Схема аналізу епічного і драматичного творів

Аналіз художнього твору

План

1. Художність як мистецька якість твору літератури.

2. Передумови успішного аналізу твору.

3. Основні складники змісту і форми літературного твору.

4. Принципи, види, шляхи і прийоми аналізу твору літератури.

5. Схеми та зразки аналізу епічного та ліричного творів.

Літературознавчі терміни: зміст і форма, тема й ідея художнього твору, сюжет і фабула, розповідь, оповідь, тропи та їх види.

Мірилом досконалості мистецького твору є рівень його худож­ності. У мистецькому творі виділяємо зміст і форму. Межі між змістовими і формальними складниками, як знаємо, надто умовні й нечіткі. Проте такий поділ необхідний для ефективного ос­мислення твору. Головним у ньому визначають змістовий складник. Важливість змісту зумовлюється важливістю тих явищ життя, які досліджуються у ньому, зна­ченням для людини тих ідей, які в ньому розкриваються. Але важливий зміст належно сприйметься читачем лише тоді, коли буде розкритий, втілений у досконалій і відповідній йому формі. Отже, художність — це мистецька якість твору, яка полягає у гармонійному поєднанні важливого змісту і відповідної йому досконалої форми. Лише той твір, у якому існує повна відповідність поміж усіма його складниками, існує гармонія, організована ідейним змістом, можна назвати високохудожнім.

Художність як серцевина літературного твору безпосеред­ньо зумовлює і шлях його вивчення, тобто аналіз. Аналіз тексту — це його осмислення, розгляд скла­дових елементів, визначення тем, ідей, мотивів, способу їх образного втілення, а також дослідження засобів творення образів. Інакше кажучи, це розкриття художності тексту.

Передумовами успішного аналізу твору є: добре знання теоретичних основ аналізу; доскона­ле володіння навичками виділяти й досліджувати всі складники змісту та форми; розуміння закономірностей взаємодії їх; відчуття естетичної природи слова; на­явність у того, хто аналізує, філологічних здібностей; добре знан­ня тексту. Лише за цих умов копітка аналі­тична робота з твором буде винагороджена радістю відкриттів, естетичною насолодою, яку може приноси­ти зустріч з прекрасним.

Літературний твір — основна одиниця художньої літератури. Без читання і знання творів немає знання літератури. У сприйманні й тлумаченні літературних творів є дві хиби, характерні для значної частини читацького загалу. Перша полягає в тому, що створені письменником герої сприймаються за людей, які справді жили й мали саме такі долі. Тоді література розглядається як «історія в образах», як емо­ційно забарвлений засіб пізнання. Такими можливостями література володіє об'єктивно, але ними не вичер­пується її призначення, бо в художньому творі реалізу­ються загадкова магія слова, творча сила фантазії, якими володіє талановитий письменник. У реалістичному творі справді майже все так, як і в реальному житті, адже і герої, їхні переживання, думки, вчинки, і обставини та атмосфера, в яких ті герої діють, ґрунтуються на враженнях від дійсності. Але водночас усе це, створене уявою і працею письменника, «живе» за особливими естетичними законами. Кожен твір, яким би він не був за об­сягом і жанром (вірш чи поема, оповідання чи роман, водевіль чи драма), є цілим художнім світом, де діють свої закони й закономірності — соціальні, психологічні, часово-просторові. Вони істотно відрізняються від за­конів реального життя, адже письменник не відтворює його фотографічно, а добирає матеріал і естетично ос­воює його, орієнтуючись на художню мету. Щоправда, міра правдоподібності в різних творах неоднакова, але це безпосередньо не впливає на рівень їх художності. Скажімо, фантастика далеко відходить від дійсності, однак це ще не виводить її за межі мистецтва. Відображене в літера­турному творі не можна ототожнювати з реальним жит­тям. Коли йдеться про правдивість твору, то мається на увазі, що він є специфічною формою втілення тієї прав­ди про світ, людину й себе, яку відкрив письменник. Другою хибою у сприйманні твору читачами є підміна думок і переживань автора й персонажів влас­ними. Ця хиба, як і перша, має об'єктивні причини. Зоб­ражене у творі «оживає» лише завдяки уяві читача, по­єднанню його досвіду з досвідом автора, зафіксованим у тексті. Тому в уяві різних читачів виникають неоднакові образи й картини, змальовані в тому самому творі. Абсолютизація означеної хиби призводить до дефор­мації зображеного письменником.

Долати визначені недоліки можна лише за умови, коли читач (найперше вчитель і учень) перестануть наївно-реалістично ставитися до літератури і сприйматимуть її як мистец­тво слова. Аналіз і є одним із шляхів адекватного, тобто найближ­чого до авторського задуму, прочитання твору.

Щоб успішно проводити літературознавчий аналіз, треба тонко володіти відповідним інструментарієм, зна­ти засоби і шляхи його реалізації. Насамперед маємо визначити складники твору, систему понять і термінів для означення тих складників. За давньою традицією у творі виділяють зміст і форму. Вони настільки тісно зливаються, що відділити їх майже неможливо, хоча розрізняти необхідно. Ви­ділення складників змісту й форми у процесі аналізу здійснюється лише уявно.

Літературознавча наука розробила струнку й роз­галужену систему понять і термінів, завдяки яким мож­на досить детально окреслити складники змісту й фор­ми. Досвід переконує: чим повніше знатиме цю систему дослідник, у нашому випадку вчитель, чим глибше розумітиме співвідношення і взаємодію між її складниками, тим успішніше він проводитиме аналіз, а отже, й точніше розумітиме твір як феномен людсько­го духу.

Зміст твору — то життєвий матеріал, естетично освоєний письменником, і проблеми, порушені на ос­нові цього матеріалу. У сукупності це й складає тему твору, а також ідеї, які утверджує автор. Отже, тема та ідея — два поняття, якими означаємо основні складни­ки змісту.

Тема, в свою чергу, включає:

u життєвий матеріал, що охоплює: події, вчинки персонажів або їхні думки, переживання, на­строї, прагнення, у процесі розгортання яких розкривається суть людини; сфери застосування сил та енергії людини (родина, інтим­не чи громадське життя, побут, виробництво тощо); час, відображений у творі: з одного боку, сучасне, минуле чи майбутнє, з другого — короткий або тривалий; коло подій і персонажів (вузьке чи широке);

u проблеми, порушені у творі на основі відображеного життєвого матеріалу: загальнолюдські, соціальні, філософські, моральні, релігійні тощо.

Ідею твору можна характеризувати:

u за щаблями втілення: ідейний задум автора, естетична оцінка зображеного або авторське ставлення до зображеного, висновок читача чи дослідника;

u за параметрами проблематики: загальнолюдська, со­ціальна, філософська, моральна, релігійна тощо;

u за формою втілення: художньо втілена (через картини, образи, конфлікти, предметні деталі), заявлена прямо (лірич­ними чи публіцистичними засобами).

Форма твору у найзагальнішому вигляді може бути визначена як художні засоби й прийоми втілення змісту, тобто теми та ідеї твору, а також способи його внутріш­ньої і зовнішньої організації.

Форма літературного твору має свої складники.

І. Композиційна форма, що включає:

O сюжет, позасюжетні елементи (епіграф, авторські відсту­пи — ліричні, філософські тощо, вставні епізоди, обрамлення, повтори), групування персонажів (за участю в конфлікті, за віком, поглядами та ін.), наявність (або відсутність) оповідача і його роль у структурі твору.

II. Сюжетна форма розглядається в таких аспектах:

O елементи сюжету: пролог, експозиція, зав'язка, розви­ток дії (конфлікту — зовнішнього чи внутрішнього), кульміна­ція, ретардація, розв'язка, епілог;

O співвідношення сюжету і фабули, їх види: за відношенням зображеного у творі до дійсності — первинний і вторинний сю­жети; за хронологією відтворення подій — хронологічно-лінійний сюжет і ретроспективна фабула (лінійно-ретроспективна, асоціативно-ретроспективна, концентрично-ретроспективна); за ритмом проходження подій — повільний, динамічний, пригод­ницький, детективний сюжети; за зв'язком з реальністю — реа­лістичний, алегоричний, фантастичний; за способами виражен­ня сутності героя — подієвий, психологічний.

III. Образна форма (образи персонажів і обставин). Вра­ховуючи різні принципи класифікації, можна виділити такі види образів: реалістичні, міфологічні, фантастичні, казкові, романтичні, гро­тескно-сатиричні, алегоричні, символічні, образ-тип, образ-характер, образ-картина, образ-інтер'єр.

IV. Викладова форма, яка розглядається з погляду струк­тури та функціональної ролі:

O історико-літературний аспект: оповідь, авторська роз­повідь, внутрішнє мовлення (внутрішній монолог, передача ду­мок героя автором, уявний монолог, паралельний діалог — по­вний і неповний, плин свідомості);

O за способами організації мови: віршова, прозова, ритміч­на проза, монологічна тощо.

V. Родово-жанрова форма.

Основи поділу літератури на роди і жанри: співвідношення об'єкта і суб'єкта; співвідношення матеріальної і духовної сфер життя.

O види лірики: за матеріалом освоєння — інтимна, пейзаж­на, громадська, філософська, релігійно-духовна, дидактична тощо; історично сформовані жанрові одиниці лірики — пісня, гімн, дифірамб, послання, ідилія, епіграма, ліричний портрет та ін.;

O жанри епосу: повість, оповідання, новела, нарис, фольк­лорні епічні жанри (казка, переказ, легенда, дума і т. ін.);

O жанри драми: власне драма, трагедія, комедія, водевіль, інтермедія тощо.

VI. Власне словесна форма:

O тропи (епітет, порівняння, метафора, метонімія, гіпербо­ла, літота, оксюморон, перифраза та ін);

O синтаксичні фігури (еліпсис, умов­чування, інверсія, анафора, епіфора, градація, паралелізм, ан­титеза і т. ін.);

O звукова організація мови (повторення звуків — алітерація, асонанс, звуконаслідування).

Принципи, види, шляхи і прийоми аналізу. Зміст і форма перебувають у нерозривній, органічній єдності. Ми виділяємо їх та їхні складники лише умовно — для зручності аналізу такого складного об'єкта, яким є художній твір.

Звісно, перераховані не всі терміни на означення складників змісту і форми літературного твору. Проте й наведені дають змогу наочніше бачити й розуміти, з одного боку, взаємодію між складниками змісту і фор­ми всередині їх, а з другого, — складну логіку взаємо­зв'язків між складниками змісту та складниками фор­ми. Скажімо, життєвий матеріал є не тільки «ґрунтом», з якого «виростають» проблеми та ідеї твору, а й «маг­мою», що «виливається» в різні види художньої форми: сюжетну (події), образну (біографії, характе­ри героїв), жанрову (залежно від обсягу матеріа­лу, співвідношення суб'єкта й об'єкта та принципів ос­воєння матеріалу), викладову (залежно від способу організації мови у творі), власне сло­весну (зумовлюється літературним напрямом, ес­тетичними вподобаннями автора, особливостями його таланту).

Щоб розкрити ідейно-художню вартість твору, треба дотри­муватися певних принципів, видів і шляхів аналізу.

Принципи аналізу — це найзагальніші правила, що випливають з розуміння природи й суті художньої літератури; правила, якими керуємося, проводячи аналітичні операції з твором. Найважливішим є принцип аналізу взаємодії змісту і форми. Він є універсальним засобом пізнання суті твору та окремих його частин. Під час реалізації цього принципу слід керуватися обов'язковими правилами: 1) розпочинаючи аналіз зі складників змісту, переходимо до характеристики засобів його втілення, тобто складників форми; 2) коли ж аналіз розпочинаємо з розгляду складників форми, обов'язково треба розкрити їхній зміст; 3) аналіз підпорядковувати розкриттю авторського задуму, тобто «іти» до адекватного прочитання твору.

Системний підхід до твору передбачає розгляд його як системи компонентів, тобто органічної єдності в ньому всіх частин. Повний, справді науковий аналіз повинен бути сис­темним. Таке розуміння принципу систем­ності має об'єктивну мотивацію: з одного боку, сам твір є системою, а з другого — засоби його вивчення повинні складати певну систему.

У літературознавчих дослідженнях особливої актуальності набу­ває принцип історизму, який передбачає: дослід­ження суспільно-історичних умов написання твору; вивчення історико-літературного контексту, в яко­му твір постав перед читачем; визначення місця тво­ру в мистецькому доробку письменника; оцінку тво­ру з погляду сучасності (осмислення проблематики, художньої вартості твору новими поколіннями дос­лідників і читачів). Певним моментом реалізації принципу історизму є вивчення історії написання, публікації і дослідження твору.

Види аналізу — це підходи до твору з погляду розуміння функцій художньої літератури. Деякі вчені виділяють, крім видів, методи аналізу. Проте загаль­ноприйнятих критеріїв розмежування понять «вид» і «метод» наука не виробила. В історичному плані методи аналізу пов'язувалися з певними літерату­рознавчими школами.

В українському літерату­рознавстві поширений соціологічний ана­ліз. Під дією ідеології народників, а згодом і соціалістів, соціальна про­блематика в літературі здебільшого висувалася на передній план. Але поки у світі існує соціаль­на нерівність, доти елементи соціологічного аналі­зу будуть присутні в літературознавчій науці — з ак­центуванням моральних аспектів соціальної проблематики. Доведення соціо­логічного підходу до абсурду — у формі вульгарного соціологізму — завдало великої шкоди нашій літературі.

Досить широкий діапазон має психологічний підхід до літератури. Сюди входить аналіз засобів психологізму в творі й літературі загалом; дослідження психології сприймання і впливу художнього твору на читача; вивчення психології творчості.

Естетичний аналіз передбачає розгляд творів з погляду категорій естетики: прекрасне — потворне, трагічне — комічне, високе — низьке, а також мо­ральних категорій, які вкладаються в окреслений естетикою діапазон ціннісних орієнтацій: героїзм, вірність, зрада тощо.

Формальний аналіз літератури пройшов, як і всі інші види (методи) аналізу, історичну еволюцію. По­гляд на форму як специфічну прикмету літератури і тлумачення змістовності форми — це ті здобутки «формального методу», які й сьогодні не втратили актуальності.

Біографічний підхід до аналізу твору передба­чає розгляд біографії письменника як важливого джерела творчості. Безперечно, автор і акумулює ідеї часу, і творить свій художній світ, через те вивчення обставин його життя може до­помогти глибше дослідити процес зародження й визрівання творчих задумів, увагу письменника до пев­них тем, ідей. Важливу роль особистісні моменти відіграють у творчості поета.

Порівняльний підхід до аналізу літературних творів включає їх порівняльно-історичний розгляд та порівняльно-типологічний аналіз.

Шляхи аналізу — це вибір певних складників твору для детального розгляду. Коли принципи й види (методи) спрямовують роботу до­слідника немовби «зсередини» їхнього літе­ратурознавчого досвіду, то шляхи спонукають до конкретних дослідницьких дій. У процесі розвитку літературознавства сформувався цілий набір шляхів аналізу. Найпоширенішим є пообразний і проблемний аналіз. До пообразного аналі­зу доцільно вдаватися тоді, коли у творі яскраві ха­рактери персонажів знаходяться на першому плані.

Ідейно-тематичний аналіз ще називають про­блемним. Вибираючи цей шлях аналізу, варто розглянути й особливості життєвого матеріалу, його зв'язок з про­блемами та ідеями, проаналізувати особ­ливості композиції і сюжету, систему образів, оха­рактеризувати найважливіші художні деталі й сло­весні засоби.

Цілісний аналіз ще називають усебічним аналізом, а ще точніше — аналізом взаємодії змісту і форми, що найбільше відповідає природі літературного твору.

Аналіз твору «за автором» най­більший ефект дає при розгляді творів, де ав­торська позиція втілюється передовсім на рівні його фабули, розгортається самою структурою твору. До таких творів належить, скажімо, роман у віршах «Ма­руся Чурай» Л. Костенко.

У дослідницькій та навчальній практиці викорис­товуються окремі прийоми аналізу, які дають змогу розкрити деякі вужчі аспекти твору. Так, «повільне читання» — через детальний мовностильовий роз­гляд подробиць вибраного епізоду — відкриває змістову місткість художнього тексту. Завдяки історико-літературному коментарю пояснюються факти, назви, імена, літературні ремінісценції, без знання яких не можна глибоко зрозуміти текст. Роз­гляд системи предметних деталей допомагає на­очно побачити рух художньої ідеї в ліричному творі. У поезії (а частково і в прозі) важливе навантаження несе ритм у поєднанні з лексичним матеріалом.

Наведені тут принципи, види (методи), шляхи та прийоми аналізу ілюструють, що таке складне явище, як художня література, не піддаєть­ся спрощеним підходам, а потребує ґрунтовно і масштабно розроблених літера­турознавчих засобів, аби розкрити таїну і красу художнього слова.

Схема аналізу епічного і драматичного творів

1. Короткі відомості про автора (передовсім ті, що допомо­жуть краще зрозуміти специфіку твору).

2. Історія написання і видання твору (у разі потреби).

3. Жанр (повість, оповідання, новела, нарис, комедія, драма-казка, влас­не драма тощо).

4. Життєва основа (ті реальні факти, які стали поштовхом і матеріалом для твору).

5. Тема, ідея, проблематика твору.

6. Композиція твору, особливості сюжету, їхня роль у розкритті проблем.

7. Роль позасюжетних елементів (авторських відступів, описів, епіграфів, присвят, назви твору тощо).

8. Система образів, їх роль у розкритті проблем твору.

9. Мовностильова своєрідність твору (на рівні лексики, тропів, синтаксичних фігур, фоніки, ритміки).

10. Підсумок (художня вартість твору, місце його в до­робку автора та в літературі загалом тощо).

Поиск по сайту: