Соціальна філософія доби Ренесансу: утопії (Т. Мор, Т. Кампанелла). політичний інструменталізм (Н. Мак’явеллі)

Основні характерні риси

§ Антропоцентризм — домінування філософського принципу, згідно з яким людина є центром і метою всесвіту.

§ Гуманізм — домінування філософського принципу, згідно з яким утверджується повага до гідності й розуму людини, її права на щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

§ Пантеїзм — філософська позиція (світогляд), згідно з яким Бог і світ перебувають у нерозривній єдності.

Філософія Відродження характеризується також появою нової натурфілософії, інтересом до держави, індивідуалізмом, формуванням ідеї соціальної рівності та опозиційністю до церкви.

Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол. Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя.

Середньовічна філософія, незважаючи на вплив теології та бо­гослов’я, своєю чергою, визначала специфіку релігійного світо­гляду, позначалася на літературно-художній творчості, змісті ди­сциплін у школах та університетах. Зауважимо, що поза офі­ційною церковною філософською думкою існувала, так би мови­ти, підпільна «карнавальна» культура (язичницька за характером і змістом). А заборона позарелігійних досліджень покликала до життя таємні алхімічні дослідження світу з метою пошуку «філо­софського каменя».

Філософія Ренесансу, або Відродження, в Європі (насамперед в Італії) займала значний історичний проміжок часу — з XIV по XVI ст. Сама назва епохи свідчить про відродження інтересу до античної філософії та культури, які стали зразками діяльності й поведінки людей. Ідеалом стає не релігійне, а світське знання. Цьому сприяли певні соціально-історичні передумови – нові нау­кові винаходи та відкриття, розкол християнської церкви на католицьку і православну, хрестові походи тощо. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Якщо для середньовічного суспільства харак­терною рисою була локальна обмеженність спілкування між лю­дьми в межах, певних, соціальних ієрархій, церковних організацій, то в епоху Відродження вже виник «бум спілкування» зі світом природи та іншими людьми.

Головною рисою, яка відрізняла філософію Відродження, був антропоцентризм. Центром філофських досліджень стала люди­на, не тільки як результат Божого творіння, а й космічного буття. Людину аналізували не на грунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування. Філософи визнали безмеж­ність Всесвіту, природи, де людина виявляє свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинків.

У цей період виникла нова система духовних цінностей, у якій людина сприймалася як природна істота. Ця ідея викликала лан­цюгову реакцію в культурі Відродження, почався процес секуля­ризації — звільнення культури від впливу церкви (проблеми держави, суспільства, людини, моралі, науки перестали спри­йматися через призму релігійних цінностей). Секуляризація куль­тури, й насамперед науки, не означала, що релігійні цінності хри­стиянської культури були забуті, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними.

Людина, а не Бог стала в центрі філософських досліджень. Ре­презентували цей період такі мислителі, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Еразм Роттердамський, Нікколо Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін. Головними питан­нями у філософському осмисленні світу стали визначення місця людини у світі, її свободи, мети життя тощо. У цей час відбувалося становлення й розвиток окремих наук, які були покликані генеру­вати практичні знання, перевірені досвідом (роботи Миколи Коперніка, Иоганна Кеплера, Галілео Галілея, Джордано Бруно та ін.).

Тогочасні мислителі та вчені у своїх дослідженнях спиралися на розум і досвід, а не на інтуїцію та божественне одкровення, що було характерне для Середньовіччя. Дальшого розвитку на­був скептицизм Мішеля де Монтеня. На ґрунті раціоналізму створювалися й розвивалися перші утопічні системи (утопічний соціалізм) Томаса Мора, Томмазо Кампанелли.

Філософію епохи Відродження поділяють на такі головні на­прями: гуманістичний, неоплатонічний, натурфілософський, ре­формаційний, політичний, утопічно-соціалістичний. Коротко проаналізуємо кожен з них.

Політичний напрям філософії Відродження репрезентував Нікколо Макіавеллі. На думку вченого, філософія соціального життя повинна доповнюватися філософією людини. Він уважав, що держава в процесі управління суспільством головним об'єктом обирає людину(конкретну особу), яка має низку негативних якостей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику. На думку Макіавеллі, вирішення проблем політики не повинно лежати в площині релігійного права та моральних норм. Завдяки Макіавеллі, політика набула права самостійного існування й вивчення як окремий предмет небогословського дослідження.

Політичний напрям (XV—XVI ст.) філософії Відродження репрезентував Нікколо Макіавеляі, який вивчав проблеми ефективного управління державою, а також поведінку правителів. У своїх працях він розкрив свої філо­софсько-політичні погляди, обґру­нтував основні принципи дослідження законів соціального орга­нізму, передусім його політичних відносин.

На думку вченого, філософія соціального життя (історії) по­винна доповнюватися філософією людини. Він вважав, що дер­жава в процесі управління суспільством головними об’єктом обирає людину (конкретну особу), яка має низку негативних яко­стей, які необхідно враховувати будь-якому чиновнику.

Особливості взаємодії державної адміністрації та населення країни визначає «людина натовпу», тому держава спирається на силу й «культ особи» правителя.

Головним завданням політики є отримання влади й подальше її збереження від посягань. Що більше влади, то більше загрози й страху за можливість її втратити відчувають люди, які нею наді­лені. Тому влада не припускає компромісу й посягань на неї з бо­ку опозиції. Релігія й мораль також ста­ють інструментом політики. Але жити згідно з правилами релігії й моралі держава не зможе. Політичні рішення повинні ух­валюватися лише на підставі аналізу політичних фактів (врахо­вуючи інтереси релігії та моралі, однак останні не мають домі­нувати). У політиці є свої закони. Правитель не є приватною особою, яка може переносити свої приватні інтереси, уподобан­ня (релігійні та моральні) на політику. Насильство також: на­лежить до інструментів, за допомогою яких влада утримуєть­ся, оберігається й використовується.

Хоча Відродження не дало жодного значного теоретичного філософа, в області політичної філософії воно дало видатного мислителя - Нікколо Макіавеллі. Його політична філософія носить науковий і емпіричний характер, яка заснована на власному діловому досвіді і ставить своєю за мету вказати засоби для досягнення намічених цілей.

Нікколо Макіавеллі (1469 - 1527) був поетом, істориком і кілька років був на державній службі. Його батько - юрист. Сам він народився у Флоренції, не був ні багатий, ні бідний. Він займав невеликий пост в уряді Флоренції, іноді виїжджав з дипломатичними місіями. У 1512 республіканський уряд було замінено тиранією Медічі. Макіавеллі вигнали з Флоренції. Після того він написав трактат "Государ". Ця робота завдяки своїй гостроті, переконливості, несподіванки і влучності висловів стала однією з небагатьох політичних книг, які увійшли в світову літературу. Самий революційний аспект "Государя" не в тому, про що там йдеться, а в тому, що ігнорується. До Макіавеллі для всіх політиків-теоретиків головним питанням була мета держави. Влада мислилася тільки засобом досягти справедливості, добробуту, свободи чи Бога. Макіавеллі стверджує, що метою є сама влада, і обговорює тільки кошти взяти, утримати і поширити її. Макіавеллі відокремлює владу від моралі, релігії та філософії, встановлюючи держава як автономну систему цінностей, не залежну від інших джерел. В ім'я держави можна порушити і релігію, і мораль. Всі дозволено, навіть обов'язково - аж до найтяжчих злочинів. Макіавеллі не вважає мораль нижче держави, просто канони влади і пута моралі не стикаються. Для мораліста вище всього етика, для священика - релігія, для державного діяча - інтереси держави. «Мета виправдовує засоби...» Якщо безпека держави залежить від майбутнього рішення, не слід враховувати, справедливо воно чи ні, гуманно чи жорстоким, благородно або ганебно. Відсунувши все в бік, треба питати лише одне - чи врятує воно життя і свободу держави? "Макіавеллі ніде не вихваляє аморальність заради аморальності, він не нігіліст, і він не заперечує загальнолюдських цінностей і не намагається їх зруйнувати. Але у державного діяча потреби влади превалюють над мораллю. Не Макіавеллі винайшов політичне вбивство, зраду і обман. Але до нього вони відбувалися de facto, і ніхто не намагався їх узаконити. Намагалися не помічати чи виправдовувати, або, в кращому разі, суворо засуджувати "окремі епізоди" (бо ці злочини, як би часто не здійснювалися, вважалися винятками). Макіавеллі, покінчивши з лицемірством, створив чітку систему цінностей, відмінних від загальноприйнятої моралі. Добро і зло перетворилися в його трактаті з абсолютних категорій у відносні. Використання отрути - добро, якщо цим позбавляєшся від політичного ворога, тим більше, якщо ніхто не дізнається. Це зовсім не означає, що отруєння взагалі допустимі; мета політики - влада, то, що ефективно для її досягнення - ласкаво, те, що неефективно, - зло, якщо вжити релігійний термін - гріх. Чесноти государя - рішучість, честолюбство, сила, везіння, а не богобоязливість, порядність і цнотливість. Макіавеллі бачить навіть "велич" у витончених і чудових злочинах.

У глави знаменитої родини Борджіа, папи Олександра VI, був особистий кат і отруйник, зайнятий справою постійно. Макіавеллі пише: "Олександр VI тільки й робив, що обманював, ні про що інше не думав і знаходив випадки для цього; ніхто краще його не міг давати запевнення, підтверджуючи їх найсильнішими клятвами, і ніхто не заслуговував менше довіри, а проте завжди він досягав успіху в своїх обмани ".

Сина Олександра VI, Чезаре, Макіавеллі обожнював: Чезаре убив свого старшого брата, вбив чоловіка сестри... Ім'я іншим його злочинів - легіон, і жорстокість його не поступалася зради і розпусти. Саме Чезаре, як всі визнали, послужив Макіавеллі моделлю для образу Государя - "не знайти кращого прикладу, ніж дії цієї людини". Влада, вважав Макіавеллі, вище всіх соціальних цінностей. Релігія - зброя впливу і контролю у руках государя; там, де народ релігійний, його легко підпорядкувати і дисциплінувати. Увага до релігії веде до піднесення держави, а нехтування нею - до загибелі. Страх перед Богом можна тимчасово замінити страхом перед государем, але життя правителя коротке. І він повинен підтримувати релігійні доктрини і віру в чудеса, навіть знаючи, що це брехня, лише б було корисно для держави. Макіавеллі критикує християнство, яке "прославляє, швидше, смиренність і споглядальність, ніж активна дія", ідеалізуючи презирство до земних благ, має на увазі лише стійкість мученика, не вчить силі, за допомогою якої відбуваються подвиги. Суть в тому, що Макіавеллі - песиміст. Для песиміста світ не змінюється, не здатний до вдосконалення, і розум не в силах впоратися з жорстокою правдою природи та історії. Схиляючись перед "героями" (а тільки "герой" може створити держава), Макіавеллі нехтував установами. Він розумів, що при стабільних установах реформатор не потрібен. Макіавеллі не розумів, що правильно організовані ідеї та ідеали можуть стати вирішальним зброєю в політичній боротьбі. Кладовища історії усіяні трупами нехтує ідеали "реалістів" типу Наполеона, Вільгельма II, Гітлера і Муссоліні. Всі вони недооцінювали вирішальний компонент у боротьбі - прагнення людини до свободи. Ці "реалісти" розумно і реалістично знаходили кошти для здійснення своїх завойовницьких планів. Але який сенс в реалізмі коштів, якщо мета нереальна та божевільна? Так як Макіавеллі цікавили тільки кошти захопити, утримати і розширити владу, а не мета держави, він не знав співвідношення засобів і мети. А мета не існує крім коштів, вона постійно формується ними, в кінцевому рахунку, нікчемними засобами не досягти великої мети. Таким чином, можна засумніватися, чи реалістичні методи Макіавеллі навіть з точки зору влади.

У світі існує ряд політичних благ, з яких особливо важливі три: національна незалежність, безпеку і упорядкована конституція. Кращою конституцією є та, яка розподіляє юридичні права між государем, знаттю і народом, пропорційно їх реальної влади, оскільки при такій конституції важко здійснити революції, і тому можливий стійкий порядок. Проте політика включає в себе так само питання про засоби. Якщо мета визнається хорошою, то потрібно обирати такі засоби, які забезпечують її досягнення. Для досягнення такої мети необхідна сила. Часто вона залежить від громадської думки, громадська думка від пропаганди, а в пропаганді вигідно здаватися добродійні свого супротивника.

Він був переконаний, що "християнство своїм вченням знесилили світ і віддало суспільство в руки мерзотників". Він закликав інтереси окремої людини підпорядкувати інтересам всієї держави, а держава - віддати в руки монарха. Завдання монарха - примусити всіх працювати на суспільство і особливо не церемониться з елітою. Останню (дворян, церковників, державних службовців) він називав "заклятими ворогами цивільної влади". "Хто хоче заснувати республіку в країні, де багато еліти, тому слід спочатку знищити останню". Монарх в ім'я інтересів суспільства повинен в своїй державній діяльності не керуватися моральними принципами, а зобов'язаний використовувати обман, зрада, хитрість тощо.

Поиск по сайту: