампанія зі зниження цін була почата урядом ще в кінці 1923 р., але дійсно всеосяжне регулювання цінових пропорцій почалося в 1924 р., коли оборот повністю перейшов на стійку червону валюту, а функції Комісії внутрішньої торгівлі були передані Наркомату внутрішньої торгівлі з широкими правами у сфері нормування цін. Прийняті тоді заходи виявилися успішними: оптові ціни на промислові товари знизилися з жовтня 1923 р. по 1 травня 1924 р. на 26% і продовжували знижуватись далі.

Весь подальший період до кінця НЕПу питання про ціни продовжувало залишатися стрижнем державної економічної політики: підвищення їх трестами і синдикатами загрожувало повторенням кризи збуту, тоді як їх пониження понад міру при існуванні поряд з державним приватного сектора неминуче вело до збагачення приватника за рахунок державної промисловості, до перекачування ресурсів державних підприємств в приватну промисловість і торгівлю. Приватний ринок, де ціни не нормувалися, а встановлювалися в результаті вільної гри попиту і пропозиції, служив чуйним «барометром», «стрілка» якого, як тільки держава допускала прорахунки в політиці ціноутворення, відразу ж «вказувала на негоду».

Але регулювання цін проводилося бюрократичним апаратом, який не контролювався достатньою мірою безпосередніми виробниками. Відсутність демократизму в процесі ухвалення рішень, що стосуються ціноутворення, стало «ахіллесової п'ятої» ринкової соціалістичної економіки і зіграло фатальну роль в долі НЕПу.

Наскільки ні блискучі були успіхи в економіці, її підйом обмежувався жорсткими межами. Досягти довоєнного рівня було нелегко, але і це означало нове зіткнення з відсталістю вчорашньої Росії, зараз вже ізольованою і оточеною ворожим нею світом. Мало того, найбільш могутні і багаті капіталістичні держави знов починали зміцнюватися. Американські економісти підрахували, що національний дохід на душу населення в кінці 1920-х років складав в СРСР менше 19% американського.

Поиск по сайту: