Система взаємодії суб'єктів ринку фінансових послугу процесах акумулювання та переміщення капіталу

В економіці країни постійно відбувається кругообіг фінансових ресурсів. Головними його суб'єктами є заошаджувачі і позичальники вільного капіталу. У процесі поточної діяльності в одних накопичуються заощадження, які можуть бути використані для інвестицій, а у інших - виникає потреба в додаткових фінансових ресурсах для розширення господарської діяльності.

Передача коштів від заощаджувачів до позичальників відбувається на ринку за участю фінансових посередників через надання фінансових послуг.

Заощаджувач – це особа, яка частішу свого поточного доходу залишає на майбутнє споживання. Заощаджувачами в країні виступають фізичні особи, домашні господарства, суб'єкти господарювання, держава в особі своїх органів.

Пропорції споживання поточного доходу визначаються кожним заошаджувачем самостійно. Зазвичай частина поточного доходу особи відкладається на майбутнє споживання і нагромаджується. Можливою є і обернена ситуація, коли у певні періоди часу витрати юридичної або фізичної особи перевищують її поточний дохід і покриваються наявними заощадженнями або кредитами фінансових установ.

Практика свідчить, що більш розвинута економіка характеризується більш різноманітною структурою заощаджень. Однак найбільш важливим джерелом заощаджень є домашні господарства, тобто окремі громадяни та їх сім'ї.

У країнах з розвинутою ринковою економікою саме заощадження населення розглядаються як основне джерело внутрішніх інвестиційних ресурсів. Відмовляючись від поточного споживання частини свого доходу, населення за рахунок придбання фінансових активів та здійснення фінансових вкладень в інвестиційні фонди, недержавні пенсійні фонди, страхові організації створює передумови для накопичення такого доходу і споживання його у майбутньому. Вибір стратегії заощаджування визначається з одного боку бажаннями людини, а з іншого – можливостями, які надає ринок. Розвинутий фінансовий ринок створює передумови для вибору найбільш оптимальної пропорції поточного і майбутнього споживання.

Заощадження населення поділяються на такі види:

– поточні;

– на купівлю товарів тривалого користування;

– на непередбачений випадок та старість;

– інвестиційні заощадження.

Поточні заощадження утворюються внаслідок поступового використання поточного доходу. Такі заощадження накопичуються у високоліквідних грошових формах і розміщуються на поточних та карткових банківських рахунках. Власнику таких заощаджень видається платіжна картка або чекова книжка.

Заощадження на купівлю товарів тривалого користування утворюються в тих випадках, коли вартість покупки перевищує поточний дохід потенційного покупця. Щоб здійснити придбання коштовного споживчого товару майбутній покупець повинен нагромадити певну суму коштів із свого поточного доходу. В умовах розвинутого ринку такі заощадження нагромаджуються на депозитних та ощадних рахунках в банківських установах та кредитних спілках. У сучасних умовах такі заощадження все частіше замінюються споживчим кредитом, який прискорює процес споживання товарів.

Заощадження на непередбачений випадок і старість є довгостроковими і акумулюються протягом тривалого терміну часу. У більшості випадків ці заощадження є найменш ліквідними, оскільки підлягають вилученню тільки після завершення процесу їх нагромадження. Такі заощадження акумулюються компаніями зі страхування життя та недержавними пенсійними фондами.

Інвестиційні заощадження, на відміну від розглянутих вище, не призначені на споживчі цілі. Вони акумулюються понад ті збереження капіталу, що призначені для придбання товарів тривалого користування та житла. Такі заощадження спрямовуються у фінансові активи з метою одержання прибутку, примноження капіталу та захисту його від інфляційного знецінення. Розмір інвестиційних заощаджень залежить від загального рівня життя суспільства, розміру доходів його громадян та кон'юнктури фінансового ринку. В умовах зростання величини ринкової процентної ставки зростає обсяг інвестиційних заощаджень. Інвестиційні заощадження можуть бути короткостроковими і довгостроковими. Короткострокові заощадження надходять на грошовий ринок, довгострокові - на ринок капіталу.

Фінансові установи розглядають заощадження населення як важливе джерело поповнення фінансових ресурсів для збільшення обсягів активних операцій. Збільшується перелік фінансових послуг та продуктів фінансових установ, що мають на меті додаткове залучення коштів заощаджувачів.

Обсяги і структуру заощаджень у суспільстві визначають такі чинники:

– рівень.життя та величина доходів населення:

– соціальна структура суспільства;

– ступінь розвитку та кон'юнктура фінансового ринку;

– рівень інфляції в країні та стабільність національної грошової одиниці;

– ступінь розвитку споживчого та іпотечного кредитування;

– довіра до діяльності банківських та небанківських фінансових установ.

Окрім населення вільними грошовими ресурсами можуть володіти суб'єкти господарювання, які акумулюють їх для майбутнього інвестування в основний капітал або одержують в процесі операційної діяльності внаслідок надлишкових грошових потоків. Нагромадження суб'єктів господарювання, інших учасників ринку, що розміщені на поточних та депозитних рахунках банків, поряд з коштами населення виступають важливим джерелом інвестиційного капіталу. Проте в економіці перехідного типу нагромадження підприємств, що можуть бути витрачені на потреби інвестування, залишаються незначними.

Розвинутий ринок фінансових послуг пропонує різноманітні варіанти нагромадження та розміщення заощаджень. Серед них: розміщення коштів на поточних та депозитних рахунках банківських установ, вкладення в цінні папери, валютні цінності, банківські метали, нагромадження коштів у страхових компаніях та недержавних пенсійних фондах, спрямування в інститути спільного інвестування тощо.

Наміри заощаджувачів та позичальників капіталу на ринку фінансових послуг є протилежними. Заощаджувачі намагаються більш вигідно розмістити свої нагромадження, тобто дорожче продати капітал, а позичальники мають на меті залучення додаткових фінансових ресурсів за меншу цін}?.

Переміщення вільного капіталу на ринку, зазвичай, відбувається за допомогою емісії фінансових активів. Фінансові активи позичальників розміщуються серед заощаджувачів за посередництва фінансових установ у процесі надання фінансових послуг.

Обмін заощаджень на фінансові активи відбувається за допомогою ринкової процентної ставки. Ринкова процентна ставка характеризує прибутковість однієї грошової одиниці заощаджень, вкладених у фінансові активи. З іншого боку вона являє собою плату за користування наданим капіталом протягом визначеного періоду часу. Таким чином, головним фактором, що обумовлює взаємодію учасників ринку фінансових послуг щодо акумулювання та передачі вільних грошових ресурсів у користування, є ціна капіталу, що визначається за ринковою процентною ставкою.

Ціна капіталу має безпосередній вплив на обсяги заощаджень у суспільстві та на обсяги попиту на інвестиційні ресурси. В умовах зростання процентної ставки посилюється стимулювання заощаджень та розміщення їх на ринку. На кожну заощаджену грошову одиницю власник одержить додатковий дохід. Разом з тим послаблюється стимулювання інвестицій, бо кредити стають дорожчими. В умовах зниження ринкової процентної ставки ситуація має обернений характер. При збільшенні або зменшенні обсягів заощаджень, або попиту на інвестиційні ресурси зміні буде підлягати і величина ринкової процентної ставки для досягнення рівноваги між попитом і пропозицією грошей.

Підвищення ціни інвестиційного капіталу на фінансовому ринку України і розширення практики позичання коштів у населення будуть сприяти зростанню обсягів заощаджень у суспільстві. Збільшення обсягів залучення інвестиційного капіталу стане можливим і за умови підвищення правових гарантій збереження внесків населення, запровадження реальних заходів захисту прав інвесторів.

Формування довіри заощаджувачів до інструментів фінансового ринку та фінансових послуг, що забезпечують нагромадження та перерозподіл капіталу, є комплексною проблемою, вирішення якої є можливим за умови стабільної грошово-кредитної політики в державі, створення привабливого режиму позичання коштів для внутрішніх інвесторів, формування страхових фондів внесків громадян усіма фінансово-кредитними установами, що займаються інституційним інвестуванням. Політика сприяння заощадженням повинна стати пріоритетним напрямком економічної політики держави, оскільки завдання нарощування інвестицій вирішується в нерозривній єдності із збільшенням заощаджень.

Поиск по сайту: