Звукова сфера художньої мови. Фоніка

Звукову організацію художньої мови в нашому літературознавстві традиційно до евфонії та кількох її засобів (асонанс, алітерація, звуконаслідування).

В.Домбровський, окрім того, відносить до “фонетичних фігур” парономазію,анномінацію (етимологізацію) і рим[y].

Ширше витлумачує фоніку І.Качуровський – як галузь літературознавства, що досліджує естетичну вартість звуків у художньому творі (переважно віршованому) та аналізує й класифікує їх відповідно до цієї вартості. Об’єктом аналізу автор вважає добір фонем, їх фреквентність (повторюваність) та послідовність, а поняття евфонії слушно доповнює опозиційним – какофонії.

В ідеалі художня мова має сприйматися не тільки візуально, а й на слух, у живому інтонаційному звучанні. Це значно посилює обсяг естетичної інформації, додаючи до неї емоційне ставлення мовця і навіюючи його слухачеві. Своєю чергою, ставлення виконавця більшою чи меншою мірою програмується інтонаційними імпульсами, закладеними автором і закріпленими за допомогою розділових знаків або й без них.

Загалом інтонація – урочиста, сумна, гнівна, іронічна – може поставати і поза лексичним складом тексту, як звукове тло, але в процесі лексичної та фразової актуалізації вона або відповідає змістові повідомлення, або суперечить йому (підтекст, іронія, пародія, гротекст, поетика абсурду тощо). Можливі випадки озвучення тексту в зовсім іншому, ніж авторський, інтонаційному ключі – аж до пересмішництва, іронічного переосмислення, заміни риторичної патетики та ін.

Інтонація – один із найменш фіксованих на письміаспектів художньої мови, що не завжди надається до механічного чи навіть граматичного “обробітку”.

Які ж об’єктивні чинники (окрім суб’єктивного авторського чи будь- чийого озвучення) визначають, бодай орієнтовно, “камертонно”, інтонування художнього тексту? Систему інтонем як структурних одиниць мови поки що остаточно не з’ясовано, але вже описано основні типи інтонаційних контурів багатьох мов. Кожна з них має свої особливості акцентування, які називаються просодією(наголос). Інтонація має справу з видозмінами основного тону викладу (мелодика мови), а також фразового наголосу, тривалості, темпу, павзації, ритму та інших просодійних елементів.

Можна вирізнити три основні просодійні групи слів української мови.

1.Слова, на які завжди ставиться наголос. Це – іменники ( крім тих випадків, коли вони ніби віддають свій наголос іншим частинам мови), прикметники ( за подібними винятками), числівники (крім кількісних односкладових – два, три, сім, сто …- коли вони поєднуються з іменниками), дієслова ( за винятком односкладових допоміжних – є, був), займенники (крім односкладових: я, ти, мій, той… та двоскладових: вона, вони), прислівники (за винятком односкладових: десь,геть).

2.Не наголошувані, переважно допоміжні слова. Це односкладові та більшість двоскладових прийменників(від, до, за, об, при, коло, біля…) частки (не, же, хоч, аж, ні, чи, ба…).

3.Факультативно наголошувані слова. Сюди входять винятки з першої групи – односкладові числівники, а також ті прикметники та іменники, що під впливом загальної ритмомелодики тексту втрачають свою наголошеність і стають частково або й зовсім не наголошеними.

На відміну від музичної мелодії, мовна мелодика не має чітко регламентованих темпу і тональності. Та оскільки в ній певною висотою звучання вирізняються голосні звуки слів (особливо якщо на них припадає наголос), то співвідношення й послідовність цієї висоти звучання голосних, а також протяжність чи стильність їх вимовляння й утворюють мелодику мови загалом та художньої зокрема.

Перерви у мелодиці називаються павзами (припинення). На письмі вони здебільшого позначаються розділовими знаками – крапкою, комою, середником (;) тощо. Але в живому мовленні часом виникають і такі павзи, які в писемному тексті розділовими знаками не виділяються.Їх називають логічними.Буває і навпаки: розділові знаки не обов’язково позначають павзу.

Ритм (розміреність, узгодженість) у найзагальнішому розумінні – вияв організованості, впорядкованості будь-якого руху в часопросторі. Ритмічно пульсують сонце і серце, змінюються пори року і доби. Підвладна загальній ритмічній організації Всесвіту, людина дістає насолоду і в ритмізованих виявах мистецтва – музиці, танці, співі, віршованій мові.

Ритм прози створюється відносною співмірністю в часі певних мовних тактів, що виділяються один від одного інтонаційними павзами. Ці такти утворюються простими або не дуже поширеними реченнями, групами підмета і присудка в поширених реченнях, різними відокремленими групами слів і додатковими реченнями у складних реченнях, вставними конструкціями тощо.

Темпоритм прози різних авторів, тієї чи іншої національної літератури має спільне коріння – просодію рідної мови; однак він і відрізняється – довжиною тактів, частотою павз, розлогістю чи стислістю фрази, інтонаційною пристрастю чи безпристрасністю, плавністю чи уривчастю.

Немає різкої межі поміж прозою і поезією: існує цілий масив римованої та ритмізованої прози; як переходові форми можна розглядати тонічну говірну поезію, верлібр та інші помежові явища, про які мова піде делі.

Віршована мова має складнішу звукову організацію порівняно з прозовою. В ній є не тільки логічні та емфатичні наголоси і павзи, а й власне ритмічні. Оскільки джерелом віршованої мови були синкретичні масові дійства, ритуали, де слово існувало в неподільній єдності з мелодією і пантомімою, то й віршові ритмічні такти і павзи далеко не завжди збігалися і збігаються з суто логічними та емфатичними.

Незбіг логічних і ритмічних павз називається ритмічним перенесенням або анжамбманом (франц.- переступати, переходити). До нього охоче вдається і поезія XX ст., причому незрідка це знаходить і графічне оформлення – у розбивці віршорядків на коротші відтинки, завдаки чому візуально підкріплюється пошук л о г і ч н о ї, емфатичної та ритмічної гармонії.

Фоніка віршованої (як і прозової) художньої мови базується на фонетичних ресурсах загальнонаціональної мови: виражальних можливостях звуків, звукосполук, ритмічній структурі, мелодиці рідного слова. В українській мові спостерігається незначне редукування голосних у ненаголошеній позиції, вона має близько сорока фонем (враховуючи палатальні приголосні та іллітерети – дз, дж, гм, угу, тсс, тпрр, тпру), приголосна в у певних позиціях звучить як у; спостерігається порівняно однаковий розподіл енергії видиху між складами та майже однакове кількісне співвідношення між голосними і приголосними звуками.

У XX ст. Наша мова на загал поглухішала, надто в офіційних текстах, у зворотах, калькованих із російських, без урахування фонічної самобутності.У поезії також не завжди витримується принцип милозвучності, зокрема у вживанні тих-таки, у-в, і-й-та, з-зі-із, цей-оцей тощо. Дається взнаки ненормальне функціонування нашої мови в містах та вже і в селах, брак системної філологічної освіти у поетів, їхня часом віддаленість од батьківщини.

Наша мова питомо евфонічна, ”секрет” її милозвучності дуже простий: так само: як у словах немає важковимовного поєднання звуків, їх не повинно бути і в мовному потоці, тобто між словами. Навіть такі слова, як тпрр, звучать не глухо, як і передано на письмі внаслідок відсутності адекватних літерних відповідників тому поєднанню губних і сонорних звуків, що насправді видобувається з мовного апарату. Тпруті, тпрусьни, гм, умгу тощо – тільки приблизна літерна передача того, що звучить насправді.

У деяких текстах можна добачити й такі засоби звукопису, як алітерація й асонанс, що їх традиційно відносять лише до евфонії.

Алітерація – повторення однорідних приголосних звуків у поетичному чи прозовому тексті.

Асонанс (франц. – співзвуччя, від лат. – відгукуюсь) – повторення однорідних голосних, переважно наголошених. Асонанс традиційно теж відносять лише до евфонії.

Але, алітерація й асонанс можуть бути не тільки евфонічними, як традиційно вважається, а й какофонічними, - залежно від художніх функцій у тексті (поетичному чи й прозовому).

Також застосовується інший фонічний засіб – звуконаслідування, або ж ономатоп[o]еї (словотворчість, звуконаслідування).

Можна вирізнити щонайменше три види звуконаслідування.

1. Фономімесис – умовне відтворення звуків довкілля: тьох- тьох, шарах, брязь, день, ГУР-гур, бух, бам…

2. Ономатофонія – наступний етап творення та прямого й переносного вживання слів, звуконаслідувальних за походженням: кукурікати, хрюкати, сюсюкати, стукіт, шепіт, нюня…

3. Фонопоея – досягнення певного звукового ефекту через добір та комбінування слів, що не є звуконаслідувальними за походженням, але створюють необхідний фон за до пологою відповідних фонем.

Евфонія і какофонія досягаються не тільки накопиченням, а й уникненням певних звуків та звукосполук. Фонічний засіб уникнення певних звуків називають ліпограмою. Відомий він ще з давньоіндійської літератури і культивований у європейській поезії.

Називатимемо цей засіб ліпофонією, оскільки у фоніці йдеться не про літери, а про звуки. Відтак і звуконакопичення коректніше назвати не таврограмою, а тавтофонією.

Іноді ліпофонія, тобто уникнення певних звуків, може ніби “підігравати” усім видам тавтофонії ( з в у к о н а к о п и ч е н н я), оскільки вилучення одних звуків звільняє певні “валентності” для інших.

Окрім того, фоніка тих чи інших поетичних творів досить часто буває нейтральною щодо посилення/послаблення звукових ефектів, наближеною до природної, живомовної.

Теж саме слід сказати і про так звану вербальну (словесну) магію, важливим чинником якої є фоніка: вона може як виладновувати, гармонізувати, так і розладнувати, руйнувати людську психіку, естетичне сприйняття і чуття. Щоправда, в різні часи і в різних народів уявлення про милозвучність/немилозвучність не є та й не може бути однаковим і непорушним, однак ця відносність більшн стосується деталей і не переростає в протилежність естетичних принципів звукової організації тексту.

Отже фоніка в широкому розумінні, як вже зазначалося, включає в себе й ритміку – і прози і поезії. У вужчому розумінні – як поетична фонетика – вона є складником: а) мистецтва версифікації; б) науки про мистецтво

(віршознавства), що, своєю чергою, становить один із підрозділів поетики.

Поиск по сайту: