 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Антропологический принцип философии Л.Фейербаха
| Видным представителем младогегельянской школы был Людвиг Фейербах. Ядром философской концепции Фейербаха был человек, который «и есть Бог». Религия у Фейербаха — продукт человеческой фантазии. В работе «Сущность христианства» Фейербах дал концептуальный анализ специфики религиозного сознания, суть которой — в вере в сверхъестественное и фантастические образы. Именно чувства, особенно чувства зависимости человека от стихийных сил природы, играют решающую роль в религиозном поклонении. При этом Фейербах пытался не столько упразднить религию, сколько реформировать ее, поставив на место веры в Бога веру человека в самого себя. Исходя из этого он ратовал за религию любви к человеку. В вопросах гносеологии Фейербах делал акцент на роли чувств и опыта в познании. Этим он значительно отличался от предшествующей традиции немецкой классической философии и особенно трактовки проблем теории познания Гегелем. Фейербах считал, что прежняя философия преувеличивает роль разума в освоении мира. |
| В целом философия Фейербаха антропологична. В ней общественные связи трактуются преимущественно с нравственных позиций. В антропологической парадигме Фейербаха человек обладает изначальной неизменной природой, не зависящей от национальности, социального статуса, эпохи. Характерными чертами этого человека выступают любовь к жизни, стремление к счастью, инстинкт самосохранения, эгоизм, которые и определяют его поаедение в культуре. Фейербах исходил из того, что человек изначально естествен и к нему неприменимы оценочные характеристики (добрый, злой и т.д.) и только условия человеческой жизни делают его тем, кем он становится. |
| Заслугой Фейербаха является подчеркивание связи идеализма с религией. Резкой критике подвергает Фейербах также идеалистический характер гегелевской диалектики. Основное содержание и смысл философии Фейербаха — отстаивание материализма. Антропологизм Фейербаха проявлялся в выдвижении на первый план сущности человека, которая рассматривается им как «единственный, универсальный и высший» предмет философии. Но провести последовательно материальную точку зрения в этом вопросе Фейербаху не удается, так как человек для него — абстрактный индивид, чисто биологическое существо в теории познания. |
| Вместе с тем он не отрицал и значение мышления в познании, пытался характеризовать объект в связи с деятельностью субъекта, высказывал догадки об общественной природе человеческого познания и сознания и т.д. Идеалистические воззрения на общественные явления вытекают из стремления Фейербаха применить антропологию как универсальную науку к изучению общественной жизни. Идеализм Фейербаха особенно ярко проявляется в исследовании религии и морали. Религия рассматривается им как отчуждение человеческих свойств: человек как бы удваивается и в лице бога созерцает свою собственную сущность. Таким образом, религия выступает как «бессознательное самосознание» человека. Причины такого удвоения Фейербах видит в чувстве зависимости человека от стихийных сил природы и общества. Особый интерес представляют догадки Фейербаха о социальных и исторических корнях религии. |
| Подобная антропологически и атеистически ориентированная философия оказала значительное влияние на мировоззренческие дискуссии о судьбе идей Гегеля. Особенно ценными оказались идеи о возвращении человека в центр философии, необходимости видеть мир через era потребности, что импонировало радикально настроенным исследователям Гегеля. |
Ідеї розроблення "наукової філософії" у європейській філософії XIX ст
Іншим напрямом некласичної філософії, дещо відмінним від людиноцентричного ірраціоналізму, було розроблення "наукової філософії". Представники цього напряму виходили з переконання у тому, що наука в першій половині XIX ст. набула такого розвитку і вийшла на такий рівень володіння знанням, що стала спроможною накреслити повну і струнку картину світобудови в її основних складниках і підрозділах разом з людиною, соціальною історією і людською свідомістю. Звідси робився висновок, що за тих умов потреба у філософії як дисципліні, що окреслює загальну концепцію світобудови, відпадає. Єдиним духовним і світоглядним наставником людини стає наука. Філософія, тією мірою, якою вона ще могла бути корисною (наприклад, як гносеологія), повинна була також стати наукою серед інших наук.
Першим із подібними твердженнями виступив позитивізм, що його розробив Огюст Конт (1798 - 1857) колишній секретар французького мислителя-утопіста А.Сен-Сімона. У першій половині XIX ст. О. Конт видав шість томів своєї основної праці "Курс позитивної філософі", де як вихідне фігурує поняття "позитивного". За О.Контом воно має такий зміст:
позитивне — це спостережуване, на відміну від не спостережуваного;
реальне, на відміну від химерного, ілюзорного;
корисне, на відміну від шкідливого;
достовірне, на відміну від сумнівного;
точне, ясне, на відміну від непевного;
конструктивне, на відміну від руйнівного.
Виходячи з такого розуміння позитивного, О.Конт обґрунтовує "закон трьох стадій" у розвитку теоретичних досліджень людства, що історично йдуть за таким порядком: релігійна, метафізична та позитивна.
Релігійна: пошуки абсолютних знань про явища, які постають продуктом дії надприродних сил; метафізична: пошуки абсолютних знань шляхом виведення реальних подій із абстрактних всезагальних сутностей; позитивна (або наукова): відмова від абсолютних знань; зосередження зусиль на виведенні законів (відношень та послідовності) спостережуваних явищ.
Позитивна наука, за О. Коптам, уже не намагається давати відповіді на запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. На місце запитання "Чому?" вона ставить запитання "Як?". У зв'язку з усім спрямуванням своїх думок О.Конт висуває гасло: "Наука сама собі філософія".
При цьому з філософії, вважає О. Конт, слід вилучити все те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження.
Як бачимо, О. Конт не вбачає у світоглядному знанні нічого якісно специфічного і ніяк не відгукується на ту нескінченну глибину, яка притаманна людській духовності.
Ідеї О. Конта сприяти підвищенню авторитету науки, очищенню її від справді химеричних побудов. Важливе значення мала ідея О.Конта запровадити нову науку "соціологію", яка ґрунтувалася б на наукових засадах.
Вагомий внесок у розвиток ідей позитивізму в XIX ст. внесли англійці Д. С. Міль (1806 - 1873) та Г. Спенсер (1820 -1903). Другим варіантом розроблення "наукової філософії" став марксизм (заснував К. Маркс (1813 -1883) та розвинув Ф. Енгельс (1820 — 1896).
К. Маркс вважав, що в XIX ст. наука сама спроможна давати відповіді на всі найважливіші питання людського буття. Після відкриття закону збереження і перетворення енергії, клітинної будови органічної матерії, створення еволюційної теорії Ч.Дарвіна світ постав єдиним процесом, де все пов'язано з усім і де людину, соціальну історію і духовні процеси розглядали як результат еволюції матерії, що існує вічно, ніким не створена і нікуди не зникає. Джерелом розвитку матерії постають її внутрішні суперечності.
Таку концепцію світу К. Маркса назвали "діалектичним матеріалізмом".
Основні положення діалектичного матеріалізму К.Маркс окреслив лише в загальному плані. Філософія була в центрі уваги К.Маркса тільки на початку 40-х років XIX ст., а надалі він спрямував зусилля на розроблення економічних і соціально-політичних проблем. К.Маркс вважав своєю заслугою створення матеріалістичного розуміння історії, згідно з яким хід історії зумовлюють економічні відносини, і він не залежить від свідомості людей. На таких засадах була розроблена теорія класової боротьби, з якої випливало, що робітничий клас, унаслідок свого становища в суспільстві, покликаний ліквідувати приватну власність на засоби виробництва й експлуатацію людини людиною, побудувати суспільство вищої соціальної справедливості -комунізм.
Свою теорію К. Маркс розглядав як ідеологію і методологію робітничого руху. Деякі тези К. Маркса (про ганебність експлуатації людини людиною, про необхідність соціальної справедливості та соціального забезпечення, про право людини на всебічну самореалізацію) і по сьогодні звучать привабливо. Але деякі (про доцільність соціального насильства, про диктатуру пролетаріату, про всесвітню соціалістичну революцію, про автоматичну гарантованість робітничому класу моральних чеснот) і самі по собі, і, особливо в їхньому реальному соціальному втіленні, виявились небезпечними і спрямованими проти людини.
Врешті-решт теорія К.Маркса з її претензією на науковість продемонструвала свій граничний соціальний радикалізм, нетерпимість до інших світоглядних позицій, зухвалу впевненість у непохитній істинності своїх тверджень та історичний месіанізм, тобто переконаність у тому, що вона несе світові найповнішу і найпотрібнішу істину. Можна однозначно стверджувати про те, що для марксизму були і є характерними спрощені тлумачення деяких аспектів людського буття, процесів соціальної історії, людської духовності, що йому притаманні елементи утопізму та соціальної міфотворчості.
Нарешті, "природничий матеріалізм" стверджував, що систематизована і з'єднана в одне ціле наука стає справжньою філософією, окреслюючи науково всі основні процеси світу, починаючи від руху атомів і закінчуючи духовними рухами. Основні представники "природничого матеріалізму" — Л.Бюхнер (1824 -1899), Я. Молешотт (1822 - 1893), К. Фогт (1817 - 1895).
Отже, напрями розроблення "наукової філософії" у XIX ст., з одного боку, безперечно підносили авторитет науки і намагалися наблизити філософію до науки, зробити її положення науково достовірними. А з іншого — цим самим вони виявляли певну нечутливість до питань людської суб'єктивності й духовності, а інколи зображали історію людства як різновид природних процесів.
Ознайомлення з ідеями напрямів створення "наукової філософії" може породити запитання: на яких підставах їх також відносять до початків некласичної філософії? Здавалося б, вони дуже наближені до класичного реалізму і навіть до просвітництва. При вирішенні цього питання важливо звернути увагу на те, що "наукова філософія" ставила розум (свідомість) у залежність від несвідомих або позасвідомих чинників, вводячи у свій зміст елементи некласичного філософствування поруч із деякими елементами, які наближають її до класики. Наприклад, позитивізм закликав брати до уваги насамперед спостережуване, культивуючи недовіру до розумового конструювання. Марксизм проголошував тезу про те, що свідомість є ніщо інше, як усвідомлення буття і що будь-які утворення у мозку людини є лише своєрідним "випаровуванням" матеріальної дійсності. Для "природничого матеріалізму" повеління об'єкта поставали основними настановами для розуму.
Отже, недовіра до розуму, бажання виявити його залежність від позарозумного є спільною рисою у представників "наукової філософії", яка дає змогу побачити їх певне протистояння ідеям класичної філософії.
Поиск по сайту: