Політичні,громадські,військові діячі та духівництво

1.Яхеєва Тетяна Михайлівна. (*25 листопада 1957, м. Корюківка, Чернігівщина) — український громадський і політичний діяч, науковець, кандидат економічних наук. Голова правої політичної партії «Україна Соборна». [1][2] Народний депутат України І скликання.

Народилася 25 листопада 1957 року в м.Корюківці на Чернігівщині, українка. У 1979 році закінчила економічний факультет Ленінградського державного університету [3] за фахом економіст-викладач, кандидат економічних наук (1983 р.). Протягом 1983—1990 років Яхеєва Т. М. працює викладачем, а потім доцентом Чернігівського філіалу КПІ.

Політична і депутатська діяльністьУ 1990 р. обрана народним депутатом України і депутатом міської Ради м. Чернігова. Входила до депутатської групи «Чернігів», у Чернігівській міській раді народних депутатів (голова Ю.Філіппов, секретар — С.Соломаха), яка у 1990—1992 роках була однією з найвпливовіших і дійових гілок національно-демократичного руху на Чернігівщині. Балотувалася в якості альтернативної кандидатури від демократичних сил на посаду голови міськради Чернігова проти А.Лисенка.[4]

З 1990 по 1994 — народний депутат Україн ХІІ(І) [5] скликання (голова підкомісії комісії з питань економічної реформи, [6] член комісії з питань державного суверенітету, член Тимчасової комісії Верховної Ради по розгляду комплексу питань економічної реформи в Україні,[7] членом Контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації [8]). Входила до опозиційного депутатського об'єднання Народна Рада. Була членом депутатської групи Народного Руху України. Протягом 1992-94 р.р. була членом Вищої економічної Ради.

У співавторстві з народним депутатом України Семенцем С. В. розробили альтернативний варіант Декларації про державний суверенітет України (1990 р.), більшість положень якого ввійшли в текст Декларації, прийнятої Верховною Радою України, а потім і в Конституцію України, а також Концепції приватизації державного майна, яка не була прийнята. Яхеєва Т. М. була одним із розробників Закону «Про економічну самостійність Української РСР», ряду програм з реформування економіки, керівником робочих груп по розробці проектів законів «Про власність» та «Про підприємництво».

У 1991 р. Яхеєва Т. М. брала участь у роботі міжнародної робочої групи по підготовці Договору про економічний союз. У тому ж році спільно з народним депутатом України Семенцем С. В. розробила методику розподілу боргів і активів СРСР, яка була прийнята на засіданні голів урядів союзних республік.

У 1992 р. активно вела роботу як член ініціативної групи по створенню Військово-морських сил України. Нагороджена відзнакою «За створення Військово-морських сил України». Сприяла поверненню кримськотатарського народу з вигнання і облаштування його на Батьківщині, брала участь у засіданнях Меджлісу кримськотатарського народу.

У 1993—1994 р.р. була членом робочої групи з питань ратифікації Договору СТАРТ-1 (Договору про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь СССР-США, займалася економічними аспектами скорочення ядерних сил стримування в Україні, виступала за приєднаня України до Договору про непоширення ядерних озброєнь (ДНЯО) у якості ядерної держави.

Громадська і наукова діяльність

У 1994 р. спільно з колегами по Верховній Раді заснувала Центр українських досліджень і протягом 1994—1997 р.р. була його директором. Протягом 1997—1998 р.р. працювала начальником відділу Рахункової палати України спочатку у Департаменті аналізу доходів Державного бюджету, а після його ліквідації за рішенням Конституційного суду України — у Департаменті аналізу позабюджетних фондів.

У 1998 р. Яхеєва Т. М. виступила співзасновником всеукраїнської громадської організації «Україна. Порядок денний на XXI століття», де працює заступником виконавчого директора, а у 1999 р.- співзасновником Інституту сталого розвитку, (заступник директора). Ці організації у тісній взаємодії вперше переклали українською мовою, видали і ввели в науковий і суспільний обіг в Україні ряд базових документів ООН, Єврокомісії, а також ряд класичних творів з питань сталого розвитку.

Яхеєва Т. М. була членом науково-експертної ради в проектах перекладу та видання наступних документів: Програма дій «Порядок денний на XXI століття» («Agenda XXI»), ухвалена конференцією ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро, 1992 р.; Програма дій з подальшого впровадження «Порядку денного на XXI століття» («Rio+5»), прийнята на дев'ятнадцятій спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН, 1997 р.; Стала Америка. Новий консенсус заради майбутнього. Президентська Рада США з питань сталого розвитку, 1996 р.; Розбудова консенсусу: звіт про прогрес на шляху до сталої Америки. Президентська Рада США з питань сталого розвитку, 1997 р.; Стала Європа, 2003 р.; Альберт Гор. Земля у рівновазі.; Стан світу у 2000 році. Стан світу у 2001 році. Стан світу у 2002 році. Звіт Інституту досліджень світу про прогрес на шляху до сталого суспільства.; Матеріали науково-практичних конференцій «Соціально-економічні реформи в Україні та проблеми переходу до засад сталого розвитку» та «Забезпечення раціонального використання ресурсів, збереження довкілля — базових елементів сталого розвитку — в процесі економічних реформ в Україні». Рекомендації до проекту Національної стратегії сталого розвитку, Герман Дейлі «Поза зростанням. Економіка сталого розвитку», Лестер Браун «Екоекономіка».

Яхеєва Т. М. займається дослідницькою та науково-методичною діяльністю. Варто зазначити такі дослідження, як:

Розробка довгострокового плану соціально-економічного розвитку Тихвінських виробництв в/о «Кіровський завод», м. Тихвіна та Тихвінського району Ленінградської області (1980–1981). Вдосконалення системи управління збором та переробкою металобрухту в Україні (1986–1987). Розробка механізму регулювання ринку цукру (1995 р.).

Підготовка розділу «Заохочувальні заходи з метою сталого використання природних ресурсів» Національної доповіді України щодо дотримання міжнародної конвенції з питань збереження біорізноманіття (2003 р.).

Розробка Концепції переходу України до сталого розвитку (прийнято у першому читанні Верховною Радою України 07.02.2007 р.).[9]

Крім того, вона є співатором монографії «Долгосрочное социально-экономическое планирование» (1983 р.) та підручника «Політична економія» (2004 р.).

Партійна діяльність

У 2004—2005 р.р. Яхеєва Т. М. була одним з ініціаторів створення, членом оргкомітету по заснуванню політичної партії «Україна Соборна».[10] З 2005 — Голова Партії.[11]

Політична партія «Україна соборна» брала участь у чергових виборах до Верховної Ради України та місцевих Рад у 2006 р. у складі Українського народного блоку Костенка-Плюща, [12] у позачергових виборах 2007 р. — у складі Українського Народного Блоку. [13]

У 2008 р. політична партія «Україна соборна» виступила ініціатором створення громадсько-політичного об'єднання Український Блок.[14] Член Президії Українського Блоку.[15]

Почесна відзнака ВМС України «Ініціативна група ВМС».

2. Славоросов Харитон Никанорович (Семене́нко) (11 (23) жовтня 1886 —1941) — один з перших авіаторів Російської імперії, учасник Першої світової війни, Герой Франції (1915).

Харитон Никанорович Семененко народився 11(23) жовтня 1886 року в селі Домашлин Чернігівської губернії Російської імперії (нині — Корюківський район Чернігівської області) в селянській родині.

У 1892 році разом з родиною переїздить до Одеси, де батько влаштовується двірником. Харитон допомогав у господарстві, співав у церковному хорі.

Харитон з відзнакою закінчує Народну школу, ремісниче училище, а потім — Школу корабельних машиністів-механіків. Після нетривалої машиністом на суднах РОПиТа, Харитон влаштовується слюсарем у велоремонтну майстерню. Через деякий час самотужки з бракованих деталей і мотлоху збирає власного велосипеда й починає активні заняття велоспортом, тренується на одеському «Циклодромі», бере участь у змаганнях. У цей час він бере собі спортсменський псевдонім «Славоросов». Знайомиться і змагається проти кращих російських велосипедистів того часу Михайла Єфимова та Сергія Уточкіна.

У 1910 році Славоросов приїхав на авіаційні змагання в Петербург до Єфімова і став працювати у нього механіком безкоштовно. Так він освоїв техніку і увійшов в авіаційні кола. Льотчик Генріх Сегно запропонував Харитону місце механіка і обіцяв вивчити літати, так як отримав запрошення від товариства «Авіата» князя Любомирського у Варшаві. Славоросов був там єдиним механіком. Ночами він лагодив розбитий літак, а вранці потайки вчився на ньому літати. У 1911 році Харитон Славоросов-Семененко блискуче здав іспит на пілота-авіатора і отримав «Бреве» № 41 від 14 березня 1911 року. Харитона призначили першим пілотом «Авиаты» та інструктором. Улюбленим його учнем став поет-футурист Василь Каменський, соратник Маяковського та Хлєбнікова.

Про нього писали всі європейські газети, його називали «сміливим поетом швидкості». У той час Славоросов був першим серед прославлених льотчиків світу і першим російським авіатором, який мав світові досягнення.

Після оголошення війни російські льотчики вступали добровольцями у французьку армію. Славо́ призначили в авіаційний полк Діжона, пізніше перевели в авіаційну школу в Бурже, де він склав іспит на військового льотчика і став сержантом. Службу він продовжив у Бюке під Парижем. У складі 1-го авіаційного полку французької армії сержант Славоросов неодноразово літав на повітряну розвідку.

Командуючий французькими військами генерал Огюст Дюбай за особливі заслуги нагородив Славоросова вищою бойовою нагородою — Військовою медаллю.— Славо́ заслужив ще один бойовий орден — Військовий хрест.

У грудні 1930 року був заарештований за звинуваченням у шпигунстві на користь французької розвідки. Загинув в ув'язненні у 1941 році. 22 липня 1963 року він був посмертно реабілітований

3.Гарнієр Олександр. Олександр Миколайович Гарнієр народився у 1896 році. Батько, Ніколя Гарньє, був виселений з Києва за участь в студентських політичних угрупованнях, до Чернігівської губернії. Мати, Стекла Бабич, родом із села Турці Чернігівської губернії. Батько Олександра народився і прожив дитячі роки в Парижі. Після поразки Паризької Комуни у травні 1871 року всією родиною Гарньє перебралися до Чернігівської губернії Російської імперії. Проживаючи довгий час в Україні,французьке прізвище Гарньє трансформувалося у Гарнієр. Трансформованим прізвищем став користуватися і Олександр Гарнієр.Як Олександр провів дитячі роки в селі Сядриному — мало відомо. Радянська історія про те, в яких умовах зростав майбутній командир червоногвардійців, невідомо. Ймовірно навчався у місцевій школі, був постійним читачем сядринської бібліотеки, створених за ініціативи Олени Ксаверівни Добровольської, дружини місцевого поміщика.

Під час першої світової війни Олександр Гарнієр служив на Центральному Балтійському Флоті. Моряк ескадреного есмінця “Разящий”.Як і чимало моряків потрапив під вплив більшовицької пропаганди. Під час жовтневого більшовицького перевороту, 25 жовтня (7 листопада) 1917року, приймав участь у штурмі будинку Тимчасового Уряду Російської республіки Зимового Палацу. Олександр Гарнієр Центробалтом – більшовицькою організацією, що керувала балтійським флотом направляється зі своїми матросами-революціонерами в Чернігівську губернію для організації боротьби з контрреволюцією та встановлення радянської влади під час першого походу більшовиків на Україну 1917 -1918 років.

Матроси Центробалту спільно з військами полковника М. Муравйова здійснили похід на Київ у січні 1918 року. Саме вони несуть найбільшу відповідальність за масові розстріли»контрреволюційних елементів». Комісар Олександр Гарнієр став співучасником розправи над студентами під Крутами. В бою під Конотопом був поранений.

Під час другого походу більшовиків на Україну у 1919 році цей полк матросів знову був перекинутий на Чернігівщину в район Сосниці та Корюківки для формування червоних партизанських загонів. На базі групи балтійців під керівництвом Гарнієра було сформовано партизанський загін, який разом з іншими десятками партизанських та красногвардійських загонів було перетворено на Перший революційний полк імені Леніна. Як свідчать спогади це було зібрання найрізноманітніших декласованих елементів, представників найрізноманітніших національностей: українців, білорусів, росіян, угорців, євреїв і навіть китайців. Комісаром, а потім командиром полку став Олександр Гарнієр.

Полк протистояв наступу німецьких частин та українських гайдамаків. Коли було підписано Брестський мир полк став на охороні нейтральної зони: придушуючи антибільшовицькі селянські виступи та здійснюючі прикордонні функції, адже дуже багато «білих» намагалися вирватися зі здибленої Росії на ще спокійну Україну через Брянщину – місце переплетіння залізничних ниток. Їх не випускали, згадаймо як ледь не спалили заживо сатирика Аверчнко та письменницю Теффі які втікали з Росії.

За особистим наказом В. Леніна полк було направлено в район Баку (Азербайджан) для боротьби з білогвардійцями. По дорозі полк придушив повстання проти радянської влади в Астрахані. Згодом був призначений комісаром до 517-го полку 173-ї радянської стрілецької дивізії.

Після встановлення радянської влади у листопаді 1921 році на Чернігівщині – Олександр Гарнієр один з організаторів ВЧК, каральної поліції більшовиків. У Сосницькому повіті очолив боротьбу із антирадянськими повстанцями, які активно діяли у Сосницькому повіті, найбільш значним супротивником був отаман Рак (уродженець села Тальне), що стояв на чолі махновського загону, який складався із місцевих уродженців.

Ті часи відзначалися жорстокістю з боку міліції, оскільки продрозкладка була головним наповнювачем бюджету радянської Росії. Такі дії каральних органів привели до першого Великого Голоду 1921 року в багатьох регіонах колишньої Російської імперії. І тільки після повстання в Кронштадті моряків Балтійського флоту, селянських заворушень на Тамбовщині, в Поволжі, в Україні, Раднарком РРФСР прийняв запропонований на Х з’їзді РКП(б) В. Леніним курс на Нову економічну політику (НЕП). Влада на той момент відступила на два кроки назад, зняла соціальну напругу, яка могла призвести до нового соціального вибуху, нового витка громадянської війни. Чому продовжувалися селянські повстання? Бо реально НЕП почався в Україні лише на початку 1922 року. А голод, що охопив райони півдня України в 1921-1922 років, ще більше віддалив нормалізацію ситуації в сільському господарстві. І тільки 1923-24 років ситуація покращилася. Згідно радянських джерел загін Рака тероризував населення, відзначався грабежами й розбоєм.

Згідно дослідження історика Євгена Населевця вперше загін Рака згадується у протоколi засiдання губернської вiйськової наради по боротьбi з бандитизмом вiд 29 квiтня 1921 року, на якiй Губчека було доручено налагодити агентурну роботу по збиранню iнформацiї про загiн.

Активнiсть загону значно зросла у груднi 1921 року. На баских конях у зимовiй упряжi з вишитим чорним прапором анархiстiв, озброєний кулеметами, гвинтiвками i гранатами, загiн швидко пересувався з одного населеного пункту до iншого, знищував радянських працiвникiв та громив органи влади. Маючи тiсний зв’язок з мiсцевим селянством, загiн Рака легко уникав сутичок з бiльшовицькими загонами. Пiсля з’єднання з загонами Медведєва чисельнiсть його була 70 чоловiк.

Пiд загрозою нападу повстанців опинилася Корюкiвка: вони вже активно дiяли у навколишнiх селах. Весь бiльшовицький актив був приведений у бойову готовнiсть, встановлене цiлодобове чергування.

На допомогу прийшов кавалерійський загiн Олександра Гарнiєра, який вже зустрічався в бою з хлопцями Рака, 31 грудня рушив до с.Бреч, розташованого неподалiк Сосницi, яке в цей час перебувало у руках повстанцiв. Сюди пiдiйшов також загiн корюкiвських комунiстiв i комсомольцiв. Бiй зав’язався на територiї села, але пiд натиском кавалеристiв Гарнiєра партизани вiдiйшли на околицю до узлісся, де зайняли зручну позицiю.

Сам отаман з добре захищеного мiсця шквальним вогнем кулемета стримував бiльшовицьку кавалерiю. Один з комсомольцiв, зайшовши з тилу, кинув гранату.

Отаман Рак та двоє заступникiв – Медведєв та Голубєв були вбиті, а кулеметний вогонь зупинений. Кавалерiя бiльшовикiв пiшла в атаку. За однією з версій Гарнiєр загинув безпосередньо під час бою, за іншою був тяжко поранений і помер у Сосниці за три дні. Похований у місті Корюківка. З 1967 року там названа одна з вулиць на його честь.

4.Білий Данило Микитович (* 1897, с. Самотуги Корюківського р-ну Чернігівської обл. — † 1973, Москва, Росія) — Герой Радянського Союзу.

Народився Данило Микитович Білий у 1897 році у с. Самотуги Корюківського району на Чернігівщині. 1916 року сільського парубка забрали в царську армію. У жовтні 1917 року рядовий Д. Білий став на бік більшовиків, боровся за радянську владу. На Корюківщині в загоні О. Гарнієра та М. Щорса встановлював владу Рад.

Після громадянської війни вступив у військове училище.

Німецько-радянська війна застала Д. Білого на посту командира танкового з'єднання, яке брало участь майже у всіх вирішальних боях. На підступах до Москви з'єднання створило серйозну перешкоду для гітлерівців. Відбивши чисельні атаки, танкісти перейшли у контрнаступ, відтіснивши німців від столиці. У розгромі окупаційних військ під Москвою дії танкового з'єднання Д. Білого зіграли вирішальну роль.

А потім була сталінградська епопея, у якій з'єднання Д. Білого боролось у складі 62-ї армії генерала Чуйкова.

На всіх ділянках фронту воювали танки з'єднання Д. Білого і в період Курської битви. Потім — стрімкий наступ на Захід, визволення України.

Саме за визволення України, при форсуванні Дніпра був нагороджений званням Героя Радянського Союзу. Вранці, переправившись через річку Сейм, з'єднання на великій швидкості перетнуло південну частину Чернігівської області і на світанку 22 вересня прорвалось до Золотоноші, що на Черкащині. Гітлерівці відчайдушно оборонялись у центрі міста. Квартали, окремі вулиці і будинки по декілька разів переходили з рук у руки. Але під ударами танкових частин німецькі війська відступили, та понесли величезні втрати. Спроби підкріплення противника повернути Золотоношу закінчилися поразкою.

За цю військову операцію, проявлені в ній мужність і відвагу у боях з нацистами і при форсуванні Дніпра, командиру 8-ї гвардійської механізованої бригади 3-го гвардійського механізованого корпусу генерал-майору танкових військ Білому Данилу Микитовичу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 жовтня 1943 року було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Подальші етапи бойового шляху танкового з'єднання під командуванням Д. Білого — визволення Білорусі, Прибалтики, Польщі. Останні танкові бої з'єднання Д. Білого проходили на підступах до Берліну.

58 років із 77-ми прожитих був військовим Данило Білий. З них не менше 10 років провів він у боях і походах.

Останні роки проживав у Москві, передаючи свої знання та уміння молодшому поколінню.У 1973 році Д. М. Білий помер.

5.мисник павло олексійович (12 лютого 1943 в селі Камка Корюківського району Чернігівської області) — український політик і громадський діяч. Народний депутат України 1-го скликання. Почесний голова ради товариства «Чернігівське земляцтво» у місті Києві. Народився в сім'ї селян, українець.

Закінчив:

Ніжинський державний педагогічний інститут імені М. В. Гоголя, вчитель біології і хімії,

Українську сільськогосподарську академію, вчений агроном.

Вчитель; директор сільської 8-ми річної школи

Секретар парткому КПУ; голова колгоспу;

Секретар; Другий секретар Чернігівського РК КПУ

Перший секретар Новгород-Сіверського РК КПУ.

1988 Зав. відділом; Другий секретар Чернігівського ОК КПУ.

1993 Голова Державного комітету з питань державних секретів.

Був генеральним консулом України в м. Тюмень Російської Федерації.

Член КПРС 1966-91; депутат обласної Ради.

Висунутий кандидатом у Народні депутати трудовими колективами колгоспів «13-тий Жовтень», «Комуніст», «Нове життя», радгоспу «Комунар», Новгород-Сіверського р-ону, заводоуправління будматеріалів, райспоживспілки, колгоспів «Шлях Леніна», «Рассвет», Семенівського р-ону, колгоспу «Зоря», Корюківського р-ону.

4 березня 1990 обраний Народним депутатом України, 1-й тур 61,83% голосів, 2 претенденти.

Входив до групи «Аграрники». Голова підкомісії з військових питань та цивільної оборони, Комісії ВР України з питань оборони і державної безпеки.[1]

Стояв біля витоків земляцького руху в незалежній Україні. 22 березня 1996 був обраний головою ради товариства «Чернігівське земляцтво» у місті Києві. З 1999 року і донині — Почесний голова Ради.[2]

Поиск по сайту: