Система розподілу та продовольча програма

Кроком у напрямі докорінної реорганізації виробничих відносин у дусі комуністичної доктрини був декрет «Про організацію постачання населення всіма продуктами та предметами особистого споживання та домашнього господарства» від 21 листопада 1918 року. Декрет покладав на наркомат продовольства обов'язки щодо заготівлі й розподілу серед населення всього того, що воно набувало раніше через торгівлю.

Керуючись логікою декрету, заготівельники почали накладати на селян обов'язкові завдання, розкладаючи їх по дворах, селах, волостях і повітах. За цих умов стала неминучою поява продрозкладки (в українській мові побутує й російський замінник: продрозверстка). Декрет Раднаркому про хлібну та фуражну розкладку з'явився 11 січня 1919 року. Спочатку продрозверстка охоплювала лише хліб і фураж, згодом поширилася на картоплю і м'ясо, а 1920 — на все продовольство.

Розкладка не була податком, бо не прив'язувалася до обсягу продукції в певному відсоткові. Величина її визначалася двома чинниками: потребами держави у продовольстві і здатністю наркомпроду та його воєнізованих підрозділів вилучати продукцію у селян. Тобто, продрозкладка була реквізицією.

В містах було введено систему «пайків», які розподілялися за «класовим принципом»: більше — вищим чиновникам апарату, майже нічого — так званим «нетрудовим елементам» і членам їх сімей. Таким чином, сфера торгівлі звужувалася; вона все більше перетворювалася в незаконну, з точки зору влади, діяльність. Спочатку карткова система поширилася на хліб, цукор, сіль, сірники, мило, гас, згодом — на молоко та молокопродукти, тютюн, взуття тощо. Слід вказати, що система розподілу продовольства була вкрай неефективною, величезна робота з обліку та роздачі пайків не була, тай не могла бути, зроблена в повному обсязі за відсутності відлагодженої системи та спеціалістів. Внаслідок цього значна частина, а часом і більшість, продовольства просто не розподілялося й лежало в містах на складах, хоч одночасно населення потерпало від нестачі їжі.

Приватна торгівля заборонялася, було націоналізовано приватні торгові заклади, оптових складів, торговельних фірм. На практиці ця заборона порушувалась і призводила до злету спекуляції.

Провадилася політика натуралізації зарплати, тобто надання трудящим продовольства і предметів широкого вжитку безкоштовно або за твердими цінами замість усієї або частини зарплати. Такий захід був спричинений паралічем грошового обігу, нуліфікацією грошей, гострою нестачею товарів широкого вжитку і низькою оплатою праці. Тенденція до підвищення натуральної, частини оплати праці зростала і в кінці 1920 досягла майже 100 %. Втім деякі більшовики вважали катастрофічний стан грошової сфери благом, оскільки мовляв знецінення грошей дозволить легше від них відмовитися.

15 липня 1920 року з'явився декрет російського Раднаркому «Про розрахункові операції», дія якого негайно поширилася на територію України. Проголошувалося, що всі установи, підприємства та організації, які потребують будь-яких виробів, матеріалів або продуктів, зобов'язані для одержання їх звертатися у відповідні розподільчі радянські установи. Купівля на вільному ринкові заборонялася. Розрахунки між установами та підприємствами могли здійснюватися лише в безготівковій формі.

В грудні 1920 року розгорнулася безпосередня підготовка до скасування грошового обігу. Було підготована проект заміни грошей «тріодами» (трудовими одиницями). Напередодні запланованого скасування грошей (яке так і не відбулося), 4 грудня 1920 року Ленін підписав «Декрет про безкоштовний відпуск продовольчих продуктів і предметів широкого вжитку».

Земельне питання

Знищення ринкових відносин, яке становило центральний пункт комуністичної доктрини, вимагало цілковитої ліквідації приватної власності на засоби виробництва. Тобто йшлося не лише про експропріацію буржуазії та поміщиків, а й про ліквідацію дрібних власників, які використовували в основному родинну працю й обходилися без постійного використання найманої робочої сили ^[2]. Десятки мільйонів таких власників (селян, кустарів, ремісників, дрібних торговців) більшовики називали «дрібною буржуазією». У прийнятій навесні 1919 року партійній програмі підкреслювалося, що РКП(б) розглядає організацію радянських і колективних господарств як єдино можливий шлях до підвищення продуктивності землеробської праці. Фактично же йшлося не про ефективність виробництва, а про перетворення селян на таких же працівників одержавлених підприємств, якими були промислові робітники. Тому під час перерозподілу землі влада прагнула як найбільше земель поміщицьких маєтків перетворити в радгоспи, комуни, артілі тощо, а не дати землю селянам.

Наприкінці 1918 року за безпосередньої участі В. Леніна було підготовлено декрет «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства». Його основний зміст визначався однією фразою: «На всі види одноосібного землекористування треба дивитися як на скороминущі і відживаючі». Текст декрету було опубліковано лише 14 лютого 1919 року, після його апробації на Всеросійському з'їзді земельних відділів, комітетів незаможників і комун.

У другій половині 1920 року стала зримою небезпека колапсу виробництва внаслідок величезного недосіву. Недосів став безпосереднім результатом продрозкладки. Знаючи, що вироблену продукцію заберуть, селяни мали намір сіяти лише для власних потреб.

Щоб попередити таку небезпеку, В. Ленін вносить на VIII Всеросійський з'їзд Рад законопроект «Про заходи щодо зміцнення й розвитку селянського сільського господарства». Відмовляючись від негайного запровадження радгоспів і комун, держава тепер бажала доповнити розкладку селянської продукції розкладкою засіву землі. Вважалося, що подвійна розкладка дасть можливість запобігти очікуваному катастрофічному скороченню посівів.

З'їзд затвердив законопроект 23 грудня 1920 року. Державними «уроками», які мали бути доведені до кожного двору, селяни поверталися у становище, в якому перебували до скасування кріпацтва 19 лютого 1861 року.

Поиск по сайту: