Галичина як «український П'ємонт»

Одним з перших українських діячів, котрий стосовно Галичини використав метафору «Український П’ємонт» був М.Грушевський. П’ємонт – місцевість в Італії, звідки почалося звільнення від чужинців (австрійців) та об’єднання італійських земель. У ХІХ ст. найпопулярнішими були тер-міни, запозичені з історії італійського визвольного руху, які символізували перемогу національних сил: «П’ємонт» – відродження, «Ірредента»1 – об’єднання співвітчизників, «карбонарій» – революціонер.

За чверть століття, з 1890-х рр. до Першої Світової війни, Галичина перетворюється на справжній «Український П’ємонт».

Процес «п’ємонтизації» пояснюється низкою причин. Найважливішими були політичні. В середині ХІХ ст. беззастережливим лідером українського руху були наддніпрянські діячі, українофіли. Наслідком репресивної політики російського уряду (Ємський указ 1876 р., підрив громадівського руху, початок інтелектуальної та політичної еміграції членів Київської громади, цензурні утиски, несприятлива мовна ситуація) було те, що наддніпрянські діячі вперше виказали думку про переніс центру українського руху з Наддніпрянщини до Галичини. В політичному відношенні Галичина мала сприятливі умови для розвитку українського руху. Українці Галичини хоча й обмежено, але користувалися демократичними правами – вибору своїх представників до крайового сейму та австрійського парламенту, мали вільну українську пресу, умови для розвитку української мови, літератури, освіти, науки. Словом, на відміну від наддніпрянських українців, діячі національного руху в Галичині користувалися легально-еволюційними методами. Національний рух у Галичині, в цей період почав набувати масового характеру. Його учасниками були не лише представники світської демократичної інтелігенції, а й селяни, які організовувалися в процесі кооперативного руху, робітники, які перетворювалися на самостійну політичну силу. Водночас відбувалася політизація українського руху, що пов’язано із виникненням політичних партій широкого спектру.

П’ємонтизації Галичини сприяли ідеологічні чинники. У східних і західних українців на зламі ХІХ–ХХ ст. витворюється спільна національна свідомість, складовою якої було усвідомлення етнічності, географічної та мовної єдності. Галицькі українці сприймають усталену для наддніпрянців назву «Україна», «українець». Створена українська літературна мова на основі полтавсько-київського діалекту доповнювалася галицькими елементами (з наукової, політичної, промислової галузей).

П’ємонтизація Галичини мала і соціально-економічне підґрунтя, що було пов’язано із модернізаційними процесами в сільському господарстві та соціальній сфері. Соціальна напруга в економічно відсталому регіоні, яким була Галичина на рубежі століть, «розряджувалася» за допомогою таких процесів як масова еміграція до США та Канади, а також сезонні роботи в європейських країнах, зокрема Німеччині. Протягом 1890–1913 рр. з Галичини та Закарпаття до Америки (США, Канади, Бразилії) емігрувало близько 700-800 тис. чол., у 1907– 1912 рр. на сезонні роботи до Європи виїздило щороку 75 тис. західноукраїнських емігрантів. Велику частину заощаджених грошей ці групи емігрантів надсилали в родини на батьківщину. Це означало, що в селах з’явилися «живі» гроші, які використовувалися для купівлі землі. Почався процес парцеляції землі, тобто розподілу нерентабельних, технічно відсталих земельних латифундій. У 1908 р. був створений Земельний банк. Модернізація соціального та економічного життя галицьких українців сприяла формуванню національного почуття, локального патріотизму, власної гідності.

Процес п’ємонтизації охоплював різні сторони життя галицького суспільства та відбувався в різних напрямах: активна громадська діяльність, кооперативний рух, воєнно-спортивні організації, піднесення науки, освіти, культури краю, утворення політичних партій та двопартійної системи.

Яскраві вияви національного відродження на західноукраїнських землях з’являються в ХІХ ст., тобто тоді, коли Галичина разом із Буковиною та Закарпаттям перебували в складі Австрії. Найбільш яскравими з них були: діяльність «Руської Трійці», що прагнула відродити українську народність у Галичині; видатний твір о. Василя Падолинського «Голос Перестороги», де проголошувалася ідея, щоб українці всіх земель об’єдналися і розвивали свою незалежну державу; створення в 1848 р. «Головної Руської Ради» у Львові, як першої політичної самоорганізації галицьких українців.

Згодом прославилися своєю діяльністю «народовці». Серед них відзначалися активністю Володимир Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Федір Заревич, Ксенофонт Климкович, Євген Згарський, Данило Танячкевич та інші. Вони виступали за єдність українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, створення єдиної літературної мови.

Зокрема, важливою подією суспільно-політичного життя Галичини, могутнім кроком на шляху зростання українства стало створення 1868 рроку з ініціативи народовців культурно-освітнього товариства «Просвіта».

1873 року на хвилі національного відродження у Львові виникає Товариство ім. Тараса Шевченка. Задумане як осередок розвитку української мови та літератури, воно поступово перебирало на себе роль лідера у формуванні української науки, перетворювалося у першу новітню українську академію наук. Переломним для товариства був 1892 р., коли відбулася трансформація в Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ).

Галичина стає місцем, де спільними силами розвивається українське національне життя, творяться українські національні цінності для потреб цілої України. З цього часу духовні зв’язки між двома частинами України зміцнюються, витворюючи одну національну культуру, одну політичну думку, один національний ідеал [4].

Останнє десятиліття ХІХ ст стало переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням в цей час у Галичині українських політичних партій, національна ідея виходить за рамки суто інтелігентського середовища і проникає вглиб суспільства. Це створює умови для формування масового національного руху з яскравим політичним забарвленням. Галичина, попри власні важкі умови національного й економічного існування, стає центром українського руху і для східноукраїнських земель, відіграючи роль полігону, де створювалися і вдосконалювалися засоби національно-культурного та суспільно-політичного відродження українського народу.

Етапним у розвитку українського руху став 1900 рік, коли прагнення до самостійності України, як національного ідеалу, стало загальноукраїнським: його заманіфестувала молодь Наддніпрянщини, Галичини та Буковини. Харківський адвокат Микола Міхновський, основоположник і перший ідеолог українського націоналізму, виголосив у Полтаві та Харкові свою знамениту промову «Самостійна Україна».

Галицька молодь підхопила ці ідеї і неодноразово пробувала доводити свою відданість вищим ідеалам. Згадати хоча б 23-річного студента Львівського університету Мирослава Січинського, який 12 квітня 1908 року трьома пострілами смертельно поранив ката українського народу Потоцького.

Перед Першою світовою війною галицькі українці завдяки широкій громадсько-політичній і культурній діяльності перетворилися у самосвідому національну спільноту, метою якої було самостійне політичне життя. Весь край покрився мережею культурно-освітніх закладів, економічних установ, політичних організацій.

Хорошою зброєю у боротьбі за національну ідею стає публіцистика. Роз­ви­ток за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­кої пре­си зав­жди був ті­с­но по­в’я­за­ний із роз­ви­т­ком по­лі­тич­ної ду­м­ки. У се­ре­до­ви­щі за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­кої пу­б­лі­ци­с­ти­ки (Ю.Бачинський, І.Франко, пу­б­лі­ци­с­ти “Молодої Укра­ї­ни”, зго­дом — Д.Дон­цов) від­но­ви­ла­ся ідея укра­­ї­н­сь­кої дер­жа­в­но­с­ті. По-­рі­з­но­му го­во­ри­ли про шлях укра­їн­сь­кої пре­си — як про важ­кий, те­р­ни­с­тий, як про шлях бо­ро­ть­би. Остан­ня ха­ра­к­те­ри­с­ти­ка — най­до­кла­д­ні­ша. Шлях за­хі­д­но­у­к­ра­їн­сь­кої пре­си пер­шої по­ло­ви­ни ХХ ст. — це шлях бо­ро­ть­би за укра­їн­сь­ку ідею. Цей шлях по­чи­на­в­ся із про­го­ло­шен­ня ідеї дер­жа­в­но­с­ті, по­чи­на­в­ся сло­вом, а фор­маль­но за­вер­ши­в­ся чи­ном, зброй­ною бо­ро­ть­бою як у ро­ки Дру­гої сві­то­вої вій­ни, так і в по­во­єн­ні ро­ки на оку­по­ва­них укра­їн­сь­ких зе­м­лях[3].

Про те, наскільки тривким і живучим був образ Галичи­ни як П'ємонту, наскільки сильним було усвідомлення все­українського значення Галичини, свідчать публікації тако­го відомого публіциста, як І. Кедрин. У 1952 р. він написав статтю «Чи справді П'ємонт?». Він погоджується з тим, що порівняння української Галичини з італійським П'ємонтом шкутильгає, оскільки й історію італійського народу цілком неможливо порівняти з історією українського народу. Але стаття цінна тим, що І. Кедрин дав визначення цього образу-поняття: «Галицький П'ємонт - це фортеця тугости цієї за­хідної вітки великого українського народу. Галицький П'є­монт - це та частина великої української землі, де могли витворюватися вартості всенаціонального значення тоді, коли інші землі тієї змоги не мали. Галицький П'ємонт - це взі­рець всенаціонального патріотизму, що в наші революційні роки, ген аж під кінець Першої світової війни, зумів на неве­личкій території поставити розмірно найчисленнішу, висо­коідейну і здисципліновану регулярну збройну силу, що бо­ролася не тільки за цю свою вужчу батьківщину…».

Цей символічний образ П’ємонту не покидав нас аж до періоду кучкізму, лише тоді ми, мов замуровані, мовчали у своїй власній рідній державі, дозволяли нікчемно знущатись і глумитись над собою, над святою ідеєю «незалежності».

Поиск по сайту: