Становлення держави. Тут ітиметься не про ранні процеси феодалізації у германських народів (вони відбувалися у межах Імперії франків та описані у відповідній главі)

Тут ітиметься не про ранні процеси феодалізації у германських народів (вони відбувалися у межах Імперії франків та описані у відповідній главі), а про становлення власне Німеччини - феодальної держави, наступниці Імперії франків. Не зайве поставити запитання: що означає власне "німецька" держава (або "французька", "російська" тощо)? Вважаємо, що йдеться про державно-політичну консолідацію народу (народів), взаємопов'язану з його етнокультурною єдністю. Тоді можна сказати: "Це ми - німці (французи, росіяни, українці), а це - наша держава". Такої держави у німців не було тривалий час. Імперія Карла Великого була і німецькою, і французькою, й італійською. Становлення власне німецької держави розпочинається після розпаду Імперії Карла Великого. За своєю історичною роллю в Західній Європі у франко-германському соціумі Імперія франків багато в чому нагадує "імперію Рюриковичів" у Східній Європі, у слов'янському соціумі. Одна з них стала витоком майбутніх Німеччини, Франції, Іспанії та Італії, а інша - Росії, Білорусі та України. Германці усвідомлювали себе франками, саксонами, англами, кюринцями, баварами, але аж ніяк не "німцями". Безумовно, всі їхні діалекти мали (як і у слов'ян) спільну індоєвропейську базу, що давало в перспективі можливість культурно-мовної консолідації. Слід одразу ж застерегти, що німецької держави як єдиного політичного суб'єкта не існувало включно до 1871 року - до об'єднання Німеччини Бисмарком. Поняття "Німеччина" (Deutschland), яке утвердилося у самих німців, не існувало включно до XV століття. Племена, які віками проживали на схід від Рейну, не знали про те, що вони німці. Термін "germania" стосовно племен, що проживали на схід від Рейну, вживали галли. Від них його сприйняв Цезар, називаючи так область на схід від Рейну, населену "варварами".

У 843 році онуки Карла Великого розділили імперію на три частини. Карл Лисий одержав Західнофранкське королівство, старший Л отар, разом з імперським титулом, - середню частину імперії - Лотарингію з Північною Італією, Людовик Німецький - Східнофранкське королівство.

Підйом і зміцнення Східнофранкського королівства розпочинається при засновникові Оттонівської династії герцогові Саксонії Генрихові І (919-936 рік). Його син Оттон І Великий (936 - 973 роки) був одностайно обраний королем у 962 році. Він примусив римського папу Іоанна XII коронувати себе римським імператором, відновив імператорський протекторат над Римом, домігся визнання імператорського титулу Візантією та одружив свого сина Отгона II (961-983 роки) на візантійській принцесі. Починаючи з правління Отгона І, формується імперська стратегія германських королів, ім'я якій - Священна Римська імперія германської нації. Ця стратегія була не тільки германською, а й наднаціональною стратегією створення загальноєвропейської імперії - спадкоємниці Риму. Передбачалося встановлення господарювання над Європою через підпорядковану імператорові католицьку церкву. Але починаючи з понтифікату Григорія VII (1073-1085 роки), церква здійснює жорсткий спротив посяганням світської влади. Папа позбавив короля Генриха IV права інвеститури, тобто права призначення королем єпископів та абатів. Генрих IV оголосив про зміщення папи, а папа - про відлучення Генриха IV від церкви. Не підтриманий германськими князями, Генрих IV змушений був у 1077 році капітулювати та визнати верховенство папи у церковних справах ("ходіння в Каноссу").

Важливу роль у становленні Священної Римської імперії германської нації зіграли Фридрих І Барбаросса (1152-1190 роки) та його онук Фридрих II (1212-1250 роки) з династії Гогенштауфенів. Однак вони були цілком заклопотані імперськими справами. Займаючись імперією, вони мало займалися власне Німеччиною (це було властиво всім германським королям, які іноді десятиліттями не бували в Німеччині). Фридрих II робить центром імперії Сицилійське королівство, створює систему державного оподаткування, організовує військо з арабів, руйнує феодальні замки, вводить державну монополію на багато промислів, урізає самостійність міст. Його політика викликала протидію римського двору та міст. Скликаний Іннокентієм IV у 1245 році Вселенський собор проголосив Фридриха II скиненим з імператорського престолу. Між тим сама Німеччина все більше роздроблювалася, посилювалася незалежність окремих князів. Одночасно відсувалися перспективи утворення національної німецької держави.

У 1356 році на імперських сеймах у Нюрнберзі та Меці було прийнято і затверджено Карлом IV "Золоту буллу" - основний конституційний документальний акт Священної Римської імперії. Було санкціоновано княже багатовладдя, імператор обирався курфюрстами (князями-виборцями). Чітко визначалися ранги курфюрстів та закріплялися їхні привілеї - грошові, гірські, митні; легалізовувалися приватні війни. "Золота булла" зберігала своє значення включно до 1806 року. Імператор мав владу тільки у своїх спадкових володіннях. Ними для Габсбургів, починаючи з Фридриха НІ (1440-1493 роки), були Австрія, Богемія, Угорщина, Бургундія. У внутрішніх областях імперії, тобто власне у Німеччині, імператори з'являлися рідко. Наприклад, Фридрих III не був у Німеччині 27 років. Спроби консолідувати Німеччину в межах імперії було здійснено Імператором Карлом V (1519-1556 роки). Передбачалося, щодо імперії увійдуть Німеччина, Богемія, Бургундія, Мілан, Іспанія, а також іспанські володіння у тільки-но відкритій Америці. Карл V міг очолити об'єднувальні процеси у самій Німеччині. Для цього створювалися сприятливі умови: могутній реформаційний рух, Велика селянська війна 1525 року, рух німецького лицарства і міст, спрямовані проти Риму та курфюрстів. У Карла V була можливість, спираючись на ці сили, подолати владу католицької церкви і стати королем у Німеччині. Але його приваблювала "всеєвропейська" імперія. З ситуації 1525-1526 років переможцями вийшли князі. Зазнавши поразки від князів у 1555 році, Карл V змушений був підписати з князями Аугсбурзький мир, який остаточно закріплював роздрібнений стан Німеччини. Феодальна роздробленість ускладнилася після Тридцятилітньої війни 1618-1648 років.

"Кароліна"

"Кароліна" (Constitutio Criminalis Carolina, створений за розпорядженням імператора Карла V, звідси й назва) - одне з найважливіших джерел німецького загальноімперського права - підготовлена у перебігу судової реформи і затверджена рейхстагом у 1532 році. "Кароліна" являла собою перший карно-процесуальний кодекс, складений для практичного застосування у судах шефенів. її дія поширювалася на всі німецькі князівства та землі. Але уложення залишило в силі місцеві правові звичаї і не стало обов'язковим для князів. В основному воно заповнювало прогалини в місцевому праві. В майбутньому на основі уложення сформувалося "загальне німецьке карне право".

В основу "Кароліни" було покладено запозичені з римського права у тлумаченні школи глосаторів німецьке земське право, королівське законодавство.

"Кароліна" складалася з двох книг. Перша книга регулювала судочинство: встановлювала порядок висування обвинувачень, визначала систему доказів, підстав для застосування допиту під тортурами, регулювала дії суддів. У другій книзі містився перелік злочинів і покарань (від тяжких до менш значущих).

"Кароліна" була прийнята за умов кризи феодалізму в Європі, зокрема в Німеччині (Реформація, Велика селянська війна 1525 року), і являла собою спробу приборкати визвольний рух селян і населення міст за допомогою жорстких карних репресій. Разом з тим з погляду юридичної техніки і догми права "Кароліна" становила певний прогрес в історії карного та карно-процесуального права.

Під злочинами у "Кароліні" розумілися порушення "королівського миру", посягання на встановлений правопорядок. Злочин пов'язувався з наявністю вини - умислу чи необережності. Відсутність умислу, необережність, стан афекту виступали пом'якшуючими обставинами. При крадіжці пом'якшували відповідальність малолітство злочинця (до 14 років) або крайня нужда. До обставин, які виключали відповідальність, належала необхідна оборона. Уложення чітко визначало випадки правомірного застосування необхідної оборони: захист життя або майна, затримання злочинця. Крім того, необхідна оборона повинна була відповідати засобам нападу (нападник використав зброю, яка загрожувала життю). Вбивство в перебігу переслідування нападника або після припинення нападу розглядалося як неправомірне і передбачало покарання. До обтяжуючих обставин належали характеристики злочину як злонаміреного, зухвалого, публічного. Обтяжували вину "дурна слава" злочинця, рецидив, значна шкода, груповий злочин.

"Кароліна" виділяла стадію замаху на злочин. Замах пов'язувався з умислом і карався як завершений злочин. Розрізнялися види сприяння: допомога у підготуванні вчинення злочину, співучасть, укривання (з корисливих мотивів або через співчуття, що пом'якшувало покарання).

Поиск по сайту: