Соціально-економічний розвиток України у першій половині XIX ст

Найголовніша особливість соціально-економічного розвитку цього періоду-швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання. Ознаками цього процесу були:

а) розвиток товарно-грошових відносин і проникнення капіталістичних елементів у сільське господарство;

б) руйнування селянських господарств шляхом скорочення земельних наділів або переводу селян на місячину (тобто повна ліквідація селянського господарства);

в) занепад кріпосницької мануфактури і початок з 30-х років XIX ст. промислового перевороту.

Розвиток товарно-грошових відносин приводив до зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів України в сільськогосподарському виробництві. Наприклад, південь України спеціалізувався на вирощуванні пшениці, а також на тонкорунному вівчарстві. Правобережжя - на вирощуванні цукрового буряка.

Внаслідок товаризації сільського господарства йшов процес розшарування поміщицьких господарств. Великі поміщицькі господарства Правобережжя і Півдня, як правило, найкраще пристосовувались до ринку, в той час як дрібні та середні в значній мірі зберігали натуральний характер. Внаслідок цього вже на середину XIX ст., через їх нездатність до господарювання в нових умовах, поміщики заклали кредитним установам за борги близько 7 тис. маєтків. Одночасно найбільші землевласники Південної України, такі, як князь Воронцов, граф Строганов, барон Штігліц, що володіли маєтками в десятки і навіть сотні тисяч десятин, завели величезні вівчарні заводи, де поголів'я на середину XIX ст. становило 7 мли. голів.

Криза кріпосницької системи господарювання проявлялась також в Інтенсивному руйнуванні селянських господарств. Прагнучи до більш високих прибутків, поміщики скорочували надільну землю, якою користувались селяни, і намагалися примусити їх більше часу працювати на панщині. Панщина охопила до 90 відсотків селянських дворів. Крім того, досить часто селян злі позбавляли надільної землі і переводили на так звану місячину. Вони повинні були працювати виключно на панській землі і постійно жити на кому дворі. На Лівобережжі кількість селян на місячині досягала 1/3 від загальної кількості.

На Правобережжі, де поміщиками були польські пани, яким царський уряд не довіряв після повстання 1830 р., була проведена інвентарна реформа. Її мета - залучення українського селянства на бік царської влади у випадку нового польського повстання. В 1847-1848 рр. за наказом генерал-губернатора Бібікова на Правобережжі були запроваджені так звані "інвентарні правила", які обмежували розмір панщини та інших повинностей. Для тяглових господарств (які мали коней або волів) встановлювалась чотириденна панщина для напівтяглових - триденна. Всі роботи, які селяни виконували понад встановленої норми, мали оплачуватись поміщиком за визначеними урядом розцінками. Заборонялося виганяти селян на панщину в свята, переносити панщинні дні з зимових на літні. Обмежувалась поміщицька сваволя щодо селянських шлюбів, засилання селян в Сибір і віддачу в рекрути.

Крім того, Бібіков зробив ревізію прав на дворянство серед правобережних

поміщиків, в результаті чого 64 тис. з них були позбавлені дворянського звання. Покращене було становище так званих "скарбових селян", які жили в маєтках, конфіскованих у польської шляхти. Їх забороняли віддавати в оренду і переводили на становище оброчних. Таким чином, реформи Бібікова покращили становище правобережних селян, але не могли змінити саму феодально-кріпосницьку систему господарювання. Як тільки місце Бібікова заступив у 1852 р. князь Васильчиков, здійснення реформи фактично припинилося. Щоб відстояти свої права, селяни піднімалися на боротьбу. На Правобережжі в період відбулось більше 50 селянських виступів, що придушувались військами і поліцією.

Отже, часткові реформи не могли обмежити феодально-кріпосницьку систему, яка повністю себе вичерпала. На порядок денний ставилось питання повного скасування кріпосницьких порядків у сільському господарстві.

В промисловості на початку XIX ст. неподільно панувала кріпосницька мануфактура: частково це були державні підприємства, а більшість становили поміщицькі мануфактури з відсталою технікою і технологією. У 20-х роках на Правобережжі широкого розгалуження набуває цукроварна промисловість, яка теж стає за своїм характером переважно кріпосницькою.

Проте вже у 30-х роках XIX ст. в промисловості починається технічний переворот, який веде до утвердження фабрично-заводського виробництва. В цих умовах кріпосницька мануфактура виявляється нездатною використовувати вдосконалену техніку і технологію виробництва. Підневільна праця кріпосних селян була непродуктивною. Фабрики і заводи з машинною технікою і вільнонайманою працею, ефективність виробництва на яких була вищою в кілька разів, швидко витісняють мануфактури з традиційних галузей промисловості.

На середину XIX ст. фабрично-заводське виробництво утверджується в металообробній, текстильній, тютюновій, склодувній, паперовій та інших галузях. Свої позиції, хоча й дещо ослаблені, кріпосним мануфактурам вдалося зберегти в цукроварній та горілчаній промисловості.

Переважна більшість нових підприємств була заснована купцями, які нагромадили в торгівлі необхідний первісний капітал. Серед капіталістів була також певна частина поміщиків, які перебудували своє господарство на новий лад. Новий клас поповнювався, окрім цього, найбільш підприємливими вихідцями із середовища державних селян, яким уряд пішов на ряд поступок і

Могутні позиції в українській промисловості зайняли російські капіталісти, такі, як Серебрякови, Дегтярьови, Ходунови, Шведови, Личкови, Бубнови та ін. Серед українців теж дехто зміг "стати на ноги" і перетворитись на великих підприємців, насамперед Симиренко, Харитоненко, Терещенко, брати Яхненки. У першій половині XIX ст. значно пожвавлюється торгівля, особливо ярмаркова. Найбільші ярмарки були на ті часи в Києві (Контрактовий), в Ромнах (Іллінський), у Сумах (Введенський), у Бердичеві (Онуфріївський), в Єлисаветграді (Георгієвський) та ін. В умовах відсутності транспортних магістралей важливе значення мав чумацький промисел, що забезпечував надходження до чорноморських портів близько 40 млн. пудів зерна щорічно. Водночас чумаки завозили кожного року в Україну 8 млн. пудів солі, перевозили і продавали кам'яне вугілля, залізну руду, цукор та інші товари. Чумацькі перевезення охоплювали на той час велику територію, до Уралу і Середньої Азії. Серед чумаків також відбувалося розшарування, виокремлювалися багаті чумаки-підприємці, які контролювали більшу частину перевезень вантажів. Отже, на середину XIX ст. феодально-кріпосницька система господарювання перебувала в глибокій кризі. Товарно-грошові відносини, які охоплюють всі сфери життя, капіталістичне підприємництво, що набирає сили, одночасно з промисловим переворотом руйнують старі соціально-економічні відносини. Ліквідація феодально-кріпосницької системи стає велінням часу.

Поиск по сайту: