Ситуація посмодеру — Ж. Ліотар

Посмодерн, як твердить більшість самих постмодерністів – не так мистецтво, як тип мислення. Не так коло певних культурних явищ, як образ світорозуміння. Перед нами не зведення конкретних правил, а розпливчаста метафора, котра виражає деякий невизначений "стиль світовідчування".

Постмодерн як ціннісна мозаїчна протоплазма, всередині якої виникають найнеоднорідніші струми, стає чи не Абсолютом сучасної західної культури. Серед найхарактерніших універсальних трансформацій сучасної культури, що відбувається під впливом постмодернізму, найчастіше виокремлюють такі. По-перше, це наростання тенденцій, невизначеності, що виражаються у відкритості, плюралізмі, еклектизмі, неортодоксальності, невпорядкованості культурного життя. По-друге, провідною рисою постмодерністської свідомості є її іманентність, яка перетворює культурну діяльність на інтелектуальну гру, своєрідне метамистецтво.

По-третє, це перенесення інтересу з епістемологічної (закони пізнання) на онтологічну (закони буття) проблематику. Постмодернізм як особлива світоглядна концепція – має і свою форму художнього бачення світ

Сучасна соціокультурна ситуація може бути найбільш об'ємно визначена як “ситуація постмодернізму”. Поняття “постмодернізм” і “постмодерн сучасною філософією” і культурологією потрактують як синоніми “постссучасності”, рамки якої достатньо розмиті (60-ті рр. ХХ ст. – до теперішнього моменту).

Ситуація постмодернізму була підготовлена явно вираженою зміною соціокультурної парадигми рубежу XIX – XX ст..., в результаті якої відбувся перехід від епохи Нового часу до епохи постмодернізму. Не дивлячись на те що з приводу границь Нового часу немає єдиної точки зору (прийнято рахувати його початок з епохи освіти, з початку нашої ери або з Великої французької революції), виділяється проте достатньо виразний і визначений набір його ідеологічних характеристик. Серед них основоположне місце займають потреба в преосвітній діяльності, переконаність в можливості універсальної теорії і пошуки метадискурса.

29) Жак Деріда, грунтуючись на теорії знаків Гусерля, будує своє розуміння процесів комунікації. Знаки в стандартному розумінні стоять замість чогось наявного, а розуміння самого Ж. Деріда зводиться до спроби вибудовувати знакову теорію поза рамками такої ідентичності. Для цього нового розуміння він пропонує неологізм differance, що розуміється як «рух, за допомогою якого мова, будь-який код, будь-яка система референції загалом стають «історично» створеними як структури розрізнень (differences)».

Поняття «диферансу» виникає як ланцюжок елементів, один з яких є, другий його замінює, але вже має стосунок до майбутнього елемента. Тобто між ними виникає інтервал у часі і в просторі. Розрізнення (differences) виникають завдяки диферансу. А знак є замінником чогось, що існує. Деріда відштовхується тут від розуміння мови за Ф. де Сосюром, котрий говорив, що в мові немає нічого, крім розрізнень. Диферанс стає не концептом, а можливістю для крнцептуалізації, набуваючи ще одного визначення як «протописьмо», «відкладене розмежування».

Базуючись на розумінні Гусерлем вказівки та вираження, Ж. Деріда вважає, що значення — це не те, що міститься в словах, а те, що хтось укладає в них, підкреслюючи відтак інтенсіональний характер значення. «У звичному розумінні значення позначальне вказує кудись від себе, але позначуване — ні.

Як ідея чи образ у голові читача, позначуване являє собою кінцевий пункт, де значення зупиняються. Але в концепції Деріда одне позначальне вказує на інше позначальне, яке, своєю чергою, вказує на наступне позначальне, яке вказує на наступне позначальне, і так ad finitum».

Теорія, що її захищає Ж. Деріда, визначена ним як деконструктивізм: «Деконструкція почалася з деконструкції логоцентризму, де конструкції фоноцентризму, з намагання звільнити досвід думки від панування лінгвістичної моделі, яка певний час була такою впливовою, — я маю на увазі 60-ті роки». Або в іншому місці: «Деконструктивізм головним чином спрямований на деконструкцію риторичного підходу, тобто інтерпретації тексту як цілком лінгвістичного феномена». Звідси й виникають численні положення Деріда, що відкидають постулати, сформовані в рамках лінгвістики. І водночас — це розширення об'єкта.

30. Філософія М.Фуко
М. Фуко торкнувся важливих аспектів соціального управління та влади, брався за розробку як найзагальніших, так і конкретних принципів та методів дослідження, у результаті чого виробив специфічну методику теоретичного дослідження – його знаменитий "дискурс". Саме зміна й передача влади створюють простори, де можуть виникати дискурси. Інакше кажучи, як вдало зазначив Ж. Бодріяр, "дискурс Фуко – дзеркало тих стратегій влади, які він описує. У цьому, а не в "коефіцієнті істини" складається його сила й спокуса; істина – його лейтмотив, але самі процедури істини не мають значення; дискурс Фуко має не більшу істину, ніж будь-який інший, а його сила й спокуса укладені в аналізі, що розкриває найтонші грані свого об'єкта, описуючи його з тактильною, й у той же час, тактичною точністю, де аналітична сила підтримується силою спокуси й сама мова робить нові види влади"
Методологія М. Фуко спрямована проти загальностей універсального типу, коли намагаються віднайти дух або науку певної епохи. Він принципово стоїть на тому, що такої цілісності не існує. Ті, хто намагається в його описах знайти ознаки цієї цілісності, не розуміють його основної інтенції. Більше того, для жодного з описів не існує якогось привілею, оскільки існує ціла мережа різних взаємоз’язків, інтердискурсивних просторів. При цьому жодне з дискурсивних утворень не належить лише одній із систем, вони одночасно входять в різні сфери відношень, не займаючи одне й теж місце і не виконуючи одну й ту ж функцію

Поиск по сайту: